Творчість Л.Українки. Пейзажна та інтимна лірика («Стояла я і слухала весну…», «Хвиля», «Уста говорять: «він навіки згинув!...»»)

Сайт: Дистанційне навчання в школі
Курс: Українська література 10_М29 копіювання 1
Книга: Творчість Л.Українки. Пейзажна та інтимна лірика («Стояла я і слухала весну…», «Хвиля», «Уста говорять: «він навіки згинув!...»»)
Надруковано: Гість
Дата: неділя 27 лютий 2022 22:59

Опис

 

1. Поезія «Стояла я і слухала весну»

Цей вірш можна з повним правом віднести і до пейзажної, і до інтимної лірики поетеси. Леся Українка особливо любила весну як пору відродження, оновлення, надії. Тому лірична героїня її поезії стояла і «слухала весну», яка їй «багато говорила», співала пісні про любов, молодість, радощі й мрії. Звертає на себе увагу перевага слухових відчуттів — слухала — співала — шепотіла — переспівувала.

Структурним центром вірша є символ весни (любов, молодість, надія). Особливість поезії полягає в наскрізній персоніфікації образу природи, тому лірична героїня «слухала весну», весна їй «багато говорила…, співала пісню…, таємно-тихо шепотіла. Один мотив указує на романсову композицію. Пісенна інтонація відтворена в п’ятистопному ямбові.

Вражає сила почуттів ліричної героїні, підкреслена різноманітними художніми засобами:

Епітети (пісню дзвінку, голосну).

Метафора (весна співала, знов таємно-тихо шепотіла).

Синоніми (таємно, тихо).

Інверсії (стояла я).

Повтор (вона мені, вона мені)

Отже, використання різноманітних художніх засобів дало можливість письменниці в межах однієї ліричної поезії поєднати пейзажні малюнки з особистими переживаннями людини.

2. Поезія «Хвиля»

Поезію «Хвиля» дослідники вважають вершиною пейзажної лірики Лесі Українки, одним із кращих її мариністичних творів. Зміст вірша можна розглядати як алегорію людського життя. Пейзажна картина «Хвилі» змальовує мінливу морську хвилю — то гучну, світлу і сильну, то смутну, каламутну. Бурхлива уява поетеси зазирає на дно моря, де хвиля то «колише молюски», кладе карби (фарби) на коралі, береже скарби моря, то виринає грайливо й плюскочеться між сестер.

Образи вірша: море — символ свободи; Хвиля — заклик до руху, можливість життєвого вибору.

Особливості ритмомелодики: зміна 1-, 2- і 4-стопних рядків хорея залежно від їх художнього навантаження. («Рабська перспектива» хвилі (мінорна тональність): «колихати малі молюски», «вартувати морю скарби»; імовірність полинути «межі сестри, межі милі, вільні хвилі» (мажорна тональність).)

Мета використання змін ритму — відтворення картини морської стихії, яка знаходиться в постійному русі, коливання хвиль, натяк на мінливість людського життя, різкі зміни в ньому.

Художні засоби створення образів — персоніфікація («Хвиля йде, вал гуде»), колористичний контраст (допомагає увиразнити зміни настрою — картини переможного наступу хвилі на берег створюються за допомогою світлих барв — вал «білий», «срібний»; шлях хвилі назад з плачем горне до себе «баговиння тьмяне, чорне»).

Порівняння — «відпливає посумніла, мов до гробу», «буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски».)

Поетеса широко використовує звукопис (асонанс — використання и, і: «Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, та алітерацію — використання ч, ж, с: «і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне?), відтворюючи шум моря.

Вдало використане розгорнуте риторичне запитання («Чи вона йде до дна?», «там вона довіку стане й не повстане?», «переможно валом сплесне і воскресне?»)

Дослідники неодноразово звертали увагу на подібність зображення морської стихії Г. Гейне та Лесею Українкою. Дійсно, Гейне в останньому циклі поезій «Книга пісень» «Північне море», написаному незвичним для німців того часу верлібром, який найкраще передавав шепіт та ритм морських хвиль, що напливають і відходять від берега, створює гімн чарівній німецькій природі. Вільний вірш поезій циклу Гейне і «Хвиля» Лесі Українки зміною ритму створюють подібний емоційний фон.

Отже, як цикл поезій «Північне море», так і вірш «Хвиля» — це гімн людині-філософу, яка нарешті зрозуміла можливість життєвого вибору, здобула віру у свої сили.

3. Поезія «Уста говорять: «він навіки згинув!...»»

Інтимна лірика Лесі Українки невелика за обсягом, але сповнена драматизму, несподіваних розв'язок. У ній — і протиборство зі стихією, і жадоба перемоги, і витривалість у смертельному двобої з ворогом, і революційна пристрасть. Стає зрозумілим, чому поетесу звали дочкою Прометея. Ми маємо можливість ознайомитися зі своєрідним ліричним щоденником, у якому зафіксовано найдраматичніший період життя письменниці. Мова піде про вірш, присвячений Сергію Мержинському. Лірична героїня цього твору не боїться показати себе слабкою, люблячою, ніжною і вразливою, але вона здатна на боротьбу і двобій навіть зі смертю заради справжнього кохання.

Поезія «Уста говорять: «він навіки згинув!...»» – одна із сумних історій стосунків ліричної героїні та її коханого. Вона (лірична героїня, а з нею і поетеса) вже пережила його втрату, вона не може його забути, тому їй здається, що коханий увесь час поряд, підтримує її. У піснях, у мріях героїня хоче забути муку, бо він — все одно завжди поруч. Засобом психологічної характеристики героїні в цій поезії є рефрен: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Саме ці повтори та останній рядок вірша — «Тебе нема, але я все з тобою!» стверджують ідею невмирущості справжнього кохання та розкривають психологічний стан ліричної героїні, у серці якої коханий житиме завжди.