Теоретичний матеріал
| Сайт: | Дистанційне навчання в школі |
| Курс: | Українська література9В_М29 копіювання 1 |
| Книга: | Теоретичний матеріал |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | неділя 27 лютий 2022 17:51 |
1. Суспільно-історичні, культурні обставини
Нова українська література. Суспільно-історичні обставини наприкінці ХУІІІ століття
Духовне життя українського народу в останні десятиріччя XIX ст. проходило в складних суспільно-історичних умовах. Українські землі були пошматовані сусідніми державами. Після 1654 р. Лівобережна Україна та Київ перебували в складі Московської держави, згодом перетвореної в Російську імперію, Правобережжя до 1793 р. входило до складу Польщі, а потім приєдналося до Росії. Внаслідок поділів Польщі між Росією, Австрією та Пруссією Галичина в 1772 р. відійшли до Австрійської імперії. До складу імперії Габсбургів з 1775 р. входила Буковина, а на Закарпатті з XI ст. порядкували угорські феодали.
Російська держава, яка володіла найзначнішою частиною українських земель, уже з середини XVII ст. стала грубо порушувати Переяславську угоду, всіляко обмежувати українську автономію. З 1709 р. при українських гетьманах постійно перебували царські резиденти, пильно наглядаючи за їхньою діяльністю. Утворена в 1722 р. так звана Малоросійська колегія стала заправляти всіма справами в Україні. Упродовж наступних десятиріч проводилася послідовна політика знищення решток козацького самоврядування. І хоч у 1750 р. було відновлено гетьманство на Лівобережній Україні, проте царизм руками останнього гетьмана Кирила Розумовського повністю ліквідував специфічні форми адміністративного та військового ладу Гетьманщини.
Восени 1764 р. Катерина II відновила діяльність Малоросійської колегії, президент якої граф П. Румянцев призначається генерал-губернатором Лівобережної України. Так назавжди було ліквідовано Гетьманщину, військовий та територіально-адміністративний устрій, а натомість Лівобережжя і Слобожанщина поділилися на намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське та Харківське.
Оскільки внаслідок російсько-турецької війни 1768—1774 pp. було проголошено так звану незалежність Кримського ханства (а, по суті, його васальну залежність від Росії), царизм перестав зважати на Запорожжя як важливий форпост у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Тому в 1775 р. російськими військами було підступно зруйновано Запорозьку Січ, а її гетьмана Петра Калнишевського довічно ув'язнено.
З приєднанням Правобережної України відбувається нова адміністративна реформа, покликана уніфікувати систему управління в усій імперії і зміцнити самодержавно-поліцейську владу. У 1796 р. утворюється Малоросійська (в складі Полтавщини і Чернігівщини), Слобідсько-Українська, Київська, Волинська і Подільська губернії. Трохи пізніше на українському Півдні з раніше проголошеної "Новоросії" створюють Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (згодом реорганізовану в Херсонську) губернії. Вся адміністративно-виконавча влада в губерніях здійснювалася призначеними царем губернаторами, а в повітах — справниками. У 1837 р. повіти поділилися на стани, очолені поліцейськими приставами, котрі, спираючись на закони імперії, жорстоко придушували будь-який непослух.
Приєднані до Австрії західноукраїнські та частина польських земель були виділені в "Королівство Галіції і Лодомерії" з центром у Львові. Східна, українська, частина краю була поділена на 12 округ, до неї на правах окремої округи входила Буковина з центром у Чернівцях.
Ліквідація національної автономії на Лівобережжі супроводжувалася новим закріпаченням селянства. Царський уряд цинічно розтоптав права "козацького народу", який, за Переяславською угодою 1654 p., мав бути назавжди вільним. 1783 р. на Лівобережжі і Слобожанщині царським указом було юридично оформлено кріпосне право поміщиків. Катерина II роздала своїм фаворитам десятки тисяч десятин землі на приєднаному українському Півдні й Південному Заході. Новоспечені феодали стають повноправними володарями місцевого населення. Учорашні козаки потрапляють у кріпосницьку залежність і від російських поміщиків, і від власної старшини. Селянам забороняється переселитися на нові місця, починаючи з 1797 p., офіційно встановлюється триденна панщина, але кріпосники часто примушують селян працювати повний тиждень. Закріпачені люди позбавляються будь-яких прав.
Соціальні й національні утиски поневоленого селянства приводять до загострення класової боротьби. У другій половині XVIII ст. на Лівобережжі зростає кількість "шукачів козацтва", тобто тих недавно вільних хліборобів, що опинилися в кріпосницькій залежності. На Правобережжі у 1768—1769 pp. розгорнулося могутнє козацько-селянське повстання, відоме під назвою Коліївщина. Цей рух виявив талановитих ватажків — Максима Залізняка, Івана Ґонту, Семена Швачку, Івана Бондаренка, Василя Шила, Остапа Лепеху, імена й діяння яких оспівані в усній народній поезії. У Карпатах активно діяли опришки, загонами яких керували Олекса Довбуш, Іван Бойчук.
Протести закріпаченого селянства проти феодальної сваволі не затихали і в XIX ст. Кріпаки підпалювали поміщицькі маєтки, відмовлялися ходити на панщину. Прославленим керівником антикріпосницького руху на Поділлі став Устим Кармелюк, загони якого наводили жах на панство протягом 10-х — початку 30-х років. Неврожаї викликали селянські заворушення на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині. Хоч вияви непокори буди численними, але їх ізольованість стихійність, неорганізованість приводили до того, що вони швидко придушувалися каральними органами властей. Все ж антифеодальна боротьба розхитувала підвалини самодержавної-кріпосницької системи стимулювала народження настроїв незадоволення і протесту також середовищі інших класів та станів українського суспільства.
Вітчизняна війна 1812 p., переможний похід звитяжної російської армії в країни Західної Європи, де боротьба проти гніту над людинок розгорталася більш активно, сприяли наростанню вільнодумства в передових колах дворянства. "Вольтергенські ідеї", діяльність О. Радищева який ще в 1790 р. сколихнув суспільство гострим осудом кріпосництва і царського деспотизму, покликали до рішучих дій прогресивно настроєну дворянську молодь. У Росії виникає кілька таємних політичних товариств — "Союз порятунку" (1816—1817), "Союз благоденства" (1818—1821), Південне товариство (1822—1825), Північне товариство (1822—1825), в яких обговорюється питання запровадження в Росі конституції, скасування кріпосного права, встановлення республіканської форми правління. Ці ідеї проймають проект конституції "Руська правда" (написаний П. Пестелем), який, на жаль, не був закінчений.
Значну роль в Україні відіграла діяльність Південного товариства Його центром був Тульчин на Поділлі. Крім Тульчинської, були організовані Кам'янська та Васильківська управи товариства. З'їзди керівників товариства відбувались у Києві. У 1825 р. Південне товариство зливається з Товариством об'єднаних слов'ян, яке діяло в Україні з 1816 р. Зразу ж після придушення у грудні 1825 р. повсталих солдатів у Петербурзі відбулося заворушення Чернігівського полку на Київщині, яке також закінчилося трагічно.
Хоч озброєна акція революціонерів-дворян не увінчалася перемогою, проте їх діяльність мала неперехідне значення. Стратою п'ятьох найактивніших лідерів декабристського руху — П. Пестеля, К. Рилєєва, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна і П. Каховського, засудженням на каторгу, засланням у Сибір ще сотень революціонерів, позбавленням їх дворянства і військових чинів, відправленням понад 4000 солдатів на війну по загарбанню Кавказу царизм сподівався створити в імперії атмосферу страху і таким чином запобігти подальшим виступам проти самодержавної-кріпосницької системи. Проте вийшло навпаки — декабристський рух дав поштовх дальшому розвитку визвольної боротьби. Передові громадські діячі високо оцінили перший організований революційний виступ, закликали своїх сучасників наслідувати справу декабристів. О. Пушкін присвятив засланцям волелюбне послання "В Сибір", О. Герцен назвав декабристів людьми, викованими з чистої криці, а Т. Шевченко — "споборниками святої волі".
Революційні ідеї декабристів поширилися серед інтелігенції: виник політичний гурток студентів у Харківському університеті, вільнодумство захопило прогресивних викладачів і студентів Ніжинської гімназії вищих наук. У 30-х роках ідеї відновлення незалежності Польщі поширюються серед польських освічених кіл Галичини, Волині, Поділля, Київщини. В 1839 р. було розстріляно керівника організації "Співдружність польського народу" Шимона Конарського. Було заарештовано майже всіх учасників підпільних польських товариств у Київській, Волинській і Подільській губерніях, відправлено на каторгу, віддано в солдати, вислано з України.
З кінця 30-х років на визвольну боротьбу проти самодержавства піднімається нове покоління революціонерів, починає розгортатися рух різночинців. Зрозуміло, що перебіг усіх цих подій, суспільні настрої епохи більшою чи меншою мірою визначали характерні тенденції українського літературного процесу, відбивалися в художній творчості.
Фольклористика
Процес становлення української літератури нерозривно пов'язаний з фольклористичними дослідженнями, адже останні підводили наукову основу до кристалізації концепції про можливість творення письменства живою мовою народу.
Ще в 1571 р. чеський учений Ян Благослав у своїй рукописній граматиці вмістив українську пісню "Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?". У виставі релігійної драми польського автора Якуба Гаватовича, здійсненій 1619 р. в Кам'янці Струмиловій на Львівщині, дві інтермедії були основані на українських гумористичних оповіданнях. У 1625 р. в польській транскрипції було видано пісню про козака і Кулину, а в 1684 р. в одному з рукописних збірників вміщено думу "Козак Голота". Зберігся рукописний збірник прислів'їв і приказок, укладений українським поетом кінця XVII — початку XVIII ст. Климентієм Зиновієвим. Багато українських пісень фіксуються в численних рукописних пісенниках невідомих осіб.
На межі XVIII і XIX ст. українська народна поезія дедалі частіше приваблювала упорядників російських пісенників — Василя Трутовського, Івана Прача та ін. Німецький філософ і фольклорист І.-Г. Гердер (1774—1803) відзначив природжені музичні здібності українців, багатство мотивів та образів української народної лірики. У свій збірник "Голоси народів у піснях" (1778—1779), виданий німецькою мовою, він включив і українські пісні.
Зростання національної свідомості українців зумовило посилення інтересу освічених кіл до духовного життя свого народу. Саме на цій хвилі з'явився перший збірник української усної поезії "Опыт собрания старинных малороссийских песней" (1819), упорядкований філологом і журналістом Миколою Цертелєвим (Церетелі) (1790—1869). Фольклорист записав на Полтавщині дев'ять дум і одну пісню, які виконувались місцевими кобзарями. Оскільки твори своїми темами торкалися подій Хмельниччини, М. Цертелєв у передмові зазначав, що українські кобзарі, як стародавні рапсоди, оспівали народних героїв, а виконувані ними думи передали і могутній дух народу, і його поетичний геній.
Значний внесок у становленні фольклористики зроблений Михайлом Максимовичем (1804—1873). Уже перший його збірник "Малороссийские песни" (1827) вражав жанровою розмаїтістю зібраних творі тут були думи, пісні — обрядові, історичні, козацькі, жіночі. Вченні вважав збирання й друкування фольклорних творів справою, необхідною для розвитку національного мистецтва. Такий підхід М. Максимовича до вивчення усної поезії виявився й при виданні ним збірника "Украинские народные песни" (1834), де пісні були розміщені таким чином, щоб показати шлях історичного буття народу. У передмові до "Сборника украинских песен" (1849) фольклорист акцентував на винятковому значенні пісні в громадському й особистому житті людей
Протягом 1833—1836 pp. вийшло шість випусків збірника "Запорожская старина", упорядкованих Ізмаїлом Срезневським (1812—1880) Тут були надруковані історичні пісні та думи, правда, з деяким редагуванням, доповненнями і змінами, внесеними фольклористом. Усе ж публікація усної творчості, пов'язаної з козацьким минулим, сприяла глибшому розумінню старовини, виробленню норм літературної мови.
У збірнику "Малороссийские и червонорусские народные думы и песни" (1836), упорядкованому Платоном Лукашевичем (1806—1887), були вміщені зразки і східно-, і західноукраїнського фольклору, що було ще одним промовистим свідчення єдності духовного життя нашого народу.
Польський фольклорист Вацлав Залеський (1799—1849), що виступав під псевдонімом Вацлав з Олеська, видав у Львові збірник "Пісні польські і руські люду галицького" (1833), в якому польською транскрипцією було надруковано близько 600 українських пісень, записаних у різних місцевостях Галичини. Інший польський учений, Жегота Паулі (1814—1895), видав двотомний збірник "Пісні руського народу в Галичині" (1839, 1840), куди було включено й чимало пісень із збірника М. Максимовича " Малороссийские песни", що наочно показувало спільну основу народних творів, записаних по обидва боки кордону.
Західноукраїнський етнограф і мовознавець Йосип Лозинський (1807—1889) упорядкував польською транскрипцією збірник "Руське весілля" (1835). У ньому було зібрано галицькі весільні пісні. У передмові до книжки дослідники прокоментували фольклорні твори, пов'язані з весільним обрядом.
В альманасі "Русалка Дністровая" (1837), виданому діячами "Руської трійці", було виокремлено розділ "Пісні народні", який об'єднав колядки, гагілки, ладкання, думи і думки, балади — твори не тільки різних жанрів, що свідчило про розмаїття усної поезії Галичини, а й багаті своєю образністю та ідейним пафосом.
Про неперехідне значення української народної поезії точно сказав М. Гоголь: "Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу..."
Новаторське продовження бурлескно-травестійної традиції
Характерною особливістю другого етапу становлення нової української літератури, що відрізняє його від аналогічних процесів в інших європейських літературах, є інтенсивний розвиток бурлескно-тревестійної течії, її домінуюча роль протягом тривалого часу в літературному процесі.
Як відомо, теорія класицизму поруч з такими "високими" жанрами, як ода, епопея, трагедія, визнавала право на існування й функціонування "низьких" жанрів, зокрема комедії й віршованої сатири. Саме гумористично-сатиричні жанри класицистичної поезії об'єднувала в єдине ціле стильова домінанта бурлеску. Бурлескно-травестійна поезія характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення, як людські недоліки, які, в свою чергу, зумовлювалися соціальними пороками та абсурдними недоречностями. Моделюючи ці сторони взаємин людини й середовища, така поезія піддавала їх гумористичному висміюванню. Для творів цієї художньо-стильової течії властиві поєднання епічних (наявність сюжетної канви, широкі побутові описи, нагромадження деталей), ліричних (суб'єктивність і пристрасність в оцінках і характеристиках зображуваного) та драматичних (гостра конфліктність розгортання дій, наявність діа- і полілогічних форм у змалюванні певних явищ) способів моделювання дійсності засобами слова.
Вершинним досягненням української художньої традиції попередньої доби є "Ене'їда" І. Котляревського. Водночас поема — визначне явище літератури просвітительського реалізму, адже ж тут картини реального життя і побуту українців відтіснили на задній план бурлескне зниження оригіналу.
Нечуваний успіх поеми І. Котляревського викликав цілу хвилю її наслідувань. Звичайно, П. Білецький-Носенко ("Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина"), К. Думитрашко ("Жабомишодраківка"), П. Кореницький ("Вечорниці"), С. Александров ("Вовкулака") також намагалися зображувати українську реальну дійсність, проте, на жаль, їхні твори, виконні у цьому ж жанрі, не піднялися до ідейно-художнього рівня "Енеїди". І "сміховина на москальський лад" (Т. Шевченко), яка була притамані "Енеїді", у їхніх поемах взяла верх над реалістичними тенденціями.
Справжніми продовжувачами традицій "Енеїди" виявили се» П. Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, JI. Бровиковський, прозаїк і драматург Г. Квітка-Основ'яненко, а такс Р. Андрієвич, П. Котлярів, К. Тополя, С. Писаревський, котрі зуміли підпорядкувати бурлескні прийоми й образи реалістичним у просвітительському дусі, реалістично-сентиментальним і навіть романтичні тенденціям. Саме на цих шляхах відбувалися нові художні пошуки.
Синкретизм художньо-стильових течій
Запізнившись у своєму становленні, нове українське письменство змушене було інтенсивно пройти ті етапи, якими раніше і протягом тривалішого часу пройшли інші європейські літератури. Не випадково, ще українській літературі перших десятиріч XIX ст. відбувається поєднані різних стильових течій — від бурлескно-травестійних, класицистичних, просвітительсько-реалістичних до сентиментально-реалістичних, преромантичних та романтики, навіть реалістично-критичних.
Синкретизм художньо-стильових течій зумовлювався також могутні впливом просвітительського ідейного руху, який відбивав боротьбу передових суспільних сил Європи проти анахронічних інституцій феодальної системи, проти всіх її антигуманних породжень, правопорядку настанов. Діячі цього руху під просвітительством убачали "не тількі поширення освіченості, знань, а й освіту у розумінні громадянсько- й морально-етичного виховання, утвердження нового світогляду, "істинних" ідей про світ, суспільство, людину — на противагу "хибним ідеям", передсудам і забобонам старого світу".
Саме художній реалізації таких ідейних настанов відповідав пафос названих течій і стилів, адже ж він давав можливість письменникам не тільки висміювати, осуджувати, викривати вади кріпосницького суспільства, антигуманність абсолютистської державної системи, а іі поширювати ідеї природної рівності людей, підносити нові суспільні та естетичні ідеали. У цьому зв'язку літератори могли спиратися на морально-етичний та естетичний досвід народу, узагальнений в усній поезії.
Уже в "Енеїді" І. Котляревського наявне органічне поєднання фольклорно-міфологічного образного мислення з літературними реалістично-просвітительськими тенденціями, причому такі підходи до переробки античної епопеї грунтувалися на широкій бурлескно-травестійній основі. За спостереженням сучасного дослідника, виразні сліди міфологічних уявлень, що "простежуються в епопеї Вергілія, виявляють типологічну подібність до найдавніших форм пізнання світу, що, як і в кожного народу, склалися і в давньослов'янських племен у сиву давнину та дійшли у фольклорі і міфологічних уявленнях до нових часів. Певна частина їх так чи інакше відбилася і в "Енеїді" Котляревського, яка тісно зв'язана з народним світосприйняттям" .
І в поемі І. Котляревського, і в творах цього жанру його наслідувачів гумористичне трактування окремих сторін дійсності химерно переплелося з її побутово-етнографічним змалюванням, що давало підстави П. Житецькому ("Энеида" Котляревського и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века", 1900) та А. Шамраєві ("Проблема реалізму в "Енеїді" І. Котляревського", 1952) відносити першу українську поему до етнографічного реалізму.
Просвітительський аспект реалістичного змалювання життя в байках П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського, П. Писаревського також характеризується використанням бурлескних прийомів, гумористичної образності. Таке поєднання різнородних прийомів визначало жанрову своєрідність цілої групи оповідань і повістей Г. Квітки- Основ'яненка, які ми сьогодні називаємо бурлескно-реалістичними ("Салдацький патрет", "Мертвецький Великдень", "Конотопська відьма").
Прагнення Г. Квітки-Основ'яненка утвердити позитивні образи людей з народу, розкрити їхній багатий внутрішній світ, показати нещасливу долю дівчат-селянок і водночас продемонструвати широкі можливості української мови привело до створення сентиментально- реалістичних повістей ("Маруся", "Козир-дівка", "Сердешна Оксана", "Божі діти"). Зазнав перший український прозаїк і впливів романтичної естетики, про що свідчить його повість "Ганнуся", оповідання "Перекотиполе", нарис "Предания о Гаркуше". Звертання Г. Квітки-просвітителя до нових прийомів зображень доводить, що романтизм як художній метод приваблював його своїми можливостями розкривати незвичне у поведінці людини.
Поєднання реалістичних, сентиментальних і преромантичних підходів до моделювання дійсності притаманне і творам української драматургії — "Наталці Полтавці" І. Котляревського, "Любці" П. Котлярова, "Купала на Івана" С. Писаревського, "Чарам" К. Тополі, "Чорноморському побиту" Я. Кухаренка. Проте не завжди бурлескні елементи впліталися у твори органічно.
Про живучість художніх традицій свідчить також те, що, скажімо, в творчості першого українського романтика Л. Боровиковського наявна значна кількість байок і "прибаюток", написаних у просвітительсько-реалістичному дусі. Різностильовий характер має і спадщина Г. Квітки Основ'яненка, де знаходимо п'єси російською мовою, написані відповідно до вимог класицистичної поетики ("Приезжий из столицы", "Дворянские выборы", "Шельменко — волостной писарь", "Шельменко-денщик"). українську реалістично-просвітительку прозу з виразними бурлескними, сентиментальними, навіть преромантичними тенденціями, російськомовні романи "Пан Халявський" і "Походження Столбикова", в яких уже можна помітити ті риси, що характеризували явища нового літературного напряму, який складався в середині XIX ст.
Широкий у художньо-стильовому аспекті діапазон української лірики — від бурлескно пародійованих од Горація, здійснених П. Гулаком Артемовським, та гумористичних од І. Котляревського "Пісня князю Куракіну" і К. Пузини "Малоросійський селянин", фейлетонних куплетів В. Масловича, жартівливого вірша С. Писаревського "Писулька до мого братухи Яцька...", просвітительських послань-роздумів П. Гулака- Артемовського "Справжня добрість", "Супліка до Грицька Квітки", "Здоров був з празником, мій любий Олексію!" до інтимної пісні К. Думитрашка "До карих очей" ("Карії очі, чорнії брови"), сентиментального переспіву Л. Боровиковського "Подражаніє Горацію", елегій В. Забіли "Не щебечи, соловейку", "Гуде вітер вельми в полі", романтичних медитацій М. Петренка з циклу "Небо" і "думок" А. Метлинського, задушевних зразків пейзажної і психологічно-особистісної лірики, створених М. Шашкевичем, Я. Головацьким, О. Афанасьєвим-Чужбинським.
Протягом кількох десятиріч нова українська літератури створила розмаїту жанрову систему, впевнено вийшла на шляхи розвитку європейського мистецтва слова. Знаменно, що в цей час розпочалося літературно-культурне відродження і в Галичині. Художня творчість М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича органічно влилася в загальний потік українського літературного життя. Заявили про себе нові естетичні тенденції також і в письменстві Закарпатської України: зокрема, вже в 30-х роках Василь Довгович написав низку віршів "руською" мовою, які ще до їх надрукування поширилися як народні пісні.
Процес становлення нової української літератури відбувався в тісному взаємозв'язку з розвитком інших літератур Центральної Європи. Українські письменники опрацьовували античні теми і мотиви, переспівували, перекладали твори російської, польської, чеської, сербської, німецької літератур, освоювали художній досвід, нагромаджений іншомовними авторами, творчо розвивали новітні західноєвропейські естетичні віяння. Так було підготовано міцні підвалини для дальшого художнього прогресу українського національного письменства. Українська література виходила на шляхи розвитку європейської культури).
2. Життя і творчий доробок Івана Котляревського. Бурлескно-травестійна поема "Енеїда"
Життєвий і творчий шлях І. Котляревського (09.09.1769–10.11.1838)
Дитинство письменника.
Родина
На Полтавщині здавна жив рід Котляревських, що походив з українського старшинства й від російського уряду одержав дворянське звання. В цьому будинку 29 серпня (9 вересня за новим ст.) 1769 року народився майбутній письменник.
Через невеликі статки батько змушений був служити канцеляристом у міському магістраті. Вразливий і чуйний до краси змалку, Івась подовгу милувався чарівними пейзажами, влітку бігав з друзями купатися і печерувати раків.
Роки навчання
У церковноприходській школі Іван був чи не найкращим учнем. Ґрунтовна початкова освіта стала доброю основою для здобуття знань у духовній семінарії.
У 1780 р. І. Котляревський вступив до духовної семінарії, яка тоді була єдиним середнім учбовим закладом у Полтаві. Умови життя семінаристів, що мешкали в гуртожитку при школі (бурсі), були надзвичайно важкими; наука була схоластична, відірвана від життя, незрозуміла учням. Тут Іван добре оволодів латинською, французькою та російською мовами, слабше польською.
Знання мов дало йому змогу читати в оригіналі «Енеїду» Вергілія, а також її бурлескно-травестійні переробки француза Скаррона й росіянина Осипова.
Останнього (богословського) класу юнак не закінчив. Може, через нестатки (навчання було платним) або тому, що не хотів стати священиком.
Трудова діяльність Івана Петровича
Кілька років працював канцеляристом у новоросійській губернській канцелярії. Серед тодішніх чиновників Іван Петрович виділявся своєю непідкупністю і готовністю безкорисливо допомогти бідним.
Невідомо з яких причин І. Котляревський залишив канцелярію і став домашнім учителем у поміщицьких маєтках Золотонівського повіту — в самому центрі України. Становище вчителя в панській родині було важким і малооплачуваним. У 1896 р. Іван Петрович покинув учителювання. Причину цього вчинку точно не встановлено.
Світогляд І. Котляревського
За складом характеру Іван Петрович був людиною доброю, співчутливою, ненавидів зло й неправду. Обидві ці обставини виявилися благодатним ґрунтом для сприйняття ним ідей Просвітництва. За своїм переконанням І. Котляревський був просвітителем, демократом, гуманістом. З’явившись у юнацькі роки, ці переконання не змінилися до кінця життя.
І. Котляревський на військовій службі
Відразу ж І. Котляревський вступив кадетом до Сіверського карабінерного полку. Під час війни з Туреччиною (1807–1808) він брав безпосередню участь у багатьох боях, зокрема відзначився винятковою хоробрістю і винахідливістю при взятті Бендер та Ізмаїла. За бойові заслуги двічі був «удостоен монаршеского благоволения», тобто письмової подяки від самого царя.
І. Котляревський володів і талантом дипломата, що допомагало йому за дорученням військового уряду вмовити бунтівливих буджацьких татар добровільно піддатися під владу Росії. За це він був нагороджений орденом Анни 4-го класу.
У 1808 р. Іван Петрович вийшов у відставку в чині «капітана з мундиром».
Злиденне життя митця після відставки з військової служби
Втративши службу, яка була єдиним джерелом прибутку, Іван Петрович опинився в скрутному становищі. З «худеньким» гаманцем він подався до Петербурга шукати якої-небудь посади. Не раз доводилося сидіти голодному в холодній і вогкій підвальній кімнаті, яку він знімав у одної вдови. У довгі осінні петербурзькі ночі мусив економити й на світлі, бо свічки для нього були задорогі. Засвітить свічку, щоб почитати якусь книжку або дописати нові строфи до четвертої частини «Енеїди», і через дві години мусить гасити. Фризова шинель служила йому і за одяг, і за постіль. Набідувавшись у царській столиці, Котляревський повернувся до Полтави.
І. П. Котляревський — директор Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян
У 1810 р. генерал-губернатор краю князь Бібіков запросив І. Котляревського на посаду директора Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян. Це була своєрідна бурса при міській гімназії. У будинку жило щороку 200–250 хлопчиків, на утримання яких виділялися невеликі кошти. І. Котляревський умів по-хазяйському розпорядитися ними.
Для позбавлених сім’ї хлопчиків Іван Петрович був батьком —суворим, вимогливим і водночас добрим, уважним, справедливим. Він відмінив фізичну кару, на бешкетників і лінькуватих впливав поясненнями, умовляннями. Організовував для дітей різні розваги. Вихованці його дуже любили й шанували.
І. Котляревський знову у вирі військових подій. Шана від царя
У 1812 р. І. Котляревський за дорученням генерал-губернатора їде на Харківщину організовувати новий полк. Козачий полк він сформував за 17 днів, за що одержав монаршу подяку. Сам Іван Петрович у боях безпосередньої участі не брав, але виконував різні воєнні доручення. По закінченні війни повернувся до Полтави і продовжував служити у Будинку. Перебуваючи в 1817 році в Полтаві, цар Олександр І відвідав Будинок. За добре ведення справ він нагородив І. Котляревського чином майора, пенсією по 500 крб. щорічно та діамантовим перснем.
Іван Петрович — наглядач богоугодних закладів; людина і особистість
З 1827 р. І. Котляревський займає ще одну посаду — наглядача богоугодних закладів. Їх було шість: міська лікарня, богадільня для бідних і самотніх людей, будинок психічно хворих, шпиталь для породіль, будинок інвалідів, контора. Принциповий, правдивий і прямий, він часто мав гострі сутички з поліцією, судовими чиновниками й жорстокими поміщиками.
Як людина Іван Петрович був дуже симпатичним і з першого знайомства приваблював серця, з усіма тримав себе як рівний з рівними, був душею кожної компанії. Умів розумно розповісти про серйозні речі, дотепно пожартувати. Розмовляв завжди українською мовою, проте легко міг перейти на російську чи французьку.
Скарбниця І. Котляревського, його культурна діяльність
Іван Петрович жив скромно, по-старосвітському, вдягався небагато, але охайно, зі смаком. Єдиною розкішшю в будинку була невелика бібліотека, що складалася з латинських, французьких і російських книжок, збірок фольклору, рукописних творів Г. Сковороди та Біблії. Усе життя він постійно поповнював свої знання, тому був дуже освіченою людиною. Особливо глибоко І. Котляревський знав минуле й сучасне рідного краю.
Незважаючи на завантаженість по службі, Іван Петрович брав активну участь у культурному житті міста. У 1816 р. Він став директором полтавського театру і приділяв багато уваги поліпшенню побутових умов артистів, підвищенню їхньої майстерності, обладнанню сцени.
У 1818 р. І. Котляревського обрано членом харківського «Товариства аматорів красного письменства», а в 1821 — почесним членом петербурзького «Вільного товариства аматорів» в російській словесності
Творча спадщина, останні роки життя І. Котляревського
Творча спадщина митця — поема «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо».
На початку 30-х р. письменник почав хворіти і в 1835 р. мусив залишити службу. Чуючи близький кінець, він відпустив на волю кріпаків, майно роздав родичам і знайомим, а садибу призначив своїй економці.
А 10 липня 1838 р. тихо згас. В останній путь його проводжали всі мешканці Полтави та навколишніх сіл. Т. Шевченко написав поезію, присвячену народному митцеві «На вічну пам’ять Котляревському».
Працюючи учителем у поміщицьких маєтках, багато подорожуючи, Іван Петрович цікавився життям і побутом простого народу. Записував пісні, прислів’я, приказки, влучні слівця, жартівливі вислови, перекази — особливо про козацьку старовину. Добре пізнав письменник і побут, інтереси, звичаї поміщиків, чиновників, духовенства. У його пам’яті відклалися величезні запаси знань про побутове й громадське життя своїх співвітчизників, що стало тим невичерпним джерелом літературної творчості І. П. Котляревського. Тому його твори цікаві, повчальні, мають велике виховне значення.
Поема "Енеїда"
— Над "Енеїдою" Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 p., четверта — в 1809 р. п'ята — в 1822 p.; повністю твір завершено в 1825—1826 рр., а видано в 1842 р. вже після смерті письменника. Для написання поеми автор скористався з досвіду своїх попередників. Близькими до обраного ними жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени, яких нагадують окремі картини "Енеїди", її стиль, гумор.
Виникла "Енеїда"на грунті творчості Сковороди, бурлескної та сатиричної української літератури XVIII ст., жартівливих ліричних віршів та інтермедій до шкільних драм, таких творів, як "Плач київ ських монахів", віршів Івана Некрашевича. Напевно, Котляревській: читав твір Опанаса Любисевича "Вергілієві пастухи, у малоросійськії і, кобеняк переодягнені". У роки написання "Енеїди" Котляревському безумовно, були відомі бурлескні поеми російських письменників Миколи Осипова, Михайла Чулкова, комедії Миколи Фонвізіна, Василя Капніста.
Проте все це були впливи побічні. Головні джерела "Енеїди" реальна дійсність того часу та усна народна творчість.
Котляревський з уст кобзарів, лірників не раз слухав живу історіи свого народу, в історичних і побутових піснях чув биття його вічно живого серця, своїх троянців-козарлюг зустрічав головним чином не на сторінках Вергілієвої поеми, а бачив їх на шляхах рідної Полтавщини, і полках, які формував на Дунаї, на церковних картинах талановитих, хоч і безіменних, українських живописців, читав про їхні звитяжні походи в козацьких літописах.
Пригадаймо, що незадовго до написання "Енеїди", у 1775 рот за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків в образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків і відновити притлумлену царизмом національну гордість українського народу, його прагнення до волі й самостійності.
Перед Котляревським постало питання: якою мовою писати? Чи ж можна й далі про життя народу писати мертвою книжною мовою? Іван Петрович зробив вибір і почав писати "мужичою", тобто народною мовою. "Педанти,— зазначав сучасник письменника,— здивувались і — замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони почали сміятися". Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для "високих" літературних жанрів її вважали непридатною. "Непридатною? Ні! — вирішив у якусь благословенну мить великий полтавець,— Ця мова годиться і для найвищих стилів!"
Історія та джерела написання «Енеїди» І. Котляревського.
Над «Енеїдою» І. Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли друком у 1798 р., четверта — в 1809 р., п’ята — в 1822 р.; повністю твір завершено в 1825–1826 рр., а видано в 1842 р. після смерті письменника.
1798 р. перше видання «Енеїди» з’явилося завдяки ініціативі конотопського поміщика Максима Пурпури, який тоді служив у Петербурзі в медичній колегії і належав до гурту прихильників української мови та літератури. До його рук потрапив список перших трьох частин поеми І. Котляревського, і Пурпура своїм коштом видає її з характерною присвятою: «Любителям малоросійського слова». Автор був незадоволений вчинком видавця (друк здійснено без його згоди), проте патріотична ініціатива М. Пурпури заслуговує на схвалення.
Вихід у світ «Енеїди» став епохальною подією в культурному житті України. Це була перша друкована українська книга, написана живою народною мовою, що своєю появою стверджувала початок етапу у розвитку нашої літератури.
Для написання твору автор скористався:
• досвідом своїх попередників;
• різдвяними, великодніми віршами мандрівних дяків;
• реальною дійсністю того часу;
• усною народною творчістю;
• творчістю Г. Сковороди та бурлескно-сатиричною літературою ХVІІІ ст.;
• матеріалом з епізодами про життя українських козаків, старшин, селянства, міщан, священиків, учнів;
• жартівливими ліричними віршами, інтермедіями до шкільних драм.
Пройдіть за посиланням та прочитайте "Енеїда" І.Котляревського та Вергілія.
3. Словник до модулю 3 та до твору "Енеїда"
Основні художні напрями
1. Класицизм (від лат. classicus — взірцевий) — літературний напрям, що означає наслідування зразків античності.
Особливості класицизму: будова художніх творів на засадах розуму з ігноруванням особистих почуттів людини; наслідування греко-римського мистецтва; теми до творів добиралися лише з античної або вітчизняної історії; позитивні персонажі — герої греко-римської або національної історії, представники панівної верхівки; негативні — вихідці із соціальних «низів»; зображення героя тільки під час виконання державного обов’язку; підпорядковування особистих інтересів державним; наділення своїх героїв тільки однією-двома рисами вдачі — чесністю, доблестю, розумом, талантом або зрадливістю, підступництвом, недоумкуватістю тощо; сувора пропорційність усіх частин твору; чіткість, ясність, простота викладу; пейзажі переважно урбаністичні: фортеця, палац, міська вулиця або площа; інтер’єри — тронний зал, парадний покій тощо; мова: вживання архаїзмів, слів-символів; пишномовність; літературний рід: драма, менше — лірика; епос майже не представлений.
2. Романтизм виник у літературі, мистецтві та в гуманітарних науках європейських країн в кінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст.
Романтики, зокрема прогресивні, широко звернулись до поетичного освоєння народних переказів, легенд, повір’їв і збагатили нашу літературу відомими баладами, поемами, піснями в народному дусі (чимало пісенних поезій, написаних романтиками, увійшло у фольклор, наприклад: «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Не щебечи, соловейку» В. Забіли, «Де ти бродиш, моя доле» С. Писаревського, ряд поезій молодого Шевченка та ін.).
Цінними в художній спадщині прогресивних романтиків є також твори, в яких оспівано славне минуле нашого народу і виведено героїчні образи борців за волю (найвидатнішими з них є, звичайно, твори молодого Шевченка — «Гайдамаки», «Гамалія» та ін.). Романтики створюють в основному ліричні і ліро-епічні твори.
3. Реалізм — літературний напрям, який правдиво відображує дійсність; звертається увага на взаємини людини і навколишнього середовища.
Вже у творах І. Котляревського правдиво змальовано картини побуту України і разом з тим порушено деякі важливі питання суспільного життя. В його творчості досить виразно виявились критичні елементи в зображенні життя панів та чиновників. Письменник вивів також позитивні образи представників народних мас і протиставив їх образам панівної верхівки тодішнього суспільства. Політичний внесок у розвиток реалізму в українській літературі зробили також Гулак-Артемовський (у ранніх творах), Квітка-Основ’яненко, Гребінка.
Повне утвердження реалізму в українській літературі здійснено було Шевченком. Він підніс у своїй творчості найважливіші питання свого часу, змалював народне життя в усій його глибині. Його реалізм — критичний. У сатирично змальованих образах царів і їхніх вельмож, поміщиків, чиновників, духовенства поет гнівно викриває самодержавно-кріпосницький лад у самих його основах, у його хижацькій суті і закликає до боротьби з цим ладом, до його знищення.
Водночас у позитивних образах борців проти царизму та поміщиків Т. Шевченко показав великі сили народу, виразив свою віру в краще майбутнє, в перемогу мас над гнобителями. Позитивні герої його творів є носіями волелюбності, ненависті до неправди і насильства, готовності віддати своє життя в боротьбі за визволення з-під гніту поміщиків.
4. Бурлескна стильова течія
Бурлеск (від іт. вurla — жарт) — жартівливе трактування в знижувальному тоні тем і образів, про які звичайно прийнято говорити поважно.
Бурлескна течія вносила в літературу елементи народного гумору й сатири. В цьому полягало її позитивне значення.
Основна ознака бурлеску — контраст між темою і сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном.
5.Травестія – перенесення героїв і сюжетів у невластиву для них обстановку для створення комічного ефекту.
6.Алю́зія (лат. allusio — натяк, жарт) — стилістична фігура, що містить указівку, аналогію чи натяк на певний історичний, міфологічний, літературний, політичний або ж побутовий факт, заздалегідь обдумане відсилання читача до певного сюжету чи образу світової літератури.
7.Пародія — сатиричний або гумористичний твір, який наслідує, імітує творчу манеру письменника або напряму з метою його висміяти.
8. Силабо-тонічна система (від гр. sillabe — склад, tonos — наголос) — система віршування, яка визначається кількістю складів, числом наголосів та їх розміщенням у віршованому рядку.
4. Відеоматеріали до модулю 3
5. Соціально-побутова п'єса "Наталка Полтавка"
Уперше п’єсу І. Котляревського «Наталка Полтавка» було показано на сцені театру в Полтаві 1819 року.
Соціально-побутова драма «Наталка Полтавка» — перший твір нової української драматургії.
Якщо в західноєвропейському драматичному мистецтві першої третини ХІХ ст. запанувала творча пауза, то в новій українській драматургії почався новий період розвитку, представлений насамперед драматичною творчістю І. Котляревського.
Письменника вважають зачинателем нової української драматургії, бо йому належить провідна роль у створенні драми нового типу. У драматичних творах І. Котляревського звучить нова мова — жива народна, колоритна, образна. Він змальовує нових героїв із народу, що являють собою типові національні характери українського селянина, дрібного міщанина. І. Котляревський у «Наталці Полтавці» вдало вживає народну пісню як засіб характеристики персонажів (їх використано більше двадцяти).
Становлення нової української драматургії започаткувала «Наталка Полтавка». Як перша п’єса з народного життя, вона знаменувала новий етап в історії української драматургії й театру, стала імпульсом у дальшому розвитку словесного і сценічного мистецтва на засадах реалізму та народності. Заснована на спостереженнях, винесених письменником із реальної української дійсності, пройнята високим гуманістичним пафосом, повагою до людини-трудівника, «Наталка Полтавка» відкрила нові можливості українського художнього слова.
Глядач українського театру був найрізноманітніший, але І. Котляревський хотів бачити в театрі найбільше простолюду, тому основою для його п’єси стала жива дійсність, тогочасне народне життя, і героїв він обрав також із народу.
Нову українську драму характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина — найбільш численної тоді верстви трудящих. На сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей; представники народу стають позитивними персонажами літератури. Незалежно від того, чи таке зображення ґрунтувалось на вірі в моральну гідність простої людини, чи ні, уже сам цей факт був дуже показовим. Так чи інакше драматургія не могла хоч би частково не відбити народну точку зору на дійсність, на деякі істотні соціальні явища. Це позитивно позначилось на ідейному змісті творів, їх мові та стилі.
Як талановитий художник, Котляревський помітив і майстерно відтворив типові для того часу явища соціальної нерівності, що стоять на перешкоді до щастя людини.
П’єса «Наталка Полтавка» — перший драматичний твір нової української літератури, який, за влучним висловом видатного українського драматурга Івана Карпенка-Карого, є «праматір’ю українського народного театру».
П’єса була написана в 1819 році, але не друкувалась і поширювалась серед народу в рукописному вигляді. На сцені твір ожив того ж року в Полтаві за участю актора Михайла Щепкіна. З цього часу і починається сценічне життя безсмертної “української опери на 2 дії”, як назвав її сам автор.
Знайомство з дійовими оссбами
А хто такий возний?… (дрібний судовий чиновник на Україні в старі часи).
Про що говорять слова”любовник Наталки”? Раніше це слово мало інше значення, ніж тепер. “Любовник” означало “той, хто любить”.
А хто ж такий виборний?… (людина, обрана для керівництва громадою, помічник старости).
Сюжет
Зав’язка: розмова Наталки з возним.
Розвиток дії: допомога возному виборним, розмова матері з Наталкою, повернення Петра.
Кульмінація: відмова возного від Наталки.
Розв’язка: Петро віддає гроші Наталці, благословіння молодих.
Джерела.
(Українська вертепна, шкільна драма, інтермедії XVIII ст. Основне джерело для написання - життя українського суспільства, лірично- побутові, обрядові, купальські, баладні пісні («Ой оддала мене мати за нелюба заміж», «Брала дівка льон...», «Лимерівна»…)
Історія написання.
(Ставши директором полтавського театру, І. Котляревський був невдоволений репертуаром. Тому, на відміну від «високої» класичної трагедії, у його п'єсах представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування.)
Тематика: зображення побутових суперечностей українського села, соціальної нерівності та безправ'я трудящих, показ життя селян, бурлаків, чиновників, відтворення звичаїв, пісень.
Основний конфлікт п'єси зумовлений становою та майновою нерівністю в суспільстві.
Основний мотив твору: розлука дівчини з коханим-бідняком та можливе одруження з осоружним багачем.
Основні персонажі: Наталка, Петро, возний, виборний Макогоненко, бурлака Микола, Горпина Терпилиха.
За цим посиланням Ви знайдете цікаву інформацію про героїв п'єси. Обов'язково прочитати!
Найхарактерніші риси драматургічної творчості І. Котляревського:
- невелика кількість дійових осіб;
- напруженість і природність розвитку сюжету;
- стрункість композиції;органічно вмонтовані в текст пісні;
- народна та індивідуалізована виразна мова та соковитий гумор.