Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» - соціально-побутова повість-хроніка.

Сайт: Дистанційне навчання в школі
Курс: Українська література 10_М29 копіювання 1
Книга: Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» - соціально-побутова повість-хроніка.
Надруковано: Гість
Дата: неділя 27 лютий 2022 23:22

1. Літературознавчий словник:

Повість — великий за обсягом твір, у якому докладно роз­повідається про цілу низку подій, що висвітлюють життя одної чи кількох дійових осіб.

Соціально-побутова повість — художній твір, у якому кар­тини родинного життя, побуту героїв зображені на фоні якихось соціальних подій чи зв’язані з певними суспільними обставинами і пояснюються ними.

Хроніка — це літературний твір, у якому розкривається послідовна історія якихось суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу.

 

 

2. Життєва основа твору

Кращі риси простих людей не закривали від спостережливого ока письменника й того огидного, що було породжене соціальною дійсністю пореформеної доби.

У 1879 році вийшла з друку повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

Її можна назвати цілою епопеєю життя українського села в перші десятиріччя після ре­форми 1861 року.

У творі змальовувався побут селянської сім’ї після скасування кріпацтва.

З комічних сцен життя сім’ї Кайдашів виростає реалістична і трагічна за своєю суттю картина життя селянства, темного, забитого віками панщини, роз’єднаного но­вими капіталістичними порядками.

3. Своєрідність композиції і стилю

І. Франко писав, що «Кайдашева сім’я» з погляду «на високо-артистичне змалювання селянського життя і добру композицію на­лежить до найкращих оздоб українського письменства». У зобра­женні життя пореформеного українського села Нечуй-Левицький дотримувався традицій гоголівської реалістичної школи, яка ви­магала від письменника точно і докладно малювати не тільки порт­рети, поведінку і звички персонажів, а й те соціально-побутове середовище, в якому діють герої. Цими реалістичними принци­пами зумовлена композиція «Кайдашевої сім’ї».

Повість скомпонована зі сцен, ситуацій селянського побуту, в яких розкриваються темнота, обмеженість, егоїзм, породжені законами тогочасної дійсності.

А соціальний конфлікт у повісті посилюється психологічним, що виникає з тих потворних рис і звичок у характерах героїв.

Які сформувалися в умовах кріпосницького та капіталістичного ладу. Крізь усю «Кайдашеву сім’ю» проходить контраст між сві­том природи і світом жалюгідних людських взаємин. Його помі­чаємо вже в експозиції твору.

Починається повість описом місцевості, серед якої розкину­лось село Семигори. Ліс, як зелене море, ставки в очеретах, ле­вади, два рядки білих хат, наче два разки перлів на зеленому поясі,— усе манить до себе, настроює читача на ліричний лад, і йому хочеться бачити й життя людей в гармонії з цією красою. Та вже постать змореного важкою працею старого Кайдаша, що на темному тлі повітки нагадував ченця, з різкою протилежністю до поетичного опису місцевості.

Експозиційними сценами, що знайомлять читача з місцем дії, персонажами твору, є розмова братів Кайдашенків про дівчат, за­лицяння Карпа до Мотрі, оглядини в Довбишів.

У зовнішності героїв Нечуй-Левицький уміє майстерно пере­дати їхні темпераменти, нахили, звички. Щоб розкрити провідні риси характерів персонажів, помітне місце в експозиції твору письменник відводить портретам Кайдаша, Кайдашихи, Карпа, Лавріна, Мотрі.

Зав’язка конфлікту в родині Кайдашів настає після одруження Карпа з Мотрею. Поява молодої сім’ї викликала між батьками і дітьми суперечки за «моє» і «твоє», розворушила дрібновлас­ницькі інстинкти і пристрасті Кайдашів.

Найнапруженіші моменти родинного побуту письменник від­творює в гострих, вихоплених з життя діалогах. За їх допомо­гою автор твору розкриває психологію героїв, підсилює реалізм зображення картини, надає напруженості й динамічності сюжет­ній лінії повісті. Завдяки майстерності діалогів повість у багатьох місцях читається як драматичний твір. Зображуючи наростання конфлікту між Кайдашами, автор в епічну розповідь вводить го-строкомічні сценки, смішні ситуації (пригоди п’яного Кайдаша, пригоди з Кайдашихою під час поїздки на оглядини в Біївці), які нагадують народні анекдоти та інтермедії.

Сповнені комізму епізоди родинного життя Кайдашів. Кайда-шиха і Мотря, змагаючись за першість у хатніх справах, б’ють горшки одне одному, сидять у неметеній хаті тощо. Гумор Нечуя-Левицького йде від самого життя, від народної творчості і є од­нією з найсильніших і найсвоєрідніших особливостей таланту письменника. Цей гумор має різні відтінки: від добродушного жарту до сатиричного сміху, залежно від того, на кого він спря­мований.

 

В останніх розділах сатиричний струмінь повісті доходить свого найвищого напруження. Історія з кухлем (VIII розділ), коли через копійчаний глечик людині викололи око, є кульмінацією повісті.

Комічні сцени створює письменник за допомогою контрасту між піднесеним, героїчно-епічним характером розповіді і тими дріб’язковими, нікчемними вчинками героїв, про які йде мова. Опис чергової баталії між сім’ями братів Кайдашенків (IX роз­діл) починається словами, близькими до народних дум: «Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину».

«Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігли з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти».

Закінчується повість сваркою сімей за грушу, яку посадив Лаврін, а під час розподілу землі вона опинилася на Карповому городі. Розв’язка повісті несподівана. Груша всохла, і сім’ї поми­рилися. В обох садибах настали мир і тиша. Читач добре розуміє, що настало тимчасове перемир’я між сім’ями, що причинам для сварки і ворожнечі не буде кінця, бо їх породжують індивідуа­лістичні інстинкти, так щедро розвинуті у героїв повісті.

Висока майстерність реалістичного зображення у Нечуя-Левицького криється і в мові його повісті, пересипаній перлами усної народної творчості, сповненій різноманітністю порівнянь, то ліричного, то комічного, то сатиричного забарвлення. Це ж про неї М. Коцюбинський в одному з листів писав: «Яка прекрасна мова! Читав — наче погожу воду у спеку пив».

Даючи високу оцінку мові повісті, Іван Франко відзначив, що це «переважно буденна мова українського простолюддя, про­ста, без сліду афектації, але, проте, колоритна і повна тої грації; якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим зміс­том». Вміло поєднавши в повісті літературну мову з народнороз­мовною, Нечуй-Левицький підняв художню літературу на вищий ступінь майстерності.

4. Образи-персонажі

Відтворюючи життя персонажів у хронологічній послідовності, день за днем, з усіма подробицями, письменник розкриває при­чини, під впливом яких формувалися характери героїв. Автор повісті виявив тонку спостережливість, уміння підмічати найха­рактерніші індивідуальні риси і створювати типові характери.

Омелько Кайдаш — втілення темноти, забобонності і затур­каності значної частини селян, знівечених духовно і фізично ще Панщиною. Кайдаш був добрим стельмахом, прожив довге й тяжке життя, в якому не знав нічого, крім важкої праці.

Про це переконливо говорить його зовнішність — портрет спрацьованої, передчасно постарілої людини, у якої «здорові заго­рілі жилаві руки», «широке лице… сухорляве й бліде, наче лице в ченця, високий лоб, посічений густими дрібними зморшками». Цей портрет майстерно намальований за допомогою світлотіней, у ньому контрастують чорний фон і білий одяг та бліде лице Кай-даша. Важка праця, темнота, забобонність, родинні чвари і пия­цтво зробили Кайдаша безвольним, внутрішньо надломили його, перетворили на посмішище в сім’ї, убили в ньому віру в краще життя і довели до трагічної смерті.

Читаючи повість, ми відчуваємо, що сміється Нечуй-Левицький над своїм героєм крізь сльози, що ставиться до нього з глибоким співчуттям, засуджуючи не його, а ті суспільні умови, які зніве­чили цю добру працьовиту людину.

Маруся Кайдашиха — один із найдовершеніших образів по­вісті. Знайомлячи читача з високою, рівною, енергійною на вид Кайдашихою, автор одночасно показує негативні риси її харак­теру. «Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою… Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними… До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вони трохи сердилась, з неї спадала та со­лодка луска, і вона лаялась і кричала на весь рот».

У характері жінки лицемірство, улесливість, манірність по­єднуються із грубістю і жорстокістю, Кайдашиха вміє прислужу­вати панам та духовенству, чим і хизується. Недаром люди глу­зували з Марусі і називали її «економшею», підкреслюючи цим невідповідність звичок і поведінки Кайдашихи способу її життя та її соціальному походженню. Саме в цій невідповідності пре­тензій Кайдашихи справжній її сутності — секрет комедійності цього образу.

Показуючи поведінку Кайдашихи на оглядинах у двох різ­них за соціальним станом сім’ях, письменник-гуморист висміює її улесливість, запобігання перед багатими, все, що пристало до селянки від панів, попів та багатіїв. На заручинах у багатих Довбишів зі словами Кайдашихи «неначе полилась патока з уст». Маруся так і сипле: «Моя дитино», «серце кохане», «моя втіхо».

 

Зовсім по-іншому поводиться вона в бідних Балашів. Спочатку навіть не хоче заходити в хату, говорячи синові: «Тут, мабуть, живуть старці, а не хазяїни».

На повну силу розкриваються власницька сваволя Кайдашихи, її нікчемний гонор, жорстокість у родинних сварках та колотне­чах, які були її стихією. Маруся вольова, енергійна жінка, але ця її душевна енергія витрачається на нескінченні сварки за яйця. горшки, кабанця, грушу тощо.

Ми відчуваємо, що десь там, на дні душі Кайдашихи, жеврі­ють і жіноча ніжність, доброта, і потяг до краси, що проявляється в її господарності, зовнішній охайності, у її любовному ставленні до внуків, у монологах, де вона звертається на оглядинах до своїх майбутніх невісток. Але ці добрі якості Кайдашихи відступають на задній план — їх затьмарюють родинні чвари.

 

5. Сини і невістки

Представниками молодого покоління Кайдашевої сім’ї висту­пають у повісті Карпо і Лаврін Кайдашенки та їх дружини Мо-тря й Мелашка.

З розмови братів про дівчат видно, що Лаврін — це ніжна, поетична натура, а Карпо грубуватий, черствий парубок. Ці риси Карпа передає і його портрет: «Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди, а його насуплене жовтувате лице не розвиднялось навіть тоді, як губи осміхались». У нескінченних родинних чва­рах Карпо черствіє і грубіє все більше й більше. Він навіть дохо­дить до того, що в пориві злості кидається з кулаками на батька і кричить: «Задушу, іродова душе!» Жадоба власності заглушує в Карпові родинні почуття і доводить до того, що він на очах усього села женеться з дрючком за рідною матір’ю.

Карпо рішучий, вольовий, виділяється серед інших селян самостійністю розуму. Згадаймо, як він не погоджується з гро­мадою, коли та вирішила віддати громадський шинок хитрому і підступному Беркові. Та, на жаль, ці позитивні задатки в його характері губляться в щоденній гризні.

Душевна м’якість, поетичність, доброта і безкорисливість юного Лавріна на початку повісті контрастують з похмурою вда­чею старшого брата. Ні бідність Мелашки, ні невдоволення ма­тері невісткою не змогли затьмарити чистоти, ніжності Лавріно-вого кохання з Мелашкою.

Душевна привабливість Лавріна передається і в його мові, поетичній, пісенній та лагідній. Своє захоплення Мелашкою він висловлює так: «І де ти, красо, вродилась з твоїми шовковими бро­вами, коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе і там упіймаю».

Сподівання читача на те, що Лаврін у родинному житті збе­реже свою красу і привабливість, стане світлим променем у кай-дашівському «пеклі», не справджується. У безперервних родин­них сутичках за «моє» і «твоє» у Лавріна поступово зникають поетичні риси його вдачі, черствіє душа, грубіє мова. У кінці по­вісті брати мало чим відрізняються один від одного; обидва вони егоїстичні, вперті. Подібні зміни відбувались і в характерах Мотрі і Мелашки. Характеризуючи невісток, письменник велику увагу приділяє описові середовища, в якому кожна з них виховувалась, показує, як соціальні умови формують поведінку людей.

Вихована в заможній сім’ї, Мотря тримається гордо і неза­лежно. Фізично здорова і працьовита, з гострим розумом, Мот-ря не кориться лихій свекрусі, ні в чому не поступається їй. Вона живе мріями про власну хату, власне господарство. Ску­пість, егоїзм, сварливість, зневага до людей найповніше прояв­ляються у характері Мотрі після того, як вона стала самостійною господинею. Мотря — зла й жорстока жінка. Виколовши у сварці свекрусі око, вона не вболіває за свій страшний вчинок, а навіть радіє з цього.

Негативні риси Мотрі висміюються влучними порівняннями, які викликають у читача їдкий сміх; «Мотря теліпалась, немов павук на павутині», «Мотря була схожа на довгу швайку».

Письменник милується зовнішньою і внутрішньою красою Мелашки, дівчини, яка виросла в бідній селянській хаті й винес­ла з неї доброту, лагідність, поетичність. Малюючи її портрет, автор поєднує традиційні фольклорні засоби з індивідуальними рисами героїні. «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблука, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк». У цьому портреті є чимало від фольклорного образу української дівчини, яка в піснях часто порівнюється із струн­кою тополею та з червоною калиною. Мова Мелашки мелодійна, пересипана пісенними зворотами і нагадує Лаврінові туркотіння горлиці в житі. Прощаючись із коханим, Мелашка говорить: «Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не за­мів», «А може, ти оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову». Але поступово під впливом оточення Мелашка черствіє, втрачає поетичність, душевну привабливість і стає та­кою ж дріб’язковою, егоїстичною, як і інші члени сім’ї.

Отже, при всій відмінності представників молодого покоління зміст їхнього життя один — дрібновласницький. Кожен із них прагне більше урвати для себе, відстояти свою власність.

Сумну картину селянського побуту в повісті доповнюють об­рази сільських бабів Палажки та Параски.

Своєю забобонністю, взаємною ненавистю, затурканістю й без­соромністю баба Палажка та баба Параска є втіленням темноти в житті українського післяреформеного села, доведеного до та­кого стану кріпаччиною, існуючим ладом.

Повість «Кайдашева сім’я» — високохудожній соціально-побутовий твір, у якому правдиво показано життя українського села другої половини XIX століття. «Кайдашева сім’я» посідає визначне місце і в світовій літературі. «Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям, твору про трудяще селянство за умов капіталізму, як «Кайдашева сім’я» Нечуя. Тут усе виконує свою визначену автором роль, веде свою мистецьку партію, як інструмент в хорошому оркестрі чи хорі»,— так ска­зав про світове значення «Кайдашевої сім’ї» видатний поет і лі­тературознавець М. Т. Рильський

6. Характеристика образів твору

Кайдашиха — повнувата, поважна в руках, вираз обличчя то сердитий, то улесливий — залежно від обставин.

Кайдаш — сутулий, худий, в очах — вічна заклопотаність і похмільна туга.

Карпо — високий, кремезний, завжди насуплений.

Лаврін — стрункий, усміхнений, погляд лагідний, відкри­тий.

Мотря — дебела, моторна, завзята, у погляді — рішучість.

Мелашка — невисока, худенька, тонкої вроди, очі усміхнені, трохи сумні.

 

У першому розділі Кайдаша бачимо добрим стельмахом, про­жив довге й тяжке життя.

Старий Кайдаш — п’яниця. Причиною цього були також со­ціальні умови. Він усе частіше топив горе в горілці. Надмірне пи­яцтво привело його до загибелі — і саме у воді, якої все життя боявся.

Проте в образі Кайдаша знаходимо й позитивні риси. Це, на­самперед, працьовитість. Позитивним слід уважати й намагання його примирити сутички в хаті, прагнення до того, щоб не роз­бивалася сім’я.

Сини Кайдаша Карпо і Лаврін успадкували від батька працьо­витість, турботу за свою сім’ю, інтереси дрібного власника. Зовні вони також схожі на батька: «обидва високі, рівні станом, оби­два довгообразі й русяві, з довгими тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами». Це те, що їх об’єднує.

Але кожен із них постає чітко окресленою індивідуальністю.

Старший син Карпо з виду був суворий і непривітний. Пись­менник зазначає, що Карпо «ніколи не сміявся гаразд, як смі­ються люди. Його насуплене жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи усміхались».

 

У поводженні Карпо був упертий, гордий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. Ці риси Карпа, очевидно, були помічені у волості, і його обрали за десяцького.

Для свого характеру він добирає собі дружину, щоб була «робоча та проворна та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку».

Душа Лавріна чутлива до краси, ніжності. Він кохає свою дружину, йому байдуже, що Мелашка з бідної родини.

Нахил Лавріна до жартів і дотепності також відрізняється від Карпового. Як приклад, тут можна назвати іронічне ставлення Лав-ріна до колотнечі в сім’ї, кепкування з Мотрі тощо. Але це тільки на початку. Далі з нього виходить такий же дрібний власник, его­їст, як і інші члени сім’ї. Він втягується до сварки, наслідує Карпа в поводженні з батьком, нечемно говорить із сусідами.

Можна навести приклади, як мова балакучого Лавріна, спов­нена дотепних виразів, жартівливих слів, потім також зміню­ється, стає брутальною і сварливою.

Дві сім’ї братів, що поділилися, раз у раз виходять одна проти одної. На битву, і в усіх випадках Лаврін тримає себе не гірше від Карпа, виявляючи егоїзм і дріб’язковість приватного власника.

Образ Кайдашихи, мабуть, найбільше індивідуалізований. Ав­тор підкреслює її сварливість, нікчемний гонор, заздрість, наслі­дування експлуататорів (у ставленні до невісток). «Вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині».

Перехід від улесливості до жорстокості — також риса, яку Кайдашиха запозичила у панів. Мова старої Кайдашихи то улес­лива, то сварлива. Щоб показати свою доброту до невістки, свек­руха вживає такі звертання, як «моя дитино», «моє серце», «моя доню». Інакше звучать її слова, коли вона свариться: «Постривай же ти, суко!» або «Одчепись, сатано!».

Перед сусідами вона може знеславити свою невістку, перебіль­шуючи її провини або просто вигадуючи щось від себе.

Заводієм усіх сварок у сім’ї, усієї колотнечі була, у першу чергу, Кайдашиха. На образі цієї егоїстичної і сварливої жінки показано, як морально занепадає людина в умовах дрібної влас­ності.

Мотря — сварлива й жорстока жінка, яка в сімейних супе­речках не зупиняється ні перед чим. За це від свекрухи вона одержала кличку «бендерська чума».

Мова Мотрі також відзначається грубістю, сповнена образли­вих слів і лайливих дотепів. Відчуваючи свою зверхність над Ме-лашкою, вона і розмовляє з нею нечемно й образливо: «Не мети Од порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття».

Мелашка в порівнянні з іншими персонажами має чи не най­більше позитивних рис. Протягом усього твору автор співчуває героїні, змальовує її привабливими теплими фарбами.

На відміну від Мотрі, Мелашка походить з убогої сім’ї, для неї навіть звичайна простора хата Кайдаша здалась раєм.

У поведінці й мові Мелашка привітна й лагідна. Кохаючись у народних піснях, Мелашка і сама розмовляє пісенно.

Тяжке життя випало на долю Мелашки у свекрухи, яка пово­дилась із нею, мов із наймичкою. Свекруха не пускала її навіть у неділю на побачення з батьками. Спокійна вдачею, Мелашка терпляче зносить всі образи.

Потрапивши до Києва, Мелашка вирішує залишитися там, щоб пожити на волі, хоча тяжко переживає розлуку з чолові­ком. Це невдала втеча кінчається тим, що Мелашка повертається в сім’ю сварливої Кайдашихи й починає навчатись у неї грубого поводження з людьми.

Поступово переймає звички, лайливу мову, грубість, що па­нували в Кайдашів.

 

7. Сміх крізь сльози-повість «Кайдашева сім'я»

Повість «Кайдашева сім'я» 1879 року було опубліковано у львівському часописі «Правда». Вдруге автор видав її у 1887 році в Києві, дещо змінивши початок і зробивши розв'язку щасливою: груша всохла, брати помирилися й, нарешті, в сім'ї запанувала злагода. Проте кожен читач усвідомлював штучність такого примирення, адже за характерами члени одіозної сім'ї аж ніяк не придатні для безконфліктного співіснування. Причиною змін у творі стало те, що митець не намагався показати українців дріб'язковими, сварливими, чим йому несправедливо дорікали окремі сучасники. Уважний читач розумів, що сім'я Кайдашів — не типова модель селянської родини, адже викликає закономірний осуд односельців. Проте в таких явищах, як змізерніння людської душі, консерватизм і відсталість селянства, письменник вбачав загрозу для української нації морального й духовного убозтва. Тож порушив цю проблему в соціально-побутовій повісті «Кайдашева сім'я», прагнучи вплинути на мораль сучасників. Повість написано в річищі реалізму.
Реалізм (лат. геаіівт — дійсний) — мистецький напрям ХІХ століття, що зображував типові характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання життя в його закономірностях і суперечностях. Його основні ознаки: соціальна зумовленість характеру людини, змалювання згубного впливу антигуманного світу на вчинки і долю героїв; історизм у відтворенні явищ дійсності (бачення історичної перспективи, взаємодія минулого, теперішнього і майбутнього ); психологізм, відтворення внутрішнього світу героїв; гуманізм, співчуття і протест проти всіх форм соціального і духовного поневолення людини.

Ці прикмети реалізму знайшли своє втілення у творах Нечуя-Левицького, в яких він показав змізерніння особистості, домінування Кайдашів, старосвітських батюшок і матушок переважно егоїстичних характерів, відсутність глибоких життєвих ініціатив, які б давали широкий простір думкам і почуттям. Оце поглинання людини побутом сприйнято було Нечуєм-Левицьким як велика загроза людській індивідуальності» (Ростислав Міщук). У «Кайдашевій сім'ї» письменник заговорив не тільки про занепад споконвічно високої ролі батька в українському суспільстві, не тільки показав зло, яке оселилося в людському серці й дало страшні плоди, не лише вдався до змалювання контрастних пар літературних героїв, щоб увиразнити типові образи українських селян, а й, попри сатиричність художнього тексту, показав, за словами літературознавця Володимира Панченка, «людей, які не сміються», адже щирого сміху, козацького, ментального, в повісті практично нема: «Твір «населений» дуже серйозними, навіть похмурими людьми. Лише інколи пробує жартувати Лаврін, а Мотря й Кайдашиха якщо й сміються, то хіба що зі злістю. Їм не до сміху, оскільки вони — учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця».

Звісно, Нечуй-Левицький разом з художніми персонажами сміється крізь сльози, адже показує руйнування традиційних підвалин життя українського селянства, моральний занепад і духовну деградацію поневоленого народу.

Засіб комічного

Приклад із тексту

Використання комічних ситуацій, сцен (нагадують народні анекдоти або навіть невеличкі інтермедії)

Мотря з курячими яйцями в пазусі на горищі в Кайдашихи, помилкове залицяння ченця до баби Палажки, поїздка Кайдашів на розглядини на Западинці тощо

Широке вживання комічних діалогів

Карпо і Лаврін розмовляють про дівчат і вибір майбутніх дружин; розмова Кайдашихи з малими дітьми Балашів під час оглядин тощо

Використання кумедних описів

«В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горщику, підіймаючи затужавілий вершок угору.»

Вживання незвичайних епітетів, смішних і дотепних словосполучень та слів

«Видроока Кайдашиха», «пані економша». Мотря тримала за пазухою «делікатний крам» — яйця; Кайдашиха вдарилася у Балашів об одвірок і зробила на очіпкові «правдиві Западинці»; «свекрушище» тощо

Застосування контрасту або невідповідності між піднесеним, героїчним характером розповіді і тими дріб’язковими, нікчемними вчинками героїв, про які йде мова; вживання різних стилів мовлення

«Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха…»; «В тебе, Лаврін, молоко на губах не обсохло, а ти брехню завдаєш преподобним жонам»; «Пом’яни, Господи, раба Божого Омелька, та ті книжки, що в церкві читають: єрмолой, бермолой, савгирю і ще тую, що телятиною обшита. Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах…»

Введення автором у текст жартівливої народної пісні, причому досить грубої

Її співає Мотря на зло лихій свекрусі

Використання жартівливих народних прислів’їв, приказок, фразеологізмів

Лаврін говорить Мотрі: «Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? Чи шапку перед нею здіймали, чи що?»; у Мелашки, коли вона місить тісто, «дядьки з носа виглядають»; Кайдашиха запросила бабу-знахарку до хворого чоловіка, а та так загоріла на жнивах, що Маруся подумала: «Чорна, як сам чорт, ще перелякає мого чоловіка»