Творчість О.Кобилянської

Сайт: Дистанційне навчання в школі
Курс: Українська література 10_М29 копіювання 1
Книга: Творчість О.Кобилянської
Надруковано: Гість
Дата: неділя 27 лютий 2022 23:27

1. Таблиця «Тематична й жанрова різноманітність творів О. Кобилянської»

Рік виходу

Назва твору

Жанр

Тематика

1877

Вірші німецькою мовою «Гортенза», «Картина з життя Буковини», «Видиво», «Вона вийшла заміж»

Поезія

Спостереження та почуття, винесені молодою духовно багатою письменницею з реального життя

1883—1892

Щоденники

Мемуарна література

Внутрішнє життя творчої особистості, туга за красою, втіленням гуманістичних ідеалів

1891

«Людина»

Повість

Розповідь про дівчину, яка хоче бути самостійною, не залежати від вигідного заміжжя, але під тиском відповідальності за родину змушена йти звичним шляхом бідної провінціалки

1895

«Він і Вона», «Impromtu phantasie» («Фантазія — експромт»)

Повість новела

Роздуми про мистецтво і його роль у житті людини, значення для формування духовності

1896

«Царівна» «Що я любив»

Повість оповідання

Внутрішнє життя дівчини, яка, всупереч традиціям, прагне сама себе забезпечувати, відстояти власну людську гідність

1896

«Битва»

Оповідання

Душевні переживання з приводу загибелі лісу, який сам не може себе захистити

1896, 1897

«Аристократка», «Некультурна»

Новели

Про єдність людини й природи, одвічний пошук людиною щастя

1898

«Valse melancolique» («Меланхолійний вальс»)

Новела

Про долю трьох талановитих жінок, закоханих у мистецтво, що прагнуть до вільного, духовно багатого життя

1902

«Земля»

Повість

Розповідь про братовбивство, владу землі над людиною, селянську працю; життя, мораль села

1909

«У неділю рано зілля копала…»

Повість

Про кохання з усіма його виявами (на фольклорній основі)

1917

«Юда», «Назустріч долі», «Лист засудженого вояка до своєї жінки» та ін.

Новели

Антивоєнні, написані під враженням насильницької смерті безневинних людей

2. Повість "Людина"

Жанр: Повість.

Тема – зображення життя освіченої бідної жінки в глухому провінційному містечку.

Мрії Олени постійно розбиваються об мур обивательських уявлень: усі доводять, що жінка має бути тільки придатком і прикрасою чоловіка. Ідея – треба створити такі умови, так змінити лад, щоб кожна людина, особливо жінка, змогла відчути себе справді людиною і знайти своє місце в житті.

Головні герої “Людина” Олена Ляуфлер – головна героїня твору;

Епамінондас Ляуфлер – батько Олени, займає посаду лісового радника;

Пані радникова – мати Олени;

Герман-Євген-Сидор Ляуфлер – брат Олени; І

рина та Геня – сестри Олени;

Стефан Лієвич – студент-медик, коханий Олени;

Фельс – лісничий;

Маргарета – стара вчителька музики, подруга Олени.

“Людина” історія написання 

У 1887 р. з’являється оповідання «Вона вийшла заміж», присвячене Наталії Кобринській відомій у Галичині письменниці й громадській діячці, ініціаторові створення Товариства руських жінок, яке розгорнуло широкий феміністичний рух.

У 1891 р. в селі Димка нд Буковині Ольга Кобилянська пише повість «Людина» як досконало перероблену редакцію оповідання «Вона вийшла заміж».

У 1894 р. повість вийшла в журналі «Зоря».

Сюжет “Людина”

Події відбуваються в родині цісарсько-королівського лісового радника. Його донька — Олена Ляуфлер — головна героїня повісті. Вона читає серйозні книги, розмовляє з молодими людьми про “соціалізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке…”, відстоює рівноправність між чоловіком і жінкою.

Однак батьки не схвалюють прагнень дочки бути високоосвіченою людиною, оскільки вважають, що жінка повинна бути доповненням і прикрасою чоловіка.

Підтримує Олену лише Стефан Лієвич — молодий лікар, який, навчаючись деякий час у Швейцарії, захопився новими ідеями, зокрема й ідеєю емансипації жінок. Молоді люди мали побратися через два роки, після повернення Стефана з практики. Несподівана смерть нареченого від тифу підкосила Олену. Її брат, надія батьків, картярством і пияцтвом довів родину до зубожіння.

Батька через розтрату доручених йому грошей вигнали зі служби. Він бачить вихід зі скрутного матеріального становища лише в Олені, яка має одружитися із заможним паном К.  Однак дівчина чинить цьому опір, оскільки шлюб без любові вважає брудними стосунками. Олена бере на себе всі турботи, пов’язані з утриманням родини. Родина Ляуфлерів переїжджає до села, там орендує землю і тяжко працює. Але господар землі вирішує продати її, а новий має намір ґаздувати сам. Олена прагне знайти вихід, оскільки вона, як найсильніша, взяла на себе весь тягар відповідальності за родичів. В її душі відбувається страшна боротьба. З одного боку — зрада ідеалів і свого кохання, а з іншого — обов’язок перед рідними і матеріальна скрута. Олена погоджується на заміжжя із заможним лісником Фельсом, якого насправді не кохає.

“Людина” характеристика

Характерною особливістю мови повісті О. Кобилянської є її образність, емоційність. Особливу насолоду приносять читачеві описи Буковинської природи. У тканину розповіді органічно вплітаються роздуми героїні про вплив музики на почуття людини.

Твір багатий на діалоги, які часто переростають у монологи, де герої висловлюють свої погляди на проблему жіночої емансипації. Один із найпрекрасніших діалогів — прощальна бесіда закоханих Олени і Стефана.

У творі багато порівнянь, які підкреслюють емоційний стан головної героїні у ворожому їй оточенні. Олена порівнюється зі спійманим орлом, гнали її, «наче яку небезпечну дику тварюку», «мені здається так, немов тій собаці». У повісті зустрічаються прислів’я, що свідчить про близькість письменниці до народу («на милування нема силування», «і мудрому чоловікові не встид послухати поради», «біда ломить і залізо», «не мож інакше збирати, як сіялось» та ін.).

Зворушлива і лірична мова закоханих Стефана і Олени («серденько», «голубко», «рибчино», «любко», «любчику»). Лайливі вирази властиві мові радника, розлютованого непокірністю дочки («прокляття на тебе, невдячна гадюко!»). Отже, мова повісті сприяє кращому розкриттю теми та ідеї твору, характеризує образи і приносить читачеві естетичну насолоду.

Роль публіцистичних матеріалів

Повість О. Кобилянської «Людина» — художній твір, у якому використано багато уривків з публіцистичних матеріалів. Сама Ольга Кобилянська вважала це недоліком твору, адже ідеї твору часто розкривалися не в образах, а в публіцистичних діалогах. П

ізніше Кобилянська у своїй творчій практиці дотримувалась погляду, що ідея твору повинна бути втілена в образах, що треба писати так, щоб читач сам зробив висновок із прочитаного.

Тож наявні публіцистичні матеріали, з одного боку, обтяжують художню розповідь, з другого — розкривають переконання головної героїні про феміністичний рух і погляди тогочасного суспільства на роль жінки в ньому.

Недаремно цей твір названо «романом ідей». Олена і її наречений Стефан Лієвич говорять майже цитатами з філософських праць німецьких авторів. Звідти ж узяті й епіграфи до І та II глав.

Згадується також праця відомого російського критика Дмитра Писарєва. Йдеться про освіту жінок. Лієвич з розпачем говорить, що жінки в переважній більшості «в …глибокім сні остаються» і «мало журяться про свою самостійність!..» А якщо хто з жінок «старається збудити сонну сестру», то це викликає гнівний осуд суспільства. Вихід із такого становища Лієвич бачить у наступному: «Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони [жінки] малолітніми; однак, і сей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх …яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути! Се — знання!..» Втративши нареченого, Олена говорить батькові: «Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в життю другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсмь, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе Ніколи не буду жити брехнею… Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини…» Ці слова характеризуть Олену Ляуфлер як людину, яка високо ставить людську гідність, людину освічену, з критичним аналітичним розумом, що прагнула піднятися над міщанським оточенням. Як бачимо, провідні свої думки й переконання Ольга Кобилянська вклала в уста героїні Олени Ляуфлер. В одному з листів до Осипа Маковея (1895 р.) письменниця писала: «Для мене питання жіноче —точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, приміром такого роду,.як “Людина”». Таким чином, публіцистичні матеріали в повісті допомагають яскравіше відобразити характери героїв, їх думки та переконання, відтворити типові тогочасні обставини. Модернізм у повісті О. Кобилянська, вихована на класичній німецькій літературі, стала чи не першою представницею модернізму в українській літературі. Письменниця поділяла погляди ідеалістичної філософії на те, що в центрі всесвіту стоїть людина, її особиста свобода, її «Я». Ці погляди письменниці простежуються в повісті «Людина».

Головна героїня повісті Олена Ляуфлер говорить батькові: «Сама єсмь, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе…» Про модернізм письменниці свідчать і епіграфи, використані у творі. Ознаки модернізму простежуються і в розкритті образу головної героїні, який несе в собі деякі риси надзвичайно сильної особистості, яка протиставляється «натовпові».

Таким у повісті «Людина» є образ Олени Ляуфлер.

3. Повість "Земля"

Рід літератури: епос.


Жанр: соціально-психологічна повість.


Тема: трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків.


Ідея: пошук причин братовбивства; «земля повинна бути для людини, а не людина для землі», віра в духовне розкріпачення людини, в перемогу світлих начал життя.

 У повісті «Земля» (1902 р.), яка була написана на основі реального братовбивства, що ста­лося восени 1894 р. в с. Димка, О. Кобилянська змалювала широку картину життя буковинського села з усім комплексом суспільних процесів.

У цьому творі поєднуються елементи символічного та реалістичного стилів. Письменниці вдалося відтворити картину селянської психології, взаємин селянства з навколишнім світом, показати злочинну, на її погляд, владу землі над селянином.

Те­мою твору є трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків. В основі твору морально-етична проблематика, заглиблення у філософську і навіть містичну царину, притчева атмосфера, наскрізна символічність.

Провідна ідея повісті пошук причин братовбивства, тобто першогріха, зла у світі. Ця надідея розкривається у двох основних проблемах твору: людина й зем­ля та доля людини.

Герої

  • родина Федорчуків: Івоніка, його дружина Марійка, сини
  • старший — Ми­хайло
  • молодший — Сава
  • Анна — кохана Михайла
  • Рахіра — двоюрідна сестра Михайла і Сави, кохана Сави.
  • Композиція: композиційно твір складається із тридцяти двох розділів.

    У першому розді­лі — експозиція і зав’язка сюжетної лінії. Зав’язка сюжетної лінії завершується у третьому розділі, де Михайло й Анна зустрічаються в полі.

    Розвиток дії пов’язується з перебуванням Михайла у війську. Паралельно розвивається сюжетна лінія Сави — Рахіри, яка має великий вплив на юнака.

    Кульмінація — убивство Михайла.

    Авторка застосовує детективний прийом  — драма, що розігралася в лісі, у творі не показана. Головну увагу письменниця приділила зображенню реакції, яку викликала страшна подія в головних пер­сонажів твору та в односельців.

    Батьки й Анна запідозрюють в убивстві Саву, проте однозначної відповіді, хто вбивця Михайла, немає. У цій частині повіс­ті розвиток душевних переживань героїв досягає своєї кульмінації.

    Розв’язка сюжету логічно випливає з кульмінаційної частини. Івоніка почав втрачати віру в те, що він є господарем землі. Він відчув її владу над собою, відчув себе її рабом. В останніх трьох розділах розповідається про те, що сталося через шість років. Івоніка підтримав Анну, що вийшла заміж за Пет­ра (вони вирішили вчити свого малого сина, щоб відірвати його від землі).

    Отож події в основному розгортаються навколо двох братів і землі, що ви­ступає у повісті як самостійний образ, як вершитель людської долі. Найбіль­шого напруження дія досягає в картині братовбивства.

    Мотив влади землі зумовлює сюжетно-композиційну організацію тексту. Події у повісті хроно­логічно охоплюють час упродовж двох років. Проте важливу композиційну функцію відіграють ретроспекції (повернення в минуле персонажів) і пролепсиси (забігання в майбутнє), за допомогою яких розширюється часовий ви­мір.

     

    Авторка вдається до таких композиційних елементів, як описи (пейзажі, портрети, інтер’єри). Психологічної виразності О. Кобилянська досягає через діалоги, монологи, зокрема внутрішні, що фіксують переживання персонажів.

    У композиції «Землі» смислову функцію виконує епіграф, узятий із твору норвежця Юнаса Лі (поданий німецькою мовою), що увиразнює фатальність долі «дітей землі»:

    «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила до­ля, але тут, у наших серцях, вона найглибша».

    Таким чином наголошується, що хоч проблема власності на землю соціальна, авторка акцентує на мораль­но-етичних проблемах, і для неї важливо пояснити причини того, що сталося, дослідити психологію кожного персонажа. Таке ж змістове навантаження має епілог, у якому йдеться про те, що сталося з героями в майбутньому.

    У побудові повісті вагому роль відіграють образи-символи, лейтмотиви, під­текст, що свідчить про модерні засоби авторки у змалюванні картини буття героїв. Розповідь ведеться від третьої особи.

  • Проблематика:

    • сакрально-містичного зв’язку людини і землі;
    • влади землі над людиною;
    • фатуму, влади долі над людиною;
    • життя і смерті;
    • гріха і святості;
    • злочину і спокути;
    • любові й ненависті;
    • сумлінної праці на землі як священного морального обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття селянина.

    Художній напрям, стиль: модернізм, символізм.


    Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, сподівання хлібороба. Івоніка Федорчук, батько Михайла і Сави, — чесний господар; він із дружиною Марійкою невсипущи­ми трудами зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам: «Як я колись замкну очі, то хо­чу, аби моя земля перейшла в робучі руки».

    Земля для Івоніки — жива істота, він подумки розмов­ляє з нею. Старший син Михайло — його гордість і надія. «По всіх селах навкруги немає йому па­ри — такий добрий», — каже про нього літня селянка Докія. Так само прив’язана до землі дружина Івоніки, Марійка. Навчаючи молодшого сина, мати по­яснює, скільки праці вкладено в землю: «Лиш Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарика ми не дотикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні!»

    Письменниця майстерно відтворює діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, горе змінило їх, бажання помсти і ненависть до вбивці охопило їх. Але ж Сава тепер їх єдиний син. Івоніка блискавично хапає й ховає кулю, що випала з тіла Михайла під час експертизи, бо по ній можна впізнати вбивцю. Тужачи за сином, Івоніка знову згадує силу і владу землі: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї!» І коли Марійка почала ходити по ворожках, щоб дізнатися, хто ж убивця Михайла, Івоніка вдруге вдарив її, хоча до загибелі сина «й не кивнув пальцем на свою жінку».

    Не однаковими виросли їхні сини — Михайло й Сава. Михайло — роботящий, любить і пова­жає батьків, уміє і прагне працювати. Він любить землю, але людина для нього — дорожча. Поко­хавши бідну наймичку Анну, він ладен відмовитися від своєї частини землі, якщо батьки, які мрі­ють про заможну невістку, не примушуватимуть його до такого шлюбу.

    Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Цей образ нагадує міфічного Каїна. Він днями вештається лісами й луками з рушницею. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не лякала його. Савина прихильність до двоюрідної сестри, циганки Рахіри, злодійкуватої і ледачої, — це патологічний зв’язок, заснований на гріхові та злі.

    Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає любов українського хлібороба до землі й вистраждане упродовж багатьох поколінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У «Землі» всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібо­роба. У цьому творі вперше було висвітлено його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціальному, національному й психологічному. М. Коцюбинський писав авторці: «Я просто зачарований Вашою повістю — …і природа, і люди, і психологія їх — все це робить… сильне враження».

    Повістю «Земля» О. Кобилянська започаткувала символізм як модерністську течію в україн­ській літературі. Найпоказовіша ознака, що засвідчує належність «Землі» саме до символізму, — наскрізна знаковість, закодованість змісту. Повість дослівно оповита низкою деталей, які мало назвати прос­то символічними — вони містичні, через них у нашому світі виявляється світ потойбічний. Передовсім символи виступають знаками долі-фатуму, насування біди (обрив струни на весіл­лі; «заблуканий погляд» Сави та його пристрасть до вбивств; злощасні граблі, якими Марія про­хромила ногу, через що не змогла піти на прощу).

    У кульмінаційних сценах символічні деталі частішають, переплітаються, вливаються одна в одну, стають промовлянням Бога до людини, сповіщають містичний, вищий сенс того, що діється. І чутливіші, одухотвореніші герої сприймають їх. Кілька разів у мертвого Михайла починає іти кров: зразу — коли вперше до нього підходить Сава, потім -— коли Марія накинулася з прокльонами й бійкою на Анну. Напевно, це крик його душі, докір братові й печаль за тим, що Сава занапастив себе смертним гріхом; у другому ж випад­ку — плач за коханою, жалість до неї, намагання подати знак матері, щоб одумалася.

    Найбільше ідейне навантаження мають три ключові символи повісті — сусідній ліс, теля, мі­сяць і зорі. Сусідній ліс — символічне втілення его, сліпого інстинкту, а саме це визначає натуру Сави; власне, сусідній ліс — його стихія. О. Кобилянська натякає, що саме втрата здатності відчувати, розпізнавати гріх і є першозерниною зла, сатанинством. Тому Анна так жахається сусіднього лісу, інтуїтивно відчуває небезпеку, що з нього чигає. Аж тепер стає зрозуміло, що то під час першого побачення з коханим дівчині привиділася подоба самого князя тьми. Сяйво місяця натякає на позасвідому, містичну царину, де й кореняться причини, заховані по­яснення трагедії.

    Удаючись до символічних деталей, О. Кобилянська робить успішну спробу проникнути в надраціональні, позасвідомі обшири духовного світу. Вона вважає, що кожна людина проходить по життю тим шляхом, який їй накреслено згори, і ніщо не може змінити долі.

    Щоправда, доля час від часу подає певні знаки, які треба вміти бачити й розуміти. У творі ці знаки стають своєрідними символами, які так і лишаються для героїв нерозгаданими, тим самим підтверджуючи знову ж таки невідворотність долі. Кобилянська виступила як прозаїк-новатор, як письменник глибоких душев­них переживань та напруженої думки.

    Іван Франко не випадково поставив її на чолі «нової школи» в українській літературі: авторка у своїх творах вперше пояснювала поведінку людини психічними імпульсами, відкривала читачеві глибокі таємниці людської душі.


4. Новела «Valse melancolique»

Новела «Valse melancolique - «музично-пластична поема в прозі» (Леся Українка)

Новела О. Кобилянської «Valse melancolique» була опублікована у 1898 р. в «Літературно-науковому віснику», хоча її німецькомов- ний варіант написано чотирма роками раніше.

Сюжет. «Valse melancolique» — історія життя трьох талановитих дівчат — вчительки Марти, художниці Ганни та піаністки Софії, світовідчуття та життєва позиція яких не відповідали тогочасним уявленням про роль жінки в суспільстві.

Тема. Основною темою новели «Valse melancolique» є художнє зображення долі талановитої жінки, яка присвятила своє життя служінню мистецтву.

Зміст новели розкривається через художнє відтворення думок і почуттів жінок-естеток.

Героїні твору — сильні, вольові, самодостатні, горді та незалежні жінки, які прагнули утвердитися в патріархальному світі. Вони не боялися залишитися незаміжніми, а особисте щастя вбачали у мистецьких пошуках. У цих жінок різний характер, але об’єднує їх здатність до милування красою, прагнення до гармонії життя, фізичної та духовної досконалості.

Починається твір сповіддю Марти. Її емоційна оповідь вводить читача у світ музики, з яким асоціюється постать Софії. Дві подруги — Марта та Ганна — мали схожі погляди на життя, мешкали разом. Після підвищення орендодавцем оплати за квартиру, дівчата були змушені шукати третю співмешканку, якою стала піаністка Софія. Знайомство з дівчиною відбувається опосередковано — служниця повідомляє про неї, акцентуючи увагу на деталях її гардеробу, зокрема подертих рукавичках та гудзику від пальта, що тримається на одній нитці. Згодом перше упереджене враження про нову співмешканку кардинально змінюється після зворушливого виконання нею етюду Ф. Шопена. Дівчата розуміють, що Софія — глибока особистість, яка має вразливу душу і талант до музики.

Долі дівчат складаються по-різному. Марта виходить заміж і стає дбайливою матір’ю. Ганна виїздить до Риму, де знайомиться з чоловіком, зв’язок із яким не скріплюється справжніми почуттями та швидко розривається. Батька своєї дитини вона покидає, сином опікується сама. Найтрагічнішою виявилася доля Софії. Вона не мала можливості сповна реалізувати свій талант, оскільки не зуміла покрити великі видатки, потрібні для здобуття музичної освіти у Відні. Смерть матері, відмова рідного дядька у допомозі завдали дівчині великого душевного болю. Звук розірваної струни фортепіано став останнім акордом для змученого серця.

У літературній критиці були неоднозначні судження щодо розуміння ідейно-художнього змісту новели О. Кобилянської «Valse melancolique». Так, письменник О. Маковей сприйняв твір як позитивістський портрет трьох жінок — «простодушної», «зламаної» і «відважної». У радянські часи акцент робився на прагненні жінок - інтелігенток стати на шлях духовного розвитку, що на рубежі віків було недопустимим явищем. Сучасна дослідниця Т. Гундорова позиціонує цей твір лише як «жіночий духовний роман».

За жанром «Valse melancolique» — «музична новела».

Основними засобами розкриття психології персонажів є музичні образи та музичні переживання. Використовуючи неоромантичні засоби, О. Кобилянська створює образ естетки — творчої, духовно багатої особистості.

Письменниця першою в українській літературі зобразила європейський тип жінки-інтелігентки, яка є аристократкою духу, має високу життєву мету, прагне до власного вдосконалення, сповідує світові культурні цінності.

Новела «Valse melancolique» значною мірою має автобіографічний характер.

О. Кобилянська порівнювала своє життя із життям однієї з героїнь твору, а саме Софії Дорошенко.

Художні образи.

Софія — творчо обдарована особистість, лірична й емоційна. Зазнавши нещасливого кохання, дівчина шукає розради у мистецтві. Саме мистецтво стає для неї засобом саморозкриття, джерелом відновлення духовних сил.

Марта — втілення любові. Вона стримана, терпляча, жіночна, «ладна обійняти весь світ».

Ганна — емоційна, нестримна, вибухова, непостійна. Однак натуру мала чисту, без фальшу. Її гарячковість швидко змінювалась добротою та чуйністю. Вона талановита і живе своїм ремеслом, не переймається суспільною думкою про себе.

Отже, жінки у творах О. Кобилянської — сильні інтелектуально, психологічно, морально, а також надзвичайно емоційні й чуттєві. Такий неоромантичний ідеал вольової й незалежної особистості — важлива прикмета світовідчуття та художньої манери письменниці. Персонажі наділені характером сильної, небуденної особистості, психологічно витончені, що спонукає читача до пошуку в повсякденному житті гармонії, краси та досконалості.