Творчість М.Коцюбинського
| Сайт: | Дистанційне навчання в школі |
| Курс: | Українська література 10_М29 копіювання 1 |
| Книга: | Творчість М.Коцюбинського |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | неділя 27 лютий 2022 23:26 |
1. Життєвий шлях
ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880). Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885).
Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П’ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.
На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію “Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв’язок. Цей зв’язок відбився на його творчості. У казці “Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра” (1895), “Пе-коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість “Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі “Жизнь” (1899, кн. 12). Багата творчими здобутками п’ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім’я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.
Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання “Лялечка” (1901). У “Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.
Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела “Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов’язок, повинен боліти чужим горем, як власним.
До теми “Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр “З глибини”, поезія в прозі “Пам’ять душі”, незавершений твір “Павутиння”, новели “Intermezzo” і “Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.
У п’ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання “Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті “Fata morgana” (опублікована в квітневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов’язаних з подіями першої російської революції. Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.
У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Сон”, “Лист” (1911), “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” (1912), а також повість “Тіні забутих предків” (1911).
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там “Коні не винні” та “Подарунок на іменини”. Художні нариси “Хвала життю!” й “На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис “Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису “На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття.
Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв’язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду. Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.
Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.
2. Огляд творчості. Жанр новели у творчості М. Коцюбинського
Невипадково М. Коцюбинського називають «великим Сонцепоклонником». Уся творчість письменника наснажена сонячним оптимізмом, вірою у високе призначення людини. Як талановитий новатор, він звертався до різних жанрів літератури.
Коцюбинський вважається найвидатнішим стилістом української прози. Він почав як реаліст і народник під впливом Панаса Мирного й Івана Нечуя-Левицького, пізніше, на початку XX ст., відійшов від цього напрямку й, хоча симпатизував народницьким поглядам, однак схилявся до імпресіоністичної манери.
Засвоївши традиції та досвід своїх славних попередників, Коцюбинський орієнтувався й на зразки світового письменства, був чутливий до тих нових віянь, що панували тоді в європейській літературі. З одного боку, був новатором щодо стилю та психологізму, з іншого - надмірного новаторства остерігався. У пристрасних дискусіях про нове та старе, модернізм і традицію, які захопили буквально всіх його сучасників, Коцюбинський участі не брав.
Поетика психологічних новел митця
У 1900-ті роки Коцюбинський пише три твори, що відкривають новий етап у його творчості: новелу «Лялечка», акварель «На камені» й етюд «Цвіт яблуні». У цих творах подано глибший психологічний аналіз, ніж у попередніх, вони показують, що Коцюбинський вийшов на цілком нову стежку - стежку імпресіонізму. На початку XX ст. відбувається якісний злам у творчості Михайла Коцюбинського. Він створює жанр психологічної новели, виробляє імпресіоністичну манеру письма.
Сюжет у психологічній новелі відходить на другий план. Портретні описи майже відсутні, змінюється функція обставин, усе підпорядковується одній меті -- тонкому проникненню в психологічний світ людини, нюанси душевних поривів і глибокі переживання, якої й становлять справжню драматургічну колізію новели.
Під впливом психологічної літератури та внаслідок спостережень у письменника складається уявлення про внутрішній світ людини як безперервний процес, який має свої періоди, спади та підйоми, що, власне, і становлять справжній сюжет багатьох його творів - у Коцюбинського формується художньо-психологічна композиція героя, яку він називає «кільця психологічного процесу».
Принципово новою стає й система поетики: письменник наче переломлює все те, що він зображує, крізь призму внутрішніх переживань персонажів. Коцюбинський змальовує не стільки вчинки, поведінку героя, навколишній світ, скільки його враження про самого себе та цей світ.
Основні риси індивідуального стилю М. Коцюбинського:
ü новаторство тем, ідей, образів, різноманітність жанрових форм.
ü композиційна майстерність творів, гармонійне поєднання всіх компонентів, їх відповідність ідеї твору.
ü різноманітність прийомів і засобів зображення: змалювання подій через психологічний стан героя; виділення в портреті рис і ознак, які доповнюють соціальну характеристику героя; поєднання різних стильових засобів (наприклад, лірики і сатири), багатство і краса вжитих тропів, надзвичайно висока мовна культура.
3. Ключові поняття
- Ø І м п р е с і о н і з м — (від фр. impression - враження) — мистецький напрям, що склався в європейському малярстві, літературі, музиці впродовж останньої третини XIX ст. і далі активно розвивався в перші десятиріччя XX століття. Це було мистецтво передачі безпосередніх вражень від дійсності, які передавались через су б’ є к т и в н і переживання митця.
- Ø Новела – (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.
- Ø Поезія в прозі — це невеликий ліро-епічний твір, написаний ритмічною прозою, який відзначається образністю, стрункістю композиції, сконцентрованістю змісту.
4. Психологічна новела «Intermezzo» з жанровими ознаками «поезії у прозі».
Інтермецо (іт. intermezzo, від лат. intermedius — що знаходиться посередині, проміжний) — невелика музична п'єса, що розташовується зазвичай всередині циклічного твору і служить для зв'язки між частинами. Для ліричного героя новели Коцюбинського така музична перерва — відпочинок серед полів, серед музики вітру й сонця.
Історія написання
Новела була написана 1908 року, коли письменник жив у Чернігові. Ще були свіжі спогади про події революції 1905–1907 рр. Після її поразки настала «чорна реакція»: після певного розгублення царський уряд повів рішучий контрнаступ, жорстоко розправляючись із учасниками подій 1905 року. Суспільно-політична атмосфера тих днів дуже добре відтворена в листах Коцюбинського. Так, 13 липня 1905 р. він пише В. Гнатюкові: «…Перед кількома днями довелося стояти кілька хвилин перед рушницями козаків, виміреними в публіку, і чекати, що ось-ось ляжеш трупом». За угодою з Вільгельмом II частину армії із західного кордону було перекинуто в глиб країни для придушення селянських повстань. Козакам наказано поводитися з селянами, як з ворогом на окупованій території. Грізна примара «столипінського галстука» нависла над країною. За цих умов частина інтелігенції зневірилася в подальшій боротьбі. Серед неї посилилися ідейні хитання. Дехто вдався до «богобудівництва» і «богошукання» або намагався сховатися за вивіскою «мистецтво для мистецтва».
У суспільстві запанував настрій апатії, втоми. У листах письменник із глибоким сумом відгукується про цей час: «Взагалі переживаємо подлі часи. Суспільність, забита, злякана, втомлена, сидить над розбитим коритом і апатично, без мрій, дивиться на мур, що стоїть перед нею».
Автобіографічна основа новели
Епізод, що ліг в основу новели «Intermezzo», дійсно мав місце в житті М. Коцюбинського. Вкрай виснажений службою, громадською роботою, знесилений хворобою, письменник мріяв про відпустку, тому звертається до знайомих і друзів із проханням прийняти його на літній відпочинок, бо «дуже втомлений — і так хочеться мені спочити серед природи!.. Може б, вдалося мені написати щось серед сільської тиші» (з листа Мамерту Віктемському). В одному з листів, написаних 1908 року, читаємо: «…душа ледве держиться в тілі».
Давній знайомий Коцюбинського Євген Чикаленко запрошує його до себе в маєток у селі Кононівка. Письменник з радістю прийняв запрошення. У листі цього періоду до своєї знайомої О. Аплаксіної Михайло Михайлович зазначає: «С тех пор, как я очутился в полном уединении — чувствую, как я страшно устал душою. Не физическая усталость, а душевная. Не хочеться видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твоё сердце, хочется очиститься и отдохнуть». У листах до дружини письменник зізнається: «Погано, що й досі не можу сісти за роботу. Чи то сільське повітря, чи втома, але не хочу писати, думки не йдуть до голови, хоч це мене мучить. Може, таки переможу себе». Через деякий час: «…і знову не хочеться писати». А також: «Людей просто не переношу, а коли, гуляючи, десь бачу людину, то тікаю, щоб не стрітись… Писати почав та й кинув…». Нарешті в листі згадуються ті образи, які згодом стануть дійовими особами твору: «Так полюбив зелені простори, сонце, що мені жалко години, проведеної в хаті». Ці рядки стали свідченням того, що втома відступає, що письменник починає помічати красу природи і вона не залишає його байдужим, він захоплюється нею, він живе повнокровним внутрішнім життям і готовий свої переживання вилити на папір. Прийшов час творити.
За кілька днів до від'їзду з Кононівки письменник починає писати «Intermezzo». Про це дізнаємося з листа дружині від 9 липня 1908 року: «…цілий ранок сидів на човні у болоті, серед комишів, робив студію… близько був до природи, а безлюддя заспокоїло мої нерви». З цих рядків стає зрозуміло, чому автор присвячує новелу саме Кононівським полям.
Дійові особи
Образна система твору передає перебіг складного психологічного процесу, який відбувається в душі головного героя. За допомогою цих образів автор відтворює не стільки події, скільки складну душевну боротьбу.
Образи новели можна поділити на такі групи:
- зорові (ниви у червні, сонце, три білих вівчарки)
- слухові (зозуля, жайворонки)
- алегоричні (моя утома, залізна рука города, людське горе)
Образ сонця є наскрізним у новелі. Сонце не тільки змінює настрій героя, а й, проникаючи глибоко в його душу, надає іншого смислу його існуванню. На початку твору ми спостерігаємо за тим, що герой знаходиться ніби поза реальністю, він не помічає нічого навколо себе, навіть протиставляє себе природі та й самому життю, символом якого і є сонце: «На небі сонце — серед нив я». Поступово сонце витісняє з душі втому та знесилення. Про це свідчать рядки: «Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів…». Отже, сонце в новелі — це джерело енергії та сили. Фраза «Погаси сонце й засвіти друге на небі» означає остаточне звільнення людської душі від старого, небажаного, від того, що пригнічувало.
Ще один наскрізний образ новели —зозуля, що символізує час.
Тож не дивно, що саме голос зозулі сповіщає про початок нового періоду в житті героя: «Як тільки бричка вкотилася на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу». Час лікує душевні рани. До зозулі-часу звертається ліричний герой із словами: «Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому».
Ми бачимо розгортання конфлікту між образами «моя утома» і «сонце». Сонце і життєстверджувальна енергія, яку воно несе, поступово витісняють із душі героя втому.
Інші образи новели поглиблюють цей конфлікт і увиразнюють. Моя утома, залізна рука города, людське горе пов'язані зі смутком, є причиною душевного дискомфорту, стресу, нервовості.
Сонце, ниви у червні, три білих вівчарки, зозуля, жайворонки — образи оптимістичні, світлі.
Розв'язання проблемного питання
У чому полягає особливість змалювання письменником пейзажу в новелі? –
Особливість змалювання письменником пейзажу в новелі в тому, що він передається через сприйняття головного героя. Можна сказати, що природи ми і не бачимо, адже це в душі героя, а не в природі жайворонок грає на арфі полів. Усе, що ми бачимо у творі, пов'язане з переживанням персонажа, його внутрішнім світом, тобто дія відбувається не в природі, а в душі ліричного героя. А дійові особи — це символи його суперечливих почуттів, які викликані не тільки внутрішніми, а й зовнішніми, в першу чергу соціальними, чинниками.
Головний герой новели
Ліричний герой — людина чесна, совіслива, з чутливою душею. Він не може розминутися із людським горем, як би не намагався. Проблеми — соціальні і громадські — невіддільні від його єства. Але настав час, коли сприймати їх він уже не може. Як признається сам: «Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть». Перевтома може привести його до психічного захворювання. Складається ситуація, коли персонаж не може бачити людей і вислуховувати їхні проблеми і в той же час не може не бачити і не слухати, він не може бути самотнім, але і спілкуватися він теж не може. Його свідомість вимагає відпочинку. Але ми навіть натяку не бачимо на те, що герой вирішив відмовитися від боротьби. Він потребує коротенького іntermezzo, щоб по його закінченню з новими силами повернутися до виконання своїх суспільних обов'язків.
Відчуття героя, зміни його психологічного стану можемо схематично відобразити таким ланцюжком: утома — стрес — іntermezzo — рівновага — спроможність знову сприймати людське горе. Мабуть, не випадково іntermezzo в цьому ланцюжку займає центральне місце. Людина — часточка природи, тому шукати перепочинку і душевної гармонії повинна тільки в ній. Як бачимо, результатом відпочинку стало повернення сил. Через образи природи, що символізують боротьбу в душі героя, автор показує, як до нього повертається рівновага, спроможність знову сприймати людське горе.
5. Повість «Тіні забутих предків»
Історія створення повісті «Тіні забутих предків»
Гірський край багато хто пробував описувати, але ніхто не зробив цього з такою досконалістю, як М. Коцюбинський. Надзвичайне враження справили на письменника відвідини Криворівні 1910 та 1911 року. У той час село Криворівня було улюбленим курортним місцем письменників як Східної так і Західної України. Тут неодноразово відпочивали І. Франко, Леся Українка, Василь Стефаник. Враження про Карпати, гуцульську Криворівню були такими сильними, що письменник вирішив написати твір. У липні 1911 року, прибувши із сином Юрієм до Криворівні, письменник вивчає життя гуцулів, їхні звичаї, фольклор, записує говірку. На три дні поїхав у гори. Разом з вівчарями спав, їв, блукав з їхніми отарами та начувся всього, чим багатий цей дивний світ.
Спогади письменника.
«Весь час проводжу в екскурсіях по горах, верхи на гуцульському коні, легкому й граціозному, як балерина. Побував у диких місцях, доступних не багатьом… Скільки тут красивих казок, переказів, вірувань, символів. Збираю матеріали, переживаю природу, дивлюсь, слухаю і вчусь! Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений».
Крім особистих вражень, працюючи над повістю, письменник користувався фольклорно-етнографічними збірниками В. Гнатюка, І. Франка.
Повість було закінчено 1911 року, а вперше надруковано в «Літературно-науковому віснику» в 1912 році у Львові.
А. Крушельницький сказав: «Гуцульщині «Тінями забутих предків» поставив М. Коцюбинський в українському письменстві віковічний пам’ятник».
Назва твору
Назва твору письменникові далася не відразу. Він перебирає тринадцять варіантів її. Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, - це таємничість і казковість, показати Карпати як своєрідний загадковий куточок, острівець із своїм, не схожим на звичайний, світом. Письменник намагався окреслити й обмежити простір, у якому розвиватиметься дія. І він записує: "В зелених горах".
Проте перша назва не вдовольнила автора. Мабуть, тому, що в ній не було головного - дихання гір, тобто того міфологічного світу, в якому жили люди, що їх населяли. Жили сьогодні, вчора, як і сотні років тому. А саме про цю заглибленість у віки Коцюбинському і хотілося сказати найбільше. Наступні варіанти пов'язані з пошуком назви, яка б містила саме такий зміст: "Тіні минулого", "Голос віків", "Відгомін передвіку", "Подих віків", "Голоси передвічні", "Спадок віків". Але й ці назви автора не задовольнили. У них не було людини, тобто того, чий голос долинає, чиє дихання чути. Новий варіант - "Дар предків забутих" також не влаштовував письменника. Дар - неконкретно, не-наочно. І він замінив цю назву іншою - "Тіні забутих предків". Тоді ще раз перебирає можливі комбінації із словом "предки": "Голос забутих предків", "Слідами предків", "Сила забутих предків". І, нарешті, остаточно зупиняється на назві "Тіні забутих предків", що містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків.
Іван Палійчук і Марічка Гутенюк — діти природи з вічною і вірною любов’ю до гір, «близьких й далеких верхів, що голубіли на небі», до смерекових чорних лісів «з їх синім диханням», до ясної зелені царинок, «що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев», їхнє чарівне кохання йде від дивовижних міфологічних вірувань гуцулів, від своєрідного розуміння таїн природи. Для них «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І їхнє кохання здається казкою, одночасно живою, близькою і зрозумілою усім людям. Милуватися красою художнього слова, неповторністю природи й душевно багатими натурами ми будемо на сьогоднішньому уроці.
Втілення М.Коцюбинським мандрівного сюжету у композицію повісті
В основу повісті покладений мандрівний сюжет про закоханих із ворогуючих родин, наприклад, із трагедії В.Шекспіра «Ромео та Джульєтта».
М.Коцюбинський показав не своїх сучасників, а давніх гуцулів, які жили давно і вірили у чудодійні сили природи, складали міфи та легенди.
Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою, бо їм судилося утілити гармонію людських душ, бути разом, не зважаючи на родову помсту, кровну ворожнечу.
Єдина сюжетна лінія: життя Івана Палійчука, яке поділене на дві частини: перша – щаслива із Марічкою, друга – сита й забезпечена, байдужа із Палагною.
Розкриттю головних персонажів допомагають образи природи, боротьба людини зі злими духами, обожнювання краси і зневага до буденщини.
Поступово автор вводить нас у незвичайний світ вірувань, звичаїв, обрядів. Серед розкішної, наповненої лісовими духами природи зароджується почуття кохання між Іваном та Марічкою, родини яких були ворогами.
Ні смерть брата, ні загибель батька не вплинули на душу хлопця так, як це вдалося спочатку маленькій дівчинці, згодом юній Марічці.
На фоні чудової природи вони зображені як її діти, для яких і гратися, і працювати, і творити так природно.
Перша частина життя Івана – жива природа, жива Марічка.
Друга – чорний ліс, Марічка-нявка.
Єднаються чоловіче і жіноче начала. Перевага – жіночого, бо ні на цьому світі, ні на тому Марічка не відпускає коханого.
Автор змалював реальне життя гуцулів на полонині, в селі із збереженням вірувань, звичаїв, обрядів гуцулів. Для них звичайною є зрада Палагни, бо це не страшний гріх. Тяжчим є ворожіння Юри-мольфара на життя Івана, який шукає розради в лісі. Там він зустрічається з чугайстром, від якого рятує Марічку-нявку, а сам падає у прірву.
М.Коцюбинський обіграв три основні складові життя гуцулів: вогонь, землю і воду.
Особливостями композиції є зображення духовного і матеріального світів, розкриття суті душі людини на прикладі всеохопного кохання.
Іван і Марічка поєдналися в смерті, кохана забрала його у свій світ, не залишивши ворожим душам його доброту, чисту довіру, його вірне серце. Мабуть, тому похорон Івана і зображений майже як весілля, мабуть, тому сумні мелодії на ньому переходять у веселі танці, жарти, пустощі. Дійсно, нема за чим плакати: Іван повернувся до Марічкн, до свого кохання, сенсу свого життя.
Чи перемогла смерть життя? Ні, скоріше, вона змирилася, що не владна над коханням, вічним і прекрасним, безмежним, як світ, бездонним, як віра.
Кохання Івана і Марічки — символ вічного кохання, почуття, яке переборює не тільки відстань, але й час, переборює смерть, межі людського існування. І мені здається, що воно тому таке сильне, що одухотворене силою мистецтва, пісні й музики, а також тому, що воно природне, розкриває питомі сили людини, а не протирічить її людській натурі. Можна сказати, що герої повісті "Тіні забутих предків" — це наші українські Ромео та Джульєтта, не менш прекрасні і не менш витончені й глибокі.
Є на світі дивовижна природа, але й є на світі дивовижне кохання, яке не закінчується зі смертю, а продовжує жити у серцях людей, у піснях, у згадках. Своїм твором «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський возвеличує чарівне почуття — кохання, нагадуючи людям, що воно головне у житті, що тільки воно зігріває серця, що тільки воно світить, як провідна зірка. І світитиме завжди!
6. Повість "Тіні забутих предків"
Тема повісті: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору, показ єдності людини і світу природи.
Ідея: гімн природи, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.
Проблеми:
- гармонія між людиною та світом природи;
- життя і смерть, добро і зло, проблема зради;
- сила кохання і неможливість існування без нього;
- вплив мистецтва на людину;
- роль праці в житті людей;
- стосунки батьків та дітей;
- язичество і християнство.