Іван Карпенко-Карий. Життя і творчість

Сайт: Дистанційне навчання в школі
Курс: Українська література 10_М29 копіювання 1
Книга: Іван Карпенко-Карий. Життя і творчість
Надруковано: Гість
Дата: неділя 27 лютий 2022 23:10

1. Життєвий і творчий шлях драматурга

Іван Карпович Тобілевич народився в селі Арсенівка Бобринецького повіту, що на Херсонщині, в сім’ї управителя поміщицького маєтку. Мати його була кріпачкою, яку майбутній батько Івана викупив з неволі, а потім одружився з нею.

Дружина письменника розповідає, що його батько й мати «знали напам’ять багато віршів і пісень Шевченка, і вони були першими учителями своїх дітей, прищепивши молодим серцям гарячу любов до поета». Мати, Євдокія Зінов’ївна, ще дівчиною не раз бачила вистави «Наталки Полтавки» у виконанні мандрівних труп на півдні України. Про ці вистави вона із захопленням розповідала своїм дітям, пробуджуючи в них інтерес до театру.

У своєму нарисі «Южнорусский народный театр» Іван Тобілевич розповідав: «На початку 50-х років, я дуже добре пам’ятаю, що гості, які бували у мого батька, наспівували «Віють вітри», «Видно шляхи полтавськії», «Петруся» і часто цитували фрази Шельменка і Возного, а матуся моя, яка не вміла читати, знала напам’ять «Наталку Полтавку» — скільки ж разів вона її бачила на сцені!»

Не випадково, з пошани до матері Микола і Марія вибрали собі театральні псевдоніми Садовських (дівоче прізвище Євдокії Зінов’ївни), а Панас — псевдонім Саксаганський, на честь містечка Саксагані, звідки мати була родом.

В одинадцять років Іван Тобілевич вступив до Бобринецької повітової школи, яку закінчив через три роки. На цьому його офіційна освіта й закінчилася через брак коштів. Довелося йому йти в 14 років працювати спочатку писарчуком, потім канцеляристом. У Бобринці був аматорський театральний гурток, і молодий Тобілевич активно включився в його діяльність.

1865 року повіт було переведено до Єлисаветграда. Туди переїхав і Іван Карпович, одержавши підвищення до столоначальника, а потім до секретаря міської поліції. Служба давала засоби для існування, а душа належала театрові й літературі.

Єлисаветград став театральним осередком. Туди з гастролями часто приїжджали відомі театральні трупи, радував виставами й аматорський гурток, а улюбленцем публіки був Іван Тобілевич. Він, до речі, так захопився п’єсою Т. Шевченка «Назар Стодоля», що взяв прізвище героя — Карий — собі за псевдонім, а дітей своїх назвав Назаром та Галею.

Займався Іван Карпович і громадською роботою. Як свідчить С. Тобілевич, він «написав багато статей і фейлетонів у місцевій пресі, де малював живими фарбами злиденне життя міської бідноти, всі темні її сторони, бідність, хворобу, темряву, і це зворушувало найбайдужіших». Іван Карпович брав активну участь у гуртку місцевої різночинної інтелігенції, за що потім, 1883 року, його звільнили зі служби як людину політично неблагонадійну.

І. Тобілевич вступив до трупи М. П. Старицького й нарешті зайнявся улюбленою справою. 1884 року під час гастролей йому раптом було наказано виїхати з міста через заборону проживати в Україні й у великих містах Росії. Довелося Карпенкові-Карому як політичному засланцеві проживати у м. Новочеркаську під пильним «гласним наглядом» поліції — з допитами та обшуками й висилками. Щоб заробити на прожиття, він змушений був працювати в кузні, у палітурній майстерні. Три роки заслання, хоч і важкі для драматурга, не минули марно. Тут він написав п’єси «Безталанна», «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля». Ці твори, поряд із написаними раніше в Єлисаветграді, засвідчили появу в українській літературі нового талановитого драматурга.

Уже в перших своїх п’єсах І. Карпенко-Карий свідомо уникав шаблонів, прокладав нові шляхи в українському драматичному мистецтві.

І. Франко писав: «Цензурна заборона, що не допускала на українську сцену інтелігентів і змушувала письменників обертатися виключно в селянській сфері, та заборона, що стількох українських драморобів звела на пусті шаблони, на пережовування все тих самих мотивів кохання, співів, танців та пиття горілки, були для Івана Карповича принукою до заглиблення в душу народу, до зусильної обсервації найрізніших сторін народного життя, розкривала перед ним щораз інші, щораз ширші перспективи того життя і надавала кожній його драмі більший, пекучий інтерес».

Незважаючи на цензурні утиски, деякі п’єси І. Карпенка-Карого почали друкуватися й виставлятися на сцені, завойовуючи широку популярність.

У 1887 році драматургу дозволили залишити Новочеркаськ і оселитися на хуторі Надія біля Єлисаветграда. Повернувся він і на сцену. Спочатку брав участь у трупі Садовського, а потім разом із Саксаганським очолив окреме театральне товариство. Іноді до товариства приєднувались Заньковецька, Кропивницький, Садовський, і тоді ансамбль корифеїв вражав глядача високою майстерністю сценічного відтворення кращих п’єс української драматургії.

Одружений був з Надією Тарковською, мав чотирьох дітей. На честь дружини заклав хутір Надія. Рано повдовів. Удруге одружився зі співачкою трупи Старицького Софією Дітковською. В особі дружин мав щирих і вірних друзів. Про Карпенка-Карого написано кілька художніх творів, зокрема «Дуби шумлять» І. Пільчука.

І. Карпенко-Карий писав на різноманітні теми, використовуючи й різні жанри драматичних творів: трагікомедії («Сто тисяч», «Мартин Боруля»), сатиричну комедію («Хазяїн»), соціально-психологічну драму («Безталанна»), історичну трагедію («Сава Чалий») та ін.

Помер письменник у 1907 році, похований біля хутора Надія, в якому 1969 року був відкритий його літературно-меморіальний музей.

 

2. Драматична література

Драматична література характеризується пристосованістю для сценічної інтерпретації. Основною ознакою є призначення її для театрального спектаклю. Текст драматичного твору розпадається на дві частини — мова героїв і ремарки, що вказують режисеру на декорації і дії персонажів. Твір, написаний у формі мови персонажів і ремарок, і є добутком «драматичної форми». Це поширюється і на ті твори, що вдаються до цієї форми без розрахунку на сценічну інтерпретацію.

3. Історія написання твору "Мартин Боруля"

Біографи письменника вказують, що поштовхом до написання цього твору стала комічна історія про домагання дворянських прав, яку пережив батько Івана Карповича — Карпо Адамович Тобілевич.

Цей біографічний факт драматург підніс до широкого узагальнення, гостро висміявши й засудивши станове честолюбство і паразитизм привілейованої соціальної касти — дворянства.

(До слова, батько письменника, як і герой п’єси, не добився дворянських прав, бо в частині родових документів стояло прізвище не Тобілевич, а Тобулевич (аналогічно і в комедії: Боруля — Беруля.)

4. Композиція твору

Зав’язка: Боруля подає в суд на Красовського.

Розвиток дії: Боруля намагається прищепити членам своєї родини дворянські риси.

Кульмінація: головний герой дізнається про відмову в дворянстві.

Розв’язка: усвідомлення Мартином своєї помилки.

 

У п’єсі відображено зміни, які відбулися в українському селі після реформи 1861 року. Мартин Боруля — чиновник, тобто вільна людина, яка сплачує грошовий податок. Як бачимо, чиновники — досить заможні люди, у них велике господарство, на якому працюють також і наймані робітники — збіднілі селяни. Мартин платить робітникам «на своїх харчах тридцять рублів», крім того, утримує сина-чиновника. Відповідно до указу, чиновники були зобов’язані подати документи, які підтверджували б їхнє дворянське походження. Якщо ж таких документів не буде, то їх прирівняють у правах до селян. Тому Красовський демонструє зверхність над Борулею.

Дворяни, як видно з твору, у суспільстві залишаються привілейованим класом, хоча селяни типу Борулі не поступаються їм у статках. Отож із п’єси перед нами постала Україна середини 80-х  років ХІХ століття. Зважаючи на те, що це був один із перших творів письменника на сучасному

матеріалі, то, безперечно, «Мартина Борулю» з інтересом сприйняли перші його глядачі (прем’єра відбулася того ж 1886 року).

У чому ж секрет більш ніж 100-річної сценічної популярності п’єси? Безперечно, в тому, що твір загальнолюдськими, так званими вічними  проблемами.

 

5. Образ Мартина Борулі

У недалекому минулому Мартин Боруля жив здоровим трудовим життям, але внаслідок конфлікту з дворянином Красовським, який назвав його «бидлом», пройнявся фантастичним бажанням довести, що він також «уродзоний шляхтич». І поки повірений Трандалаєв добивався офіційного підтвердження «дворянських прав» Мартина Борулі, той поспішив завести у своїй сім’ї «дворянські порядки».

Мартин забороняє своїм дітям «мужицьку роботу», сам намагається подовгу вилежуватись у ліжку; хоч з незвички у нього й боки болять; хоче перевести сім’ю на «панську» страву — «кофе» — і велить розпитати, «коли його подають: чи до борщу, чи на ніч».

Щоб вивести своїх дітей на «дворянську лінію», Мартин Боруля, не шкодуючи грошей, утримує сина Степана писарчуком у земському суді, а дочку Марисю збирається видати заміж за «благородного жениха» — регістратора в ратуші Націєвського.

Одну за одною розгортає драматург сцени й ситуації, майстерно підводячи «уродзоного шляхтича» до катастрофи. Націєвський, «благородний жених» Марисі, ганебно тікає, Степан залишається «поза шпатом», а тим часом сенат не підтверджує дворянські права, бо в старих документах писалося «Беруля», а в нових — «Боруля».

Довівши до цілковитого провалу честолюбні прагнення свого героя, Карпенко-Карий у фіналі комедії показує його протверезіння. Мартин Боруля, спалюючи після всього пережитого «дворянські документи», говорить: «Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала».

 

Через всю комедію проведена ідея: гідність людини визначає не приналежність до привілейованого соціального стану, а чесна трудова діяльність, простота й щирість у взаєминах з людьми. Ця ідея стверджується не тільки еволюцією головного персонажа, а й критичним зображенням таких дійових осіб, як Протасій Пеньожка, Матвій Дульський — представників гоноровитої, хоч і «голопузої» шляхти, як Степан Боруля, Націєвський, Трандалаєв — розбещених чиновників.

 

6. Драматург-новатор

У фіналі бачимо, що Мартин зазнає невдачі в усьому: сусід-поміщик виграє позов у суді, Степан втрачає роботу, Націєвський тікає від Марисі. Отже, всього цього могло не бути, якби Боруля залишався собою.П’єсу «Мартин Боруля» вважали новаторською не лише в жанровому і тематичному аспектах. Як драматург-новатор, І. Карпенко-Карий шукав ще не відомих стежок. Він звів до мінімуму роль комедійної інтриги, поставив на першому плані суспільно-психологічну характеристику провідних персонажів, увів епізодичні сцени, зовнішньо не пов’язані із сюжетом п’єси, проте важливі з погляду глибшого розкриття ідейного задуму — сатиричного зображення заможної верхівки села, що в гонитві за дворянськими привілеями ігнорує здорові морально-етичні норми.

7. Історія написання п 'єси «Хазяїн»

«Хазяїн» — художнє продовження «Ста тисяч» — комедії, що була створена в 1889 році. Там бере початок образ Пузиря, споріднений по духу з Герасимом Калиткою. Цей твір драматург написав навесні 1900 року. Одинак це вже був заключний етап роботи над п’єсою: йому передувала копітка підготовка. Характеризуючи процес творчої роботи батька, його син Назар розповідає: «Спочатку Іван Карпович , як він звичайно казав, «виношував» п’єсу. Під цими словами треба розуміти розробку плану, потрібних матеріалів, ідеї твору та ін. Запис твору робився тоді, коли …твір був цілком виношений. Деякі п’єси «виношував» батько дуже довго». Так було і з «Хазяїном». Є підстави, що образ Пузиря — головного персонажа комедії, а також кількох другорядних дійових осіб (фактора Маюфеса, лихваря і спекулянта Хаскеля, багатіїв Калитки і Чобота тощо) драматург «виношував» понад десять років. У комедії «Сто тисяч» не один раз іде згадка про багатющого Пузиря. У четвертій дії Герасим Калитка, «купивши» сто тисяч фальшивих грошей (а насправді — мішок чистого паперу), переконує сам себе: «Отепер Пузир нехай скаже: голяк масті, чирва світить! Ще поміряємось — хто голяк. Він думає, що дуже розумний. Ні, братіку, — потягайся ще зо мною. Хе-хе-хе! Я не то що, я жида сьогодня обманив…» Безпосередньо над «Хазяїном» І. Карпенко-Карий працював на хуторі Надія в березні — квітні 1900 року. У листі до сина Назара від 26 березня 1900 року драматург повідомляв: «Я пишу нову комедію «Хазяїн», але діло туго йде, часто голова болить. Одначе перший акт готовий, і я ним наче задовольняюсь. Хоч то раз у раз так зі мною буває: поки пишу, задовольняюсь, а напишу — недоволен». Через три тижні робота над комедією була завершена. «Уже кінчаю нову комедію «Хазяїн», — писав автор тому ж адресатові в листі від 14 квітня 1900 року. Ключ до розуміння цього твору нам дав сам автор: «Хазяїн» — …зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!»

8. «Хазяїн». Сюжет

Рік написання — 1900

Жанр — соціальна комедія.

Сюжет побудований на основі життєвих конфліктів, породжених законами життя. Багатий землевласник прагне досягти максимальних прибутків шляхом експлуатації робітників, розорення бідняцьких господарств. Заради наживи він іде навіть на шахрайство. Мільйонер Пузир домовляється з Маюфесом про участь у шахрайстві і дає вказівки своїм управителям посилити експлуатацію строкових робітників, позбавити їх землі. Ці плани Пузиря становлять зав’язку комедії. Під час здійснення хижацьких планів виникають  різні ускладнення, конфлікти. Стався бунт робітників і селян, розкрито шахрайство, Пузир тяжко захворів. Загострення цих конфліктів становить кульмінацію комедії. Фінал п’єси водночас гротескний і трагічний — «пузир» лопнув — Терентій Пузир помирає від розриву нирки.

9. «Хазяїн» .Проблематика твору

  • Проблема добра і зла (Пузир, Феноген, Ліхтаренко; загибель Зозулі).
  • Проблема збагачення заради збагачення (Пузир — історії з халатом та кожухом, авантюра з переховуванням статків банкрота Петра Михайлова, епізод з гусьми — «грабіжниками» Пузиревого добра).
  • Проблема взаємин батьків і дітей ( Пузир — Соня).
  • Проблема взаємин «пузирів» та ітелігенції (Пузир — Золотницький, Пузир — Калинович, Пузир — Соня).
  • Проблема моралі, духовності (Пузир: пам’ятник Котляревському і орден Станіслава — що вагоміше і що вигідніше? Зневага до бідного інтелігента Калиновича — і дозвіл на одруження Калиновича з Сонею (виявляється, що брат Калиновича — прокурор і може врятувати Пузиря від тюрми і ганьби!)

10. Головні герої

Терентій Пузир, права рука хазяїна Феноген і економ Ліхтаренко, поміщик Золотницький, учитель Калинович, Соня

11. Ідея

Основна ідея — моральне звиродніння стяжателя, для якого зиск понад все, і який не зупиняється перед жодними аферами, лише б помножити свої статки.