Б.Грінченко. Життя і різножанрова творчість
| Сайт: | Дистанційне навчання в школі |
| Курс: | Українська література 10_М29 копіювання 1 |
| Книга: | Б.Грінченко. Життя і різножанрова творчість |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | неділя 27 лютий 2022 23:09 |
1. Біографія письменника
Народився Борис Дмитрович Грінченко (псевдоніми В. Чайченко, Іван Перекотиполе, Вільхівський Б., Вартовий П. та ін.) 9 грудня 1863 р. в хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у збіднілій дворянській родині. У 1874–1879 рр. він вчився в Харківській реальній школі, але з п’ятого класу був виключений за зв’язки з підпільною народницькою організацією. Після двомісячного ув’язнення Грінченко працює дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а невдовзі, склавши іспит на народного вчителя, «якимсь чудом», як сам згадував, влаштовується вчителювати. За винятком 1886–1887 рр., коли Грінченко працював статистиком у губернському земстві на Херсонщині, освітній ниві він віддав понад десять років (1881–1894). Місцями його педагогічної діяльності були села Введенське Зміївського повіту, Нижня Сироватка (нині Сумщина), Олексіївка, де він протягом шести років вчителював у приватній школі відомої просвітительки X. Д. Алчевської.
У 1894 р. Грінченко переїздить до Чернігова. Тут, працюючи в губернському земстві, він організовує видання змістовної бібліотечки народнопросвітніх книжок, стає одним із керівників нелегальної «Чернігівської Громади», разом із дружиною — письменницею М. Загірньою упорядковує музей української старовини В. Тарновського.
З 1902 р. Грінченко живе в Києві. У 1905 р. він редагує першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), а в 1906 р.— журнал «Нова громада»; того ж 1906 р. стає керівником київського товариства «Просвіта».
В останні роки життя, з настанням реакції, посилюються переслідування Грінченка властями. Письменник зазнає недовгочасного арешту. Жандарми доводять до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений туберкульозом, на який захворів ще в шістнадцять років у харківській в’язниці, Грінченко виїздить на лікування до Італії і там 6 травня 1910 р. у місті Оспедалетті помирає. Похований письменник на Байковому кладовищі в Києві.
Псевдоніми: П. Вартовий, Василь Чайченко, Б. Вільхівський, Іван Перекотиполе, Гримич, Л. Яворенко. Беручи псевдонім Вартовий, письменник таким чином свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах.
2. Творча спадщина Грінченка
Прозові твори
Виступав Б. Грінченко також і в жанрі малої прози. Основна тема цих творів письменника — тяжке життя народу, здебільшого селянської бідноти. В оповіданнях першого періоду творчості виявилося прагнення автора брати за основу не саме життя, а лише морально-культурницьку ідею, він намагався надати творам «народно-просвітнього» характеру. Але згодом Б. Грінченко позбувся цієї вади. І вже пізніше написані оповідання позначені глибокими соціальними мотивами. Автор виступає справжнім письменником-реалістом, майстром психологічного портрету. В оповіданнях «Хата», «Хатка в балці» Б. Грінченко зумів відтворити колоритні образи епохи, розкрити драматичні ситуації в житті своїх героїв. Голод, злидні, постійна нужда й щоденне піклування про шматок хліба такі основні мотиви сповнених драматизму оповідань «Грицько», «Украла», «Без хліба».
Тяжке життя шахтарів, показ побуту міського бідного люду з його проблемами теж знайшли своє відображення у творах письменника (оповідання «Батько та дочка», «Панько», «Каторжна», «Серед чужих людей»). Чимало творів письменник присвятив змалюванню безправного становища сільського вчителя («Екзамен», «Непокірливий»). Найцікавішими оповіданнями письменника є твори, в яких змальовано долю дитини, тобто твори про дітей. Вони відзначаються глибоким гуманізмом, проникненням у світ дитячої психології («Олеся», «Украла», «Кавуни», «Дзвоник», «Ксеня», «Сестриця Галя» та ін.).
Стражденній долі дітей-сиріт автор присвячує оповідання «Ксеня», «Сама, зовсім сама», «Дзвоник». Письменник з болеем пише про загублене дитинство малюків, яких злидні і горе передчасно роблять дорослими, життєві обставини часто штовхають навіть на думки про смерть. Автор вміло передає психологічний стан своїх героїв, соціально і психологічно вмотивовує зміни в їх характері.
Б. Грінченко написав кілька сатиричних оповідань з життя інтелігенції та панства («Як я вмер», «З заздрощів», «Історія одного протесту»), в яких висміяв обмеженість, підлабузництво, лицемірство.
Працював Б. Грінченко і в жанрі повісті. Перша рання повість «Сонячний промінь», як і друга «На розпутті», присвячена діяльності народнолюбної інтелігенції, її взаєминам із народом. Б. Грінченко пізніше написав повість про життя села «Під тихими вербами», яка є своєрідним продовженням повісті «Серед темної ночі».
3. Творча спадщина Б. Грінченка
Поетичні твори
Письменник у поетичних творах майстерно відтворив працю, побут, тяжкі умови життя села, створив колоритні образи бурлак, сиріт, удів («На полі», «Бурлака», «Шматок хліба», «Удові»). Досить часто узагальнені картини життя народу, його трагізм переростають у багатозначні образи-символи («Смутні картини», «Хлібороб»). Навіть у пейзажній ліриці звучать соціальні мотиви, поет ні на хвилину не забуває про становище рідного народу («Над Дніпром», «Квітчані сльози», «Могила», «Нудьга», «І тихая хатиночка»). Цікавими є твори, в яких виразно звучать інтернаціональні мотиви (поема «Матільда Аграманте» (1897)). Ідея дружби між народами звучить у віршах «Некрасову й Шевченкові», «Друзям». Розвінчуванню фальшивого народолюбства українського панства поет присвятив вірші «Патріот», «Українець», викриттю лібералізму — «Російські ліберали». Починаючи з кінця 90-х рр. ХІХ ст. у поезії Б. Грінченка з’являються заклики до збройної боротьби («Я — раб», «Боязким», «Приходить час», «Співцеві»).
Схиляння перед героїчними постатями минулого («Леандро», і «Людина я… І мушу червоніти») тісно переплітається в поезії Б. Грінченка з темою прометеїзму. Поета завжди приваблювали сильні постаті, їх воля, незламність у боротьбі проти тиранії, деспотизму (поеми «Гальма», «Смерть отаманова», «Лесь, преславний гайдамака»).
Б. Грінченко виступав і в жанрі байки, віршової казки. Ним написано чимало творів за сюжетами народних гуморесок («Брехун», «Швидка робота»). Гумористично-сатиричні байки Б. Гріченка насичені народними прислів’ями, приповідками, влучними фразеологічними виразами, багаті на пейзажні зарисовки, сповнені щирого ліризму.
4. Розгорнута хронологічна таблиця за творчою спадщиною митця
Збірки віршів
1884 рік — «Пісні Василя Чайченка».
1886 рік — «Під сільською стріхою».
1893 рік — «Під хмарним небом».
1893 рік — «Хвилини».
1895 рік — «Пісні та думи».
Проза
1885 рік — оповідання «Сестриця Галя», «Сама, зовсім сама».
1888 рік — оповідання «Каторжна».
1890 рік — повість «Сонячний промінь».
1890 рік — оповідання «Олеся».
1891 рік — повість «На розпутті».
1891 рік — оповідання «Украла».
1894 рік — оповідання «Екзамен».
1897 рік — оповідання «Дзвоник».
1900 рік — оповідання «Палій».
1900 рік — повість «Серед темної ночі».
1901 рік — повість «Під тихими вербами».
П’єси
1897 рік — «Ясні зорі», «Нахмарило».
1898 рік — «Степовий гість».
1899 рік — «Серед бурі».
1899 рік — «На громадській роботі».
Поеми
1889 рік — «Лаврін Костер».
1889 рік — «Беатріче Ченчі».
1892 рік — «Хома Макогін, убогий наймит».
1897 рік — «Матільда Арюманте».
1902 рік — «Дон Кіхот».
1895–1899 рр.— етнографічний збірник у трьох томах.
1907–1909 рр.— «Словарь української мови».
5. Оповідання «Каторжна»
Оповідання «Каторжна»
Рік видання – 1888 р.
Жанр – соціально-психологічне оповідання;
Тема – розповідь про життя дівчини-сироти Докії;
Ідея – утвердження любові і добра як відповіді на жорстокість світу;
Проблематика – батьки і діти, мораль суспільства, жорстокість людей.
Словникова робота: Каторжний — перен., який завдає шкоди, неприємності; поганий, лихий; вживається як лайливе слово.
Складання «сюжетного ланцюжка» до оповідання Б. Грінченка «Каторжна».

Чинники формування характеру головної героїні оповідання Б. Грінченка «Каторжна».

Твір композиційно поділений на три частини.
У першій змальоване гірке дитинство і безвідрадна юність Докії. Автор показує взаємини дівчинки з іншими членами родини, зокрема дітьми. До них горнеться спрагле любові серце, проте наражається на спротив або й знущання. Навіть півторарічного хлопчика — улюбленця Докії — мачуха научає: «Бий кулачком, кулачком її…». І зацькована, але нескорена дівчинка («всі були їй вороги і вона всім ворог») шукає прихистку в куща калини, що ріс у гущавині. Однак заповзялося життя на дівчинку: мачушині діти знайшли сховок, а мачуха під корінь зрубала єдину радість дитячу — калиновий кущ. У цій багатій зоровими образами сцені Борис Грінченко особливо тонко вловлює і відтворює психологічний стан дитини, її розпуку в найвідчайдушніших вчинках: Докія цілувала руки мачушині, затуляла власним тілом останні калинові стеблини — не допомогло!
Ознаки екзистенціалізму (представники цієї літературної течії прагнули збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського буття) виразно проступають у цьому творі: самотність, страждання і відчай переповнюють життя героїні; оточення нав’язує їй свою волю, свою мораль; і особистість мусить протидіяти. Так, власне, і стається. Однак протест Докія висловлює дещо пізніше. Хоч вдача не змінилась, портретна характеристика героїні, що подорослішала, увиразнюється. Сільські парубки задивлялися «на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови…». Зауважив те все й хлопець-шахтар, що грав на вечорницях, куди мачуха послала Докію за позичкою. Він вперше заговорив до неї по-людськи. І відтепліле серце потягнулося на поклик юнака — дівчина покохала щиро і віддано. Усю нерозтрачену любов свого серця віддала Докія Семенові.
У третій частині твору ми довідуємося про підлу чоловічу зраду, цинічно «присмачену» проклятим прізвиськом «каторжна». Немов остання крапля впала у чашу терпіння людського і переповнила її. Докія зважується на помсту. Вона підпалює хату, де відбуваються вечорниці. Але в останній момент згадує про маленьку симпатичну дівчинку Саньку — безвинне створіння, що може згоріти разом з усіма, і починає власним тілом гасити вогонь. Докія гине в страшних муках від опіків, так і не зрозумівши, чому світ був до неї особливо жорстоким. Борис Грінченко завершує твір, апелюючи до читача запитанням: «За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?». Прихильність Докії до малої дитини перемогла усі жалі до кривдників. Вибираючи в екстремальній ситуації між добром і злом, любов’ю і помстою, головна героїня керувалася добром і любов’ю, на їх вівтар вона поклала власне життя.
Однак жорстока мачуха позбавляє сироту єдиної подруги — на зло їй вирубує кущ, якому Докія довіряла всі свої біди й жалі. Вирубування калини — характерний фольклорний мотив. В оповіданні, як і в народних піснях, він символізує страшну ненависть. Зростаючи, дівчинка тільки й чула на свою адресу і вдома, і на вулиці глумливе прізвисько «каторжна».
Підрісши, як і всі дівчата, Докія чекає свого нареченого. Її долею стає шахтар Семен. Він так заполонив серце дівчини, що впізнати її було неможливо: «Ох, любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати… Ночі тихії, зірки небеснії! Тільки ви чули й бачили. Світе мій ясний, світе мій красний».
Однак не судилося щастя Докії: її підло зрадив Семен. Зневажена дівчина мститься хлопцеві, але й сама гине тому, що у фатальну мить свого життя вона пройнялася вболіванням за маленьку дівчинку Саньку, яка була в палаючому будинку.
«За що?» — це останнє запитання, з яким Докія помирає і яке повторює оповідач. Цим він спонукає нас, читачів, замислитися над тим, чому так багато горя й сліз інколи завдають люди і чому душа не завжди відкрита щирому співчуттю.
6. Тематичне розмаїття ліричних творів
Мотиви громадянської лірики Бориса Грінченка
I. "Більше працював, ніж жив". (Борис Грінченко — письменник, наділений різнобічним талантом. Поет, прозаїк, драматург, критик, мовознавець, організатор видавничої справи. Ще в юні роки він пробував сили у різних жанрах, а своєю невтомністю і непосидющістю часом перевершував найпрацьовитіших українських літераторів. Про характер власної поетичної творчості сам Б. Грінченко писав: "Я ніколи не належав до тих поетів, що ввесь свій час можуть оддавати пісні... Моя пісня — то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія".)
II. Тематичне розмаїття ліричних творів.
"Доки?"
У листі до М. Загірної Б. Грінченко писав: «… Часто, думаючи про долю свого безщасного народу, я питаюся, для чого ж ми Призначені?..Доки це буде? Доки ці муки, ці сльози? Ніхто того не знає, а деякі й сліз тих не знають, не бачать…
у той час, як по твоєму соловейки співають, по нашому — сльози киплять, тяжкі сльози пригніченої, гнітом морально зіпсованої людини, людини без мети, без надії…». Цікаво знати: Марія Загірня — псевдонім української письменниці, перекладача і педагога, дружини Б. Грінченка Грінченко Марії Миколаївни.
Б. Грінченко свої роздуми в листі до дружини втілив у поезію «Доки?», яка увійшла до його збірки «Пісні Василя Чайченка».
1. Марність надій на швидке визволення. Глибоким смутком пройнятий вірш "Доки?" Такий настрій викликаний трагічним становищем українського народу. У листах письменника до Христі Алчевської постає картина беззаконня і свавілля, знущання з селян. Про тяжке життя йдеться і в поезії:
І так на світі живемо,
На плечах лихо несемо.
І доки будемо так жить?
Ніхто не скаже — все мовчить!)
«ДО ПРАЦІ»
Рік написання — 1881
Жанр — громадянська лірика
Тема: роль праці в житті людини
Проблематика: «Для чого нам потрібна праця?»
«До праці» художні засоби:
Риторичні оклики: Долю онукам дамо!
Епітети: Довгий той шлях і важкий Анафора: Ми на роботу на світ народились, Ми для борні живемо!
Поезія заклична, бадьора, оптимістична, позначена вірою в немарність своєї праці і в те, що його праця — боротьба — в ім’я майбутніх поколінь.
Розмір, яким написаний вірш Б.Грінченка «До праці» — Дактиль (стопа на чотири мори з трьох складів, з яких перший — довгий, решта — короткі).
Спосіб римування вірша «До праці» — Перехресне
2. Шлях до національного відродження. (Б. Грінченко усе життя працював на благо свого народу, свого краю. І працю він вбачає єдиним способом вирватися з неволі, здобути щастя і незалежність. У поезії "До праці" автор закликає:
Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях і важкий,
Що аж до щастя і долі прямує:
Нумо до праці мерщій!)
3. Пейзажні та інтимні мотиви у поезіях Б. Грінченка. (Б. Грінченко захоплювався прекрасними пейзажами рідного краю. Світлим почуттям живе ліричний герой поезії "Під вербами". Він зачарований чудовим краєвидом:
Верби старі похилилися там,
В хвилях купаються віти;
Сонячним пишним промінням з небес
Річка й дерева облиті.