Прозові і драматичні твори І.Франка
| Сайт: | Дистанційне навчання в школі |
| Курс: | Українська література 10_М29 копіювання 1 |
| Книга: | Прозові і драматичні твори І.Франка |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | неділя 27 лютий 2022 22:57 |
1. Проза
Прозові твори І. Франка — одне з найвидатніших явищ української класичної літератури. За тридцять три роки він написав близько ста десяти різного розміру прозових творів: повістей, оповідань, нарисів.
Матеріали для своїх творів письменник черпав безпосередньо з життя або з цілком достовірних документальних джерел. У листах і статтях Франка є чимало свідчень того, як не раз справжні події служили йому основою для написання творів. Письменник писав: «Ті «неприродні» образи — іменно не витвір моєї фантазії, а взяті мною живцем, майже дослівно чи то з усних оповідань очевидців… або з друкованих пам’ятників».
Глибоко вивчаючи народне життя, Франко вважав своїм обов’язком відображати його таким, яким воно було насправді, аналізуючи і типізуючи факти дійсності відповідно до своєї революційно-демократичної тенденції.
Надаючи перевагу змісту, Франко водночас ставив високі вимоги щодо художньої форми твору. Його проза, різноманітна за своїми жанрами, надзвичайно багата художніми засобами і в зображенні характерів, і в описі різних верств суспільства, і в змалюванні картин природи.
Одним із перших в українській літературі І. Франко зобразив широкі картини праці, показав працю шахтарів, селян, лісорубів, мулярів, вуглярів тощо. Переживання, настрої, уподобання і прагнення його героїв тісно пов’язані з умовами їх життя й праці.
Письменник проникливо розкривав внутрішній світ своїх героїв, психологію представників різних суспільних верств.
У змалюванні природи Франко користувався не тільки зоровими враженнями, а й усією гамою почуттєвих образів. Він один із перших в українській літературі дав зразок виробничого й міського пейзажу.
Мова творів дуже багата лексичним складом, фразеологією. В основу її лягла загальноукраїнська літературна мова й народна розмовна мова карпатського підгір’я. Для відтворення певного колориту письменник використовував також діалектизми.
Як і в поезії, у прозі І. Франк був реалістом. Він виявляв особливу увагу до соціальних конфліктів, колізій, глибоко розкривав характери героїв. Це й зумовило силу, життєвість, переконливість його творів.
2. Новела “Сойчине крило”
жіноча доля в новітній інтерпретації
І. Франка значне місце належить прозі — різноманітній за тематикою, жанрами, мотивами. Не оминув письменник і таку популярну тему, як жіноча доля, жіноча психологія, кохання, подавши їх в новітній інтерпретації в новелі «Сойчине крило».
Новела — невеликий розповідний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним кінцем.
Композиція незвичайна — «твір у творі», твір з обрамленням.
Герой-адресат читає листа, у якому розповідається історія його кохання з дівчиною та етапи страдницького життя героїні; змінюється настрій і світогляд героя; зустріч героїв.
Сюжет новели «Сойчине крило»

У чому полягають новаторські шукання прозаїка, модернізм Франка?
Модернізм (від франц. modern — сучасний) — загальна назва напрямів і течій нереалістичного спрямування в мистецтві ХХ ст.
Його ознаки:
— відбиття дійсності в людській підсвідомості;
— суб’єктивне (сфера духу, мистецтва) наділяється ознаками об’єктивної реальності;
— побудова художньої реальності, що мало пов’язана з дійсністю й протиставлена їй;
— пошук нових шляхів (форм) у зображенні світу і людини.
Напрями й течії модернізму: неоромантизм, неокласицизм, футуризм, екзістенціалізм, акмеїзм, символізм, авангардизм, імажинізм, сюрреалізм, екзистенціалізм, література «потоку свідомості» та ін.
У творчості Франка ми знаходимо окремі риси багатьох напрямів і течій модернізму.
Експресіонізм: «я», внутрішній світ художника — єдина реальність; творець не повинен бути пов’язаний з матеріальним світом, тому що той уособлює хаос, зло.
«Потік свідомості»: внутрішній монолог; духовне життя героя передається у всій його безпосередності, постійній зміні думок, почуттів, вражень, спогадів і т. ін.
Неокласицизм: прагнення зберегти право на власний моральний та естетичний кодекс, виходячи зі свого уявлення про загальнолюдські мистецькі цінності, деяку незалежність вічного мистецтва від скороминущих виявів життя; світова культура поєднується з національною традицією.
Неоромантизм: боротьба, небезпечні таємничі події; емоційність і драматизм розвитку художньої дії.
Імпресіонізм: витончене відтворення суб’єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів та переживань; психологізм у змалюванні персонажів; прагнення зафіксувати миттєві враження; лаконізм прози, багатство відтінків; збільшена увага до кольорів і звуків, яскравих деталей (сойчине крило, сукня з білими цятками).
3. Драматургія
І. Франко був не тільки великим поетом, прозаїком, а й драматургом. Його драматичні твори є визначним вкладом у розвиток реалістичної української драматургії другої половини ХІХ ст. у цьому жанрі він виступив як великий новатор драматичної форми, знавець театрального мистецтва й палкий борець за розвиток народного українського національного театру.
У статті «Руський театр» (1893) письменник надає великого значення театральному мистецтву як літературному засобові виховання народних мас, як засобові відображення історії життя народу, його культури, боротьби і прагнень. Разом із тим театр повинен своїм променем мистецтва вказувати шлях народним масам до дальшого культурного розвитку і розв’язування насущних соціальних і національних проблем. Франко викриває застій українського театру в Галичині й накреслює широку программу розвитку народного театрального мистецтва.
Драматургічна творчість Франка в основному припадає на дев’яності роки ХІХ ст. Одначе він ще на зорі своєї літературної діяльності під впливом «Слова о полку Ігоревім» написав історичну драму «Три князі на один престол» (1874), а роком пізніше «Славой і Хрузош» (драма залишилась незакінченою).
Найвизначнішими творами є «Украдене щастя», «Сон князя Святослава», «Рябина», «Учитель».
Іван Франко був видатним майстром діалога, динамічного, сповненого глибоких драматичних конфліктів сюжету. Його п’єси сценічні
4. “Украдене щастя”
аналіз
Автор – Іван Франко
Рік написання – 1891 (видано 1893)
Жанр – драма
Драма – це літературний рід, характерними особливостями якого є те, що життєві події та характери персонажів розкриваються не описово, а через показ їхніх дій і вчинків та розмов, що ведуться між ними.
Тема “Украдене щастя” – трагедія особистого життя трьох головних героїв, у яких украдено щастя.
Ідея “Украдене щастя” – розкрити страхітливі умови життя західноукраїнських селян під владою Австро-Угорщини,правдиво показати галицьке пекло, в якому за клаптик поля син піднімав руку на батька, брат- на брата, сусід-на сусіда.
Головні герої – Анна, її брати, Микола Задорожній, Михайло Гурман.
проблематика:
- добра і зла
-примусового шлюбу
- проблема родинних стосунків
- зради та вірності -кохання та ненависті
композиція
Твір складається з 5 дій.
Експозиція: знайомство із героями.
Зав’язка: одруження Анни з Миколою.
Розвиток дії: три роки подружнього життя; поява жандарма Михайла; зустрічі закоханих; арешти Миколи.
Кульмінація: вбивство Михайла Миколою, доведеним до відчаю зрадою дружини.
Розв’язка: Михайло бере вину на себе.
“Украдене щастя” історія написання
На першому місці в драматичній спадщині Франка стоїть драма з сільського життя в п`яти діях “Украдене щастя”.
Вперше вона надрукована в журналі “Зоря” у 1894 році і тоді ж вийшла окремим виданням. Поштовхом до написання драми “Украдене щастя”, як писав сам Франко, була народна “Пісня про шандаря”, яку в 1878 році записала приятелька Франка – Михайлина Рошкевич в Галичині. Розглядові цієї пісні Франко приділив значну увагу в своїй праці “Жіноча неволя в руських піснях народних” (Львів, 1883), а через десять років після того, використавши її сюжетну канву, створив драму “Украдене щастя”.
Спочатку драма називалася “Жандарм”, але на вимогу журі конкурсу, яке не хотіло вступати в конфлікт з австрійською цензурою, автор змінив її назву. Як і в “Пісні про шандаря”, в центрі п`єси стоять три постаті – підстаркуватий селянин, його молода дружина та її коханий – жандарм. Запозичене з пісні навіть ім`я одного героя – Микола.
Але характеристика життєвих обставин, у яких діють герої, їх поведінка і вчинки у п`єсі – інші, значно ширші і глибші, ніж у пісні. Створюючи образи Миколи, Ганни, Михайла, Франко не обмежувався побутовим планом, який у пісні грає вирішальну роль, а глибоко розкрив причини трагедії своїх героїв, психологічно мотивував кожен крок їх поведінки, всебічно виявив їх характери. В трагічній долі однієї селянської родини драматург талановито розкрив ті вкрай важкі соціальні і побутові обставини, в яких перебувало селянство західних українських земель під владою Австро-Угорської монархії.
Такі страхітливі умови життя селянства Франко назвав галицьким пеклом. Жертвами боротьби за землю кінець кінцем стали і герої “Украденого щастя”. У різних місцях п`єси є екскурси в передісторію тих подій, яки лягли в основу твору.
Попереднє життя героїв драми склалося так, що зображене у творі є тільки закономірним, соціально зумовленим наслідком, про який можна сказати лише одне: інакше за тих умов не могло й бути.
Як великий художник-реаліст, Франко не мав потреби віддавати перевагу комусь із своїх героїв.
З однаковою любов`ю і сповненим болю співчуттям він малює і образ Ганни, і образи Миколи Задорожного та Михайла Гурмана, бо всі вони – представники народу, життя яких нещадно поламали важкі суспільні умови того часу.
З величезною силою проникливого знавця психології людини, Франко розкриває боротьбу почуттів у душі Ганни, тяжкі муки боротьби з власними невгамовними почуттями, що вибухали навально, невтримно. Тільки після відчайдушної внутрішньої боротьби Ганна переборює в собі почуття розпачу, страху, сорому і зрештою дає вол. Своєму сильному, незгаслому за довгі роки розлуки почуттю до Михайла. Та навіть відкрившись своєму милому в цьому, підкорившись його волі, зустрічаючись з ним наодинці і прилюдно, вона тяжко страждає, її сумління обпалює почуття сорому, її лякає людський поговір.
“Але стидно. Лице лупається. Шепчуть, пальцями показують”, – говорить вона Михайлові, коли той примушує її іти в танець біля корчми. Тільки згодом настав час, кали Ганна душевно урівноважилась і відчула себе щасливою. “Любий мій, – говорить вона Михайлові. – Тепер у мене ані крихіточки ніякого неспокою, ніякого сорому нема”.
При інших, справедливіших обставинах Ганні відкрився б цілком природний шлях – розірвати шлюб, з`єднатися з коханим і щасливо прожити свій вік. Але за тих умов цього не могло статися. Глибоко соціальний у своїй основі родинний конфлікт розв`язується трагічно. До цього веде розвиток усіх життєвих перипетій у долі героїв. “А основне “прокляте” питання: хто винен всьому тому?” – запитував Франко, закінчуючи характеристику образу жінки з “Пісні про шандаря” і відповідав: “Винне нещасливе улагодження наших родинних обставин, котре не дозволяє легально розірвати зв`язок, уже фактично розірваний, котре насилує любов і серце жінки і через те скривлює їх, зводить на манівці”. Цей висновок значною мірою можна застосувати і до характеристики образу Ганни.
Йдучи за народною традицією, значно розвинувши і збагативши її, Франко створив один з найсильніших в українській літературі типовий образ жінки-трудівниці, благородної в своїх прагненнях до родинного щастя і глибоко нещасливої в тому життя, якого вона зазнала. З такою ж високою драматургічною майстерністю створив Іван Франко образ Михайла Гурмана. Для Ганни і свого щастя (звичайно, в дусі уявлень і понять про нього тогочасного селянства) Михайло готовий і здатний був перебороти найважчі труднощі. Багатьма влучними деталями Франко показує, як служба у війську, а потім у жандармерії наклала свій негативний відбиток на характер Михайла.
У заключній сцені драми письменник ще раз тонко, узгоджено з правдою, підкреслив, що в душі Михайла до останньої хвилини жевріла іскра глибокої людяності, що не все в його натурі було спотворено соціальними обставинами і неслушними умовами особистого життя. Образ Михайла, як і образом Ганни, Франко показав, які могутні і благородні сили має народ.
Через товщу неправди і зла ці сили проривалися не раз у потворному, навіть в огидному вигляді. З великою теплотою й співчуттям письменник змалював також образ Миколи Задорожного – типовий характер західноукраїнського селянина-трудівника. Цей образ – один з найсильніших образів селян, створених Франком.
Інші дійові особи драми “Украдене щастя” виконують допоміжну, службову роль у зіткненнях, боротьбі, що розгортається між головними героями твору.
Але й ці образи яскраво індивідуальні, колоритні, типові для тогочасних умов життя західноукраїнського села і змальовані автором з великою реалістичною майстерністю. Герої Франка часто не висловлюють своїх думок до кінця, а тільки натякають на те, що вони знають, думають або про що лише здогадуються.
Однак ці натяки не лишаються нерозшифрованими, вони служать авторові тільки одним із засобів підсилення драматизму дії, поглиблення характеристики провідних персонажів, психологічної зумовленості їх поведінки та вчинків.