Теоретичний матеріал

Сайт: Дистанційне навчання в школі
Курс: Українська література9В_М29 копіювання 1
Книга: Теоретичний матеріал
Надруковано: Гість
Дата: неділя 27 лютий 2022 17:53

Зміст

1. Літературний процес 40-60-х рр. ХІХ століття. Література українського романтизму.

Література українського романтизму

Мета: ознайомитися з ідейно-художніми особливостями українського романтизму
(поглиблення бачення розбіжності між ідеалом і дійсністю, зв’язок із національним рухом); ознайомитися із творчістю поетів-романтиків П.
Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, В. Забіли, М. Петренка; ознайомитися із творчістю М. Шашкевич. «Веснівка» зачинателя нової української літератури на західних землях М. Шашкевича, з’ясувати роль «Руської трійці» у національному
духовному відродженні; усвідомити значення романтизму для нового етапу розвитку слов’янських літератур.
Очікувані результати:
вміти визначити головні мотиви поезій (П. Гулак-Артемовський «Рибалка», Є. Гребінка «Човен»), прокоментувати їх у зв’язку з художніми особливостями і народнопісенною лірикою;
знати про М. Шашкевича, про «Руську трійцю», про альманах «Русалка Дністрова»;
усвідомити необхідність шанобливого ставлення до засад народної моралі й
етики: працелюбності, щирості, любові й поваги до батьків, краси вірності в
коханні.
Ключові поняття: романтизм, балада, романс.

Теоретичний блок

Романтизм — один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці ХVІІІ ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині ХІХ ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень.
У художній творчості романтизм виявився в показі ідеального героя, його духовного світу та його ідеалів, заради яких він вступає в боротьбу.
Основною рисою романтизму є трагічне двоєсвіття: герой усвідомлює недосконалість світу і людей, страждає від спілкування з ними і водночас бажає жити в цьому світі з цими недосконалими людьми, мріє бути ними зрозумілим і прийнятим.
У новій європейській літературі як цілком визначений, своєрідний творчий метод романтизм почав формуватися у творчості німецьких письменників (Й. В. Гете, Г. Гейне та ін.).
Ознаки напряму: зображення виняткових людей у незвичайних обставинах; показ непересічних подій, найчастіше трагічних (таємничі вбивства, викрадання, чаклування, зрада, розлука тощо); наявність фантастики (фантастичні події, казкові герої, чудодійні предмети, надприродні обставини та ситуації); домінанта суб’єктивного над об’єктивним, прагнення не відтворити, а перетворити дійсність, потяг до висунення на перший план виняткового (в характерах і обставинах); ідеалізація патріархальних відносин; ліричний герой перебуває в гармонії з природою і природним життям; велика роль в усіх родах літератури національно-історичної
тематики.
Тематична спрямованість: історичне минуле України з її демократичним укладом, козацькою вольницею; звитяжна боротьба проти зовнішніх ворогів; викриття й засудження пороків суспільного ладу (захист скривдженого люду, вираження глибокого співчуття йому).
Конфлікт — між людиною і суспільством. Відображення світу сильних почуттів героя, показ його винятковості, духовного благородства, здатності до подвигу і разом з тим викриття нікчемності, недосконалості існуючого укладу життя.
Основні герої романтичних творів — козаки, зокрема запорожці, самовіддані захисники Батьківщини, та народні співці (кобзарі, лірники, бандуристи) — виразники дум і сподівань українського народу, творці й хранителі національної культури.
Поряд з образами реальних людей (козаків, гетьманів, селян, ремісників та інших) нерідко діяли міфічні — русалки, відьми, вовкулаки, упирі тощо. Усі романтичні герої високоморальні або ниці духом, надзвичайно вродливі або дуже потворні. Романтичні пейзажі також незвичайні, нерідко страшні: дикі гори, глибокі ущелини, страхітливі хащі, безкрайні пустелі, занедбані кладовища, розбурхане море, розбійницький стан, ци- ганський табір, бушування стихій або надприродна тиша.
Літературні роди — лірика та ліро-епос. З фольклору в літературний вжиток були перенесені такі жанри, як пісня, дума, думка, балада, легенда, казка, з інших літератур — поема, елегія, романс, мадригал тощо. Під впливом історичних пісень і дум романтики створили новий різновид поеми —історико-героїчну.

Часові межі романтичного напряму в українському літературному процесі охоплюють кінець 20-х — 40-ві рр. ХІХ ст. Першими творами, що
започаткували новий напрям, були поезії П. Гулака-Артемовського «Рибалка» та Є. Гребінки «Човен». Але провідна роль належить так званій Харківській школі романтиків,— гуртку, засновником якого був професор І. Срєзневський. У різний час у ньому брали участь такі викладачі та студенти університету: Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, О. Шпигоцький, П. Гулак-Артемовський, С. Писаревський, М. Петренко. Гуртківці писали не тільки романтичні художні твори, а й наукові розвідки з проблем історії та філології, збирали зразки фольклору, друкували їх окремими книжками, видавали журнали й альманахи.
До романтичного напряму належить творчість і таких письменників, як О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, О. Бодянський, П. Білецький-Носенко та ін. Найвищого розвитку романтизм досяг у ранній творчості Т. Шевченка.
Балада — невеличкий віршований твір, у якому розповідається про події та персонажів героїчного, історичного або фантастичного характеру.
Особливості балади як жанру: зображення однієї події з життя головного героя; висока емоційність; нетривалий час події, невелика кількість дійових осіб; стислість, малий обсяг; віршована форма.
Романс — невеликий за обсягом вірш переважно особистого (любовного) характеру та музичний твір сольного співу з інструментальним супроводом.

2. Осередки романтичного руху на Слобожанщині, Чернігівщині й Полтавщині, у Західній Україні («Руська трійця»). Поети-романтики

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні соціальна, економічна, культурна ситуація викликала незадоволення й протест як широких народних мас, так і творчої частини суспільства, передових кіл дворянства. Немов перед бурею, над народом висіло відчуття несумісності високих ідеалів людства, проголошених просвітителями, з реальною дійсністю; помітним став крах ілюзій на рівноправні відносини козацької України з царською Росією; несумісними були кріпосницька дійсність та овіяне легендами про козацьку волю історичне минуле України.



     Саме за таких умов утвердився романтичний тип художньої творчості, який відіграв важливу роль у формуванні національної свідомості та становленні української літератури.
Романтизм
Романтизм — це художній напрям у літературі й мистецтві, який виник наприкінці XVIII ст. майже одночасно в країнах Західної Європи, а в Східній Європі розвинувся на початку XIX ст. Цей напрям став цілковитим запереченням класицизму. Український романтизм розвивався під впливом популярної творчості європейських письменників-романтиків: Скотта, Байрона, Шеллі (англійська література), Шиллера, Гейне, Ґете (німецька), Гюго (французька), Шафарика, Ґанки, Коллара (чеська), Міцкевича, Словацького (польська), Петефі (угорська), Жуковського, Пушкіна, Лєрмонтова (російська).
Український романтизм як складова частина слов'янського національно-культурного відродження та романтизму західноєвропейських літератур виявив спільні з ними риси, хоча мав і свої істотні особливості. На ранньому етапі утвердився фольклорний, або народнийромантизм, із властивими йому ознаками:
•    незадоволення реальним життям, зосередження уваги на розкритті внутрішнього світу людини;
•    поєднання просвітительських і романтичних ідейно-естетичних засад;
•    ідеалізація патріархальних відносин, людських почуттів, наявність релігійної свідомості;
•    посилення уваги до проблеми літературної мови, національно-історичної тематики;
•    особливо тісний зв'язок із фольклором (сюжет, герої, художні засоби, стилістичні фігури);
•    наявність символів, антитез, персоніфікацій, метафор для вираження тужливих настроїв;
•    піднесена, емоційна, насичена яскравими народнопоетичними засобами художньої виразності мова.
Прикметними особливостями героя у творах романтизму є такі:
•    ліричний герой перебуває в гармонії з природою, у центрі — незвичайні, часто фантастичні обставини;
•    романтичний герой пов'язує свою долю з долею народу, з боротьбою за національну незалежність;
•    це люди сильної волі, мужні, духовно багаті (часто це самотня, але сильна особистість, яка протистоїть жорстокому світу).

У цей період особливо посилився інтерес до дослідження фольклору після виходу у світ великої кількості різножанрових збірників усної народної творчості українців і фольклористичних нукових праць, адже, за словами М. Гоголя, «пісня для України все: і поезія, й історія, і батьківська могила».

     Харківська школа романтиків була найчисленнішою. її представники — І. Срезневський, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, О. Корсун, Й. Бодянський, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Гулак-Артемовський, В. Забіла, М. Петренко — збагатили українську літературу різножанровими творами. Серед них значного поширення й популярності набула романсова лірика, а також лірика особистої журби (елегії, послання, посвяти, медитації). У цих ліричних жанрах якнайповніше розкривався внутрішній світ людини, її душевні переживання, настрої смутку, меланхолії.

У 20-40-х роках XIX ст. склалася концепція романтичного історизму у зв'язку з національно-визвольними рухами народів у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Українські романтики утвердили усвідомлення українського народу як нації з власною історією, особливим складом душі, самобутньою мовою, естетичними й етичними принципами, власною культурою та історичним призначенням. Особливого значення в цей час набула праця М. Костомарова «Книга буття українського народу», у якій викладені романтичні ідеї виразного національно-політичного забарвлення, покладені в основу Кирило-Мефодіївського братства.

     Головним гаслом української літератури, навколо якого об'єднувалася боротьба за національне й соціальне визволення, стала ідея народу. На перший план було висунуто патріотичну проблематику (значення національної мови та літератури). Особливу роль у цьому відігравав Харків, як це підкреслював Л. Білецький, «у тих часах ні одне місто України порівняно з Харковом не виявило такої сильної любові до українського народу й народності». На таких позиціях стояли українські поети-романтики: І. Срезневський, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, Й. Бодянський, на західноукраїнських землях — М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич (основні представники славнозвісної «Руської трійці»). Провідна роль в утвердженні романтичного типу творчості належить М. Гоголю, Т. Шевченку й П. Кулішу.

Елегія, романс
Романтизм утвердив у літературі лірику особистої журби, розвинув нові поетичні жанри: романс, елегію, послання, посвяту, медитацію.
Романс (з ісп. romance, від латин, romanice — по-романськи) — невеликий за обсягом вірш і музичний твір про кохання, призначений для сольного співу з інструментальним акомпанементом. У давні часи так називали пісні народною мовою в Іспанії на противагу пісням, складеним по-латинськи. Ці пісні виконували мандрівні співаки-оповідачі під супровід гітари. Пізніше романси поширилися в інших країнах. Зібрання романсів називають романсеро.
Український романс гідно представлений творами цього жанру — справжніми світовими шедеврами: «Дивлюсь я на небо» М. Петренка; «Нащо мені чорні брови» Т. Шевченка; «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку» В. Забіли; «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського; «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» М. Старицького (вірш «Виклик»); «Стоїть гора високая» Л. Глібова (вірш «Журба»); «Сміються, плачуть солов'ї» Олександра Олеся; «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» І. Франка та ін.
Елегія (з грец. eleqeia — журлива пісня, скарга) — один із жанрів лірики медитативного, журливого, меланхолійного змісту. Елегія зародилася в Стародавній Греції як твір певної форми з патріотичними й інтимними мотивами. З часом елегія набуває іншого змісту: переважають філософські роздуми, змішані почуття смутку й радості. Елегійними настроями пройнята лірика українських поетів-романтиків першої половини XIX ст.: А. Метлинського, М. Петренка, В. Забіли, Є. Гребінки, пізніше — Т. Шевченка.

Творчість поетів романтиків.
Петро Петрович Гулак-Артемовський (справжнє прізвище Артемовський) (1790-1865) народився в містечку Городищі Київської губернії (нині Черкаська обл.) у сім'ї священика. Навчався в Києво-Могилянській академії, викладав у приватному пансіоні в Бердичеві, працював домашнім учителем у сім'ях польських поміщиків. Свою долю пов'язав із Харківським університетом — справжнім центром освіти й науки. Після закінчення університету молодий науковець захистив магістерську дисертацію, викладав польську словесність, історію, географію, статистику, працював деканом словесного факультету, потім ректором.
Визначним літературним досягненням П. Гулака-Артемовського стала поява першої віршованої байки в українській літературі «Пан та Собака», блискучого зразка сатиричного твору. У ній автор порушив актуальне питання сучасності — безправне становище кріпаків, жорстокість і самодурство поміщиків.
Петро Гулак-Артемовський започаткував романтичний тип художньої творчості в українській літературі українською баладою «Твардовський» за сюжетом твору польського поета-романтика А. Міцкевича «Пані Твардовська».

     З метою передачі ніжних людських почуттів П. Гулак-Артемовський переспівав німецьку баладу Й. В. Ґете «Рибалка» («Der Fischer»). Сюжет романтичного твору Гулака-Артемовського «Рибалка» побудований на українській народній демонології: міфічна водяна істота русалка застає парубка за звичним заняттям: «На березі рибалка молоденький //На поплавець глядить і примовля:// — Ловіться, рибочки, великі і маленькі». Дівчина-русалка зачаровує рибалку за допомогою відомих засобів принади: «косу зчісує, і брівками морга», «морга й співа», — зваблює юнака таємничим підводним світом, у якому він безслідно й зникає.

Твір пройнятий елегійним настроєм, насичений народнопісенними мотивами, фантастичними елементами, експресивною лексикою. Усе це підкреслює неповторний національний колорит у змалюванні романтичного поривання мрійливого юнака в незвіданий чарівний світ.
Органічний зв'язок балади з українським фольклором забезпечив їй тривале життя, авторові ж — визнання.

     Євген Павлович Гребінка (1812-1848) зростав у дворянській сім'ї на хуторі Убіжище Гребінківського району на Полтавщині. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, де навчалися М. Гоголь і В. Забіла. Тут були написані перші його твори. Після служби в 3-му Малоросійському козачому полку працював чиновником у Петербурзі, а з 1834 р. почав викладати російську словесність у військових навчальних закладах столиці. У Петербурзі створив гурток мистецької й літературної інтелігенції. У той час надзвичайної популярності набули літературні вечори Євгена Гребінки. Письменник узяв безпосередню участь у вирішенні життєвої та творчої долі Тараса Шевченка: у викупі його з кріпацтва, у першому виданні «Кобзаря» 1840 р.; в альманасі «Ластівка» надрукував окремі твори Т. Шевченка, допомагав у самоосвіті, матеріально сприяв його першій подорожі в Україну.

Помер Є. Гребінка в Петербурзі ще зовсім молодим (у 36-річно-му віці від туберкульозу). Похований у с. Мар'янівці на рідній Полтавщині.
Видатним явищем для української літератури стала поява альманаху Є. Гребінки «Ластівка» (1841), у якому були надруковані українські народні пісні, приказки, загадки, а також твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли.
В історію української літератури Є. Гребінка увійшов насамперед як прославлений байкар зі своєю збіркою «Малороссийские приказки» (1834, 1836). Іван Франко відзначав, що «як байкопис, Гребінка посідає перше місце в нашім письменстві. Його байки відзначаються яскравим національним і навіть спеціально лівобережним українським колоритом, здоровим гумором», наприклад: «Ведмежий суд», «Віл», «Ячмінь», «Рибалка», «Мірошник», «Дві пташки в клітці». Євген Гребінка писав також і прозові твори російською мовою — оповідання, нариси, повісті («Ніжинський полковник Золотаренко»), історичний роман «Чайковський», вірші, пісні, романси.

Усесвітньо відомими стали романси Є. Гребінки «Очи чёрные» і «Ні, мамо, не можна нелюба любить» («Українська мелодія»).
До речі, його знаменита пісня «Очи чёрные», завдяки неповторному голосу Федора Шаляпіна, облетіла весь світ і стала загальнолюдським надбанням.
Щоб продемонструвати широкі можливості української мови, Є. Гребінка написав кілька віршів рідною мовою, передаючи найтонші, найніжніші порухи людської душі, сумні роздуми, настрої смутку, туги за щастям, нездійсненність мрій, один з яких — «Українська мелодія».

     В історію української культури Микола Іванович Костомаров (1817-1885) увійшов як письменник (поет, прозаїк, драматург), публіцист, історик, фольклорист, професор Київського та Петербурзького університетів (літературний псевдонім Ієремія Галка). Захистив магістерську дисертацію на тему «Про історичне значення української народної поезії» (1844). Для нього минуле України — не екзотичний матеріал для балад, легенд, а «живі літописи», з яких він черпав дух епохи, історичні закономірності розвитку.
Як поет, М. Костомаров заявив про себе в ранній період творчості. Дві збірки віршів («Украинские баллады Иеремии Галки», 1839; «Ветка. Малорусские стихотворения Иеремии Галки», 1840) виразно представляють Костомарова-романтика. У зв'язку з його арештом за участь у Кирило-Мефодіївському братстві в 1847 р. збірки було заборонено й вилучено з продажу.
Елегійними настроями пройнятий вірш М. Костомарова «Соловейко». Тут наявний внутрішній сюжет — думки, переживання, прагнення до ідеалу героя-співця, який асоціюється з образом соловейка, центральним в елегії. Головні мотиви поезії — самотність, творчість, нерозділене кохання.
Головний композиційний прийом елегії — художній паралелізм: спів соловейка в саду й на могилі та творчість народного поета, який «віршами люб'язними // Кохання й радість розділя // З серцями приязними». Риторичними запитаннями посилюється незрівнянний солов'їний спів: «Хто гласи їх розлічить? Хто зорі перелічить?» Призначення народного співця благородне, вагоме: він «біди оплакує людськії», за що «ніхто йому // 3 душі не кине квітку!», тільки «одно серденько пісня та // Співцева розрушила» — пісня співця зворушила серце самотньої дівчини, яка сиділа на одинокій могилі й слухала спів солов'я. Нечисленні пестливі слова (соловейко, любенько, серденько) відіграють визначену їм роль у створенні позитивної емоційної тональності елегії. Зате вражає розмаїття дієслівних синонімів, що характеризують спів солов'я і створюють привабливий, улюблений образ птаха, який у народній поезії символізує співучу душу українця, красу й любов, радість і молодість, неповторну майстерність співака: засвистить, співає, затьохка, застогнав, терликнув, залився. Інші народнопоетичні образи-символи допомагають розкрити зміст поезії, поглибити її емоційне звучання: весна — символ молодості, початку життя, розквіту; зірки, зорі — дівчина-красуня, кохання, добра душа, нове щасливе життя, вічність, очі Бога. Цікаво, що в одній строфі поет доречно використав головні рослинні символи українців:



Той на тополі, ті в кущах,


Ті в вербах, ті в калині...


Один біля могили сам


Співає на ялині.
     Як зазначено в «Словнику символів», у народній поезії ці дерева та кущі мають такі символічні значення: тополя — символ дерева життя, добра і зла, сумної дівчини, матері, краси, стрункості, весни; верба — символ прадерева, пробудження природи, весни, засмученої жінки, батьківщини; калина — символ дівочої чистоти й краси, вічної любові, кохання, вірності, гармонії життя і природи, материнства, нескореності та стійкості; ялина — символ зажури, смутку, смерті.
Отже, поезія «Соловейко» — класичний зразок української романтичної лірики з усіма характерними її ознаками.
Мало не до смерті М. Костомаров зберіг феноменальну пам'ять. Він цитував напам'ять окремі місця з літописів, цілі акти й документи. Декламував великі уривки Шевченкових творів, вірші інших улюблених поетів — Байрона, Шиллера, Ґете, Міцкевича. Найбільше йому подобались українські думи: поет-учений пам'ятав не тільки тексти всіх дум, а й усі відомі їхні варіанти.
Костомаров дивував усіх чудовим знанням квітів і трав. Під час мандрівок Україною збирав не тільки фольклор, а й гербарії. Він дуже любив польові квіти, оспівував їх у своїх поезіях («Квіточка», «Рожа», «Кульбаба», «Явір, тополя і береза»).


Про народну поезію слов'ян

Нині будь-який народ прагне залишатися тим, ким він є, ким він може стати... Прагне бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, чинити самостійно й безпосередньо і, таким чином, жити всіма силами свого буття...
Різноманітне побічне, чужорідне, що сприймається нами ззовні, повинне перетворитися в нашу природу, щоб ми й потім залишалися ми, ...такі, що відновлюємо живу традицію, живий зв'язок між минулим і сучасним, захисники історичної пам'яті; будівничі державного і народного життя не на піску, а на міцній основі органічного, свідомого саморозвитку, самоповаги (Й. Бодянський).
     Віктор Миколайович Забіла (1808-1869) народився на хуторі під Борзною на Чернігівщині в родині дрібного поміщика. Навчався в Ніжині, служив у Київському драгунському полку, потім жив на хуторі.
Із творчого доробку поета-романтика, який І налічує майже сорок творів, за життя письменника було опубліковано лише п'ять, зокрема його знаменитий «Соловей» («Не щебечи, соловейку»). Свій біль, тугу за щастям, гіркі роздуми про майнову нерівність поет виливав у романтичних творах.

Пантелеймон Куліш згадував, що В. Забіла в українські пісні «улив стільки душі, що співались вони або читались у рукописі геть широко по Україні між панами, а деякі чував я й між простацтвом». Декілька власних пісень поет сам поклав на музику і співав їх під супровід бандури. Відомо, що до кількох його віршів дібрав мелодії Т. Шевченко, які стали відомими піснями.
До віршів «Соловей» і «Гуде вітер вельми в полі» написав музику російський композитор М. Глинка, після чого пісні набули широкої популярності.
Поезія «Соловей» («Не щебечи, соловейку») у формі уявного монологу ліричного героя із соловейком оспівує не згасле до кінця життя кохання, його страждання через втрату милої дівчиноньки. Протиставний паралелізм розкриває мотив приреченості на страждання в коханні, в особистому житті: «...Ти щасливий, спарувався // І гніздечко маєш! // А я бідний, безталанний, // Без пари, без хати». Через образ природи (особливо соловейка), на тлі якої змальовано стан душі юнака, посилюється психологізм твору.
Неповторний спів соловейка лунає навесні повсякчас: і «на зорі раненько», і «в темну ніч...,// І як сонце зійде», і «як сонце пригріє», «і як вечоріє». Через нагромадження обставин часу підкреслено органічну єдність людини й живої природи, яка облагороджує щоденне життя, прикрашає будні:
Як затьохкаєш, як свиснеш,
Неначе заграєш;
Так і б'ється в грудях серце,
Душу роздираєш.
Для вірша «Соловей» характерні народнопоетичні образи-символи, змальовані більшою чи меншою мірою і в інших творах поетів-романтиків: соловейко, зоря, ніч, гніздечко, пісня, серце, пугач.
Багата мова, наспівний ритм, близькість поетики до народної пісні, глибокий ліризм твору В. Забіли «Соловей» сприяли тому, що він став улюбленим народним романсом «Не щебечи, соловейку», який прикрашає репертуар багатьох усесвітньо відомих співаків.
 
     Віктора Забілу вважають поетом нещасливого кохання. 25-річний гусар, середнього зросту, стрункий юнак, закохався у випускницю Інституту шляхетних панянок Любов Білозерську, рідну сестру Віктора Білозерського (видавця «Основи») та письменниці Ганни Барвінок (дружини П. Куліша). Молоді полюбили одне одного й заручилися за згодою батьків. У цей час до Білозерських зачастив багатий пан, якому приглянулася дівчина, і почав свататися, намагаючись сподобатися батькові, який примусив дочку вийти заміж за «статки та маєтки».
Безталанного Забілу охопила розпука. Тоді він почав писати вірші, два з яких — «Соловей» і «Гуде вітер вельми в полі» — стали знаменитими народними піснями. Дівчина вийшла заміж за нелюба. З горя Забіла прогайнував маєток. Свою любов не зміг забути до смерті, а його колишня суджена примирилася з долею і прожила довге й спокійне життя (Вал. Шевчук).
Михайло Миколайович Петренко (1817 — рік смерті невідомий) народився в м. Слов'янську Харківської губернії (тепер Донецька обл.). Біографічні дані про нього дуже скупі, навіть не зберігся портрет. Закінчив юридичний факультет Харківського університету.
Із спадщини М. Петренка збереглося майже двадцять поезій, написаних протягом нетривалої творчої діяльності поета. Перші його твори під назвою «Думки» були надруковані в альманасі «Сніп» ще під час навчання в Харківському університеті. Ні за життя поета, ні після його смерті не вийшло друком жодної збірки віршів.

Найвідоміший його твір — поезія «Небо» («Дивлюсь я на небо») — покладений на музику Людмилою Александровою, випускницею Варшавської консерваторії, дочкою харківського поета й військового лікаря Володимира Александрова. Вірш набув широкої популярності як українська народна пісня літературного походження.
Тема недолі, скарги на життя, незадоволення земним буттям, бажання заховатися від сирітського горя — усім цим наповнений вірш. Тут переважають мотиви втечі від реалій, пошуку щастя. Ліричний герой, одинокий сирота, скаржиться на долю, для якої він чужий, змалку нелюбий, наймит, хлопцюга приблудний. Риторичні фігури («Чому мені, Боже, ти крижів не дав?», «Хіба ж хто кохає нерідних дітей?»), тавтології («Чужий я у долі, чужий у людей»), розлогі метафори підкреслюють приреченість на самотність.

     Герой поезії виступає частиною природи й прагне злитися з нею, поривається до неба, хоче втекти від земних буднів: «Я б землю покинув і в небо злітав!// Далеко за хмари, подальше од світу, // Шукать собі долі...» Тугу за гармонією реального життя й ідеалу, їхню несумісність автор передав через народнопоетичні образи-сим-воли, характерні для романтизму: космічні символи (небо — високість, недосяжність; сонце— вища космічна сила, осяяння, слава, велич; місяць — символ циклічного ритму часу, вічності, постійного оновлення; аналізовані раніше образи-символи зірки, зорі), земні символи (земля — мати-годувальниця, багатство, щедрість, родючість, гріхопадіння; світ — приземленість, буденність), абстрактні символи (крила — символ мрії, творчості, натхнення), птахи (сокіл, орел — символ відваги, сміливості, гордості, чоловічої краси, далекоглядності, духовного злету).
Твір пронизаний романтично-меланхолійним смутком, журливим настроєм нездійсненної мрії життя.

“Руська трійця”(1833—1837рр.)

(громадсько-культурне об’єднання, за своїм характером — демократично-просвітницький гурток, що об’єднував 20 осіб)

Засновники гуртка — вихованці Львівської семінарії:

Маркіян Шашкевич (1811 — 1843),

Іван Вагилевич (1811—1866),

Яків Головацький (1814—1888).

Походили з родини сільських священиків. Вони були пов’язані особистою дружбою, спільними інтересами та ідейними переконаннями, за що їх однокурсники прозвали “Руською трійцею”. Цю назву вони дали і гуртку.

Завдання “Руської трійці”

• за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою “підняти дух народний, просвітити народ”;

• допомогти народові усвідомити “гідність свою і свою силу”;

• пропагувати ідеї відродження української нації та культури;

• поширювати українські народні традиції, фольклор, ідеї об’єднання українських земель;

• популяризувати українську історію;

• розвивати національну самосвідомість українського народу;

• підтримувати й продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, налагодити і підтримувати з ними зв’язки;

• перетворити народну мову на літературну. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило б його долю.

Діяльність “Руської трійці”

1. Проводили велику фольклористично-збиральницьку роботу (“ходили в народ”, записували народні пісні й перекази, слова і вирази, вживані простими людьми, тощо).

2. Підготували до друку збірку поезій народною мовою, в якій прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного пробудження.

3.1836 p. І. Вагилевич переклав українською мовою “Слово о полку Ігоревім”. Це був перший в українській літературі переклад цієї історичної поеми. Утім надрукувати цей переклад він не зміг.

4.1836 p. М. Шашкевич підготував до друку “Читанку для діточок в народних училах руських”. Світ вона побачила лише 1850 p., вже після смерті М. Шашкевича.

5. Члени “Руської трійці” почали виголошувати в церквах промови українською мовою.

6. М. Шашкевич виголосив свою промову українською мовою перед вищим духовенством і гостями у музеї семінарії (промови виголошували тоді лише німецькою, польською або латинською мовами).

7. Члени гуртка налагодили тісні стосунки з відомими діячами української культури — М. Максимовичем, І. Срезневським та з борцями за свободу Чехії, Словаччини, Словенії.

8. У 1834 р. гуртківці підготували до друку історико - літературний збірник “Зоря”, в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка, про рух опришків. Віденська цензура заборонила видавати “Зорю”.

9. У 1837 р. “Руська трійця” видала в Будапешті альманах “Русалка Дністрова”, написаний українською мовою.

Особливість діяльності “Руської трійці”

“Руська трійця”, будучи яскравим представником культурницького етапу українського національного руху, одночасно зберігала певні риси етапу фольклорно-етнографічного і

робила перші спроби прориву у політичний етап.

Альманах “Русалка Дністрова”

(львівська цензура заборонила альманах, було конфісковано близько тисячі примірників. До читачів дійшло лише 250)

У “Русалці Дністровій”:

• друкували народні пісні, думи, перекази, історичні документи;

• звеличували боротьбу українського народу за своє визволення,

• проголошували необхідність возз’єднання всіх українських земель;

• засуджували іноземних поневолювачів українців;

• оспівували героїчну визвольну боротьбу народу.

Основні ідеї “Русалки Дністрової”

1. Необхідність єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав.

2. Прославлення народних борців за соціальне і національне визволення.

3. Пропаганда ідей власної незалежності і утворення своєї державності.

Значення альманаху “Русалка Дністрова”

• Це була перша заява західних українців про своє існування, свою національну гідність.

• Я. Головацький так визначив значення “Русалки Дністрової”: “Вона запалила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, врятувала народ від загибелі й відкрила очі кожному письменному чоловікові, у якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обов’язки для народу й спосіб, як ті обов’язки треба сповнити”.

• Це була перша книга в Галичині, написана, народною українською мовою.

• Видання альманаху довело, що народна мова може бути літературною.

• Альманах залишив помітний слід у розвиткові національної свідомості в західноукраїнських землях.

• “Русалка Дністрова” поряд із “Кобзарем” Т. Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Видання “Русалки Дністрової” було вершиною діяльності “Руської трійці”

Членів “Руської трійці” переслідували власті і гурток розпався.

Її організаторів було покарано.

Маркіяна Шашкевича після висвячення на священика було переведено в одну з дрібних парафій, де він, виснажений тяжким життям, помер у 32-річному віці.

Якову Головацькому протягом тривалого часу не давали сану священика. Під час революції 1848—1849 pp. в Австрії Я. Головацький став професором української мови та літератури, а згодом — ректором Львівського університету, однак 1867 р. змушений був емігрувати до Росії, де й помер 13 травня 1888 р. на посаді голови Віденської археографічної комісії. Іванові Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося прийняти католицьку віру.

Наслідки діяльності “Руської трійці”:

• поширювали українську мову і літературу;

• досліджували і популяризували історичне минуле;

• видали український альманах “Русалка Дністрова”;

• визначили головці програмні засади українського національного руху;

• пробуджували національну самосвідомість народу.

Значення діяльності “Руської трійці”

1. Діяльність гуртка була кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях.

2. Учасники гуртка вперше в українському суспільному русі Західної України внесли до програмних документів ідею возз’єднання всіх українських земель у складі майбутньої федерації.

3. Патріотичні ідеї гуртка запалювали серця молодих галичан.

4. Члени “Руської трійці” започаткували новий етап у розвиткові національного руху на західноукраїнських землях у дусі романтизму.

5. Вони виступали за впровадження української мови й культури в усі сфери громадського життя.

6. Своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького.

7. Започаткували нову демократичну культуру в Галичині.

8. Під впливом гуртка західноукраїнська інтелігенція почала переорієнтовуватися на народні маси.

9. Учасники “Руської трійці” сприяли піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості народу Західної України.

10. Гуртківці перейшли від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань. Їхню діяльність І. Франко згодом назвав “явищем наскрізь революційним”.

11. Відомий український історик О. Єфименко назвала членів “Руської трійці” трьома ластівками, “що відкрили весну відродження галицько-руської народності”.

3. Петро Гулак-Артемовський. Балада «Рибалка» Вічна тема кохання. Засоби романтичного зображення. Фольклорна основа твору.

Картинки по запросу петро гулак-артемовський

Вчителювання, викладацька діяльність

Чотири роки П. Гулак-Артемовський учителює в різних приватних навчальних закладах, дівочих пансіонах, родинах багатих польських магнатів на Правобережжі. У 1817 р. переїжджає до Харкова, вступає на словесний факультет Харківського університету вільним слухачем й одночасно викладає французьку мову в інституті шляхетних дівчат, а польську мову — в університеті. Через два роки йому дозволено скласти випускні екзамени за університет, а відразу й екзамени на одержання звання магістра. Маючи великі здібності, будучи людиною на- читаною, глибоко знаючи свій предмет, П. Гулак-Артемовський швидко захистив дисертацію, згодом став професором університету. Тричі обирався деканом факультету, а з 1841 по 1849 рік був ректором університету.

Літературна діяльність митця

З дитинства виніс майбутній поет палку любов до рідного слова, повагу до простої людини. Початок літературної діяльності П. Гулака-Артемовського відноситься ще до навчання поета в Київській академії. Ранні твори він писав російською мовою, зробив кілька вільних перекладів з французької. У Харкові вперше звернувся до української мови, оскільки це місто на той час було одним з найбільших культурних осередків України. Харківський університет на той час став одним з найбільших культурних центрів і колискою журналістики. Тут започатковано перші на Україні літературні журнали «Харьковский демократ» (1816) та «Украинский весник» (1816 — 1819). Серед співробітників журналу «Украинский весник» був П. Гулак-Артемовський. Розпочавши свою літературну діяльність ще в Київській академії з характерних на той час вільних перекладів, П. Гулак-Артемовський став пробувати свої сили й в оригінальній творчості українською мовою. Він пише байки, балади, прозові послання, критичні статті. Перші його твори — «Пан та Собака», «Солопій та Хіря», «Тюхтій та Чванько» — викликали великий інтерес не лише в читачів, а й у літературних колах. Про молодого викладача університету заговорили тепер як про визначного українського поета. На жаль, успішно розпочата літературна діяльність митця швидко обривається. Захопившись адміністративною діяльністю, він відходить від літературної творчості. Але поет через усе життя проніс палку любов до українського слова, до старості зберіг поетичний талант, про що свідчать його послання останніх літ.

Помер П. Гулак-Артемовський 13 жовтня 1865 р. в Харкові, де його й поховано. Найбільша заслуга П. Гулака-Артемовського в тому, що він став на захист поневоленого селянства, одним із перших утверджував в українській літературі народну мову.

Гулак-Артемовський «Рибалка».

Історія написання.

Літературознавці стверджують, що початок романтизму в українській літературі припадає на час публікації в журналі «Вестник Европы» у 1827 році твору П. Гулака-Артемовського «Рибалка».

Письменник указував на особливі причини, що спонукали його передати своєю рідною мовою баладу Ґете «Рибалка»: «Хотів спробувати: чи не можна малоросійською мовою висловити почуття ніжні, благородні, піднесені, не змушуючи читача чи слухача сміятися, як від «Енеїди» Котляревського і від інших, з тією ж метою написаних віршів?».

Так митець-романтик з благородною невпевненістю в успіху видає свій твір «Рибалка» як просту спробу.

Тема: розповідь про те, як молодий Рибалка за наполегливими вмовляннями Дівчини-русалки пірнув у воду, намагаючись там продовжити своє життя.

Ідея: уславлення щирого почуття кохання, за допомогою якого можна звабити людину, змінити умови її життя.

Основна думка: кохання — зваба, що змушує людину без вагань пройнятися цим почуттям і насолоджуватися ним.

Жанр: малоросійська балада (за визначенням самого автора).

Балада — невеличкий віршований твір, у якому розповідається про події та персонажів героїчного, історичного або фантастичного характеру.

Особливості балади як жанру:

· зображення однієї події з життя головного героя;

· висока емоційність;

· нетривалий час події,

· невелика кількість дійових осіб;

· стислість, малий обсяг;

· віршована форма.

Сюжет.

Молодий парубок ловив рибку, увесь час сумуючи і спостерігаючи за поплавком. Аж ось з води виринула Дівчина-русалка. Вона почала дорікати Рибалці в тому, що він «нівечить її рід і плід». Красуня почала із захопленням розповідати юнакові про красу підводного царства, запрошуючи його залишити землю і продовжити своє життя у морі. Не довго роздумуючи, Рибалка, заворожений привабливістю русалки, залишив берег і пірнув у воду. «І більше вже ніде не бачили Рибалки!».

Композиція.

Балада складається з десяти куплетів по чотири рядки.

Експозиція: На березі Рибалка молоденький.

Зав’язка: Аж гульк… з води Дівчинонька пливе, / І косу зчісує, брівками моргає!

Кульмінація: Рибалка встав, Рибалка йде, / То спиниться, то вп’ять все глибшенько пірнає!

Розв’язка: І більше вже ніде не бачили Рибалки!

Ознаки романтизму у творі:
перенесення в літературу фольклорного жанру балади;
незвичайні картини природи;
тон балади, її мелодійність, емоційна наснаженість;
національний колорит у зображенні Рибалки і Русалки;
наявність часто вживаних зменшувально-пестливих форм, лексика поезії.

Віршований розмір: ямб.

Римування: перехресне (суміжне).

Рима: чоловіча.

Художні особливості балади.

Риторичні оклики: «Вода шумить! Водя гуля!», «Ловіться, рибочки, великі і маленькі!», «Що рибка смик — то серце тьох!», «Аж ось гуде і хвиля утікає!», «Аж гульк! / І косу зчісує, і брівками моргає!», «Гей, гей!.. / На зрадний гак ні щуки, ні лина!..», «І парубоцькеє віддав би нам серденько!», «І із води на світ виходять веселенькі!», «Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!», «Се дзеркало,— глянь на свою вроду!», «Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!», «І ніженьки по кісточки займає!», «То спиниться, то вп’ять все глибшенько пірнає!», «Гульк! — приснули на синім морі скалки!.. / Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!..».

Риторичні запитання: «Чи то коханнячко?», «Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?», «Чи се ж вода?».

Зменшувально-пестливі форми: «молоденький», «рибочки», «маленькі», «серденько», «рибалочка», «коханнячко», «дівчинонька», «брівки», «гарненький», «рибки», «сонечко», «червоненький», «веселенькі», «зіроньки», «ніженьки», «глибшенько».

Метафори: «Вода шумить… гуля», «рибка смик», «серце тьох», «серденько віщує», «хвиля утікає», «сонечко і місяць… хлюпочуться… виходять», «зіроньки блищать», «вода кісточки займає», «приснули скалки».

Епітети: «сонечко і місяць… веселенькі, червоненькі», «темна ніч», «зрадний гак», «парубоцькеє серденько».

Порівняння: «вода-дзеркало», «Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!».

Повтори: «Вода шумить!.. Вода гуля!.., «сумує…», «Гей, гей!».

4. Євген Гребінка. Вірш «Човен» Образ небезпечної морської плавби як уособлення життєвого шляху людини.

Картинки по запросу євген гребінка

Є. П. Гребінка народився 2 лютого 1812 р. у сім’ї поміщика на хуторі Убіжище поблизу Пирятина на Полтавщині. На рідному хуторі майбутній письменник мав можливість познайомитися з життям народу, з його побутом і звичаями, з багатющими скарбами українського фольклору. Буйну уяву хлопця живили, зокрема, захоплюючі розповіді няньки-кріпачки.

Початкову освіту здобув удома від приватних учителів, а потім учився в Ніжинській гімназії вищих наук (1825–1831). На початку 1834 року він переїздить до Петербурга, де працює чиновником комісії духовних училищ, водночас учителює в навчальних закладах.

Літературна діяльність

1) Журналістика. Митець у Петербурзі.

Літературна діяльність Є. Гребінки почалася під час його навчання у Ніжинській гімназії вищих наук. Значний вплив на формування митця як майбутнього письменника мала його активна участь у літературному житті гімназичної молоді. У літературному гуртку жваво обговорювалися літературні новини, твори Радищева, Пушкіна, Рилєєва, перші спроби пера гімназистів, що вміщувалися в рукописних альманахах. Один з них виходив за участю Є. Гребінки, в кожному щотижневому номері якого, за свідченням сучасників, з’являлися його твори, «переважно сатиричні». Згодом він став основним співробітником рукописного журналу «Аматузія». Після закінчення гімназії та короткочасної служби в резервах 8-го Малоросійського козачого полку Є. Гребінка повертається до рідного хутора Убіжище на Полтавщині і періодично займається літературною працею (у цей час з’являються друком його окремі байки, уривки з перекладу Полтави О. Пушкіна). У 1834 р. письменник переїжджає до Петербурга, зав’язує широкі знайомства з літераторами й діячами російської культури, зокрема О. Пушкіним, І. Криловим, І. Тургенєвим, К. Брюлловим, відвідує літературні салони і влаштовує відповідні вечори в себе дома. У Петербурзі Є. Гребінка розгортає жваву літературну діяльність, систематично виступає зі своїми творами на сторінках «Современника», «Отечественных записок», «Литературной газеты», «Утренней зари».

2) Є. Гребінка і Т. Шевченко.

Велику роль відіграв Євген Павлович у житті, творчому становленні Т. Шевченка, з яким познайомився у другій половині 1836 р. Він брав безпосередню участь у викупі його з кріпацької неволі. На літературних вечорах у Є. Гребінки Тарас Григорович дізнається про новини тогочасного російського й українського літературного життя. Особлива заслуга Є. Гребінки в тому, що в 1840 р. з його допомогою побачив світ «Кобзар» Т. Шевченка. Також за участю Євгена Павловича в 1841 р. виходить альманах «Ластівка», на сторінках якого було опубліковано твори Тараса Григоровича та багатьох інших українських майстрів слова.

Розмаїття жанрів творів письменника:

· Українські ліричні поезії, що виникли на ґрунті народної творчості («Човен», «Українська мелодія», «Заквітчалася дівчина», «Маруся»…);

· байки, які органічно пов’язані з народними приказками і прислів’ями («Верша та Болота», «Школяр Денис»);

· російські вірші («Печаль», «Скала»);

· романс «Чорные очи»;

· популярність Є. Гребінці як прозаїку принесла збірка «Рассказы пирятинца»;

· повість «Нежинский полковник Золотаренко», «Кулик»;

· роман «Чайковський», «Доктор»;

· фізіологічні нариси: «Петербургская сторона», «Провинциал в столице», «Хвастун».

Якщо твори митця 30-х — початку 40-х рр. мали загалом романтичний характер, то ряд інших повістей й оповідань цього і пізнішого часу відзначається реалістичною спрямованістю.

Останні роки життя

Оселившись у Петербурзі, Є. Гребінка назавжди зберіг любов до рідного краю. Майже щоліта письменник приїжджав на Україну.

В останні роки життя митець розпочав готувати до видання зібрання своїх творів. У 1847 р. виходять друком перші чотири томи, наступного року — ще чотири. Але повністю здійснити свій задум письменникові не вдалося 15 грудня 1848 р. після тяжкої і тривалої хвороби у розквіті творчих сил він помер. Тіло його було перевезено на Україну і поховано в Мар’янівці поблизу рідного дому.

Аналіз поезії "Човен"

У збірці «Малороссийские приказки», крім байок, було вміщено вірш «Човен», виразно позначений романтичним настроєм.
Вирушаючи до Петербурга, Євген Гребінка порівнював себе з цим човном. Автор розуміє, що не можна прожити одному,
заховавшись від дійсності, не можна почуватися щасливим, перебуваючи осторонь народного життя. І хоча
нема упевненості, що в столиці оминуть його недоля, горе і нещастя, поет вирушає з дому.

Вірш "Човен" має автобіографічний характер роздумів молодого поета, що вирушає з рідного хутора в Петербург, мовби кидається в піняві хвилі розбурханого житейського моря, яке спочатку грається, а там і нещадно розбиває одинокий човен. В останньому рядку першої строфи балади повторюються звуки "р", "г", які передаються гуркіт грому, це алітерація, яка підсилює картину бурхливого моря.

Проте в автора відсутнє відчуття приреченості. У цьому вірші Гребінка висловив свої душевні переживання, свої побоювання, свої роздуми про майбутнє життя.

5. Творчість М. Гоголя, уродженця України, місце його творчості на порубіжжі культур двох народів. Вираження глибини національного духу у творах прозаїка та драматурга, українська історія та фольклор як їх джерело. Повість «Тарас Бульба».

Картинки по запросу микола гоголь

Микола Васильович Гоголь (1809–1852).

Народився письменник 1 квітня 1809 року, у родині дрібномаєтного
шляхтича
В. Гоголя-Яновського. У роду Яновських були і священики, і козацькі
старшини. Раннє дитинство хлопчика минало у родовому маєтку в селі
Василівка (Яновщина) на Полтавщині. Освіту хлопець здобував упродовж
1821–1828 рр. в елітній Ніжинській гімназії вищих наук — українському

відповіднику столичного Царськосільського ліцею. Гоголь залишався собою:
зачаровано вивчав світову літературу, мистецтво, вітчизняну історію, збирав
фольклор, упорядковував словник української мови, придивлявся до
народного побуту, звичаїв, традицій. Вирізнявся веселою, компанійською
натурою, завжди вмів розсмішити однолітків чи захопити цікавою історією,
грав комічні ролі в аматорському театрі.
Наслідуючи улюблених авторів (І. Котляревський, В. Трощинський, В.
Капніст), М. Гоголь сам почав писати вірші, поеми, п’єсу, навіть повість.
Користувався загальноприйнятою тоді в українських культурних колах
літературною мовою — російською. А от жартівливі вірші, епіграми складав
українською.
Завершивши навчання, Гоголь, як і тисячі інших здібних молодих
українців, подався підкоряти столицю (Петербург). Перший петербурзький
досвід виявився невдалим. 1829 року. юний початківець видає під
претензійним псевдонімом В. Алов поему «Ганц Кюхельгартен» — явне
наслідування німецьких романтиків. І публіка, і критика сприйняли книжку
скептично. Розчарований М. Гоголь скупив на останні копійки недопродані
примірники і спалив їх. Після даремної спроби стати актором Микола
змушений задовольнятися роботою дрібного чиновника по різних відомствах
Навчений гірким досвідом, письменник у «Вечорах на хуторі поблизу
Диканьки», змалював добре відомий, рідний і дорогий його серцю
український світ, спираючись на вітчизняну фольклорну й літературну
традицію. Одразу після виходу «Вечорів...» він, ще зовсім молодий чоловік,
став одним із найпопулярніших літераторів України та й усієї імперії.
На хвилі духовного піднесення М. Гоголь пише і видає (1835)
продовження «Вечорів...» — збірку повістей «Миргород». У новій книзі
автор розвинув і поглибив три основні теми поперед-нього циклу: духовно
багата героїчна натура українського народу («Тарас Бульба»); осмислення
природи зла («Вій); занепад української провідної верстви («Повість про те,
як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», «Старосвітські
поміщики»).
М. Гоголь не знайшов рівноваги між національним і загальнолюдським
(християнським). Одним пожертвував заради іншого і цим обікрав свою
душу. Очевидно, для самозаспокоєння придумав таку собі ілюзорну
наднацію, надвітчизну — «Русь», що, на його думку, як матрьошка, вміщала
в себе і Україну, і Росію, і деякі інші слов’янські народи. Після «Миргорода»
майстер ніби відвертається від України, натомість починає активно
розробляти російські теми — у «Петербурзьких повістях» («Ніс», «Шинель»,
«Невський проспект», «Записки божевільного»), комедії «Ревізор», у поемі-
романі «Мертві душі», інших творах.
Жорстоких цькувань зазнав митець з боку петербурзьких чиновників за
твори «Ревізор» і «Мертві душі». Болісно переживаючи звинувачення, М.
Гоголь тяжко занедужав 1836 року, виїхав за кордон, де пробув з перервами
цілих 12 років (більшу частину часу — в сонячній, такій схожій на Україну
Італії).

В останні роки життя М. Гоголь шукає власного притулку в релігії,
відвідує і повертається в Росію 1848 року. З 1851 року мешкає у Москві, де і
помирає 21 лютого 1852 року, знищивши всі свої папери.
На початку ХХ століття професор І. Мандельштам, аналізуючи стиль
Гоголя, дійшов висновку, що мовою його душі була українська. Це
виявляється не тільки в лексиці, а й навіть у синтаксисі,— думав він по-
українськи, а потім, пишучи, перекладав російською.

З Україною тісно пов'язана й уся творчість великого письменника. Твори мит­ця української тематики становлять собою цікаву сторінку творчості Гоголя. Узя­ти хоча б твір «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Цикл написано російською, проте мова настільки насичена розмовними народними елементами, що націо­нальний колорит переданий повно і просто геніально. Письменник створив цей цикл казковим і змальовує не тільки казкові образи, а й образ усього українсько­го народу через окремих героїв. Він знайомить світ зі своїм народом, змальовую­чи його веселим, працелюбним, поетичним. Але Гоголь не ідеалізує українців, він все одно вказує на деякі недоліки ментальності, зображуючи їх гумористично та весело. При цьому він підкреслює, що й самі українці залюбки сміються із влас­них вад. Створенню неповторного колориту сприяє й вищезгадана казковість, бо кожному народу притаманні оригінальні вірування, і навіть коли ці вірування на­ївні та забобонні, вони все одно є частиною народної душі.

6. Повість «Тарас Бульба». Внутрішній епічний розмах твору; піднесено-героїчний образ головного героя.

Є в історії українського народу могутній і прекрасний період: це - запорозьке козацтво. Про нього написано чимало цікавих творів, і один з найкращих - повість М. В. Гоголя "Тарас Бульба", над якою письменник працював майже десять років. Це були кращі люди свого часу і вірні сини України, міцні духом, багаті розумом і глибоким патріотичним почуттям.

Запорозька Січ... Це не тільки місце. Це втілення мрії українського народу про вільне життя, про бойові подвиги. Це царство волі й рівності. Це вільна республіка, у якій живуть люди широкого розмаху душі, абсолютно вільні й рівні. Тут виховуються вільні, мужні характери, для яких немає нічого вищого за інтереси народу, за волю й незалежність Вітчизни.

«За стрімкими дніпровськими порогами у Запорозькій Січі вирувало легендарне козацьке життя.

Козаки — то волелюбні лицарі українського народу, захисники рідної землі. Свята правда, непорушна дружба і відвага керували ними. Душа цих відважних лицарів боліла за неньку-Україну, поневолений народ, і вони захищали рідну землю і свою віру, героїчно й майстерно б'ючись як на суходолі, так і на морі.

У військовому, повному небезпек і несподіванок житті козак потребував вірного побратима, який вчасно допоможе, захистить від біди. Заради Батьківщини, вірного побратима козаки ладні були загинути, але козацької честі не зганьбити.

Щодо опису побуту і звичаїв запорожців письменник намагався наслідувати дійсність. Все, що відбувалося на Січі, читач бачив очима Остапа та Андрія. Разом з ними милувався величезним козаком, який спав прямо посеред дороги, розкинувши вільно руки й ноги. Вражає читача, як і молодих козаків, сцена покарання вбивці. Життя козаків було дуже суворим, вони звикли до походів, не любили розкошувати.

Найбільшу цінність для всіх становило бойове товариство. Вкарбовуються у пам’ять слова головного героя: «Немає зв’язку, святішого від товариства!», «поріднитися рідністю по душі може тільки людина».

Великого значення надавали Тарас Бульба та його бойові побратими цьому поняттю - товариство. Все могли віддати, забути про власну користь, про рідних, а товариство не могли зрадити ніколи. Тому й перемагає їхній дух, тим вони й сильні. Такими героями й пишалася українська земля.

Романтика героїчних подвигів козаків приваблювала багатьох митців. Серед них був і прославлений художник І.Рєпін. Він написав відому картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Картинки по запросу козаки пишуть листа султану

Історія створення повісті "Тарас Бульба"

Ідея «Тараса Бульби» з’явилася у Гоголя приблизно в 1830 роках. Відомо, що над текстом письменник працював близько 10 років, але остаточної правки повість так і не отримала. У 1835 році в збірнику «Миргород» була опублікована авторська рукопис, але вже в 1842 виходить інша редакція твору. Слід сказати, що Гоголь був не дуже задоволений надрукованим варіантом, не враховуючи внесені правки остаточними. Гоголь переписував твір близько восьми разів.

Гоголь продовжував працювати над рукописом. Серед значних змін можна помітити збільшення обсягу повісті: до попередніх дев’яти глав було додано ще три. Критики відзначають, що в новій версії герої стали більш фактурними, додалися яскраві описи батальних сцен, з’явилися нові подробиці з життя на Січі. Автор вичитував кожне слово, прагнучи знайти те поєднання, яке найбільш повно розкриває не тільки його письменницький талант і характери героїв, але і своєрідність української свідомості.

Історія створення «Тараса Бульби» по-справжньому цікава. Гоголь відповідально підійшов до задачі: відомо, що автор з допомогою газет звертався до читачів з проханням передати йому раніше неопубліковані відомості про історію України, рукописи з особистих архівів, спогади та інше. Крім цього, серед джерел можна назвати «опис України» під редакцією Боплана, «Історію про козаків запорозьких» (Мышецкий) і списки українських літописів (наприклад, літописи Самовидця, Р. Грабянки та Величка). Всі почерпнуті відомості виглядали б непоэтично і неемоційно без одного, неймовірно важливого складника. Сухі факти історії не могли повністю задовольнити письменника, який прагнув зрозуміти і відобразити в творі ідеали минулої епохи.\

Микола Васильович Гоголь дуже цінував народну творчість і фольклор. Українські пісні та думи стали основою для створення національного колориту повісті і характерів героїв. Наприклад, образ Андрія схожий з образами Сави Чалого і відступника Тетеренки з однойменних пісень. З дум були почерпнуті і побутові деталі, сюжетні ходи й мотиви. І, якщо орієнтація на історичні факти в повісті не викликає сумнівів, то у випадку з фольклором потрібно дати деякі роз’яснення. Вплив народної творчості помітно не тільки на оповідному, але і на структурному рівні тексту. Так, у тексті з легкістю можна знайти яскраві епітети й порівняння («як колос, підрізаний серпом…», «чорні брови, як жалобний оксамит…»). Поява троїчності, характерною для казок, в тексті твору пов’язано з випробуваннями, як і у фольклорі. Це простежується у сцені, де під стінами Дубна Андрій зустрічає татарку, яка просить молодого козака допомогти панночку: та може померти від голоду. Це отримання завдання від старої (у фольклорній традиції зазвичай від Баби Яги). Козаки з’їли все приготоване, а на мішку з припасами спить його брат. Козак намагається витягнути мішок з-під сплячого Остапа, але той на мить прокидається. Це перше випробування, і Андрій проходить його з легкістю. Далі напруга зростає: Андрія і жіночий силует зауважує Тарас Бульба. Андрій стоїть «ні живий, ні мертвий», а батько застерігає його від можливих небезпек. Тут Бульба-старший одночасно виступає і як противник Андрія, і як мудрий радник. Не відповівши на слова батька, Андрій йде далі. Юнак повинен подолати ще одну перешкоду перед зустріччю з коханою – пройти вулицями міста, бачачи, як жителі вмирають від голоду. Характерно, що Андрієві також зустрічаються три жертви: чоловік, мати з дитиною та стара.

У монолозі панночки є і часто зустрічаються в народних піснях риторичні запитання: «Не гідна я вічних жалю? Не нещасна мати, що породила мене на світ? Чи Не гірка доля мене колисала?» Нанизування пропозицій з союзом «і» також характерне для фольклору: «І вона опустила свою руку, поклала хліб, і… дивилася йому в очі». Завдяки пісням сам художній мова повісті стає більш ліричним.

Гоголь не випадково звертається до історії. Будучи освіченою людиною, Гоголь розумів, наскільки важливим для конкретної людини і народу є минуле. Однак не варто розцінювати «Тараса Бульбу» як історичну повість. У текст твору органічно вплітається фантастика, гіпербола та ідеалізація образів. Історія повісті «Тарас Бульба» відрізняється складністю і протиріччями, але це анітрохи не применшує художню цінність твору.

Тарас Бульба — головний герой однойменної повісті М. Гоголя. Це запорізький полковник, що втілив у собі кращі риси українського козацтва.

Сам Тарас Бульба веде життя, повне негод і небезпек. Ходив він у бойові походи й проти турків, і проти ляхів. Він нещадно карає польських магнатів і захищає пригноблених і знедолених. Це людина величезної волі й великого розуму, тому запорожці обирають його отаманом. Зворушливо й дбайливо ставиться він до своїх товаришів. Перед боєм він захотів висловити все, що було на серці, і звернувся до козаків з промовою, у якій сказав: «Немає уз святіше товариства!» Він мудрий і досвідчений ватажок козачого війська, тому перед боєм хоче зміцнити волю й віру запорожців, щоб міцно вони стояли, захищаючи рідну землю. За Російську землю, за православну віру, за Січ і бойове товариство закликає він стояти до кінця.

Сильним і могутнім був козак Тарас Бульба. Але, коли в останньому бої повисло в нього на руках і ногах майже тридцять чоловік, то «сила здолала силу». І коли його прив'язали до стовпа, цвяхами прибили йому руки й розклали під ногами багаття, Тарас думав не про смерть, а про своїх товаришів, щоб вони утекли від ворога.

Змальовуючи образ великої звитяжної сили, Гоголь, проте, не ідеалізує Тараса. З різних епізодів твору ми дізнаємося, що він буває грубий, різкий, упертий. Але, попри всі ці хиби, Тарас — герой, який викликає захоплення своїм героїзмом, відвагою, відданістю рідній землі і своїм товаришам. Тарас Бульба — невід’ємна частина українського козацтва, історія якого овіяна невмирущою славою.Він цінував у людині насамперед мужність і відданість ідеалам Січі. Тому він невблаганний до зрадників і боягузів. Він не пощадив навіть свого молодшого сина Андрія й сам убив його за зрадництво. Тарас пишався мужністю й стійкістю Остапа і пробрався до місця його страти, щоб підтримати дух сина.

Запитання:

- Який найстрашніший злочин для Тараса Бульби?

Зрада Батьківщині і загальній справі визволення.

- У чому сенс останнього подвигу отамана Бульби?

Він думав про товаришів, як їм врятуватися, і вмер, до останнього віривши в перемогу. Герої не гинуть – вони стають безсмертними.

7. Повість «Тарас Бульба». Колізія морального й національно-культурного вибору в образах синів Тараса Бульби. Вплив творчості М. Гоголя на розвиток українського письменства.

Образ старшого сина Остапа

Z33-1.jpg

   Вирісши в абсолютно однакових, аскетичних умовах, брати є повною протилежністю один одному. Остап був надійним товаришем, бездоганним бійцем. Він рідко був на чолі в зухвалих підприємствах бурсаків, але ніколи не видавав їх витівки. Ні різки, ні батоги не могли розв'язати його мову. Він був мовчазний, розсудливий, з твердим і упертим характером. З бурси він збігав кілька разів, закопував свої букварі в землю. І лише загроза батька, що син ніколи більше не побачить Запорізьку Січ, змогла усадити дурня за підручники. Остап шанував традиції дідів та отців і мріяв продовжити їх. Тому він беззастережно і легко приймає звичаї і принципи запорізького побуту. Так само, як Тарас Бульба, він вважає головним своїм боргом захист вітчизни від посягань поляків. Для Остапа не існує проблеми вибору, він — цілісна натура, що не приймає подвійності думок і вчинків. Він — справжній, суворий воїн.

Z33-6.jpg
   Коли Остап з друзями проробляли всякі витівки, він брав всю провину на себе і не видавав друзів. А Андрій любив вчитися і був призвідником всіх витівок. Але йому завжди вдавалося уникнути покарання. Не дивлячись на відмінності, Остап і Андрій володіли цілісним характером, лише у Остапа це виявилося у відданості справі і батьківщині, а в Андрія - в любові до прекрасної панни. 
   У Січі були суворі вдачі. Там нічому не вчили окрім дисципліни, інколи стріляли в ціль і їздили на конях, і зрідка ходили на полювання. «Козак і спати любить під відкритим небом, щоб не низька стеля хати, а зоряна запона була над його головою, і не було більше за честь для козака, ніж постояти за свою волю, не було іншого закону, окрім бойового товариства». «Орач ламає свій плуг, бровари і пивовари кидали свої кади і розбивали бочки, ремісник і торгаш посилали до біса і ремесло, і лавку били горшки вдома. І щоб не сталось сідали на коня. Словом російський характер отримав тут широкий, могучій розмах».

 
   Запорізьке козацтво виникло в низинах Дніпра на островах за порогами. Туди збиралося безліч людей. У ХVI ст. майбутня Україна і Білорусія виявилися у складі Речі Посполитої. Гонитва за релігійною ознакою викликала опір і повстання проти польської держави. Саме у цей суворий час і довелося жити героям Гоголя. 
   Остапу було на роду написано «битвенний шлях і важке знання вершить ратні справи». У ньому були помітні схильності майбутнього вождя. «Фортецею дихало його тіло, і рицарські його якості вже придбали широку силу лева». Але долею не призначено було Остапу стати великим полководцем і вождем. У битві під Дубно він попав в полон і, зазнавши страшні тортури, був страчений на площі Варшави. Остап – втілення відданості вірі, боргу і товаришам.

Z33-7.jpg

Андрій – молодший син Тараса

   Андрій – повна протилежність свого старшого брата. Він весь занурювався в «чарівну музику куль і мечів».
   Андрій набагато м'якший, гнучкіший за брата, романтичніший. Відчуття його живіше і більш развинуте. У бурсі він часто затівав усілякі авантюри і вправно уникав покарання. Підвладно йому і відчуття краси. Він часто бродив по тихих вуличках, мріяв, милуючись квітучими вишневими садами. У нього була більша, ніж у брата, потреба в коханні. Він здається слабкішим в порівнянні з Остапом, але насправді це не так. Він наділений набагато важливішою якістю — сміливістю здійснювати самостійні вчинки. Покохавши польську панну, він перейшов в стан ворога. Це, звичайно, не виправдовує зраду Андрія, але для нього кохання в той момент переважило відчуття відповідальності і боргу перед Батьківщиною. Для себе він визначив важливішим врятувати кохану дівчину.

 
   Гоголь з великою любов'ю описує і Остапа, і Андрія, і Тараса. Його повість звучить як гімн Батьківщині, героїзму співвітчизників. Андрій заради своїх почуттів не побоявся відмовитися від своєї віри, сім'ї і пішов проти Батьківщини. Остап викликає пошану своєю відданістю до загальної справи, непохитною вірою і стійкістю. 
   Загинули брати теж різною смертю. Андрія убив рідний батько, що не виніс ганьби сина. А Остапа стратили поляки, спалили живцем. Навіть на вогнищі він не здригнувся, лише шукав очима батька, хотів, щоб той знав, що не осоромив син козацької слави, не впустив своєї честі.

Z33-5.jpg

Два брата – дві протилежності

   Розкриваючи нам характери двох братів, Гоголь у жодному випадку не хоче показати одного хорошим, а іншого - поганим. Він показує людей, що належать до різних історичних епох, від чого залежить і розвиток їх особових рис. Остап перейняв межі героїчної, але трішки примітивної епохи. А Андрій, молодший брат, вже близький до витонченішої і розвиненішої цивілізації. Тому так і відрізняються їх погляди, думки про вічні людські цінності, будь то кохання, честь, борг перед Батьківщиною.

Z33-8.jpg
   Прочитавши повість, вона нам показує, як власні ідеали і мета людини позначаються на її долі. Перед нами два брати, сини одних батьків, одна земля. Але наскільки вони різні, оскільки різні в них святині! Ми переконуємося, що лише щира любов до батьківщини, чесне служіння їй звеличує людину, а підступність і легкодухість робить її нікчемною. Кожного читача захоплює образ Остапа, заряджає прагненням бути схожим на нього. Андрій же, окрім відрази, нічого в серці не викликає; і ми розуміємо, що він - лише принизливе виключення з багаточисельної армії українських синів - захисників нашої знаменитої України.
   Два брати повинні стати ворогами. Обидва гинуть, один - від рук ворогів, інший - від руки батька. Не можна назвати одного хорошим, іншого - поганим. Гоголь дав національний характер в розвитку, показав людей, дійсно властивих різним історичним епохам.