Теоретичний матеріал

Сайт: Дистанційне навчання в школі
Курс: Українська література9В_М29 копіювання 1
Книга: Теоретичний матеріал
Надруковано: Гість
Дата: неділя 27 лютий 2022 17:50

Зміст

1. Геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні. Рання творчість. Перші поетичні твори баладного та елегійного жанрів («Причинна», «Думка» (Нащо мені чорні брови...)

Біографія Т. Г. Шевченка 

Що знаємо?

1.     Кирилівка—село, де народився Т.Г. Шевченко

2.     9 березня 1814 року народився Т. Шевченко

3.     Батько поета був хліборобом, стельмахом, чумаком. Умів читати і писати

4.     Малий Тарас володів здібністю до маларства

5.     Іван Сошенко—художник. Друг Т. Шевченка

6.     22 квітня 1838р. талановитого кріпака Т. Шевченка викуплено з кріпацтва

7.     У 1843 році відбувся перший приїзд на Україну. Перед ним лежав розтерзаний, без хреста розіп'ятий край

8.     «Кобзар» було видано у 1840 році

9.     5 квітня 1847 рік—перший арешт Т.Шевченка

10. 1848 рік. Поетові всміхнулася крихта куцого щастя. Його взяли художником в наукову експедицію для вивчення Аральського моря

11. 1850 рік. Навколо пустеля, пісок і солона вода. Шевченка переведено в Новопетровське укріплення—на півострові Мангишлак

12. 1857 рік—надія, радість, щастя...крах. Шевченка відпустили. Через місяць арештували знову

13. 1858 рік—другий  приїзд на Україну

14. 1859 рік—третій  арешт

15. Поет помер 10 березня 1861 року

Рання творчість Т. Шевченка: твори і жанри

Жанри

Твори

Балади

«Причинна», «Утоплена», «Тополя»

Героїчні поеми

«Гайдамаки», «Гамалія»

Соціально-побутові поеми

«Катерина»

Вірші-послання

«До Основ'яненка»

Вірші-роздуми

«Думи мої, думи мої...»

Драми

«Назар Стодоля»

Робота над баладою «Причинна»

Балада—невеликий сюжетний віршований ліро-епічний твір про виняткову родинно-побутову, соціально-побутову подію, з драматично напруженим сюжетом, в якому наявні елементи фантастики.

До появи Т. Шевченка балада пройшла в світовій літературі тривалий і складний шлях еволюції від народної танцювальної пісні до сюжетного поетичного твору переважно історичного або казково-легендарного змісту з похмурим колоритом. У кінці ХVІІІ—на початку ХІХ ст. вона досягла особливого розквіту в творчості сентименталістів, а ще більше—романтиків. 

Зародившись як жанр суто ліричної поезії, балада поступово прибрала оповідну форму, трансформуючись у напрямі епосу. Така її еволюція зумовлювалася увагою до історичних і легендарних мотивів, відтворення яких закономірно спонукало письменника вдаватися до об'єктивного зображення дійсності. Проте тільки в певних межах. Ліричне начало не зникло: переживання поєднувалося із зображенням подій, долі людини.

У порівнянні з баладами українських романтиків 30-х років кроком уперед була «Причинна» (1837).  

«Причинна».( Як пояснює тлумачний словник, причинна — та, якій «пороблено», «зроблено причину» — душевну хворобу).У Шевченка ж дівчину зроблено сновидою.

  • надрукована вперше в альманасі «Ластівка» Є. Гребінки.
  • ліричний відступ — монолог-молитва «Така її доля...», став народною піснею-романсом (музика композитора В. Заремби).
  • Позасюжетні елементи ( роздуми, описи, відступи)
  • Тема твору — розповідь про дівчину-красуню, яку ворожка зробила сновидою, щоб вона менше страждала від розлуки з коханим.
  • Головний мотив твору — торжество кохання над ворожими силами в природі: навіть смерть не спроможна розлучити закоханих, які возз’єдналися після неї).

Балада  - це ліро – епічний сюжетий пісенний твір, за основу якого взято подію легендарно – історичного ,родинно – побутового змісту з описами незвичайних ситуацій,людей,учинків

Сюжет обирає автор - Розлука закоханих

Конфлікт у творі не розгорнутий і чітко не окреслений. Ми не можемо охарактеризувати героїв конкретно, не можемо точно вказати причину їх розлуки.

Реальні

Фантастичні

Дівчина

Малі діти, що повиринали з Дніпра

Козак

Мати

Ворожка

Русалоньки

Дівчата, що йдуть у поле жати

 

Образні засоби у творі (епітети: буйний вітер, карі очі, чорні хмари, коник вороненький тощо; порівняння: «кругом, як в усі, все мовчить», «І блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав»; персоніфікація: «шепочуть густі лози»)

«Причинна»—це типово романтична балада, в якій ще немало від традицій попередників і народнопоетичної символіки: на перший план висуваються не так персонажі, як надзвичайні події, важливого значення набувають гіперболічні описи природи, часті звертання до персоніфікацій, метафоричності, пісенного епітета.

Балада побудована на мотивах народних переказів. Значну роль у ній відіграють грізні картини природи, схвильована авторська мова, покликана зворушити читача, збудити в нього співчуття до героїні. Картини природи та ліричний відступ, хоч і органічно «вмотивовані» в сюжет, набувають і самостійного звучання: народними піснями стали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Така її доля...». Саме «Така її доля...» найбільше дає уявлення про героїню, яка власне в дії, сюжеті участі не бере, не розкриває свого характеру, а тільки стає жертвою лихих обставин. Але те, що каже про неї поет, симптоматично:

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким поділиться... 

 

Робота над текстом «Думка». У ранній творчості Шевченка є кілька поезій з однаковою назвою «Думка» одна з них ввійшла до «Кобзаря» 1840 року.

Тема пошуку людиною щастя, протиставлення високої людської мрії та жорстокої дійсності розкривається в ряді творів романтичного характеру, які поет назвав думками, в елегіях, у баладах.

Елегія «Думка» («Нащо мені чорні брови...») наповнена роздумами про долю молодої людини — вродливої дівчини-сироти з чорними бровами, карими очима, зрадженої «чорнявим», її наріканнями на долю, якої нема: «Нащо ж мені краса моя, // Коли нема долі?» Безнадійність, марність життя підкреслюють тавтологія, анафора: нащо мені; нема кому; плачте, очі; нехай. Експресивна лексика плачте, жалібніше, горе, тяжко, чужії створює настрій смутку, безнадії, журби. Ці настрої підсилюють інші засоби поетичної виразності: традиційне народне порівняння «Серце в'яне, нудить світом, //Як пташка без волі», антитеза «Літа мої молодії//марно пропадають». Поет розширив народнопоетичний мотив дівочої самотності й сирітства, до якого повернеться в ліриці періоду заслання.
За словами М. Рильського, «провідна риса поезії Т. Шевченка — музика, мелос, ритмічна могутність і метрична різноманітність». Це посприяло тому, що багато творів поета стали піснями, зокрема й «Нащо мені чорні брови...».

Еле́гія (грец. ἐλεγεία — журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фріг. elegn — очеретина, очеретяна сопілка) — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту. Ліричний вірш задумливого, сумного характеру.

 Візитна картка твору

Назва твору 

«Думка» (Нащо мені )

Автор

Т.Шевченко

Рік написання

1838 р

Тема

розповідь про нещасливе кохання дівчини та її сирітське життя серед своїх

Ідея

висловлення співчуття героїні твору, яка вимушена страждати, плакати через «зраду чорнявого».

Основна думка

Нащо ж мені краса моя, / Коли нема долі?

Сюжетна основа

Молода дівчина, героїня твору, плаче, серце в неї «в’яне», вона «нудить світом», оскільки її залишив чорнявий. Тепер вона не бачить сенсу свого життя

2. Оглядове вивчення історичної теми у творчості Кобзаря («Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки»). Вісь неперервності історичного часу («До Основ’яненка»). ТЛ: послання.

1.  «Тарасова ніч»

    Надзвичайно велику роль у творчості Шевченка відіграють ті героїчні сторінки нашої минувшини, які пов'язані з україн­ським козацтвом. Запорозька Січ і козацьке лицарство - це феноменальне явище укра­їнської історії, ціла епоха в житті нашого народу, його легендарне минуле, уособлення свободи й національної гідності, героїзму й патріотизму.

Свої роздуми про козацькі часи й Укра­їнську гетьманську державу Шевченко фак­тично вперше подає в поемі «Тарасова ніч», написаній у листопаді 1838 року в Петербурзі. В основі сюжету - історична подія: перемога козаків на чолі з Тарасом Федоровичем, якого називали ще Трясилом, над польсько-шляхетським військом гетьмана С. Конецпольського під Переяславом під час селян­сько-козацького повстання 1630 року.

У творі використано прийом обрамлення: на початку й у кінці зображено кобзаря, що співає в оточенні молоді про боротьбу коза­ків проти поневолювачів. Перед слухачами постають персоніфіковані образи зневаженої зажуреної України,

«Зажурилась Україна –

Як мала дитина.

Ніхто її не рятує…

Козачество гине;»

що потерпає від поль­сько-шляхетського панування, релігійних переслідувань з боку уніатів, жорстокого придушення повстань, зокрема під проводом Наливайка та Павлюги. Гетьман нереєстро­вих запорозьких козаків Тарас Трясило під­німає побратимів на чергове повстання проти ляхів 1630р., проте зазнає поразки у важких боях з військом Конецпольського. Однак козаки не здаються, вони лише імітують свою поразку, а потім після переможного бенкету ляхів ото­чують уночі вороже військо й завдають йому нищівного удару. Яскраві, експресивні кар­тини битви козаків з ляхами сприймаються як протест проти ганебної дійсності, в основі якого - мрія поета про кращу долю народу й утвердження його права на свободу. Історичні персонажі поеми - Северин Наливайко, Павлюга, а також головний герой твору Тарас Трясило виступають борцями за волю, що не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Поему було написано заради про­будження національної самоповаги українців, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією.

2.  «Іван Підкова»

Поему «Іван Підкова» присвячено бо­ротьбі українського народу проти турецько-татарських завойовників. У поемі йдеться про морські походи запорожців. Агресивна політика султанської Туреччини та Крим­ського ханства була спрямована на спусто­шення українських земель. Під час набігів завойовники забирали в рабство чимало українців, потім їх продавали на невіль­ницьких ринках Криму й Туреччини. Щоб розгромити міста-фортеці й визволити по­лонених, козаки вирушали морем до Туреч­чини.

Іван Підкова - реальна історична по­стать. Образ сміливого отамана, який не раз очолював морські походи козаків, і вивів у своїй поемі Шевченко.

Поема складається з двох частин. У пер­шій автор змальовує козацькі часи в Украї­ні, але з давньої слави полишилися тільки високі могили, де спочиває «Козацькеє біле тіло, в китайку повите». Водночас своєю ху­дожньою уявою поет змальовує запорозьких лицарів, їхню відвагу та одчайдушність. їх не лякають на розбурханому морі «хвилі, як ті гори», коли «ні землі, ні неба», вони вкри­вають човнами-чайками Дніпровий лиман і пускаються в морський похід, аби вдарити на столицю ворожого султана.

Оспівуючи в першій частині славні пе­ремоги запорожців, Шевченко використовує рефрен «було колись»:

Було колись - запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю;

Минулося - осталися

Могили по полю. У наступних рядках звучить віра в те, що запорожці гинули не марно:

Було колись добре жити на тій Україні... А згадаймо! Може, серце Хоч трохи спочине. У другій частині Шевченко зображує власне морський похід запорожців до столи­ці султанської Туреччини - Царгорода. Ця частина поеми велична, патетична. На тлі грізної стихії моря козаки співають. Вони йдуть визволяти своїх братів з неволі, тому настрій піднесений. Поет змалював велику довіру, яка панує в козацькому середовищі. Запорожці один до одного ставляться з по­шаною. Такі стосунки в козацькому війську свідчать про справжнє лицарство запорож­ців у великому й повсякденному водночас. Це типово романтичний образ ранньої твор­чості Т. Шевченка.

ПОЕМА "ГАЙДАМАКИ"

Романтична поема «Гай­дамаки» вийшла друком окремою книж­кою в Петербурзі (1841 р.), коли її авторові було всього 27 років. Гостро драматичним, навіть трагічним життям у поемі живуть реальні історичні постаті, гайдамацькі ватажки Максим Залізняк та Іван Ґонта, і поряд з ними - Ярема Галайда («вполо­вину видуманий»), його кохана Оксана і «вільшанський титар правдивий». Ро­мантизуючи драматичні події та дійових осіб, автор опоетизовує їх і посилає в Україну як поборників «святої волі»:

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля -

Ідіть, сини, погуляйте,

    Пошукайте долі.

Історична основа твору. Міні-екскурс в історичне минуле з учителем історії.

Словникова робота

Коліївщина - від слова «колій» - той, що коле.

Гайдамаччина - від слова «гайдамака»; гайда (тур.) - гнати, переслідувати; вперше

термін зустрічаєтся у документах 1717 р.

Конфедерати (від лат.сопіЬесІегаїіо - спілка, об'єднання; у Польщі XV1-XVI1ct. -

тимчасові військово-політичні союзи шляхти, які створювалися для збереження привілеїв шляхти, захисту прав католицької церкви та ін.)

Тема твору - зображення боротьби українського народу під назвою Коліївщина проти польського панування на Правобережній Україні.

Ідея твору - звеличення національно-визвольного руху на Україні та його народних героїв - лицарів Коліївщини, засудження жорстокого ставлення влади Польщі та Росії до українського населення Правобережжя.

Жанр твору - героїко-історична романтична ліро-епічна поема-епопея.

Особливості сюжетно-композиційної структури поеми. У поемі два вступи (лірико філософський) та історичний («Інтродукція»), десять розділів, епілог, «Передмова» (у кінці твору), послання до передплатників («Панове субскрибенти») і «Приписи» (примітки автора).

Композиційні особливості: вставні пісні, ліричні відступи, автор - співучасник зображуваних подій, відсутність розв'язки.

У творі дві сюжетні лінії, які переплітаються між собою: розгортання та хід повстання під назвою Коліївщина та історія особистого життя Яреми.

Поема «Гайдамаки» складається з лірично-філософського вступу-присвяти, історичного вступу («Інтродукція»), десяти розділів та епілогу. Важливе зна­чення мають такі складові частини твору, як «Передмова» (насправді — піс­лямова), жартівливе звернення до передплатників поеми («Панове субскрибенти!») та «Примітки», складені самим Шевченком. Лірично-філософський вступ до поеми являє собою авторські роздуми над швидкоплинністю життя, над нескінченними змінами в природі і людському житті. У вступі до поеми автор визначив власні ідейно-естетичні позиції як співець цілого народу та його представник. Основна частина поеми починається «Інтродукцією», де автор дає оцінку національному, релігійному та класовому стану тогочасної Польської держа­ви. «Інтродукція» є своєрідною експозицією сюжету поеми. У творі просте­жуються дві сюжетні лінії: перша, основна, — змалювання підготовки та пе­ребігу повстання Коліївщина; друга — історія кохання Яреми (сіромахи – бідняка, попихач – слуга й Оксани. Ку­льмінаційним моментом першої сюжетної лінії є розділ «Гонта в Умані», дру­гої — «Червоний бенкет».

Перша: Ярема - наймич-попихач у шин­каря Лейби; побачення Яреми з Окса­ною; рішення йти в гайдамаки; участь у боях у Черкасах; звістка, що титаря вбито, а Оксану викрадено; люта помста шляхті за особисте горе й за знущання над людьми («...а Ярема не ріже - лю­тує! З ножем в руках на пожарах і днює й ночує...»); порятунок Оксани; перебу­вання її в монастирі; одруження Яреми з Оксаною; знову в битвах; «А в нашого Галайди хата на помості...».

Друга сюжетна лінія - лінія народ­ного повстання: «На ґвалт України орли налетіли»; повстанці збираються під Чи­гирином; освячення ножів; початок по­встання; гайдамаки в Лисянці; кривава розправа в Умані як кульмінаційна точ­ка народної боротьби за своє звільнення; спад повстання.

Головним героєм поеми є повсталий народ, котрий, як і Ярема Галайда, від­чув свободу, перспективу розпрямлення вільних крил:

Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить...

Шевченко прагне відновити історич­ну справедливість, розповівши правду про причини Коліївщини.

Сюжет.

Інтродукція: розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух; розкриваються причини повстання.

Галайда: знайомство з Яремою та його коханою Оксаною.

Конфедерати: цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати,він сказав, що в нього немає «ні шеляга», а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, «як панночка». Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у Вільшану.

Титар: Ярема чекає на Оксану у Вільшані біля гаю. Він дуже переймається, чи прийде кохана. Приходить Оксана: вона забарилася через те, що занедужав її батько. Ярема розповідає Оксані про те, що хоче пристати до гайдамаків. Закохані уявляють собі майбутнє. Тим часом конфедерати вимагають у титаря гроші, а той мовчить. Ляхи закатували титаря. У хату вбігає Оксана, бачить мертвого батька і знепритомнює. Конфедерати забирають її з собою.

Свято в Чигирині: автор тужить за гетьманським ладом в Україні. Гайдамаки збираються біля Чигирина, щоб освятити ножі.

Треті півні: загальнонародне повстання почало; Ярема приєднується до гайдамаків. Червоний бенкет: повстання розгортається. Ярема дізнається про смерть титаря і про зникнення Оксани. Він записується в гайдамаки.

Гупалівщина: повстання охопило всю Україну. Повстанці мандрують Україною. Якось вони зустрічаються з підлітком з Керелівки.

Бенкет у Лисянці: жорстока помста ляхам у Лисянці. Гайдамаки влаштовують бенкет після різні. Ярема впізнає перевдягненого в козака Лейбу. Той розповідає йому, що ляхи тримають Оксану в будинку за мурами. Ярема встигає врятувати кохану перед тим, як повстанці починають палити по будинку з гармат. Він везе її до Лебедина.

Лебедин: Оксана знаходиться в монастирі під наглядом черниці. Ярема з Оксаною обвінчалися, але хлопець одразу поїхав бити ляхів.

в Умані: повстання продовжується. Гонта вірний присязі власними руками вбиває двох своїх синів. Гонта ховає своїх синів у степу.

Епілог: продовження постання. Розповідається, як склалася доля гайдамацьких ватажків після придушення повстання.

«До Основ’яненка»(послання)

Картинки по запросу послання до основ'яненка це

Навчальний діалог.

  • Що ви знаєте про створення поезії? (Була написана 1839 року. Збіглася в часі з непростими пошуками молодим Шевченком власного шляху в житті й літературі).
  • Що стало поштовхом до написання? (Нарис Г.Квітки - Основяненка «Головатий»).

Довідка.

Антон Головатий – кошовий отаман чорноморського козацького війська.

  • Що згадує автор у творі? (Старожитну Україну, запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю).
  • На що скаржиться? (На власне безталання).
  • Чому Т.Шевченко звертається до Г.Ф.Квітки-Основ’яненка з проханням зображувати у своїх творах минуле батьківщини, Запорозьку Січ? (Це мало велике значення для пробудження національної свідомості українців).
  • За чим поет щиро сумує?
  • Що Т.Шевченко називає «дивом, що було, минуло»? (Козацьку вольницю, звитягу запорожців, все, що уособлює українську старовину).
  • За допомогою яких художніх засобів передає свою зажуру? (Через систему персоніфікацій).
  • Образи-символи.
  • Могили – свідки минулого. «Співай же їм, мій голубе! / Про Січ, про могили - / Коли яку насипали, / Кого положили…».
  • Образ крові наявний у Шевченковій поезії у складі народно-епічної гіперболи «море крові».

Заповніть таблицю.

Народнопісенні тропи

Порівняння

«Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче»

Персоніфікація

«На тім степу скрізь могили

Стоять та сумують»

Постійні епітети

«синє море», «червоні жупани», «чужі люде», «слава козацькая»

Тема: Роль особистості в житті суспільства;

Патріотична місія художників слова;

Ностальгія за славним козацьким минулим; необхідність знищення в собі байдужості;

Усвідомлення ролі минулого у побудові майбутнього.

Тема: відтворення спогадів поета про старожитню Україну, запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю.

Ідея: висловлення прохання до Основ’яненка зображувати у своїх творах минуле Батьківщини, Запорозьку Січ, що мало велике значення для пробудження національної свідомості українців.

Основна думка:Шевченко прагне викликати інтерес земляків до героїчного минулого рідного краю, переконати їх, що Україна знову може стати самостійною державою, що її історія не закінчилася, вона продовжиться в майбутньому за справедливого суспільного ладу.

Жанр: вірш-послання, громадянська лірика.

Послання - вірш, написаний у формі звернення до певної реальної особи.

3. Національна проблематика періоду "Трьох літ". Поема "Сон" і тогочасна суспільно-політична дійсність"

Юний учаснику!
Працюючи над програмою, ти пізнаєш історію та побут рідного народу.
Ти будеш знати: цікаві відомості про життя видатного українського письменника, громадського діяча Т.Г.Шевченка; жанрову своєрідність, тематику його творів;
нормувати: додаткову інформацію про життєвий і творчий шлях письменника; спостереження за змістом і формою його творів;
уміти: аналізувати, співставляти, систематизувати й узагальнювати; складати діалог з персонажем; складати анотацію до твору;
цінувати: літературу як неоціненний скарб людства; історію свого народу; самостійність та оригінальність у вирішенні проблем.

Творчість Т. Шевченка "Трьох літ".

У 1843 р. Шевченко поїхав на Україну, де не був 14 років. Відвідав він рідну Кирилівку, був і в інших місцях на Київщині, на Чернігівщині, на Полтавщині.

Поета глибоко вразило тяжке становище закріпаченого селянства. Шевченко глянув тепер на життя народу не очима підлітка-кріпака, а очима дорослої освіченої людини з передовим політичним світоглядом. Митець побачив і відчув, що в народних масах росте сила гніву проти гнобителів.
Ці умови (зростання народного руху і піднесення визвольних прагнень передової інтелігенції) мали вирішальний вплив на політичний розвиток Шевченка. Від оспівування героїчного минулого й подвигів славних предків поет переходить до сатири, спрямованої проти царизму та поміщиків. Визріває критичний реалізм Т. Шевченка.
З-під пера поета виходять сатири, сповнені великого революційного гніву: «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…». Мотиви революційної боротьби посіли значне місце в ліриці цих років («Три літа», «Заповіт», «Холодний Яр»).
Зміни, що сталися в настроях і думках поета, яскраво передає він сам у вірші «Три літа», який має певне програмове значення. (Назву цього вірша поет узяв для рукописної збірки поезій.)

Поема "Сон"

Т. Шевченку випало творити у виключно жорстокі часи. Експлуатація закріпаченого селянства переходила всякі межі. Збройні спроби поневолених селян протидіяти свавіллю поміщиків жорстоко придушувалися. З висоти своїх ідейних революційно-демократичних переконань дивиться Шевченко на ту «вінценосну громаду» і в сатиричній поемі «Сон».

Поет сміявся грізним, спопеляючим, страшним для експлуататорів сміхом, який не випадково був спрямований уже не протии окремих потворних явищ тогочасної дійсності, а проти усієї системи самодержавно-кріпосницького ладу, проти основних суперечностей миколаївської імперії, проти найбільших хвороб суспільного життя — самодержавства, царя з його урядом, панів і духовенства, за утвердження нового суспільного ідеалу.

Історія написання та сучасна значимість.

Т. Шевченко вирішив поїхати в Україну. Для цього навіть перервав навчання в Академії мистецтв. Тягнуло в рідний край. На Батьківщині поет провів кінець весни, все літо і всю осінь 1843 року, повернувся до Петербурга в лютому 1844 року. У цей час він і написав «Сон» («У всякого своя доля»), де відтворив живі враження дикої сваволі поміщиків, злиденного життя і нестерпних страждань кріпаків. Свій гнів вилив він у поемі, яка є гострою сатирою на царську Росію часів Миколи І, на всю систему самодержавного ладу.

На допиті після арешту в 1847 році Шевченко так з’ясував виникнення задуму цієї поеми: «Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми

и между степенными людьми; я увидел нищету и угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства». Тому виникла потреба написати твір у певному розумінні узагальнюючий, який би розкрив людям очі на сутність тогочасної суспільно-політичної системи, показав би людям: таким ось насправді є той лад, у якому нам доводиться жити. З моменту написання твору пройшло багато часу. І всі ці роки він «працював» — розкривав людям правду про самодержавний лад царської Росії. Той лад уже давно зник. Але читаючи цю поему зараз, постійно ловиш себе на думці, що твір запрограмований на більше, що йдеться в ньому не тільки про царську Росію, що істина показана в поемі, цілком актуальна для нашої зовсім недавньої історії. Одне слово, істину, яку відкрив Шевченко в 1844 році, не завадило б і нам глибше зрозуміти. Епіграф у творі звучав так: «Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его.». Таким чином, поет проголосив: у «Сні» я покажу вам істину, а ви пізнайте, зрозумійте її.

Тема: зображення й протиставлення нещасного життя народного і життю «райському» вельмож, царів.

Ідея: засудження аморальності й паразитизму господарів країни, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності.

Основна думка І. Франко: «Сон» — це, безперечно, перший в Росії сміливий і прямий удар на гниль і неправду кріпацтва». Т. Шевченко в поемі заявив на весь голос, що головні біди України є похідними від її підневільного стану в Російській імперії.

Жанр: ліроепічна сатирична поема, це політична сатира; поема-інвектива (інвектива — пряме, найгостріше засудження певної вади). Підзаголовок твору — «Комедія» — вказує на комічно-сатиричний, гротескно-кумедний характер змальованих у ньому основних сцен-картин, особливо наприкінці поеми.

Особливості назви.

Назва поеми несе певне ідейне навантаження. В українській літературі часто використовувалась метафора сну, від якого народ скоро повинен прокинутись. Поет показує старшні картини самого цього сну. Більш того сон стає сатиричним прийомом, який дає

поетові волю в сатиричному, гіперболізованому та символічному змалюванні суспільних вад. Слід визначити, що Т. Шевченко часто вдавався до такого прийому зображення і для виявлення своїх істинних настроїв, і для виявлення настроїв персонажів. Таким прийомом зображення написані твори «Сон» (1844), «Сон» (1847), «Сон» (1858), «Сестрі» (1859), «Поставлю хату і кімнату» (1860), «Буває, в неволі іноді згадаю» (1850), сон Оксани в поемі

«Слепая», сон дівчат у «Відьмі», сон Марини в поемі «Марина», сон автора в повісті «Прогулка».

Композиція поеми «Сон» дуже своєрідна.

Розповідь про побачене й почуте перемежовується з ліричними відступами та замальовками природи. У ліричних відступах поет висловлює свої почуття і роздуми, піддає висміюванню

самодержця та його оточення. Обрана казкова форма дає можливість авторові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, «зазирнути» в історичне минуле. Поема складається з кількох картин, що змальовують життя

в селах України, життя каторжників у Сибіру і Петербурзі. Орієнтовно можна розмежувати в поемі такі її частини:

- пролог;

- покріпачена Україна;

- сибірські нетрії;

- самодержавний Петербург;

- прийом у царських палатах;

- видіння над Невою;

- вранішня столиця;

- другий прийом у палатах.

Поема написана у формі розповіді від першої особи, яка відкриває широкий простір для виявлення авторського ставлення до зображуваних подій та естетичної їх оцінки. Проте як автор твору Шевченко виступає в поемі не безпосередньо, а в літературній масці умовного автора-оповідача про «напричуд дивний» сон, фантастичні пригоди й комічні події, які йому наснилися.

Експозиція: пролог, в якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають в країні.

Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і врешті-решт його політ до неба.

Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду.

Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників народу.

Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».

4. Композиційний прийом "сну". Сатиричний характер поеми.

Алегорія(гр. allеgoria — іномовлення) — вид метафори: іншомовне зображення предмета чи явища через інші,подібні до них, з метою наочно показати їх суттєві риси. Використовується, як правило, у загадках, байках і відзначається загальновпізнаваним характером. Наприклад, у байках через характери дійових осіб — тварин і звірів — зображено риси людей, їх вдача. Алегорія — засіб посилення поетичної виразності. (Білий голуб чи зелена гілка в руках людини — алегорія миру; у казках вовк уособлює жадібність, лисиця — хитрість і т. ін.)

Гротеск (фр. grotesque, від італ. grotta — грот, печера) — художній засіб, прийом, що ґрунтується на свідомому перебільшенні, контрастах трагічного й комічного, де реальне в житті переплітається з фантастичним, страшне — з незвично смішним.

Контраст — стилістична фігура протиставлення явищ, предметів, характерів; посилює змістовне й емоційне звучання твору. Використовується у віршах, прислів’ях та приказках, у назвах книг і творів. Це фігура побудована на використанні антонімічних пар. У Т. Шевченка поетичний контраст — це не просто художній прийом, а мистецький підхід, метод пізнання дійсності, у якій було аж надто багато протиріч. Прийом протиставлення багатих і бідних, невільників і вільних людей, чесних і безчесних, підлих та справедливих, щасливих та нещасних можна сказати універсальний у «Кобзарі». Контраст часто перебуває в центрі гострої сатири.

Інвектива творчий прийом, що полягає в гостросатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ. 

Умовність:

- художня первинна (прихована) — відмінна риса будь-якого твору мистецтва. Вона створює видимість правдоподібності, схожості на реальну дійсність. Природа цієї умовності — своє-

рідність погляду автора на відображувану ним у художньому творі дійсність;

- художня вторинна (відкрита, активна) — свідоме порушення правдоподібності з метою висвітити, зробити зримими те, що з якої-небудь причини не може бути назване прямо або не має в реальному житті свого предметного втілення; відновлення форм, які зустрічаються в житті та природі. Образи, які одержуються в підсумку, не цілком схожі на життя, з фактами життя їх не можна порівняти «прямим накладанням». Однак вони можуть виражати смисл цих фактів, вірно відображати дійсність.

У поемі «Сон» Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в того­часній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три час­тини — зображення України, Сибіру й Петербурга.

Перші два рядки вступу звучать іронічно: «У всякого своя доля, І свій шлях широкий», але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком —

За край світа зазирає…

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю — саркастично: «Кров, як воду, точить!…»

Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накли­кає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки зніма­ють, бо нічим обуть//Княжат недорослих…»

Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не кон­трастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи спів­звучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуково­му образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий «цар волі», про якого урочисто говорить оповідач? Дослід­ник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ «царя волі» вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенат­ської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, ві­домо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків «цар волі штемпом увінчаний». Цей образ ототожнений із Христом, ро­зіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.

У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербур­га — міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівниц­тві столиці символізують білі птахи (білий птах — символ Нового Запо­віту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла По­луботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.

Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зуст­рів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурав­ся рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: «Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?»…

Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше — сар­казм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пуза­ті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». їх­ню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генераль­ним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бю­рократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршома­зам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного за­собу: «Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і за­провадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину».

Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, без­силим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.

Іван Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова про­ти темного царства», «першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва», «... це огниста інвектива проти темного  царства...».

5. "Кавказ" Пристрасний відгук на тогочасну загарбницьку імперську політику

Робота над твором Т. Шевченка «Кавказ»

Історична епоха, відтворена у «Кавказі» 

Російський царат здавна зазіхав на цей «прекрасний, але дикий край». Уже Петро І розумів, яке значення мало б завоювання Каспійського моря і прилеглих до нього земель для воєнної та економічної могутності Росії. Активні воєнні дії за підкорення всього Кавказу ненаситній Росії розпочалися 1817 р. й тривали майже півстоліття (до 1864).
Російська армія була неоднорідною: крім строкових солдатів у неї влилося багато кримінальних злочинців, усіляких авантюристів, хижих шукачів легкої наживи. Убивати, грабувати, руйнувати, нищити — стало їхньою професією, органічною потребою, засобом наживи. Для офіцерства різних рангів ця війна була доброю нагодою одержувати чини, ордени, монарші милості, багатства.
Кавказька війна була дуже жорстокою. За наказом командування, озвірілі солдати руйнували аули, грабували майно тубільців, випалювали ліси, витоптували ниви й городи, вирубали сади й виноградники. Особливо жорстоко розправлялися з «непокірним» місцевим населенням. Чоловіків, старих людей убивали, а жінок, дітей, юнаків і дівчат продавали в рабство. Наприклад, тільки генерал Вельямінов за один лише 1823 рік продав у рабство ногайцям близько двох тисяч полонених кавказців по 150–250 карбованців за кожного. Він же утвердив звичай відрубувати голови горцям, за що платив солдатам по десять карбованців за одну, а черепи відправляли до Петербурга в Академію наук.
Довгі десятиліття горці відчайдушно захищали свій край, але встояти перед численним і добре озброєним ворогом не мали змоги. Нечисленні поселення, які не чинили опору завойовникам (так звані мирні), були пограбовані також, а їхні мешканці перетворені в напіврабів, проте й серед них убито чимало.
На «звільнених» землях царі селили «надійних людей»: росіян, козаків, «героїв» та інвалідів цієї війни, усіляких злочинців і приблуд. Найплодючіші землі дарувалися російським дворянам.

Джерела для написання твору.

Приводом для написання поеми була смерть близького знайомого Т. Шевченка, офіцера Якова де Бальмена, який загинув у 1845 р. в одному з походів царського війська на Кавказ.

Боротьба між царським урядом і Шамілем, який очолював націоналістичний реакційний рух на Кавказі, відома в історії під назвою мюридизм.

Матеріал про життя й побут кавказьких народів, який поет отримав від фольклориста О. Афанасьєва-Чужбинського.
Отже, написаний твір у 1845 р. в Переяславі.

Кому присвятив свою поему письменник? Хто він, Яків де Бальмен, смерть якого так вразила Т. Шевченка?

Присвячена ця поема другу-художнику Т. Шевченка, який загинув на війні проти кавказьких народів.
Рід де Бальменів походив із Шотландії. Складними шляхами один із представників цього роду потрапив до Росії, де довгий час служив у гвардійському полку. Вислужився до високого чину. Дістав маєтки. Один із його нащадків — Петро де Бальмен — поселився в Україні в с. Липовці на Полтавщині, де і народився Яків.
Майбутній товариш Шевченка блискуче закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, яка справедливо вважалася одним із найкращих тогочасних навчальних закладів.
Молодий випускник Ніжинської гімназії вищих наук став офіцером. Щоправда, військова служба не особливо вабила юнака, головними пристрастями якого була література та малювання. В обох галузях мистецької діяльності він виявив неабияку обдарованість.
Незважаючи на іноземне походження свого роду і на свій графський титул, Яків де Бальмен не тільки перейнявся повагою до України та її простого люду, а й став патріотом нашої землі.
Уперше він зустрівся з Шевченком наприкінці червня 1843 р. під час іменитого балу княгині Т. Волховської.
Яків де Бальмен змушений був відбувати військову службу на Кавказі. Його розум, освіченість, високий гуманізм, співчутливість до народів, що виборювали волю, робили його противником загарбницької політики імперської Росії. Про це свідчить малюнок митця, на якому в карикатурній формі зображено Миколу І. Відомо, що всіх, хто не влаштовував царя та його наближених, посилали, як тоді говорили, «під черкеські кулі». Для охоронців самодержавства це був один зі способів позбавлятись інакомислячих.
У липні 1845 року Яків де Бальмен взяв участь у так званому Даргинському поході. Ті, хто там був і добре пам’ятав воєнну ситуацію, свідчили, що його послали на певну смерть. Так воно і сталось: 14 липня Шевченків товариш загинув.

Тема: викриття загарбницької політики російського самодержавства, показ страждань поневолених народів Кавказу, зображення реакційної ролі церкви і прогнилої дворянської культури.

Ідея: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної і мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу, гнівний осуд самодержавства, кріпосництва і православ’я — душителів свободи, носіїв темноти, страждань та звироднілої панської моралі, полум’яний інтернаціональний заклик об’єднаної боротьби всіх народів проти спільного ворога — російського царизму.

Основна думка: «Борітеся — поборете!».

Жанр:

  •  сатирична поема з елементами ліричного;
  • цей твір не є у повній мірі поемою. У ній немає героїв, сюжету, не зображено динаміки розвитку характерів персонажів через сюжет. Немає епічних картин, епізодів, твір наскрізь ліричний, філософський, емоційний. Але значущість проголошених у «Кавказі» гуманістичних ідей підіймає цей твір до рівня політичної і сатиричної поеми, у якій цілісною картиною зображено загарбницьку політику імперії і проголошено гімн волі та жалю за невинно загиблими;
  • І. Франко назвав «Кавказ» огненною поемою. «Шевченко з його сонячним темпераментом — це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу…»;
  • Сатиричний твір — інвектива з елементами лірики та ге-роїки.

Сюжет.

Поема розповідає про загарбницьку безглузду війну, що десятиріччями веде самодержавство з маленькими кавказькими народами, чия національна свідомість настільки висока, що не вдається цей народ здолати.

У творі звучить ніби гімн героям-кавказцям, що борються за волю, й звинувачення в безглуздій невиправданій війні, яка не принесе користі ні Кавказу, ні народам імперії. Тільки верхівка країни може отримає зиск і задоволення.

Композиція.

Твір написаний у формі революційно-викривального ліричного монологу, сповненого ораторських, агітаційно-закличних інтонацій надзвичайної пристрасної сили. Це монолог, точніше — цикл монологів, що має різних адресатів, і від адресатів залежить характер і ступінь поетової пристрасті.
Вся колосальна панорама російського життя з безліччю внутрішніх планів і переходів, зі складними образами в поемі вмістилася в 178 віршованих рядках.

Експозиція: романтичне зображення величі Кавказьких гір; давньогрецький міф про Прометея.

Зав’язка: розмірковування автора над стражданнями, приниженням народу від жорстоких утисків катів-гнобителів та засудження бездіяльності, пасивності простого люду в зв’язку з цим.

Кульмінація: монолог-звернення колонізатора до горця.

Розв’язка: інтимний реквієм по загиблому другові, «доброму», «незабутньому» Якову де Бальмену, який випив з московської чаші московську отруту». Значить, його вбивця — царизм, а не горці.

Художні особливості твору.

Для викриття та засудження загарбницької політики влади Т. Шевченко створює рядки, сповнені великого емоційного напруження. Мова поеми наповнюється гіперболами, використаними у зростаючій градації риторичними питаннями й окликами. Сатирична метафора «війна — царське полювання» розгортається в сарказмі й іронії панегірика царю-«батюшке» та його «хортам, і гончим, і псарям». Протиставляє цареві він справжніх славних героїв, борців за волю. Так на контрасті створюється напружена поезія: від сарказму — до лірики, від іронії — до уславлення.
Поетика твору підпорядкована завданню втиснути у невеличкий обсяг величезну картину життя в Російській імперії, цілий калейдоскоп образів і роздумів. Тому мова твору афористична і лаконічна («борітеся — поборете»).

Віршований розмір.

Значна частина сатири написана чотиристопним ямбом, поет відчув силу «викривального ямба», як називають цей розмір, і з гнівом кинув його на ненависного ворога.

Ідейно-художній зміст твору.

Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих таємними хмарами і засіяних горем, политих кров’ю. Горем і кров’ю горців. Пейзаж — подальша розповідь про сумні події. З цією метою автор використав народнопоетичний метафоричний образ засівання горя і сліз.
У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність народів царської Росії, їх титанічність і життєдайність, що протистоїть хижаку — царизму, який «карає… що день… добрі ребра й серця розбиває» і п’є кров трудящих. Але народ безсмертний, його кров «живуща», і тому кат народів «не вип’є живущої крові», «не скує душі живої». Поет незмірно радіє з приводу того, що серце народу «знову оживає і сміється знову». Як гімн нездоланності народу звучать натхненні слова поета: Не вмирає душа наша, / Не вмирає воля.
У минулому звертанні до Бога Т. Шевченко говорить про спільність долі всіх народів царської імперії — «правда наша п’яна спить». Кати — царі і царята — до того знущаються над людьми, що «течуть… кровавії ріки», що тяжко зароблений хліб насущний селянка замішує не водою, а «кровавим потом і сльозами».
Повторивши далі початковий пейзаж, автор показує невимовні страждання народу уже не в переносному, а в прямому значенні: Лягло костьми / Людей муштрованих чимало. / А сльоз, а крові?
Так Т. Шевченко висловлює гнів не тільки до винуватців трагедії народу, а й трагедії війська, яка полягає не тільки в тому, що гинули тисячі солдат, а й у тому, що солдати — вчорашні селяни — стріляли в таких же селян. За цей всенародний злочин автор саркастично глузує з царя, ставлячи його в один ряд з псарями і собаками-хортами.
Зразу ж після в’їдливого «Слава!», яке треба розуміти як «Ганьба царям», Шевченко знову вживає те саме слово «слава», але вже в прямому розумінні. Він славить кавказькі сині гори і мужніх горців — «лицарів великих». Звертаючись до всіх народів, уярмлених царизмом, поет закликає: «Борітеся — поборете!», бо за них правда. Так забриніли в поемі скупі, але глибокі мотиви революційної героїки.
Твір викриває гнобительську суть поміщицько-самодержавного ладу. Царську Росію поет змалював як велику тюрму народів: «А тюрм, а люду!.. Що й лічить!».
Провідниками цієї політики є царська влада, поміщики і духовенство.
З ненавистю говорить Т. Шевченко про панівний клас тодішньої Росії, про клас поміщиків, як недолюдків, що знущаються з трудящих. Поет викриває панів-лібералів, які вважали себе народолюбцями, бо називали трудящих братами. За їхні брехливі запевнення в любові до народу Т. Шевченко характеризує їх як «суєсловів, лицемірів». Він з обуренням говорить: Ви любите на братові / Шкуру, а не душу!
Православна церква, яка була опорою кріпосницьких порядків і розсадником темряви, виправдовувала грабіжницькі дії царизму та поміщиків: В нас дери, / Дери та дай, / І просто в рай, / Хоч і рідню всю забери!
Так «просвіщали» народ служителі церкви. У гнівних словах розкриває поет, яку «науку» несли народові духовні й світські царські «цивілізатори»: Як і тюрми мурувати, / Кайдани кувати, / Як і носить!..
Царизм здійснював свою політику на Кавказі ціною багатьох тисяч людських жертв, ціною глибокого народного горя.
Викриваючи хижацьку діяльність самодержавства, Т. Шевченко закликав боротися проти нього, оспівав славу тих, хто не корився силі гнобителів.

Опрацювання образів твору. 

Прометей.

За давньогрецькими міфами Прометей — титан, який украв вогонь з Олімпу, де ним користувалися тільки боги, і передав його людям, за що був покараний Зевсом,— прикутий до скелі на Кавказі. Щодня орел викльовував у нього печінку, проте за ніч вона виростала знову. Прометей піддавався жахливим мукам.

У творі Т. Шевченка, образ Прометея — символ народної волі, що не вмирає. Створюючи цей образ, поет не йшов сліпо за відомим грецьким міфом, а брав тільки деякі його риси, потрібні для втілення задуманого, а саме: фатальну трагічність і безсмертя Прометея.
Прометей у поемі — це філософський образ, що звернений був до революційних сил народу і закликав їх до самоусвідомлення своєї історичної ролі та активної дії, до оптимізму й віри в перемогу над самодержавством.
Прометей — народи гірські, що їх мучить самодержавство.

Орел.

Образ Орла — символ російського самодержавства, що веде загарбницьку війну. Даремні намагання хижого птаха побороти силу волі й прагнення до життя.
Важливо, що «орел», який є у міфі і якого Т. Шевченко показав у поемі, набув додаткового і, головне, актуального символічного значення: орел (щоправда, двоголовий) був гербом царської Росії.

Завойовник-колонізатор.

Колонізатор — царизм фальшиво твердить, що хліб і хату горця ніхто не відбере в нього, а його самого «не поведе… в кайданах». Втрачаючи владу над собою, загарбник проговорюється, що він хотів би «подарувати» йому його власну хату, а хліб хотів би кинути горцеві, «як тій собаці». Він мріє про той час, коли горці будуть платити податок навіть за сонце. Підступний колонізатор облудливо закликає горців до дружби з ним і обіцяє, що від нього горці «багато б дечому навчились!». У пориві туполобого захоплення собою загарбник хвалиться своєю «культурою», а в дійсності показує своє варварство і цинізм.
Хижак хвалиться тим, що «французів лає», тобто переслідує вільнодумний дух французького просвітительства — Вольтера, Дідро: «Продаєш або в карти програєш людей… не негрів.., а таких… хрещених.., но простих. Ми не гішпани».
Чим же вихваляються колонізатори? Класовою нерівністю, злиднями, політичним безправ’ям, насильством, темнотою, продажністю і фальшивістю церкви, переслідуванням прогресивної думки і торгівлею людьми, мов худобою.

6. Узагальнена ідея поеми - неприйняття насильства, поневолення людей, осуд загарбницьких воєн

Продивіться презентацію за посиланням

Загарбницька політика самодержавства на Кавказі

Кавказька війна тривала 47 років, з 1817 по 1864 роки, і закінчилася перемогою росіян, породивши навколо себе безліч легенд і міфів, іноді дуже далеких від реальності.

 Які ж причини кавказької війни?

 Як і у всіх війнах – в переділі територій: три могутні держави – Персія, Росія і Туреччина – вели боротьбу за панування над «воротами» з Європи в Азію, т . тобто над Кавказом. При цьому ставлення місцевого населення не враховувалося взагалі.

 На початку 1800-х Росія змогла відстояти у Персії і Туреччини свої права на Грузію, Вірменію і Азербайджан, а народи Північного і Західного Кавказу відійшли до неї як би «автоматично ».

 Але горяни зі своїм бунтівним духом і любов’ю до незалежності не могли змиритися з тим, що Туреччина поступилася Кавказ цареві просто в дар.

 Кавказька війна почалася з появою в цьому регіоні генерала Єрмолова, який пропонував цареві перейти до активних дій з метою створення в гірських віддалених районах фортець-поселень, де будуть розташовані російські гарнізони.

 Горяни запекло пручалися, володіючи перевагою війни на своїй території. Але тим не менше втрати росіян на Кавказі аж до 30-х років становили кілька сотень на рік, та й ті були пов’язані з озброєними виступами.

 Але ось потім ситуація різко змінилася.

 У 1834 році на чолі горців-мусульман став Шаміль. Саме при ньому кавказька війна прийняла найбільший розмах.

 Шаміль вів одночасну боротьбу як проти царських гарнізонів, так і проти тих феодалів, які визнавали владу росіян. Саме за його наказом убили єдиного спадкоємця Аварського ханства, а захоплена скарбниця Гамзат-бека дала можливість набагато збільшити військові витрати.

 Фактично головною опорою Шаміля були мюріди і місцеве духовенство.Он неодноразово робив набіги на російські фортеці і селища- відступники.

 Однак і російські відповідали тією ж мірою: влітку 1839-го року військова експедиція опанувала резиденцією імама, а пораненому Шамілю вдалося перебратися до Чечні, яка і стала новою ареною військових дій.

 Генерал Воронцов, який встав на чолі царських військ, повністю змінив тактику ведення боїв, припинивши експедиції в гірські аули, які завжди супроводжувалися великими матеріальними і людськими втратами. Солдати почали вирубувати в лісах просіки, зводити укріплення, створювати козачі станиці.

 Та й самі горяни більше так не довіряли імаму. І в кінці 40-х років 19-го століття територія імамату почала скорочуватися, в результаті повністю опинившись в блокаді.

 У 1848 році російські захопили один з стратегічно важливих аулів – Гергебіль, а потім і грузинську Кахетію. Їм вдалося відбити спроби мюридів знищити укріплення в горах.

 Деспотизм імама, військові побори, репресивна політика відштовхували горян від руху мюридизмом, що тільки посилювало внутрішню конфронтацію.

 Кавказька війна із закінченням Кримської війни перейшла в свій останній етап. Намісником царя і командувачем військами став генерал Барятинський, а начальником штабу – майбутній військовий міністр і реформатор Мілютін.

 Росіяни від оборони перейшли до наступальних дій. Шаміль виявився відрізаний від Чечні в Гірському Дагестані.

 При цьому Барятинський, який добре знав Кавказ, в результаті своєї досить діяльної політики щодо налагодження мирних відносин з горцями незабаром став дуже популярний на Північному Кавказі. Горяни схилялися до російської орієнтації: скрізь почали спалахувати повстання.

 До травня 1864 року був зломлений останній осередок опору мюридів, а сам Шаміль в серпні здався в полон.  У цей день закінчилася Кавказька війна, підсумки якої пожинають сучасники.

7. "І мертвим, і живим, і ненародженним..." Продовження теми "Земляків" у посланні. Викриття конформізму, бичування комплексу меншовартості

Послання було написано 15 грудня 1845 року, тематично споріднено з попередніми поемами. Твір продовжує художньо виражені роздуми Шевченка про долю України, її народу, відновлення державності, збереження української мови.

Т. Шевченко розумів, що для пробудження в українському народі національної і політичної свідомості потрібні освічені люди. Тільки їхня пропагандистська робота могла підняти й згуртувати трудові маси на боротьбу проти кріпосницької системи, спрямувати їхню громадянську енергію на відродження самостійної державності.

Тарас Григорович , перебуваючи в Україні, пильно придивлявся до дворянської та різночинницької інтелігенції. Він прагнув пізнати її інтереси, духовні запити, рівень освіченості, ставлення до історичного минулого та сучасного життя трудового люду.

Виявилося, що більшість дворян — реакціонери. Вони були задоволені політикою самодержавства, вірні йому і зовсім байдужі до громадських справ свого краю, його минулого й сучасного. Їх цікавило тільки особисте збагачення, основним джерелом якого була нещадна експлуатація закріпачених  селян,  своїх же земляків.

Серед інтелігенції були й національно свідомі українці,  які любили свій рідний край, цікавилися його історією, бажали добра народові. Але ця частина освіченого класу була відірвана від трудових мас,  не згуртована,  не мала реальної програми дій. Її протест проти несправедливого ладу зводився до безплідних полемік. Малочисельна й безсила, вона була неспроможна очолити народно-визвольний рух, та й не прагнула до цього. Без політичного керівництва стихійний протест народних мас виливався в бунти, які царат жорстоко придушував.

Свої спостереження і роздуми, почуття і настрої Т. Шевченко в яскравій художній формі виразив у творі «І мертвим, і живим…»

Як ви думаєте, кого Шевченко називав «мертвими»? («мертвими» називає українських поміщиків-кріпосників)

Кого Шевченко називає «живими»? («живими» називає інтелігенцію)

Кого Шевченко називає «ненародженими»? («ненароджені» - то простий народ, «брати незрячі, гречкосії», поневолені, політично пасивні, непідготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях.

Отже, у назві твору Шевченко виділив 3 групи персонажів, що уособлюють різні верстви українського суспільства, і наголосив на властивих їм головних рисах. Ці образи й будуть у центрі аналізу. А з чого починається послання?)

Починається послання зображенням соціального стану України, як колонії Росії.

Чи залишається образ України провідним у наступних частинах? (І в наступних частинах образ України залишається провідним).

Композиційно послання оформлене суцільним ліричним монологом, художній прийом діалогізації надає драматизму та емоційної напруженості деяким рядкам твору. Поет зіставляє сучасне з минулим, заглядаючи і в майбутнє. Перші чотири строфи цього твору стосуються дворян-реакціонерів.

Слід звернути увагу на рядки такого змісту:

• засудження нещадного визиску кріпаків поміщиками;

• заклик до української інтелігенції, настроєної реакційно, полюбити «найменшого брата» і стати на захист трудового люду в рідному краї;

• викриття показної освіченості дворян, їхнього рабського плазування перед царем;

• картини справедливої помсти.

     У другій частині послання Т. Шевченко звертається до української інтелігенції і розкриває негативні сторони її світогляду та діяльності. Найперше він указує на те, що освічені люди самі не вивчають вітчизняну історію, а лише повторюють псевдонаукові теорії іноземних дослідників. Захоплюючись ідеями слов’янофільства, не усвідомлюють їхньої основної суті — боротьби за визволення всіх слов’ян з-під чужоземного поневолення. Вивчивши кілька іноземних мов, нехтують своєю рідною.

Поет в’їдливо висміює лжепатріотизм цих лібералів, ідеалізацію ними історії України, показує правдиві картини минулого, радить розібратися самим у подіях давнього часу, побачити правду. Гнівно і гостро картає поет ліберальствуючих панків за те, що вони не менше за реакціонерів визискують свій народ, прикриваючись при цьому нібито благими намірами — просвітити його, прилучити до здобутків європейської науки, «повести за віком».

У заключній строфі поет закликає всіх освічених людей об’єднатися з простим людом,  бо  тільки  згуртування  всіх  сил нації може привести до визволення України з-під ярма російського самодержавства.

Тема: заклик поета до представників вищого стану пробудити в собі національне почуття, національну гордість, пройнятись співчуттям і повагою до «найменшого брата».

Ідея: примирення, єднання українців – це, на думку поета, єдиний шлях до здобуття державності.

Жанр: послання-звернення до представників панівного класу.

Послання — віршований або прозовий твір, написаний у формі листа чи звернення до однієї або багатьох осіб.

Художні особливості, якими передається незвичайна занепокоєність ліричного героя:

  • порівнянням «мов окаянний»;
  • гіперболічним словосполученням «і день, і ніч плачу на розпуттях велелюдних»;
  • своєрідним повтором-стиком «І ніхто не бачить, і не бачить, і не знає.» (Стик – це стилістична фігура, особливість якої полягає в тому, що останнє слово рядка або словосполучення повторюється на початку наступного рядка).

Завдяки цим засобам художньої виразності перед нами постає образ ліричного героя – людини надзвичайно чуйної до народного горя.

Жанр послання вам уже знайомий з творчості І. Вишенського. До цього жанру Т. Шевченко звернувся, щоб через пересторогу й прохання пробудити в українців почуття національної гідності й честі. Отже, твір був написаний з наміром змінити підневільне становище України. Саме послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» стало тим Шевченковим твором, який найбільше цитують, адже багато рядків із нього стали афоризмами: «В своїй хаті своя й правда, //І сила, і воля», «Нема на світі України, // Немає другого Дніпра», «Одцурається брат брата // І дитини мати», «Якби ви вчились так, як треба, // То й мудрость би була своя», «І чужому научайтесь, //Й свого не цурайтесь»...


Лицемірство панівної верхівки Т. Шевченко викриває із самого початку твору — з епіграфа: «Коли хто говорить:люблю Бога, а брата свого ненавидить, — лжа оце». Ліричний герой послання тяжко переживає трагічну ситуацію покріпаченої України.


     Цікавим у поемі-посланні є образ автора. Процитуємо із цього приводу дослідника творчості Т. Шевченка В. Смілянську: «Цей образ неоднозначний: "автор" обертається до читача обличчям то юродивого — печальника за людей («Тілько я, мов окаянний, //1 день і ніч плачу // На розпуттях велелюдних») (Пор.: «А я, юродивий, на твоїх руїнах // Марно сльози трачу» («Чигрине, Чигрине...»)) , то пророка («Схаменіться! будьте люди, // Бо лихо вам буде»), то апостола-проповідника («І чужому научайтесь»), загалом — поета-громадянина, патріота, чиє серце розтяла розколина, яка зруйнувала націю. Кожна з іпостасей автора творить емоційний ореол скорботи, прокляття, апокаліптичної погрози, іронії та сарказму, любові й надії».

Головна проблема послання — це проблема взаємин дворянської інтелігенції з народом, обов’язку інтелігенції перед народом, що в тогочасних історичних умовах було нерозривно пов’язано з питанням боротьби проти соціальніго й національного гноблення на Україні. Полемічне вістря послання спрямоване на викриття цілком конкретних груп і течій в середовищі тогочасної дворянської інтелігенції. З одного боку, це — на ціональні романтики, зокрема, нащадки козацької старшини, які зітхали за історичним минулим, з другого — ліберальна інтелігенція новішої формації, яка дала своєму намаганні повести українську громадськість «за віком» впадала то в космополітизм, то в слов’янофільство. Всі вони об’єднані у свідомості поета тим, що перебувають у цілковитому розриві з «меншим братом» — народом, хоч і намагаються говорити від його імені. Вони не знають справжніх інтересів і прагнень народу, живуть хибними, застарілими або бездумно запозиченими уявленнями, ві« дірваними від потреб та завдань, що поставали на історичному грунті тогочасної української дійсності.

Шевченко звертається то до однієї, то до іншої з цих груп, то до всіх разом і, вільно переходячи від одних питань до інших, висловлює свої думки й погляди  гострих ідейних зіткненнях, у палкій полеміці з ними. Повчальні ж висновки, що випливали з полеміки, найважливіші «уроки» з неї, поет, надаючи їм принципо  во важливого народного, національного значення, адресує найширшому суспільному загалу.


Композиційно поема поділяється на п'ять частин.

І частина Епіграф   «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, — лжа оце».
ІІ частина Вступ, у якому ліричний герой (автор) закликає тогочасну інтелігенцію полюбити свій народ, не бути байдужим до долі України    «Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся, У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає...»
ІІІ частина Критика тогочасної еліти  «Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!..»
«Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя».
IV частина Узагальнення й проповідницький монолог автора  «Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають».
V частина Кінцівка, у якій лунає заклик до інтелігенції, яка має очолити свій народ    «Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!»

Провідними мотивами твору є такі: критика української еліти, яка зневажає український народ, і заклик до соціального примирення заради відродження нації.
У згаданих вище афоризмах сконцентровано головні проблеми тогочасної дійсності.
«В своїй хаті своя й правда, //І сила, і воля». Цими рядками автор констатує: український народ має всі підстави для формування незалежної держави, адже він має свою мову, культуру, велику історію. Саме тому у творі засуджуються ті дворяни, які шукають передової культури в чужих краях.
«Нема на світі України, // Немає другого Дніпра». Свій рідний край треба любити всім серцем і помислами, адже батьківщина одна, як і Дніпро. Ці рядки й кілька наступних є інвективою — прийомом, що полягає в гостро сатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ: «А ви претеся на чужину // Шукати доброго добра».

«Одцурається брат брата //І дитини мати». У цьому афоризмі звучить страшне передбачення майбутніх діянь провідної верстви: гірше ляха розіпнуть Україну свої діти. Свій полемічний запал ліричний герой спрямовує передусім на українську інтелігенцію, бо саме в її руках майбутня доля України.
 
«Якби ви вчились так, як треба, // То й мудрость би була своя». Це слова з І третьої частини поеми-послання, у якій автор звертається до українських інтелігентів-раціоналістів. У ній привертає увагу вислів німець узловатий. Що означає характеристика узловатий! Із цього приводу цікавими є спостереження В. Пахаренка: «Річ у тім, що раціоналізм — типова риса саме німецького національного характеру. Відомий життєвий поштовх до створення цього символу: на початку 1840-х років молоді друзі Шевченка захоплено читали німецьких філософів-атеїстів (Атеїст — той, хто заперечує існування Бога; безбожник, безвірник.) Фейєрбаха й Штрауса. Отже, — це бездушний холодний розум. "Куций", бо з відсіченою душею, короткий, обрубаний. "Узловатий" — такий, що заплутує вузлами, суть думки якого важко зрозуміти».
«І чужому научайтесь, // Й свого не цурайтесь». Цей крилатий вислів напучує передусім цінувати й знати своє, у той же час брати все найкраще від інших народів, але лише те, що не заперечує національних пріоритетів. Отже, треба вчитися так, щоб «розкрились // Високі могили // Перед вашими очима».
У кінці поеми-послання поет благає: «Обніміте ж, брати мої,// Найменшого брата», бо в основі української душі є любов до людини, заповідана Ісусом.

Евристична бесіда.

Що є спільним у посланні і поемі «Сон»? (Продовжується тема «земляків».)

До кого із сучасників звертається автор? (Конформованої частини української еліти.)

(Довідка. Конформізм — пасивне, пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безмовне схиляння перед авторитетами.)

Що згадує поет? (Комплекс меншовартості українців.)

Для чого він критично переглядає національну історію? (Задля перспективи її кращого майбутнього.)

Чим, на думку поета, загрожує довга відсутність змін у суспільстві? (Кровопролиттям.)

8. Жіночі долі у творчості Т.Шевченка "Катерина", поема "Наймичка"

З першої миті життя схиляється над нами обличчя матері. У тривозі й любові, у замилуванні й надії вдивляються матері в своїх дітей, сподіваючись і прагнучи щастя для них. Усім своїм життям і працею матінка утверджує у кожного із нас кращі риси людяності й добра.
Однією з центральних тем у творчості Т. Шевченка є трагічна доля жінки в тогочасному феодально-кріпосницькому суспільстві. Саме цій темі поет присвятив цілу низку творів, звертався до неї в усі періоди творчості. Серед них — поеми «Слепая», «Сова», «Наймичка», «Відьма» та інші, повісті російською мовою — ««Наймичка», «Капитанша», «Художник», «Музыкант».

Опрацювання твору Т. Шевченка «Катерина»

Колаж до твору. Прослідкуйте за ілюстраціями сюжет поеми.

Історія написання.

Постійна увага Т. Шевченка до трагічного становища жінки у часи кріпацтва зумовлюється тим, що саме вона була найбільш пригнобленою і скривдженою: поневірялась на панщині, зносила тяжкі кари, нерідко була змушена стати жертвою тваринної похоті поміщиків і, крім того, постійно перебувала під гнітом родинним. Наскільки нестерпним було становище жінки, свідчить хоч би той факт, що в Київській губернії, наприклад, за один тільки 1839 рік, покінчило самогубством 37 дівчат-покриток. Тема знеславленої паном селянської дівчини розроблялася багатьма письменниками. У повісті «Близнецы» Т. Шевченко назвав однотемними з «Катериною» два твори: поему «Эда» Є. Баратинського та повість «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ’яненка. Широковідомою в той час була і повість «Сердешна Ліза» М. Карамзіна.
Для Шевченка щаслива доля жінки-кріпачки була не тільки суспільним, але й особистим, глибоко інтимним горем. Його рідну матір «ще молодую у могилу нужда та праця положила». Подруга його юнацьких літ, Оксана Коваленко, стала жертвою кріпосницького ладу.
Рідні сестри поета поневірялись на панщині. Про них завжди турбувався поет, допомагав їм чим міг. Добре знав він, що нелегко живеться братам, але сестрам — ще гірше.
Серед творів, присвячених показові гіркої жіночої долі, особливе місце посідає «Катерина» Т. Шевченка, присвячена В. А. Жуковському в пам’ять 22 квітня 1838 року, дня викупу поета з кріпацтва.

Тема: зображення трагедії селянки-покритки, зумовлену таким суспільним ладом, при якому пани могли безкарно знущатися з трудящих.

Ідея: висловлення глибокого співчуття до жінки-покритки і водночас, засудження жорстокості, підступності, бездушності панів, які глумилися над кріпаками (офіцер).

Основна думка:

а) Шануйтеся ж, любі, в недобру годину. / Щоб не довелося москаля шукать.
б) Через нещасливу долю своєї героїні Т. Шевченко розкриває соціальне коріння трагічної матері-покритки в тогочасному суспільстві й висловлює гнівний протест не лише проти консервативного побуту, забобонів і передсудів недобрих людей, а й проти існуючого ладу.

Жанр: реалістична ліро-епічна соціально-побутова поема.

Зміст твору.

Селянська дівчина Катерина покохала панича-офіцера. Вона ходила в садок на побачення з ним, Поки слава на все село / Недобрая стала.
Аж тут затрубили в похід, пішов офіцер із села, а Катерина стала покриткою. Почалося страшне життя не тільки для неї, а й для її батьків. Вона не сміє вдень вийти з хати, тільки ввечері носить сина по садочку, вона вночі ходить по воду, «а жіночки лихо дзвонять». Село ставиться до неї неприязно. Батьки Катерини не можуть знести цієї наруги і, перебуваючи в полоні тяжкого старовинного звичаю, виганяють її з дитиною з дому.
Пішла Катерина шукати свого коханого, сподіваючись, що він прийме її з сином. Після довгих блукань їй удалось-таки знайти свого Івана, але він тепер грубо відштовхнув її. Хотіла хоч дитину віддати йому, але він утік. Покинувши серед шляху дитину. Катерина втопилася. Хлопчика знайшли лісники і забрали. Він підріс і став водити старців. Одного разу його із старим кобзарем на дорозі до Києва зустрів батько-пан, що їхав у кареті шестернею, і пізнав свого сина, одвернувся.

Сюжет і композиція.

Сюжет розгортається навколо трагічної долі заміжної матері-одиначки у тогочасному суспільстві. Тим самим автор переводить особистий побутовий конфлікт на рівень соціальної проблеми. А трагічний кінець її підкреслює гостроту нерозв’язаності цієї проблеми у жорстокому до одинокої жінки-матері суспільства.

Композиційна поема складається з 5-ти розділів:

  • звернення до дівчат-селянок;
  • народження нешлюбного сина;
  • прощання з батьками;
  • поневіряння Катерини на чужині;
  • зустріч із спокусником-офіцером і смерть Катерини.

 

В епілозі подається зустріч батька з сином. Сюжетної колізії так чи інакше пов’язані з героїнею поеми — Катериною.

Експозиція: пролог-звернення поета до дівчат із застереженням не кохатися із москалями; кохання і розлучення Катерини з офіцером.

Зав’язка: Катерина залишає рідну домівку за наказом батьків.

Кульмінація: зустріч героїні з москалем; її самогубство.

Розв’язка: епілог — життєва доля Івася-байстря, його випадкова зустріч з «батьком».

 Проблематика:

  • любов і страждання;
  • батьки і діти;
  • моральні закони тогочасного суспільства, їх порушення;
  • честь і безвідповідальність;
  • крах ілюзій.

Елементи народознавства в поемі.

За неписаними, але загальноприйнятими законами звичаєвого права про сім’ю та шлюб, дівчина, яка стала матір’ю до одруження, підлягала осуду й ганьбі. Оскільки жінки, за тодішніми звичаями, зобов’язані були постійно носити якийсь головний убір, виконувався обряд покриття: кілька шановних у селі жінок збиралися і пов’язували («покривали») хусткою голову необачній дів-чині. Звідси й глумлива назва — покритка.
Злий поговір, неслава, які не щадять і старої матері («Мабуть, сама вчила»), призводять до того, що батьки зважуються на жорстокий вчинок. Вони мусили скоритися громадській думці, усталеному закону співжиття.
У давнину був звичай: залишаючи назавжди свій край, люди брали жменьку рідної землі, яку мали покласти в їхню труну при похованні в чужій стороні. Цього звичаю дотримується і Катерина, бо цілком свідома того, що більше не повернеться додому.

Роль ліричних відступів — композиційного елементу в поетичному творі.

Новим для української поезії елементом композиційної техніки є в Т. Шевченка ліричні відступи, діалогічні вставки, в яких поет раз у раз звертається безпосередньо до свого уявного читача. Таких ліричних відступів у поемі кілька: «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями»; «Катерино, серце моє», Отаке-то на сім світі роблять людям люди», «Бач, на що здалися карі оченята», «Отаке-то лихо бачите, дівчата», «Сирота-собака має свою долю». Ліричні відступи були елементом цілком природним для поезії Т. Шевченка. В ліричних відступах поет виступає борцем проти традиційних поглядів затурканого, темного народу на «гріхи» матерів-покриток, проти ідіотизму сільського побуту.
Висловлюючи глибоке співчуття покинутим дівчатам-покриткам, Т. Шевченко підносився до розуміння справжніх соціальних причин, які породжували аморальні явища. Тон його ліричних відступів, як і всієї поеми такий, що й народ, повний суворих традицій, сам починає розуміти невиправдану жорстокість цих традицій, розчулюється, переймається співчуттям і любов’ю до тисяч таких, доля яких подібна до долі Катерини. Ліричні відступи відігравали важливу роль і з погляду композиції твору. Вони затримували розвиток сюжету, зосереджували увагу читача на найбільш напружених трагічних моментах, змушували читача глибше, безпосередніше переживати трагедію героїв.
Наприкінці другого розділу, після змалювання тяжкої сцени прощання Катерини з батьками та рідним селом, коли вона «за сльозами за гіркими і світа не бачить», а потім Утерлася, повернулась, / Пішла… тільки мріє. Подається коротка згадка про смерть батьків Катерини: Та не чули вони вже тих речей — / Ні батько, ні матір.
Описавши драматичну сцену вигнання Катерини з села, автор роздумує над тим, чому люди такі нещадні одне до одного (А за віщо?).
У першому ліричному відступі третього розділу темна ніч символізує непевне становище героїні, яка не знає, де шукати батька своєї дитини. Образи жовтих пісків та лютої зими в народній творчості є символами тяжких життєвих випробувань. Поет проймається настроями героїні й разом з нею тривожиться за результати пошуків москаля. У ці роздуми вплітаються і спогади поета про власні мандри.
Таким чином, єдність, взаємозв’язок усіх елементів поеми, взаємно доповнюючи і поглибшуючи один одного, дають у результаті таку художню форму, яка втілює все ідейне багатство твору.

Характеристика образу Катерини.

Матеріал для роботи над образом.

В центрі твору — селянська дівчина Катерина. Вона настільки чесна і благородна, що навіть не підозріває в особі офіцера негідника, вона цілком довіряється йому і тому гине. Почуття її природні, звичайні і змінюються залежно від тих ситуацій, в які вона потрапляє. Внутрішній світ Катерини ясно виявлений в її поведінці: весело їй — вона співає, тяжко — вмивається сльозою.
Зображення постаті героїні органічно поєднується з багатьма не менш виразними і не менш пластичними образами-переживаннями. Так, душевний стан Катерини, її тяжкі переживання змальовуються через її поведінку, через її ставлення до людей, до оточення.
Розпитавши дорогу «в Московщину», Катерина просить у них милостині. Це вперше вона простягає руку. Робити їй це дуже тяжко. Відбувається внутрішня боротьба — просити чи не просити?
Кожна її репліка природно звучить тільки в устах цієї звичайної дівчини. Її мрії, прагнення є мріями і прагненнями саме такої дівчини, як Катерина. Репліка — «Люди добрі, де шлях в Московщину?» — вже сама по собі викликає в уяві читача нехай і невиразно окреслену постать. А в поєднанні з описом зовнішності («У латаній свитиночці, на плечах торбина, в руці ціпок, а на другій — заснула дитина») образ стає яскравішим і виразнішим.
Гармонійність зберігається між характером і поведінкою героїні, між ходом думок і способом їх вислову: Обізвався старий батько: / «Чого ждеш, небого?».
Що могла сказати старому батькові «грішна» дочка. Вона знає, що її люблять батьки, що страждають, може, ще більш, ніж вона, але виганяють її з дому тому, що своєю поведінкою Катерина порушила моральні традиції.
Перша зустріч з москалями завдала їй пекучого болю і закинула в душу невиразний ще сумнів вперше глянути правді в очі.
Катерина починає уявляти майбутнє сина-байстрюка. І це її передбачення поділяє автор. Проте нещасна матір ще не може відмовитися від своє мрії і продовжує пошуки, бо любить офіцера, вірить його обіцянкам.
Мати-покритка, скільки їй стало сил, захищає своє дитя від жорстокого і ворожого світу. Але всі і все — односельці, батьки, кохана людина, сама феодальна дійсність — повстали проти неї як матері. Саме в цьому трагедія Катерини.
У кожній деталі образу героїні розкривається якась сторона його, як цілого, і навпаки — сукупність усіх деталей дає цільний образ страдниці, жертви панської розпусти.
Загибель героїні — не випадкова. Вона стала жертвою розпусти панів. Самогубство Катерини — причина соціальна.

Поема "Наймичка"

Літературний рід - ліро-епос

Напрям - реалізм
Жанр - епічна поема
Дата написання - 12.11.1845р
Збірка - "Кобзар" 1860 року

Тема: Зображення важкої долі жінки-кріпачки, яка вимушена була все своє життя страждати і приховувати своє материнство.

Ідея: Засудження тогочасних умов, у яких жінка відчувала себе соціально незахищеною; висловлення співчуття стражданням героїні.
Основна думка:
А) мати — найсвятіше, що є у кожної людини;
Б) Я каралась /Весь вік в чужій хаті… /Прости мене, мій синочку! /Я… я твоя мати.

Авторська ідея твору.

Т. Шевченко виголошує ідею справедливості людського суду.

Слід оцінювати людину не за її особисті помилки, а за її справи. Одним з перших підняв поет на висоту соціально-морального конфлікту проблему жінки-матері, її трагічну долю, її незахищеність від людського марнославства, від консерватизму й хибних церковних постулатів про гріховність такого материнства.

Особливості назви твору.

Ганна зробилась наймичкою уже після того як стала матір’ю. Шевченко поміняв причину-наслідок і свідомо слово «Мати» не виніс у заголовок свого твору. Тут захована (звісно з волі автора і відповідно до ідейного змісту твору, щоб його не зруйнувати) не від читачів (вже на початку твору з його прологу, ми знаємо про материнство Ганни), а від сина Ганнина таємниця. Отже, в заголовку поеми — також один із секретів високої майстерності Шевченка

Композиція.

Композиційно поема поділяється на пролог і вісім частин. У перших чотирьох розповідається про молоду наймичку, решта — про її старість і смерть.
Поемі властива так звана «видима» композиція. Кожний розділ твору — немовби окремий кадр, що рухає дію, сприяє розгортанню сюжету.
Експозиція — розділ І. Дії тут поки ще немає. Автор знайомить нас із старими заможними хуторянами — дідом та бабою. У них своє горе — невтішна самотня старість. Уже «смерть з косою за плечима», а вони бездітні.
Зав’язка — розділ ІІ. Трохимові та Насті поталанило — вони знайшли підкинуту біля свого перелазу дитину і всиновили її.
У наступних розділах розгортаються різні сюжетні перипетії. За часовими вимірами дія у творі довготривала. Відповідно до вимог поемного жанру Т. Шевченко концентрує час, зосередивши увагу на найважливіших епізодах життя своїх героїв.

Композиція поеми письменника нагадує побудову драматичного твору. У ній чітко виділяються сцени, картини, епізоди. Як у драмі, кульмінація винесена на кінець і перед смертю Ганна відкриває синові Маркові сокровенну таємницю свого життя.

Між «Катериною» і «Наймичкою» в часі їх написання лежить сім років (І838 р„ і 1845 p.), а різниця в трактуванні образу покритки просто колосальна, що пояснюється творчим змужнінням Шевченка. Якщо Катерина — це образ-жертва, яка, крім захоплення силою її любовного почуття і жалю до нещасливої долі дівчинки-селянки, ніяких інших емоцій ке викликає, то Ганна, теж жертва, показана передовсім як мати. І для того щоб сконцентрувати вею увагу читача саме на такому трактуванні образу, автор не дає навіть стислої передісторії народження Ганною позашлюбного сина, не показує винуватця її життєвої драми. Старі й самітні Трохим і Настя, яким і підкинула своє дитя Ганна, в сюжеті поеми теж не відіграють суттєвої ролі. Хоч про них і багато мовиться, а все ж вони на другому плані.

Головна героїня поеми — Ганна, яка вже через рік, змінивши ім'я, прийшла на хутір проситися в найми. Читач може лише здогадуватися, що відбувалося з цією бідолашною жінкою за той рік. Материнське серце щеміло від болю за втраченою дитиною, тривожні думки не давали спокою зраненій душі: «Чи живий синочок, чи здоровий, чи добре йому в тих людей на xутoрі, чи, може, кривдять його?» І вона пішла... Жінка з багатого роду стала наймичкою — зважте і на цей аспект її вчинку. Ганна все перемогла, щоб бути коло свого сина, ще не відаючи, яка це несказанна мука: бути матір'ю, але не мати права впродовж років почути з вуст рідного сина оте наймиліше для неї слово-звертання: мамо, нене, матусю рідна. Так, це воістину пекельні муки. До того ж, як і кожній матері, їй хотілося б пишатися таким сином: ставним, гарним на вроду, добрим серцем і з щирою душею. Та де тобі — не можна, ніяк не можна. І все ж Ганна була рада й від того, шо рідне дитя коло неї, простягає до неї рученята, посміхається, і на душі в згорьованої матері стає веселіше. Світ душі невсипущої наймички вдень при людях, як ясен світ: вона «грається, співає». А прийде вечір, настане ніч, Ганна, як ніхто не бачить,

Свою долю проклинає, 
Тяжко, важко плаче.
І плачучи, малого Марка «сльозами вмиває». У цьому психічному роздвоєнні головна суть життєвої драми матері: вона не має душевної рівноваги. Ганна змальована Шевченком у багатьох епізодах, але найдокладніше в побутовому плані — як нянька. Недаремно це слово так схоже на інше — ненька. Нянька-ненька? Хіба цим не сказано найголовніше про роль дорогої нені в житті кожної людини? Тому ми й не дивуємося отій незбагненній для всіх (для всіх, крім матері!) якості, про яку поет пише:
Вона чує з тії хати,
Як дитина дише.
Напевно, немає потреби доводити і працьовитість, і скромність, і уважність Ганни до старих, до невістки Катерини, до онуків — Яринки і Карпа, її набожність тощо, бо все це лежить на поверхні. Зате є потреба акцентувати на кінцевому розділі поеми, в якому Шевченко поставив Ганну і на вершину страждань страшенно боялася вмерти, не дочекавшись повернення Марка з Дону — з чумакування), і на вершину радості, коли вона вперше вже дорослому синові відкрила велику таємницю свого життя:
Марку! Подивися, 
Подивися ти на мене! 
Бач, як я змарніла, 
Я не Ганна, не наймичка
Я...
Та й оніміла, 
Марко плакав, дивувався, 
Знов очі відкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились. — 
Прости мене. Я каралась 
Весь вік в чужій хаті..
Прости мене, мій синочку! 
Я... я — твоя мати.—
Тa й замовкла...
Зомлів Марко 
И земля задрижала.
Чим не сцена шекспірівської сили? Часто, вдаючись за звичкою до порівнянь, ми називаємо вражаючі трагічні сцени шекспірівськими, але недаремно ще древні вважали, що будь-яке порівняння кульгає. Щойно процитоване, упевнений, за динамізмом емоцій і гостротою колізії теж може правити за еталон художньої майстерності, бо вражає просто в серце. Недаремно дорослий, фізично міцний мужчика-козарлюга зомлів. Такий фінал змушує вас здригнутись, схиляючись у шанобі перед силою духу жінки, перед величчю найвищої з усіх любовей — материнської. Коли б Шевченко написав тільки поему «Наймичка», він і тоді став би безсмертним навіки.

Сюжет твору.

Сюжет цього твору схожий із сюжетами народних пісень і балад. У поемі «Наймичка» розповідається про жінку-покритку, яка народила сина позашлюбного. У пролозі у формі народної пісні йде сповідь розчарованої, ошуканої жінки, яка не знає як далі жити, що станеться з нею і дитиною? Тепер вимушена вона покинути свої рідні місця, щоб сховатися від сорому і знущань.
У частинах від 1 до 4 описано життя дитини і матері. Жінка підкидає дитину під воротами двох старих бездітних хуторян Насті і Трохима. Ідилічно змальоване їх подружнє життя: вони зростали разом, побрались, важкою працею заробили собі статок. Але велика печаль спіткала обох — не мали вони дітей. Тому великою радістю для старих став їх прийомний син Марко. Через деякий час у домі з’являється молодиця, яка проситься у найми, бо ж тепер багато клопотів, у домі дитина. Важливим моментом у сюжеті повісті є готовність Ганни служити за будь-яку плату. Але вражає справедливість, чесність, вміння поважати працю Трохима. Він твердо знає, що важка праця коштує хороших грошей. Наймичка несамовито працювала, у рядках поеми описано як день і ніч не відходила молодиця від Марка, робила важко і самовіддано, спокутувала чим могла свій гріх. І тільки вночі дозволяла собі плакати.
З четвертої по восьму частину Марко — дорослий, його мати-наймичка уже стара жінка. Марко чумакує, його прийомну матір поховали, а старий дід ледь пережив таку втрату. Перенести це нещастя йому помагала Ганна, вона весь цей час у родині, помітно, що вже давно вона стала її членом. Наймичку питає Трохим про те, з ким слід одружувати Марка. Мудрою і вистражданою колись була порада наймички. Нехай сам чоловік вибирає собі пару, саме так вчиняють люблячі й розумні батьки. Не шукаючи вигоди, вони дають дитині самій вибирати собі долю. Але відмовляється стати наймичка запрошеною матір’ю. Насправді вважає себе жінка великою грішницею, бо підкинула свою дитину. Суворо вона себе карає, а ще й скромна за характером і бідна, тому думає, що не має ані морального, ані соціального права сидіти запрошеною матір’ю на весіллі серед чесних і багатих людей. Уходить Ганна замість весілля у паломництво до Києва. Дорогою

Працює, а коли вертається до Марка, завжди гостинці несе всій родині. Тільки собі нічого не купує. Така самовідданість породжує і у невістці Катрі повагу до старої. Вона миє старій ноги, пропонує відпочинок і подальше спокійне життя у родині. Але Ганна продовжує спокутувати, вимолювати свій гріх: до самої смерті ходить молитися у Київ. І тільки перед самою смертю повертається до Марка. Готова вона унести таємницю народження Марка із собою у могилу, але той уже повернувся з чумакування. І зізнання матері стає кульмінацією поеми. Жінка вважає, що все життя «каралася», тобто себе карала за свій гріх, а перед смертю можна сказати, що вона справжня матір Марка. Дуже зрадів Марко, бо любив Ганну все життя як матір. Але своїм останнім покаранням зробила Ганна неможливість відчути синовнє визнання і любов.

І. Франко про «Наймичку» Т. Шевченка.

«Наймичка» — натура безмірно глибша, чуття у неї не тільки

Живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини.»
Назвав поему «Наймичка» «безсмертним твором поетичним». І нарешті резюме великого письменника і вченого: «Змалювання такої постаті з такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою і натуральністю... належить до найбільших тріумфів правдивої штуки (мистецтва.— Б. С.) і мусить уважатися за найкращий показ великої геніальності Шевченка».

Додаткова інформація.

На сюжет поеми «Наймичка» композитор М. Вериківський

Створив оперу під цією назвою (1941), що була екранізована режисером І. Молостовою (1964).

9. Трагедія жінки-матері, боротьба за своє материнство, жорстокість народної моралі ("У нашім раї на землі...")

«У нашім раї на землі» (1849)

Тема: Розповідь про важку жіночу долю, долю матері в умовах покріпачення, соціального і національного гніту.

Ідея: Возвеличення святості матері, того найціннішого, що є для кожної людини; засудження соціального устрою, який змусив страждати багатьох жінок.

Основна думка: «Слово мамо. Великеє, /Найкращеє слово!»

Композиція.

Поезія «У нашім раї на землі» — екскурс поета шляхами власного життя і розповідь про героїнь своїх творів.

Твір має оптимістичний початок і трагічне, сумне закінчення. «У нашім раї…» містить протиставлення злиденного життя жінки-кріпачки райському.

10. Лірика Т.Шевченка періоду арешту й заслання і після повернення з ньоьго. "Доля" - риси автобіографізму в образі ліричного героя. "Росли укупочці, зросли..." Ностальгія за ідилією родинного життя, висока філософія життя людини на землі

Ключові слова:

Ліричний герой (Л. г.) — образ поета (його ліричне «я»), чиї переживання, думки та почуття відображено в ліричному творі. Уявлення про Л. г. складають на основі знайомства з його внутрішнім світом, який розкривається не через вчинки, а через переживання, душевні стани. Умовне поняття; на його основі створюється цілісне уявлення про творчість поета, його переживання, які відображаються у творі, але не в його особі. Л. г. не тотожний авторові.

Медитація (від лат. Тесіеіаііо — роздум) — форма філософської лірики: вірш, в якому поет висловлює свої думки над проблемами життя і смерті, над баченим і пережитим.

Психологізм у літературі — глибоке, детальне відтворення подій у художньому творі, зокрема світу його персонажа (почуття, думки, переживання, спонукання).

1)   Обставини арешту Т. Шевченка, перебування під слідством.

1845–1847 року Шевченко подорожує Україною, зустрічається з багатьма людьми, малює, пише. Поки поет мандрував, над його головою згущалися зловісні хмари.
Ще 28 лютого 1847 року провокатор Петров з’явився до помічника куратора Київської шкільної округи М. Юзефовича й зробив донос про існування в університеті таємного політичного товариства. 3 березня в присутності Юзефовича він подав спочатку усний, а потім і письмовий донос куратору округи О. Траскіну. 7 березня Траскін доповів про це київському військовому губернаторові Д. Бібікову, згадавши про революційні вірші Шевченка. Бібіков повідомив про розкриття таємного товариства в III відділ, де справі надали важливого значення. Начальник ІІІ відділу, шеф жандармів О. Орлов доповів про це Миколі І. Почалися обшуки й арешти членів товариства. Першим заарештовано М. Гулака в Петербурзі. У Києві затримано Костомарова, Посяду, Марковича, Андрузького, Тулуба, у Полтаві — Білозерського й Навроцького. У Києві почалися перші допити заарештованих. 22 березня ІІІ відділ наказав доставити всіх заарештованих до Петербурга. Після доносу Петрова Археографічна комісія 3 березня звільнила Шевченка з числа співробітників нібито за те, що він без згоди комісії виїхав із Києва. Постанову оформили заднім числом — з 1 березня.
Не знаючи про всі ці події, поет поспішав до Києва на весілля Костомарова. 5 квітня при в’їзді в столицю на правому березі Дніпра він був заарештований.
Поки розслідувалася справа, Шевченка, як й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства, ув’язнили в казематі III відділу біля Ланцюгового мосту. З особливою увагою вивчали відібрані в поета папери, бо у своєму доносі О. Петров акцентував увагу на «протизаконному» характері творів Шевченка.
Почали допитувати Тараса Григоровича Шевченка 22 квітня, а вже 30 травня після оголошення вироку його передали у військове міністерство.
Щодо поета III відділ дійшов висновку: «Шевченко... сочинял стихи, на малороссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома... Сверх того, что все запрещенное увлекает молодость и людей с слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны... по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников...».
Таким чином, слідство почалося над учасниками таємного політичного товариства, а найсуворіший висновок зроблено про поета, який, за матеріалами слідства, не належав до цього товариства. У розділі «Решение дела» так само рекомендовано найжорстокіше покарати Шевченка: «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений».
2)   Цикл поезій «В казематі».
Т. Шевченко переживав утрату волі, але намагався тамувати в собі сум, щоб не принижуватися перед катами. А свої думи, почування, почуття він передав у таємно написаних поезіях. На складеному в 1/16 тонкому аркуші поштового паперу поет дрібним почерком записав тринадцять віршів, дванадцять з яких пізніше переписав як цикл спочатку до «Малої книжки», а потім і до «Більшої книжки», додавши присвяту «Моїм соузникам посвящаю» і пронумерувавши всі твори римськими цифрами. Першим переписано вірш «Згадайте, братія моя...» як заспів до циклу. Поезію «Не спалося,— а ніч, як море...» до циклу не введено, очевидно, тому, що за змістом і характером вона не вкладається в дану ліричну єдність.
Основний настрій циклу — мінорний. У поезіях, що його складають, йдеться про найрізноманітніші, але переважно сумні картини народного життя.
У поезіях «Ой одна я, одна», «Не кидай матері! — казали», «Чого ти ходиш на могилу?» і «Рано-вранці новобранці», як і в багатьох попередніх та наступних творах, звучить мотив тяжкої жіночої долі. Близький до цих творів вірш «Ой три шляхи широкії...», багатий народнопоетичною символікою.
«За байраком байрак» — єдиний твір циклу, побудований на роздумах про історичне минуле. У його основі не якась конкретна подія, факт. Поет роздумує над сумними наслідками зради гетьманів, які укладали договори з ворогами українського народу — турецькими султанами й татарськими ханами. Мова йде, напевно, про події другої половини XVII ст., коли гетьманували І. Виговський, П. Дорошенко, Ю. Хмельницький та ін. Нікого з них автор не називає, йому боляче тільки, що зрада гетьманів дорого коштувала українському народові.
Мотив неволі — власної та народної — звучить у вірші «В неволі тяжко, хоча й волі...»:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
Поетові важко усвідомлювати, що його чекає гірка доля невільника. Та, на думку письменника, власні болі ніщо перед неволею батьківщини. Така провідна думка поезії «Мені однаково...».
19 травня Шевченко побачив у дворі тюрми III відділу матір М. Костомарова й написав вірш «Н. Костомарову», пройнятий щирим співчуттям до неньки побратима по товариству. Написаний твір у жанрі послання.
3) «Доля».
«Доля» — перший вірш ліричного триптиха Шевченка «Доля», «Муза», «Слава», написаного 9 лютого 1858 року в Нижньому Новгороді.
За жанром «Доля» — вірш медитативного характеру, написаний у формі звернення поета до власної долі, що виступає як образ-персоніфікація.
Мотив долі, зокрема власної,— один із наскрізних у поезії Шевченка. Ліричний герой вірша — людина, яка психологічно уже піднеслася над лихом і скорботами недавніх років, зробила з усього пережитого зважений етичний висновок. Суворі життєві випробування не зламали ліричного героя, а, навпаки, загартували його, зміцнили впевненість у своїй моральній правоті, і тому він зі спокійною гідністю оглядається на пройдений шлях: «Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою». По-іншому розцінює він тепер і власну нелегку долю, обрану добровільно.
Вірш є зверненим до уособленої долі, монологом ліричного героя з вкрапленнями діалогу. Невеликий за обсягом (18 рядків), твір поділяється на кілька композиційно-смислових частин, які забезпечують логічний та емоційний розвиток теми.
Вірш починається близькою до афоризму тезою — «Ти не лукавила зо мною, / Ти другом, братом і сестрою / Сіромі стала». У першій частині перед нами — минулий час, що охоплює ранній етап біографії героя: ласкава Доля просить його старанно вчитися, обіцяючи за це гідне майбутнє. «З нас будуть люде,— ти сказала. / А я й послухав, і учивсь, / І вивчився». Далі йде наступна частина, коротка і разом з тим надзвичайно містка: «А ти збрехала. / Які з нас люде?». У цих рядках відчувається гіркий сарказм, адресований, у кінцевому підсумку, офіційному чи й просто обивательському мисленню з його судженнями про те, якими є справжні люди.
Третя частина, кульмінаційна, починається переконливо-рвучкими словами: «Та дарма! / Ми не лукавили з тобою». Ліричний герой стверджує, що він просто й несхитно йшов шляхами правди, і в цьому — той вищий дар його Долі, який і дозволяє назвати її другом «вбогим, нелукавим». Взагалі, слово «нелукавий» (чесний, щирий, правдивий) та виведене від нього «не лукавити» створюють лексичний лейтмотив вірша: у 16 рядках вони вжиті тричі.
Останні рядки вірша (15–18) — це заключне речення, у якому йдеться про славу: «Ходімо дальше, дальше слава, / А слава — заповідь моя». За психологічною тональністю це бажання слави начебто не зовсім узгоджується з основною темою вірша — гордістю ліричного героя за свою сувору («вбогу»), але шляхетну долю. Та пам’ятаймо, що Шевченко — людина мистецтва, і слава — як моральна винагорода за подвижницькі муки творчості і як свідчення живого відгуку його поезії в душах людей — була для нього аж ніяк не порожнім словом. Особливо в тій духовній ситуації, у якій створювався триптих. Каторга, заслання супроводжувалися для поета не тільки особистою самотністю, а й болісним відчуттям того, що про нього та його творчість і боротьбу забули. Саме в цьому психологічному контексті зізнання поета про славу як свою заповідь стає і зрозумілим, і по-людському виправданим.
У творі переважає пряме називання речей і подій, інколи підсилене точними в смисловому розумінні епітетами («до п’яного дяка», «мій друже вбогий, нелукавий»). Крім головного засобу — персоніфікації, одна є метафора: «у нас нема / Зерна неправди за собою». І така стриманість тут глибоко поетична й емоційна, бо має під собою зіткнення протилежних уявлень про «вдалу» і «невдалу» долю.
Написаний вірш чотиристопним ямбом.
«Доля» — один із найяскравіших творів поезії ХІХ ст. на тему етичного самоозначення митця. Популярність цього вірша може засвідчити факт, що ще за життя Шевченка він був опублікований у трьох російських перекладах — Л. Блюммера (журнал «Светоч», 1860), М. Гербеля (російське видання «Кобзаря», 1860), М. Курочкіна («Народное чтение», 1860). На музику вірш «Доля» поклав М. Лисенко.
4)   «Росли укупочці, зросли...».
Поезія «Росли укупочці, зросли...» написана 25 червня 1860 року, у перші дні закоханості поета в Ликеру Полусмак.
Дев’ятнадцятирічна кріпачка Ликера Полусмак відіграла в житті Т. Шевченка воістину фатальну роль. Їхнє кохання тривало, може, сто днів. Перші пориви осіннього вітру принесли холод в їхні стосунки, а згодом і геть їх розірвали.
Цікаво!
Вони так і не побралися. Ликера вийшла заміж за перукаря Яковлева, народила йому дітей. А коли діти виросли, стала готуватися до поїздки в Канев. Наважилася зробити це тільки після смерті чоловіка 1904 року. Вона близько 10 років — аж до своєї смерті 1917-го — жила в Каневі. Завжди в траурі, жінка приносила на гору гостинці, роздавала їх дітям, годинами сиділа біля могили, розмовляла, плакала. У книзі відвідувачів тих років лишився такий запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Лукер’я, твоя кохана, мій друг. Сьогодні мій день янгола. Подивись, як я каюсь».
Тема твору, його настрій та психологічний зміст дають змогу віднести його до інтимної лірики. У творі змальовано ідилічну картину подружнього життя, сповненого любові та злагоди з Богом. У вірші Т. Шевченко відображає український родинний ідеал, і це не дивно, адже найбільшим бажанням поета, особливо після заслання, було одружитися й створити сім’ю, народити дітей, радіти можливості турбуватися про близьких.
Вірш складається з двох тематично викінчених восьмирядкових строф. У першій із них стисло відтворено життєву історію уявлюваної (типово української християнської) подружньої пари. У другій розповідь змінюється медитацією, рефлексією з особистим підтекстом, а медитація переходить у молитву, звернену до Бога, у якій звучать щирі й сердечні роздуми, захоплення народним ідеалом щасливої родини.
До композиційних особливостей можна віднести надзвичайну ущільненість подієвого ряду в першій строфі, що дало авторові можливість відтворити життя героїв від їхніх дитячих років, коли вони «росли укупочці», і «Аж до самої домовини».
Поетичний синтаксис характеризується використанням присудкових дієслівних форм, де з 13 слів перших чотирьох рядків 8 — дієслова. Це дало можливість авторові зробити зміст вірша інформаційним та художньо насиченим. Перше таке синтаксично увиразнене речення-повідомлення «Росли укупочці» вказує на дитячий вік (слово «укупочці» малює в уяві ще дитячу нерозлучність), наступне «зросли» означує вже юнацькі роки й відповідну до цього віку нову психологічну ситуацію стосунків — дорослі парубок і дівчина вже не можуть, як у дитячі роки, безтурботно гратися, адже між ними виникає певна дистанція. Шевченко малює цей період життя своїх героїв лаконічними художньо-психологічними штрихами: «Сміятись, гратись перестали», несправжній характер розлуки — рядком «Неначе й справді розійшлись!». Наступне повідомлення, підсумкове для першої частини, стверджує: «Зійшлись незабаром. Побрались».
Повідомлення «Побрались», завершуючи першу частину вірша, у той же час стає відправною точкою розгортання наступної частини: «І тихо, весело пройшли, / Душею-серцем неповинні, / Аж до самої домовини». Автор зворушений чеснотами своїх героїв, красою їхнього життєвого подвигу. Його душа сповнюється піднесенням, він відчуває нестримне бажання звер­нутися з молитвою-проханням до Бога: «Подай же й нам, всещедрий Боже, / Отак цвісти, отак рости, / Так одружитися і йти, / Не сварячись в тяжкій дорозі, / На той світ тихий перейти...». Краса людських взаємин, що постає перед очима поета, трактується ним як вияв Божої щедрої благодаті. Увесь подієвий ряд із самого початку вже був спроектований на прикінцеві рядки, у яких автор робить акцент на творенні «любові безвічної», такої, що підносить людину над буденщиною, над минущістю, збагачує її духовно. Адже на таку любов людина здатна тільки завдяки моральному подвигу. В. Соловйов, роздумуючи над важливістю етичного аспекту любові, писав: «У нашому матеріальному середовищі не можна зберегти істинну любов, якщо не зрозуміти й не прийняти її як моральний подвиг. Недаремно православна церква згадує святих мучеників і до їх вінців прирівнює вінці шлюбні».
Шевченко бачить подружню любов як ерос й водночас як турботу про іншого. Моральний подвиг подружжя передається метафоричним образом життєвої дороги, який об’єднує першу та другу строфи.
У вірші створено образ тихого радісного світу, що у Шевченка асоціюється з образом земного раю, внутрішньої гармонії та злагоди з Богом. А людське життя поет розглядає як повсякчасний вибір, волевиявлення й самоствердження.

11. Біблія в житті Т. Шевченка. Світле пророцтво поета («Ісаїя. Глава 35»). Художня інтерпретація творів із 1 Книги псалмів, риси її національної своєрідності у Т. Шевченка

Ключові слова: 

Псалом — жанр духовної лірики, релігійна пісня, молитва, в якій висловлено різні релігійні почуття. Тематично псалми можна поділити за такими групами:
– пригнічений горем чи тяжкою недугою автор скаржився на заподіяну кривду, біль, страждання і просить у Бога захисту і підтримки;
– від імені народу автори благають у Бога милосердя в час лихоліття, війни, голоду, мору;
– автори прагнуть розбудити віру в Бога, в його милість та опіку;
– твори, де висловлені почуття вдячності від окремих осіб та цілої громади;
– гімни, що прославляють Бога;
– псалми історично–навчального характеру;
– псалми філософсько–медитативного характеру, в яких оспівуються велич і гідність, даровані людині Богом;
-псалми, які уславляють космічну світобудову, де небеса — це оселя Бога.
Гімн (гр. hymnos — урочиста пісня, похвала) — один з видів ліричної поезії: урочиста, похвальна пісня, в якій возвеличується якесь явище, особа, подія. За тематикою відомі такі гімни: державні, військові, релігійні, на честь історичних осіб та подій, сатиричні.
Особливість гімнів:
– урочиста лексика;
– величні і прості мелодії;
– монументальність поетичних образів і музичної фактури і т д.
Псалтир з давньоєврейської мови перекладається як «книга хвали». Це найулюбленіша книга Старого Заповіту багатьох поколінь людей, у якій вміщено 150 псалмів, покладених на музику для богослужіння. Головний автор псалмів — ізраїльсько– іудейський цар Давид (у заголовках 73 псалми приписуються йому), іншими авторами були Асаф (12 псалмів), сини Кореєві (11), Соломон (2), Мойсей (1), Єфам (1) і невідомі автори (50).
Переспів — а) Вид перекладу: вільне передання художніх творів засобами іншої мови або ж вірш, написаний за мотивами іншого твору. б) Повторення давно написаного, відомого, набридлого.

Т. Шевченко — Біблія — соціальний устрій.
В останній період творчості поета переспіви й травестії біблійних сюжетів посідають значне місце. Йому імпонували ідеали раннього християнства, яке виникло як релігія рабів і виражало їхні інтереси й прагнення. Увагу автора полонили ті легенди, псалми, пророцтва, в яких ідеться про боротьбу правди з неправдою, добра зі злом, про неминуче покарання «нечестивців», настання щасливого життя земних мучеників. Біблійні образи під пером поета–демократа наповнювалися певним змістом, служили пропаганді визвольних ідей. Покарання «жорстоких людей неситих» мало відбутися не в пеклі, а на землі — у вогні повстання трудящих. Винагорода страдникам повинна прийти не після смерті в раю, а іще за життя, у результаті повалення царської влади й утвердження справедливого суспільного ладу.

«Ісаія. Глава 35» (1859).


Історія та джерела написання.
Т. Шевченко дуже рано почав своє знайомство із біблійними текстами. Справа в тому, що у так званій дяківській школі, де він навчався грамоті, «Псалтир» (так називали книгу псалмів із Біблії) замінював і буквар, і читанку. Малий Тарас швидко навчився його читати. «Приходячи додому після уроків, Шевченко довго просиджував над псалмами, захоплюючись їхньою поезією, декламуючи їх уголос» ,— писав один із шкільних товаришів поета. Майже немає даних про історію створення «Подражанія». Відомо тільки, що вірш у чорновому варіанті був записаний на звороті офорта, над яким працював митець. Саме весною 1859 р. (поезія датується 25 березня) Шевченко дуже багато працював як художник, удосконалював гравірувальну техніку, великої уваги приділяючи офорту. Доводилося днювати й ночувати в майстерні. Раптом поява задуму поезії і натхнення відірвала поета від гравірування на міді, змусила взятися за перо. Чистого паперу не було,— і він, роблячи багато закреслень, записав вірш на зворотному боці нещодавно виконаного офорта.
Ісаія — стародавній єврейський пророк, автор однієї з книг Біблії. Його пророцтва і є джерелами Шевченкового наслідування.
Тема: мрія поета про неодмінність повалення самодержавства і розбудову нового суспільства — трудящих.
Ідея: впевненість Т. Шевченка у святість божої правди, яка запанує на землі, віра у щасливе і вільне життя.
Основна думка: «Оживуть степи, озера, / І не верстовії, / Скрізь шляхи святії / Простеляться…»
Жанр: переспів з Біблії («подражаніє») — один із улюблених жанрів поета; гімн Волі.
Композиція.

Твір умовно можна поділити на 3 частини:
1 частина — Проголошення радості на землі, внаслідок Божої ласки.
2 частина — Воздаяння Всевишнього довготерпеливим:
а) «незрячі прозрять»; б) «німим отверзуться уста»;
в) «і дебрь… — пустиня неполита… прокинеться»;
г) «веселі ріки потечуть, а озера… поростуть … оживуть».
3 частина — Радість трудящих з приводу отримання ними волі.
Словникова робота.
Текст стане зрозумілішим, якщо знати, що:
– Карміл (Кармель) — це вкрита пишною рослинністю гора в Палестині, стала біблійним символом гордої краси;
– Ліван — гірське пасмо на півночі Палестини, яке біблійні пророки часто символізували як славу і велич Іудейського царства;
– Омофор — багатий, золотом вишитий покров.
Зміст твору, його художня насиченість.
Початок вірша за формою нагадує народні різдвяні пісні. Це звернення до землі. Метафорична картина щастя починається із наказу землі розквітати, оновитись. А далі буде Божий суд, коли справедливість переможе. Зло буде покаране, а ось поневолені кріпаки, метафоричним образом яких у творі стають «темні», «сліпі», «вбогодухі», будуть вилікувані.
У третій частині вірша і змальовано ідеальне життя нещасного народа-мученика, який заслужив цей рай. Поет вдається до алегорії, яка виконує подвійну функцію. По-перше, зображує народне щасливе життя у майбутньому, по-друге, показує до чого доводить рабство людину. Закріпачена людина стає морально забитою, неосвіченою, фізично нездоровою. Використання у вірші старослов’янизмів також виконує подвійну функцію: стилізує вірш до біблійних творів і надає йому пафосності, урочистості.
Вершиною глобальної картини оновлення у вірші стає «проривання слова». Свобода слова, свобода отримувати освіту для автора стають провідною умовою процвітання суспільства. Картина творчої свободи передається через метафору плодючої, квітучої землі. Епітети останньої частини твору довершують створену картину щасливого ідеального життя. Як справжній гуманіст, автор проголошує: люди повинні радіти й вільно веселитись на своїй землі.

Взаємозв’язок біблійного тексту і твору Т. Шевченка.
Зіставляючи рядки поезії Т. Шевченка з біблійним текстом, можна переконатись, що поет намагався залишити у своєму переспіві якомога більше образно–смислових моментів із першоджерел. І якщо Т. Шевченко додає свої образні штрихи, то вони ніби включають твір у контекст його поетичного світу, наповнюються характерним Шевченковим змістом. Категорія Правди, Вищої справедливості — це категорія із Шевченкового поетичного світу. Вона органічно вмонтована в образну систему біблійного тексту.
Біблійні образи не потребують якось «літературного» облагородження, бо, як правило, вони є вищою мірою художніми. Т. Шевченко ніби оберігає опорні образи біблійного тексту і якщо втручається в їхню структуру, то від того вони стають більш дохідливими і набирають при цьому українського національного колориту. Наприклад, Т. Шевченко повністю зберігає поетичний мотив обводнення пустелі, що дуже виразно звучить у біблійному тексті. Проте в його поезії на берегах річок та озер ростуть не тростини й папірус, а гаї. Цей штрих немовби «натякає», що йдеться про майбутнє звільнення не так ізраїльського, як українського народу.
За Шевченком, вольнії, широкії, святії шляхи — це дороги нового, вільного і щасливого суспільства. Останній рядок твору «Веселії села» — це знову виразний «український» штрих, який створює у читача враження, що йдеться все–таки про звільнення і майбутнє щасливе життя нашого народу.

12. Світова велич українського поета. Визначні діячі світової культури про Шевченка. Його вплив на літератури інших народів. Ушанування пам'яті поета в Україні й за кордоном

Місце Т.Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Академік М. Жулинський підкреслює, що "цей образ теж однобічний і має тенденцію до застигання". Останніми роками з´явились циніки-вурдалаки, які з яничарською зловоротністю силкуються дискредитувати генія. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі - процес постійний і необхідний.
У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: "Історія мого життя є історією воскресіння мого народу". З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу.
Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену.
Т. Шевченко одночасно - митець і політик. Його "Катерину" добре знали і вивчали напам´ять сільські жінки. Він їх застерігав: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине..."1. У цих, здавалося б, суто житейських словах чітко проглядається політичний підтекст.
Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою "загальноросійської" літератури або літературою "для хатнього вжитку" (до цього в свої пізні роки схилявся навіть М. Костомаров).
На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов´ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка "Кобзар" (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах.
Шевченків "Кобзар" поклав початок новому етапу в історії українського письменства. І.Франко писав: "Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову".
Вчені Шевченкову добу української літератури окреслюють часовими рамками 1840 - I860 pp. Саме в цей період у центрі літературно-громадського руху стояв Т. Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. Він писав: "...возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово..." І поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.
Творчість Т. Шевченка нерозривно пов´язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку. Т. Шевченко не просто "використовував" елементи народної творчості, що було властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, а вплітав їх у власні думи й слова. Поезія автора "Кобзаря" була надзвичайно близькою до народної пісні і водночас відмінною від неї, що відзначав І. Франко.
Виходець із кріпацької сім´ї, Т. Шевченко ніколи не розривав зв´язку з народом, до кінця життя залишався йому вірним. Він з гордістю писав: "...я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу". У своїй творчості поет висвітлював почуття, думи і прагнення народу. І кожне слово поета горіло полум´яною любов´ю до скривдженого народу, сподіванням на те, що він врешті зміг би ожити, отямитися, згадати "свою славу і волю".
Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу пам´ять його історії, адже жодні наукові дослідження (про це можна говорити з усією упевненістю) не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, вірші, живописні картини тощо. У них автор "Кобзаря" говорив про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти феодально-кріпосницького і національного гніту, показував етнічну і культурну самобутність українського народу, його невід´ємне право на вільний, суверенний державний розвиток.
Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо "доброго царя", гнівно картав Петра І, Катерину II і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." та інші твори. Із шкільної парти всім українцям відомий знаменитий "Заповіт", де поет закликає: "...вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров´ю волю окропіте".
Т. Шевченко був революційним демократом. Як революціонер він виступав проти самодержавства: "Бодай кати їх постинали отих царів, катів людських". Як демократ Шевченко засуджував колоніальну політику царизму. Характеризуючи національний гніт у Російській імперії, він писав: "од молдованина до фінна на всіх язиках все мовчить". Поет був викривачем і суддею "темного царства", борцем за вільну людину, провісником нових і світлих "братолюбних" стосунків між людьми. Іван Огієнко в маловідомій монографії "Перші революційні вірші Тараса Шевченка" писав, що Росія не мала такого природного огненного революціонера, яким був для України Тарас Шевченко.
Плоть від плоті, кров від крові син свого народу, Тарас Шевченко безмежно любив його і належав йому усім своїм єством. Як палкий патріот України він страждав від того, що над нею російський самодержавний "Орел Чорний сторожем літає". Академік В. Смолій прогнозує: "Немає і не буде більше в світі Поста, який би так самозречено рвав свою душу не лише тоді, коли сповідувався у любові до своєї Вітчизни, а й тоді, коли просто вимовляв ім´я її". Але Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів. Шевченко особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій. Згадаймо його заклик: "Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь".
Шевченкові національні ідеї були далекими від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Ще задовго до створення Кирило-Мефодіївського товариства у передмові до поеми "Гайдамаки" (1841) Шевченко уперше висловив демократичну ідею єднання слов´янських народів: "Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежнованою останеться навіки од моря і до моря - слов´янська земля". У 1845 р. у посвяті "Шафарикові" до поеми "Єретик" він пропагував, "щоб усі слав´яне стали добрими братами, і синами сонця правди..."
Тарас Шевченко - людина високої гуманності. Його творчість пройнята глибокою людяністю, добротою, милосердям, щирою людською солідарністю навіть і тоді, коли змальовуються криваві картини покарання, зокрема шляхти гайдамаками. "Болить серце, - писав поет, - як згадаєш: старих слов´ян діти впились кров´ю...".
В історію української думки Т. Шевченко увійшов як мислитель, що заклав демократичні основи проникливого розуміння національного минулого свого народу, його великих і сумних сторінок. Поет був людиною широких духовних обріїв. Він перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.
Така висота його творчості змогла запліднити українську культуру передовими ідеями, які були підхоплені генерацією молодих українських інтелектуалів. Це були загальнолюдські норми життя, національна, державницька ідеї. Ними просякнута вся Шевченкова творчість. Проте національно-державницька ідея є панівною в його творчістю. Українську ідею Т. Шевченко бачив як "активну, дієву волю до національної свободи, як самоусвідомлення і самоствердження народу-будівничого, як спільноту пролеглу крізь віки - через "живих, і мертвих, і ненарожденних". Ця ідея знаходить напрочуд просту і водночас геніальну формулу. "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля".
Т. Шевченко був відданий національно-державницькій ідеї і сам робив усе можливе для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім. Є. Маланюк слушно відзначив, що дух козацької доби, дух "козацької шаблі", дух нескореної Нації вперше був підхоплений Шевченком у його творчості і переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненарожденних".
Творчість Т. Шевченка уже в 1860-х роках позитивно вплинула на частину молодої інтелігенції, врятувала її від денаціоналізації, збудила її до активних дій. На Правобережжі в лоно українського національно-культурного середовища повернулися представники раніше сполонізованого дворянства. Серед них згадаємо найвизначніших - економіста і публіциста Т. Рильського, історика В. Антоновича, мовознавця К. Михальчука, етнографа Б. Познанського, лікаря Й. Юркевича та ін.
З поширенням у 1860-х роках творів Т.Шевченка в Галичині його поезія, за висловом І. Франка, "перевернула свідомість" багатьох молодих галичан, вразила їх душі "як щось зовсім нове і нечуване", відкрила для них "новий світ".
Духовна спадщина поета мала і нині має велику етноконсолідуючу силу, позитивно впливала і впливає на формування психології соборності української нації. Можна з упевненістю стверджувати, що печать Шевченкового духу лежала і лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу.
Великий поетичний доробок Т. Шевченка як за змістом, так і за формою свідчить про геніальність поета. Вона проявилася уже з виходом у світ "Кобзаря", а також при написанні таких ліричних шедеврів, як "Дівичії ночі", "Маленькій Мар´яні", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", балад "Лілея", "Русалка", поеми "Наймичка" та ін. Надрукувавши в "Записках о Южной Руси" поему "Наймичка", П. Куліш першим у пресі назвав Т. Шевченка генієм. "У його віршах мова наша зробила той великий крок, - писав П. Куліш, - який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені". Т. Шевченко так визначив самобутність і рівноправність російського і українського народів у сфері мови і літератури: "...на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди".
Отже, мовою своїх творів Шевченко завершив процес формування загальноукраїнського літературного мовлення на національній основі. Мова творів Т. Шевченка як художнє явище стала родоначальною мовою нової української літератури. Виступаючи прекрасним зразком, мова "Кобзаря" сприяла міжрегіональній етномовній консолідації українців Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття.
Велетенський внесок творчості Т. Шевченка і в тому, що мова відбивала національний менталітет українців, впливала на їх національну свідомість у XIX - XX ст. І сьогодні, на початку XXI ст., роль творчості поета в цьому напрямі зростає. Образами-ідеями Т. Шевченка психологічно наснажене українське національне буття і, зокрема, такі його реалії, як "Україна", "Дніпро", "мати", "сім´я", і такі моральні опозиції, що визначають ціннісні орієнтації народів, як добро і зло, любов і ненависть, правда і кривда тощо. 
Шевченкова наука любові до України у поєднанні з повагою до інших народів увійшла в свідомість наступних поколінь. Братолюбіє, благоденствіє людей, їх порозуміння і помирення - це головна ідея Шевченка. І нині для України немає більш важливої мети, як об´єднати і сконсолідувати націю і дати їй духовну енергію на майбутнє. І тут звернення до творчості Шевченка, до його милосердного вміння пробачити іншого, усвідомити свій гріх, спокутувати його тільки добротою і добротворенням мають неабияке значення.
З-поміж усіх сторін творчості Т. Шевченка досі залишається найсуперечливішим питання релігійності Шевченка, його ставлення до проблем Бога і Зла, до християнства. Ще свого часу М. Драгоманов вів суперечки з деякими галицькими літературознавцями і публіцистами з цієї проблеми. У XX ст. тривалі дискусії розгорілися між представниками різних ідеологічних таборів. За радянських часів були й такі шевченкознавці, які на підставі старанно підібраних цитат твердили не лише про атеїзм поета, а й приписували йому відкрите богохульство. Слід сказати, що в поезії Шевченка можна знайти мотиви, де він палко заперечує саму ідею Бога. У поемі "Сон", яку він називає "комедією", читаємо: "...бо немає Господа на небі! А ви в ярмо падаєте та якогось раю на тім світі благаєте? Немає! Немає!"
Інші дослідники відрізняли Шевченкове "євангелічне християнство" від ортодоксального московського православ´я, яке, за давньою візантійською традицією, віддано служило державі та цареві, занедбавши духовні запити простої людини.
Питанню релігійності Т. Шевченка присвятили окремі розділи, параграфи, статті і навіть окремі книги і вчені української еміграції. Так, І.Огієнко це питання розглядає в спеціальній монографії "Релігійність Тараса Шевченка". Він конкретними фактами з творчої спадщини поета обґрунтовує положення, що Т. Шевченко був віруючим християнином - православним.
Неоднозначно тлумачить релігійність Шевченка М. Попович. Посилаючись на листи, щоденник та твори Т. Шевченка, він доводить, що поет був і залишався християнином. Водночас вчений наводить ряд текстів із творів поета з протилежними ідеями, показує ставлення Т. Шевченка до Бога як до рівні1. Твори Т. Шевченка, його листи, щоденник переконують, що він був релігійною людиною. Проте тема "Шевченко і релігія" потребує глибокого вивчення.
Отже, аналіз творчого шляху Шевченка свідчить, що це була видатна постать. Навіть невеличка за обсягом книжечка "Кобзар" вже заявила про нього як національного поета, поета великої Нації. Творчість Шевченка за широтою охоплення життя свого народу і загальнонаціональної значущості була художнім феноменом (явищем), який відповідав рівню поезії, скажімо, Пушкіна в російській, Міцкевича в польській або Петефі в угорській літературі. Зокрема, ще П. Куліш, відзначаючи світове значення Шевченка, називав його ім´я поруч із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним і Гоголем. Світова велич Т. Шевченка визначається його місцем у світовому літературному процесі, внеском у загальнолюдську скарбницю культури.
Шевченка не можна було заборонити, хоч офіційна влада забороняла його твори. Він став відомим за межами Росії уже в 1840-х роках, передусім в Австрії, до складу якої входила Галичина. Сюди, в Галичину, потрапили його твори і поширилася інформація про арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства. У 1859 р. в Лейпцігу російські емігранти видали збірку "Новые стихотворения Пушкина и Шевченка", де вони сховали позацензурні твори Шевченка у віршах Пушкіна, щоб відразу не кидались у вічі Шевченкові революційні вірші. Вихід у світ цієї збірки, за І. Огієнком, було визначною подією в історії української безцензурної преси.
У другій половині XIX ст. український поет став відомим як у слов’янських, так і в неслов´янських європейських країнах. У прогресивної інтелігенції Росії Шевченко здобув визнання ще за життя. Високо оцінили його творчість і заслуги перед народом три Миколи - Чернишевський, Добролюбов і Некрасов. Зокрема, М. Чернишевський писав: "Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни в чьей благосклонности". Визнавши Т. Шевченка за великого поета, російські демократи тим самим визнали й право української нації на окрему літературу.
Творчістю Т. Шевченка зацікавилися і європейські літератори та вчені. З´явилися критичні і науково-інформаційні праці про Шевченка і його поезію в Австрії, Німеччині, в Англії та англомовних країнах, у Румунії.
На початку XX ст. Західна Європа та Америка мали можливість ширше ознайомилися з творчістю автора "Кобзаря". У зв´язку з відзначенням у 1911 і 1914 pp. його ювілеїв з´являються ґрунтовні праці про творчість поета, західноєвропейськими мовами виходять перші високохудожні переклади його творів, зокрема німецькою (збірка Ю. Віргінії, 1911) і англійською (збірка Е. Л. Войнич, 1911), активно пропагували його поезію зарубіжні журнали.
У 20 - 80-ті роки XX ст. географічний діапазон обізнаності з Шевченковою спадщиною розширюється. Зростає кількість публікацій про поета та перекладів його творів у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Англії, Франції, Італії, США, Канаді. Виявився інтерес до творчості Шевченка в країнах Азії (зокрема Японії, Китаї, Кореї) та Латинської Америки, Африки та Австралії. Твори Т.Шевченка перекладені більш як 130 іноземними мовами. Наш великий Кобзар посідає друге місце за кількістю поставлених йому пам´ятників у світі. Шевченка шанують. Пам´ятники йому відкриті в Петербурзі, Москві, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі, Буенос-Айресі, Тулузі, Палермо, Братиславі, Варшаві, Ашгабаті - власне на всіх материках.
Підсумовуючи значення творчості Т. Шевченка для української й світової культури, використаємо висновок, зроблений І. Франком у "Присвяті": "Він був сином мужика - і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури".
Про визнання провідного місця Т. Шевченка в українській культурі, високої оцінки його заслуг перед Україною свідчить те, що його ім´ям названо Національну премію України в галузі культури, літератури і мистецтва - найвищу творчу відзнаку в незалежній Україні. Шевченківська премія увінчує найвидатніші твори літератури та мистецтва. За 40 років її існування (1961-2001) лауреатами цієї високої і престижної нагороди стали 525 персоналій та колективів. Першими лауреатами Шевченківської премії були Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода.
Про значимість творчості Т. Шевченка, її неослабного впливу на духовне життя нашої нації свідчить написання за його віршами і поемами вокальних, симфонічних та оперних творів, інсценізація та екранізація багатьох творів Кобзаря. Визнанням великих заслуг Т. Шевченка перед Україною є щорічне відзначення роковин народження і смерті поета (9-10 березня). Творча спадщина поета спонукала і спонукає до вшанування його пам´яті, посилення уваги до національно-громадських проблем, що особливо проявилося в умовах незалежності України.
Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, в розвиток української та світової культури. Ідеї, думки, вся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського суспільства. Як актуально сьогодні звучать безсмертні Шевченкові слова:
Свою Україну любіть, Любіть її... во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.

Ця стаття взята звідси

                                                                                           sofia_large

13. Ілюстрації до творчості Т. Шевченка

Героїчна поема "Гайдамаки"

Картинки по запросу ілюстрації до поеми сон шевченко

Сатирична поема "Сон"

Картинки по запросу ілюстрації до поеми сон шевченко       ÐšÐ°Ñ€Ñ‚инки по запросу ілюстрації до поеми сон шевченко        ÐšÐ°Ñ€Ñ‚инки по запросу ілюстрації до поеми сон шевченко

Поема "Катерина"

Картинки по запросу поема катерина шевченко

Поема "Наймичка"

Картинки по запросу ілюстрації до поеми сон шевченко