Українська мова .Теоретичний матеріал

Сайт: Дистанційне навчання в школі
Курс: Українська мова копіювання 1
Книга: Українська мова .Теоретичний матеріал
Надруковано: Гість
Дата: понеділок 28 лютий 2022 00:18

Зміст

1. Мова як знакова система і суспільне явище.

Мова є суспільним явищем. Деякі вчені схиляються до думки, що мова — продукт розвитку суспільства, тому нерозривно з ним пов’язана. Цей зв’язок на всіх етапах розвитку мови взаємозумовлений, оскільки поза суспільством мови немає, як не існує й суспільства без мови. Мова належить соціальному досвіду людства, розвивається разом із суспільством і засвоюється кожною людиною тільки завдяки спілкуванню з іншими людьми. Вміння говорити, висловлювати свої думки не природжена, а набута здатність людини. За допомогою мови люди обмінюються думками і досягають взаєморозуміння.

Отже, мова є найважливішим засобом спілкування між людьми. У цьому полягає головна її функція — комунікативна. Суспільний характер мови, сама її суть значною мірою зумовлюються цією функцією й виявляються в ній. Проте роль мови не обмежується лише комунікативною функцією.

Спілкуючись між собою, люди обмінюються думками, передають їх один одному, виражають бажання, почуття тощо. Це стає можливим тому, що думки, втілюючись у слова, їх форми, словосполучення, речення, набувають матеріальної оболонки. Саме в мові матеріалізується людська свідомість. Бути засобом реалізації (вираження) людської думки — це друга функція мови, яку називають експресивною або виражальною.

Мова є важливим засобом пізнання світу — у цьому полягає когнітивна (пізнавальна, гносеологічна) функція мови. Набуті людством знання накопичуються й зберігаються в лексиконі людини. Так, наприклад, українське слово «шлюб» походить від давнього іменника «злюб». Отже, шлюб у давніх українців був результатом любові. Таким чином, у мові закріплюється досвід практичної діяльності людей.

Бути засобом формування людської думки — це третя функція мови, яка настільки тісно переплітається з виражальною, когнітивною, що багато хто з учених розглядає їх як одну —мислеоформлювальну.

Естетична функція мови виявляється у вираженні ставлення мовця до змісту його повідомлення. Ця функція реалізується за допомогою вигуків, зменшувальних слів, інтонації.

Експресивна функція мови передбачає представлення у висловлюванні самого мовця. Кожне наше висловлювання, несучи певну інформацію, водночас містить повідомлення про автора. Наприклад, із рядків Лесі Українки:

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься,

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється,—

проглядає постать автора як патріота, освіченої людини, що безмежно віддана рідній країні. Адже, говорячи про щось, людина мимохіть надає інформацію про себе, свою вдачу, звички, виховання, рівень освіти. 

Кумулятивна (культуроносна) функція полягає в тому, що мова зберігає й передає знання про дійсність, культурні традиції наступним поколінням. Так, ми звикли, що, спілкуючись зі своїми маленькими дітьми, матері з покоління в покоління вживають велику кількість пестливих слів, уникають слів з негативним відтінком у значенні. У народних піснях зафіксовано тужіння матерів за синами, що йдуть на війну. Натомість скупий вираз «Зі щитом чи на щиті», яким проводжали на війну своїх синів спартанки, свідчить про традицію не давати волю емоціям, про стриманість у материнських переважаннях, що характеризувало культурні традиції Спарти. Ось чому важливим є також поняття культурної компетенції — правильного сприйняття й оцінювання інших культур.

Найважливішими є комунікативна й когнітивна функції мови. Деякі мовознавці виокремлюють факультативні функції мови (тобто такі, реалізація яких у мовленні є необов’язковою): магічну, констатуючу, фактичну, метамовну, перцептивну, сигніфікативну та інші.

Усі функції мови існують в єдності: люди, спілкуючись між собою, оформлюють свої думки в матеріальну оболонку — мову для передачі їх одне одному. Саме в такій взаємодії своїх функцій мова є суспільним явищем.

Нині спостерігається звуження функцій мови. Це можна пояснити тим, що в закладах освіти різного рівня (у школах, ВНЗ) не завжди повною мірою використовують рідну українську мову, багато функцій якої виконує мова сусідньої держави — російська.

2. Мова і держава. Українське законодавство про мову. Мовна ситуація в державі. Мовнi обов’язки громадян.

Національна мова — це мова, що є засобом усного й писемного спілкування нації. Літературна мова — унормована й загальноприйнята форма національної мови. Не слід плутати це поняття з мовою літератури, яка не завжди унормована, іноді містить діалекти, нецензурні вирази. До літературної мови не входить діалект — різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей.

Рідною мовою ми спілкуємось від народження в родині. Рідна мова може бути водночас і національною. Наприклад, українська мова є мовою української нації й водночас рідною мовою більшості українців. Вірменська мова не є національною мовою українців, але є рідною для представників вірменської діаспори, що проживають на території України.

Мовознавці нараховують близько 200 урядових постанов проти розвитку української мови за останні два століття. Ось їх далеко не повний перелік: 1627 р.— патріарх Філарет видає постанову, «чтоб впредь никто никаких книг литовския печати не покупали» (так називали книги з українських та білоруських друкарень);

1667 р.— цар Олексій забороняє друкувати книжки на території України;

1690 р.— патріарх московський Йоаким проголошує «анафему» на «киевские новые книги», писані українською мовою;

1693 р.— заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книжки;

1709 р.— указ Петра І про запровадження цензури під час друкування українських книжок у Москві;

1729 р.— указ Петра ІІ, який зобов’язував переписати з української мови російською всі державні постанови й розпорядження;

1731 р.— вимога Анни Іоанівни вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке»;

1763 р.— наказ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії;

1764 р.— інструкція Катерини ІІ князю О. В’яземському про посилене зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії;

1769 р.— сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті букварі, що вже були розповсюджені;

1783 р.— запровадження в Київській академії та українських колегіях навчання російською мовою;

1784 р.— наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів КиєвоМогилянської академії, які послуговувались українською мовою;

1859 р.— заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині;

1863 р.— таємний циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва («никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может…»);

1864 р.— флігель-ад’ютант Олександра ІІ барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами»;

1876 р.— Олександр ІІ, перебуваючи у м. Емс, написав указ про заборону видань українською мовою;

1888 р.— указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами;

1908 р.— указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні;

1914 р.— заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, розгром товариства «Просвіта», депортація тисяч українців до Сибіру та ін.

Наведемо діаграму з автореферата докторської дисертації Н. Ф. Непийводи про кількість видань українською мовою літератури з природничих та технічних наук. 

Як бачимо, дані свідчать про те, що тенденція русифікації почала занепадати лише в середині 90-х років XX ст. Нині в Україні діє Закон про мови (див. Базовий закон України «Про мови України»).

Базовий Закон України «Про мови України»

Цей Закон визначає принципи державної мовної політики в Україні, порядок застосування української мови як державної мови, російської, інших регіональних мов, а також мов міжнародного спілкування, інших іноземних мов.

Цей Закон, враховуючи, що право на вільне використання мов у приватному та державному житті є невід’ємним правом відповідно до принципів, проголошених у Міжнародному пакті Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права, та відповідно до духу Конвенції Ради Європи про захист прав і основних свобод людини, базується на змісті Конституції України, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин.

Стаття 2. Право мовного самовизначення

1.Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання.

2.Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову.

Стаття 3. Законодавство України про мови

1.Законодавство України про мови складається з Конституції України, цього Базового закону України «Про мови України», Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» та інших міжнародних договорів, що регулюють використання мов, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Особливості використання мов в різних сферах суспільного життя можуть визначатися іншими законодавчими актами, які повинні базуватися на нормах цього Закону.

2.Якщо чинним міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України про мови, то застосовуються норми, які містять більш сприятливі положення, що стосуються прав людини.

Стаття 4. Цілі і принципи державної мовної політики

1.Державна мовна політика України базується на визнанні української мови державною мовою, російської, інших регіональних мов, мов міжнародного спілкування, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.

2.Стосовно української мови як державної мови, російської, інших регіональних мов Україна дотримується у своїй політиці, законодавстві та практиці таких цілей і принципів:

1)визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням;

2)забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави;

3)сприяння використанню російської, інших регіональних мов в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови;

4)підтримання і розвиток культурних взаємин між мовними групами;

5)забезпечення належних форм і засобів вивчення української мови як державної мови, вивчення російської, інших регіональних мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних і комунальних навчальних закладах;

6)сприяння здійсненню наукових досліджень у галузі української мови як державної мови, російської, інших регіональних мов в учбових закладах і наукових установах;

7)розвиток відповідних видів міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;

8)поважання меж ареалу розповсюдження регіональної мови з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод розвитку цієї мови.

Стаття 5. Державна мова України

1.Державною мовою України є українська мова.

2.Українська мова як державна мова обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються цим Законом. Держава сприяє використанню державної мови в засобах масової інформації, в науці, культурі, в інших сферах суспільного життя.

3.Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами у цій сфері.

4.Норми української мови встановлюються у словниках української мови та українському правописі. Порядок затвердження словників ­української мови і довідників з українського правопису як загальнообов’язкових довідкових посібників при використанні української мови, а також порядок офіційного видання цих довідників визначається Кабінетом Міністрів України. Держава сприяє використанню нормативної форми української мови в засобах масової інформації, інших публічних сферах.

Визначальними чинниками сучасної мовної ситуації в Україні є:
1) наявність регіонів з неоднорідними національно-культурними і мовними,
а також соціально-політичними традиціями та орієнтаціями, що зумовлено поперед, нім тривалим роз’єднаним існуванням різних частин України у складі різних держав і різним часом (аж до середини XX ст.) об’єднання їх у складі однієї держави — України.
Відмінності між регіонами полягають у різному ступені української національної самосвідомості, державотворчій активності. Зважаючи на це, у «Державній програмі розвитку української мови та інших національних мов в Українській PCP на період до 2000 року» у різних регіонах було передбачено різні терміни її виконання;
2) надзвичайна важливість мовного питання в етнокультурному й політичному житті України;
3) мовна політика в державі визначена Конституцією України, відповідними зако­ нами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про рекламу», «Про захист прав споживача», «Про збройні сили України» та ін.
З 1997 p., коли діяльність виконавчої влади у сфері мовної політики на загально­ державному рівні активізувалася, триває наступний етап у розвитку мовної ситуації в Україні. Було подано на розгляд Верховної Ради проект нового закону «Про розвиток і застосування мов в Україні» та напрацьовано комплексну програму «Українська мова», в яких передбачалося істотне розширення функціонування державної мови в
таких сферах, як збройні сили, правоохоронні органи, інформатика тощо, притому ставилося питання про використання літературної, унормованої української мови.
Проте ці документи не були прийняті, лише видавалися закони Кабінету Міністрів. Не виконана в повному обсязі Державна програма 1991 р. Конституційний Суд України 1999 р. подав офіційне тлумачення положення Конституції України щодо сфер засто­ сування державної української мови як обов’язкової в органах законодавчої, виконав­чої та судової влади, в інших державних органах, у збройних силах, у державних навчальних закладах. Володіння українською мовою є однією з обов’язкових умов для
заміщення посад у державних органах.
Мовне питання використовується у розрахунках політичних сил України, які
виходять із власних інтересів і активізуються під час виборчих кампаній. Загалом же спостерігається поступове виправлення мовної ситуації в країні на користь україн­ської мови, що засвідчує незворотність цих процесів (Із журналу «Мовознавство»).

МОВНІ ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН 
1. Мова — запорука iснування народу. Захищаючи рiдну мову, ти захищаєш свiй народ, його гiднiсть, його право на iснування, право на майбутнє. Не ухиляйся вiд цiєї боротьби! 
2. Захист рiдної мови — найприроднiший i найпростiший, найлегший i водночас найнеобхiдніший спосiб нацiонального самоутвердження i дiяльностi в iм’я народу. Маєш нагоду бути борцем за свiй народ — будь ним! 
3. Володiння рiдною мовою — не заслуга, а обов’язок патрiотів. «Вони (українці) повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною» (М. Драгоманов). 
4. Розмовляй рiдною мовою — своєю i свого народу: скрiзь, де її розумiють, з усiма, хто її розумiє. Не поступайся своїми мовними правами заради вигоди, привiлеїв, лукавої похвали — це зрада свого народу. 
5. Ставлення до рiдної мови має бути таким, як до рiдної матерi: її люблять не за якiсь принади чи вигоди, а за те, що вона — мати. 
6. Сiм’я — первинна клiтина нацiї. Щоб вона не омертвiла i не вiдпала вiд нацiонального органiзму, її має живити культ рiдної мови. Тому розмовляй у сiм’ї мовою своєї нацiї. Не вмiєш — учись. Прищеплюй дiтям ставлення до мови як до святинi, найдорожчого скарбу. 
7. Допомагай кожному, хто хоче вивчити українську мову. 
8. Нiколи не зупиняйся у вивченнi рiдної мови. «Усi головнi європейськi мови можна вивчити за шiсть рокiв, свою ж рiдну треба вчити цiле життя» (Вольтер). 
9. У твоїй хатi завжди мають бути українськi книжки, журнали, газети. Не забудь i про дитячi видання. Хай звучить у твоїй хатi українське слово з теле- i радiоприймачiв. 
10. Пiдтримуй усi починання окремих осiб i громадськостi, спрямованi на утвердження українськоi мови. 
11. Не будь байдужим до найменших виявiв обмежень чи зневаги української мови. Стався до iнших мов так, як би ти хотiв, щоб ставились до твоєї рiдної мови. 
12. Подбай, щоб у мiсцi твоєї працi (навчання) обов’язково був створений осередок Товариства «Просвiта». 
13. Бережи своє iм’я та iмена своїх близьких вiд лакейських деформацiй за чужомовним зразком. Пестлива форма власних iмен, особливо дитячих, не повинна виходити за межi української мови, нацiональної традицiї. 
14. Пам’ятай: найкращi вчителi мови для дiтей — це мати i батько. 
15. У наш час доволi поширенi змiшанi шлюби. Цiлком природно, що в таких сiм’ях виникає проблема вибору мови. В iдеалi тут повиннi звучати обидвi мови, однак не в якомусь змiшаному виглядi, а кожна — у своєму лiтературному варiантi. 
16. Батьки в таких сiм’ях повиннi використовувати обидвi мови не просто для спiлкування, а як засiб залучення своїх дiтей до багатств духовної культури обох народiв. 
17. Незнання рiдної мови не звiльняє тебе вiд обов’язку i не позбавляє права боротися за неї, за те, щоб твої дiти i внуки мали можливiсть знати i користуватися мовою свого народу. 
18. Вивчай iншi мови. Це дасть можливiсть не тiльки оволодiти ключами до скарбниць духовностi iнших народiв, але й об’єктивно оцiнити свою мову, її сильнi та слабкi сторони. «Хто не знає чужих мов, той нiчого не вiдає про свою власну» (Й. В. Гете). Знання чужих мов пробуджує бажання працювати для утвердження i розвитку рiдної мови, сприяти тому, щоб вона посіла гiдне мiсце серед авторитетних мов свiту. 
19. Якщо ти українець i живеш поза Україною, не дай використати себе для денацiоналiзацiї народу, серед якого перебуваєш, а тим бiльше — для боротьби з його намаганням утвердитись на шляху самостiйного розвитку. 
20. Нашому поколiнню випало складне i вiдповiдальне завдання — вiдродження української мови, державностi, нацiї. За нас цього нiхто не зробить. Це наш iсторичний обов’язок, виправдання нашого перебування на цьому свiтi. Не перекладаймо цього тягаря на плечi своїх нащадкiв, бо може бути запiзно. Дiймо. В iм’я нашого народу, в iм’я найвищих iдеалiв людства — свободи i справедливостi.

3. «Мовний суржик», його причини. Проблеми екології української мови.

Опрацюйте статтю. З’ясуйте за словником, що означає слово суржик. Сформулюйте основну думку тексту. Чому “суржик” шкідливий для будь-якої мови?

Сотні невольничих літ, упродовж яких знищували культуру українського народу, десятиліття панування тоталітарної Системи, коли все робилося для того, щоб “злилися нації”, щоб витворилася якась “універсальна” мова, спричинили деформацію всіх сфер життя українського народу.

Сотні бід тяглись за нами вслід,

Щоб нашу честь, язик, ім’я затерти…

З болем писав про трагічну історію народу Іван Франко.

Великої наруги зазнала мова. Українську мову офіційно забороняли (укази Петра І, Валуєвський циркуляр, Емський указ), вважали діалектом російської чи польської мов, сприймали як “хлопську”. Її свідомо вилучали зі сфери науки, техніки, діловодства… Поступово мова втрачала природну якість, натомість витворювався своєрідний різновид мови, який дістав згірдну назву “суржик”.

Мішаниною двох мов – української та російської – говорить нині частина громадян України, хоч загальновизнано, що скалічена мова отуплює людину, зводить її до примітиву. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Довільно змішуючи слова української та російської мов, відмінюючи слова і сполучаючи їх за зразком російської, творячи фрази всупереч моделям рідної мови, її носій мимоволі стає “напівмовним”.

“Суржик” в Україні є небезпечним, бо паразитує на мові, що творилася тисячоліттями, загрожує змінити мову (О. Сербенська).

 

4. Урок розвитку зв'язного мовлення

Офіційне і неофіційне, публічне і непублічне мовленнєве спілкування. Вербальні й невербальні засоби спілкування.  

Прочитати текст.

Важко переоцінити значення мовлення в житті людини і суспільства в цілому як засобу передачі знань і досвіду, накопиченого людством, як засобу духовного розвитку, виховання, освіти, як засобу спілкування, впливу один на одного.

Відомо, що 70–80 % того часу, коли людина не спить, вона слухає, говорить, читає, пише, тобто виконує мовленнєву діяльність, пов’язану із змістовим сприйняттям мовлення і його створенням (продукуванням).

Аудіювання (слухання і розуміння) — вид мовленнєвої діяльності, тісно пов’язаний з усним мовленням, хоча можна слухати і озвучене писемне мовлення (наприклад, читання книжок вголос; останні новини по радіо тощо). Без слухання неможливе спілкування в повсякденному житті, засвоєння інформації як у школі, так і поза її межами.

Читання — це один із видів мовленнєвої діяльності, основними компонентами якого є сприйняття тексту і активна переробка інформації. Читання — це творчий процес. Уміння читати передбачає, з одного боку, оволодіння технікою читання, тобто правильним озвученням тексту, записаного в певній графічній системі, а з другого — вміння осмислювати прочитане (визначати логіку, структуру висловлювання, робити висновки і формулювати їх своїми словами. Критично оцінювати одержану інформацію, сприймати її та використовувати у відповідних життєвих ситуаціях тощо).

Говоріння і письмо — види мовленнєвої діяльності, пов’язані з усною і писемною формою. Навчання усного і писемного мовлення називається розвитком зв’язного мовлення. Зв’язне мовлення — це і процес (мовленнєва діяльність), і певний продукт мовленнєвої діяльності (розгорнута відповідь учня на уроці, реферат, стаття в газету, журнал, доповідь, роздум та ін.).

Кожній людині необхідно добре володіти всіма видами мовленнєвої діяльності (аудіюванням, читанням, говорінням, письмом), а також навичками ввічливого мовлення (З підручника).

Д і л о в е с п і л к у в а н н я — це особливий і важливий засіб досягнення мети.

5. Українська мова як одна з індоєвропейських мов. Українська мова в колі слов’янських мов. Ознаки самобутності української мови.

 

Індоєвропейські мови — найпоширеніша сім’я споріднених мов, одна з мовних сімей світу. Належність мов до сім’ї індоєвропейських мов визначається на підставі подібності їхньої структури. До складу індоєвропейських мов входять 150 різних мов, якими розмовляють 2 млрд 171 млн 750 тис. осіб. За ознаками ближчої спорідненості індоєвропейські мови поділяються на групи мов. Найбільшу з таких мовних групп становлять індійські мови, які нараховують 96 мов. До них на-лежать мови гінді, урду, бенгалі, панджабі, маратхі, гуджараті, орія, циганська, а також мертві мови — ведійська і санскрит.

До індоєвропейських мов належить також і слов’янські мови(З енциклопедії).

Існувало  чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей. Серед них найважливіші:

1) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду з давньою основою на u: солоду, мéду, дóму, вéрху, пóлу;

2) закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду цієї самої групи типу сóлодові, мéдові, дóмові, а потім — і всіх інших іменників чол. роду;

3) чергування приголосних г, к, x зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників:нога – нозі, муха - мусі;

4) кличний відмінок іменників: друже, княже, брате, земле, владико, учителю;

5) закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: велúкої, дóброї, святої, пáгубної;

6) форми дав. відмінка займенників мені, тобі, собі;

7) форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни: мóже, убивáє, ідé, живé, поучáє;

8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємó, постáвимо, не питáємо, помагáємо ;

9) подовження приголосних в іменниках на –я: каміння, клоччя, знання та інш.

Також ми знаємо, що в порівнянні, наприклад, з російською мовою, українська характеризується більш чіткою вимовою голосних і приголосних звуків.

За підручником Карамана С.О. опрацюйте вправу 12, стор. 8-9

6. Культура усного і писемного мовлення, питання культури мовлення в оцінці видатних громадських діячів, учених, письменників.

Опрацюйте параграф 3, стор. 9-13

7. Урок розвитку зв'язного мовлення

Мовленнєва ситуація. Мовленнєві ролі та наміри мовця і слухача. Мовленнєва тактика. Мовні засоби мовленнєвої ситуації. Причини комунікативних помилок. 

Опрацюйте підручник Караман С.О.. Стор. 218-220.

Слухання — вид мовленнєвої діяльності, активний процес відбору сигналів у комунікації. Це цілеспрямована, організо­вана діяльність людини у комунікації. Елементами слухання є сприйняття слухом, уважність, розуміння, запам'ятовування (Ф. Бацееич).

Істотною для ефективної взаємодії і розуміння у спілкуванні є «роль» слухаючого, тобто та поведінка, яка характерна для слухача в процесі прийняття їм інформації. Вона може сприяти кращому розумінню чи заважати йому. Можна охарактеризувати такі ролі «поганих слухачів».

«Симулянт», чи «псевдослухач». Деякі просто симулюють увагу. Вони роблять вигляд, що слухають, дивляться на того, хто говорить, хитають головою на знак згоди, демонструють начебто увагу, а насправді їхні думки витають десь далеко. Причини такої поведінки можуть бути різними — заглибленість у власні турботи, нудьга, бажання підлестити того, хто говорить.

«Залежний слухач». Деякі легко підпадають під вплив і багато в чому залежать від думок, бажань і почуттів інших людей. Часто їхнє відчуття визначаються тією чи іншою ситуацією міжосо- бистісного спілкування. Такі люди бувають настільки поглинені тим, як вони слухають і як реагують на того, хто говорить, що мимоволі упускають суть сказаного. У своєму прагненні отримати від того, хто говорить, позитивну оцінку, вони приділяють увагу не стільки розумінню й змісту почутого, скільки тому, яке вра­ження вони справляють.

«Самозакоханий слухач» — людина, яка хоче, щоб слухали тільки її, і яка не має ні часу, ні бажання слухати іншого.

«Слухач-автор» — людина, яка ніколи не дослуховує спів­розмовника до кінця і, щоб заповнити пропущене чи незрозу­міле, домислює події чи реакції відповідно до власної логіки чи за власним досвідом.

«Перебивала» — людина, яка перебиває того, хто говорить, оскільки боїться, що потім забуде про те, що хотіла сказати. Якщо ж вона не може висловитися, то її охоплює така тривога, що вона практично не чує того, хто говорить.

«Слухач, занурений у себе» — людина, яка занадто велику увагу під час розмови приділяє собі, думаючи: «Який я маю вигляд: гарний чи поганий? Цікаво, як він мене сприймає — ученим чи дурним?» Такі люди захоплені собою тоді, коли варто було б більше уваги приділити змісту й значенню розмови.

«Інтелектуал» чи «слухач-логік» — людина, яка сприймає інформацію більше розумом, слухаючи лише те, що вона хоче чути, ніби відкидаючи від себе все інше. Основний її інтерес полягає в раціональній оцінці почутого; цей слухач часто нехтує емоційними та невербальними аспектами поведінки того, хто говорить. У результаті він слухає на другому рівні, сприймаючи тільки слова, а не все повідомлення в цілому. Оцінка сказаного зводиться часто до інтерпретації вербальних тверджень, що іноді призводить до втрати менш очевидного змісту висловлення чи намірів того, хто говорить.

«Слухач-бджола» — людина, яка слухає тільки те, що цікаво і важливо для неї самої. Все інше вона пускає повз вуха, вважа­ючи неважливим чи неправильним.

«Слухач-жало» — людина, яка тільки й чекає, коли співроз­мовник припуститься помилки, щоб сказати йому про це і гово­рити тільки про це (Н. Бутенко).

Назва

Визначення

Види 

Комунікативна помилка (невдача, девіація)

Недосягнення адресан­том комунікативної мети; відсутність вза­єморозуміння і згоди між учасниками спіл­кування

Створення адресантом недореч­них і несвоєчасних комунікатив­них актів

Помилковість адресації комуніка­тивного акту, пов'язана з невра- хуванням фізичного стану адре­сата, розбіжністю світоглядних орієнтацій адресанта і адресата, неврахуванням ерудиції, обізна­ності адресата, різною менталь­ністю тощо

Недотримання елементарних правил ввічливості

Неправильно обрана тональність спілкування

Неправильні вербальні сигнали

8. Урок розвитку зв'язного мовлення

Комунікативні ознаки мовлення. Поняття про комунікативну доцільність, точність, ясність, правильність, чистоту, логіку, послідовність, образність, виразність, естетичність мови.

Опрацюйте підручник. Стор. 228-230.

9. Поняття про колорит мовлення: урочисте, ввічливе, офіційне, інтимно-ласкаве, фамільярне, гумористичне, грамматика мовлення. Словник-довідник з культури української мови.

Опрацювати підручник Караман С.О. Параграф 4, Стор. 13-16

 Колорит — це певна тональність тексту, яка закладається мовцем, з метою викликати у слухача відповідний настрій, емоції, тон спілкування. Кожний текст більшою чи меншою мірою містить у собі стилістичний колорит своєї доби, хоча ми не завжди його й помічаємо, тому що самі живемо в колориті цієї доби… Колорит може залежати від умов і ситуації спілкування, особистості мовця, соціальних і рольових характеристик його (Л. Мацько).

Забарвлення ввічливості у мові досягається вживанням слів

із значенням пошани до особи, якій адресується висловлювання, а фамільярний тон характеризується наявністю слів і словосполучень, які підкреслюють перебільшену невимушеність, надмірну розв’язність та безцеремонність у ставленні до своїх співрозмовників. Емоційне забарвлення ввічливості або фамільярності може

виявлятися в епістолярному та розмовно-побутовому стилях літературної мови (З підручника).

У практиці мовного спілкування, крім ознак функціонально-стильового розгалуження, в мові розвинулися й інші стилістичні ознаки, в яких виявляється різний тон або колорит висловлювання: урочистий, офіціальний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін. Той чи інший тон або стилістичний колорит висловлювання може забарвлювати весь текст (твір) в цілому або виявлятися в окремих його частинах і елементах.

Стилістичний колорит урочистості виявляється дуже часто в ораторському і публіцистичному стилях, а також у художній літературі, коли ставиться на меті збудження високих почуттів і настроїв у слухачів або читачів щодо  знаменитих подій, видатних осіб, героїчних, патріотичних вчинків, важливих фактів державного, громадянського життя. Засобами створення такого стилістичного колориту є піднесеність тону викладу, спеціальний добір засобів вираження.

Стилістичний колорит офіціальності  властивий стилям ділової мови. Може надаватися мові епістолярного стилю (приватні листи «холодного» тону), усно-розмовній мові (підкреслено холодна чемність, офіціально вживані звороти і формулювання) тощо.

Стилістичний колорит інтимності, ласкавості властивий текстам, зміст яких забарвлений почуттями симпатії, сердечності.

Такі відтінки є в різних стилях: в розповідно-розмовній мові, в епістолярному стилі, в мові художньої літератури, особливо — для дитячого віку. Стилістичний колорит інтимно-ласкавості створюється насамперед специфічним словотвором із суфіксами зменшеності-пестливості, особливо в іменниках і прикметниках. Часто вживані означення-епітети з забарвленням пестливості.

Стилістичний колорит гумору виявляється в текстах, зміст яких має жартівливий характер, показуючи життєві події й ситуації з комічного боку.

Сатиричний стилістичний колорит властивий публіцистичним, ораторським творам або творам художньої літератури, які спрямовані на викриття, гостре висміювання і таврування ганебних вчинків і явищ у суспільстві (За І. Чередниченком).

10. Основні етапи формування і розвитку української національної мови. Поява писемності у східних слов’ян.

 

ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян локалізує їх цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири беруть Дніпро, Дністер і Карпати.

Відомий історик М. Грушевський зазначав: «За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нової доби, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально для нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов’янської групи племен...» Зрозуміло, що також формування мови збігається з початком формування народу.

Внаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об’єднань сформувався етнос, котрий на початку IX століття створив державу Київську Русь. Чи існувала єдина давньоруська мова, чи населення Русі користувалося діалектами, а за мову писемну правила запозичена разом із християнськими книгами церковнослов’янська мова? На ці запитання немає єдиної відповіді.

На думку відомого лінгвіста А. Кримського, у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі ще в XI столітті сформувалась як окрема східнослов’янська мова — мова української нації, українська національна мова. Так само вважають авторитетні вчені Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та інші. На запитання: «Як говорили в Київській Русі?» — академік В. Ключевський відповідав: «Так, як говорять малороси». Збирач фольклору М. Максимович писав: «Говір київських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини».

«У Києві XII — XIV століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини: ця відмінність наріч збереглася й до нашого часу», — зазначав учений В. Ягич. Мовознавець М. Жовтобрюх доводить, що найбільш монолітними на той час були діалекти південно- східного наріччя, зокрема середньо-наддніпрянські та східно- полтавські. Вони і лягли в основу формування української національної мови. Досліджуючи «Ізборник» Святослава (1073 р.), академік А. Кримський знайшов низку рис української мови. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь тощо; фонетичні риси (німая, сім’я, стіни), перехід [e] в [о] після шиплячих (жона, чоловік, нічого), кінцева літера в у дієсловах (брав, косив, ходив); морфологічні риси: суто українське чергування приголосних [г] — [з'], [к] — [ц'], [х] — [с'] в давальному відмінку (дорозі, дівці, в кожусі); споконвічні українські форми займенників (тобі, собі); м’яке закінчення дієслів 3-ї особи (носить, косить); форма майбутнього часу (знатиму, робитиму), закінчення -мо в дієсловах (знаємо, ходимо).

Отже, на думку вчених-мовознавців українська, як і інші слов’янські мови, виділилась із праслов’янської мови, розпад якої розпочався орієнтовно в VII столітті.

Відповідно до цього в розвитку української мови виділяють такі періоди:

1) проукраїнська мова (VII — XI ст.);

2) староукраїнська мова (XI ст. — кінець XIV ст.);

3) середньоукраїнська мова, у межах якої розрізняють підперіоди:

а) рання середньоукраїнська мова (кінець XIV ст. — початок XVII ст.);

б) середньоукраїнська мова (кінець XVII ст. — поч. XVIII ст.);

в) пізня середньоукраїнська мова (кінець XVIII ст. — поч. XIX ст.);

г) нова українська мова (XIX ст. — до нашого часу)

(3 кн. «Сучасна українська літературна мова»).

Опрацюйте текст.

Проблема виникнення письма у східних слов’ян досі остаточно ще не розв’язана. Найбільш імовірно, що в східних слов’ян спершу виникло письмо у вигляді різного типу рисок і їхніх комбінацій, вирізуваних на дереві.

Болгарин Чорноризець Xрабр на початку X століття у «Сказанні про письмена» писав, що слов’яни «чертами і різами чьтехоу...» Письмо у вигляді «черт і різ» використовувалось для позначення належності речей певній особі. Залишки його археологи знаходять на різних пам’ятках матеріальної культури.

Починаючи з VII—VIII століть слов’яни налагоджують тісні зв’язки з Візантією. У слов’ян розповсюджується грецьке письмо, яке поступово пристосувалося до передавання слов’янських звуків.

У «Житії» Кирила, відомій пам’ятці X століття, зазначається, що Кирило, коли їздив 860 року з візантійською місією до хозар, по дорозі зупинявся в Xерсонесі в Криму і придбав там Євангеліє і Псалтир, «роуськыми писмены писано», і говорив з чоловіком, що в бесіді «прикладнаа различнаа писмены, гласнаа и согласнаа». Таке письмо, вживане в той час у слов’ян, називають протокириличним.

Поряд із грецьким використовувалось в окремих слов’ян, переважно західних, також письмо латинське, про що теж знаходимо свідчення у Xрабра

(3 кн. «Історична граматика української мови»).

У 862—863 роках грецькі місіонери Кирило й Мефодій, готуючись до просвітницької діяльності в Моравії, упорядкували протокириличне письмо, спростили форму літер, наблизивши їх до грецького уставного письма, поширеного в богослужбових книгах. Вони додали окремі літери й систематизували азбуку відповідно до слов’янської фонетики, поклавши в основу найбільш відомий їм солунський діалект староболгарської мови, і переклали, користуючись упорядкованою ними азбукою, деякі богослужбові книги з грецької на слов’янську мову. Ця мова одержала назву старослов’янської, а азбука, вживана в ній, відома під назвою кирилиці.

(Ж. Красножан).

Поряд із кирилицею в слов’янській писемності відома й інша азбука — г л а г о л и ц я.

На запитання про те, яка з цих двох азбук виникла раніше, в науці досі немає однозначної відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не кирилицю, а глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у кінці ІХ століття й автором її був Климентій, учень Кирила.

Інші висловлюють припущення, що кирилиця виникла природно, шляхом слов’янізації грецького письма. Останнім часом на користь цього погляду висуваютья аргументи, зокрема у зв’язку з віднайденням у Київському Софійському соборі азбуки, видряпаної якимось гострим предметом на фресковій штукатурці ХІ століття. Азбука складається з 27 літер, з яких 23 повністю відповідають грецькому алфавіту, а чотири — б, ж,   ш, щ — нові, власне слов’янські. На підставі складу софійської азбуки можна зробити висновок, що вона являє собою один з варіантів грецько-слов’янського письма. Ця азбука підтверджує погляд тих учених, які вважають, що глаголиця зберігає сліди індивідуальної творчості і винайдена Кирилом у 863 році, тому й старша за кирилицю.

У кириличних текстах трапляються помилки, які свідчать про те, що текст переписаний із глаголичного оригіналу. Пергамент у ті часи був дуже дорогим, тому нерідко вдавалися до запису нових текстів у старій книзі: старий текст змивався або зішкрібався, а на його місці записувався новий. Такі рукописи називалися палімпсестами. Відомо про кілька палімпсестів, де кириличний текст написаний по змитій глаголиці, а глаголичних текстів, написаних по змитій кирилиці, немає.

Якщо глаголицю було створено Кирилом, то кирилицю, цілком імовірно, було створено в Східній Болгарії преславськими (м. Преслава) переписувачами книг. Майже скрізь кирилиця витіснила глаголицю, і тільки хорвати на островах Адріатичного моря аж до недавнього часу користувалися глаголичними богослужбовими книгами

(3 кн. «Історія української літературної мови»).

11. Короткі відомості з історії української писемності. «Граматика» Мелетія Смотрицького (1619). Перша рукописна граматика української мови Івана Ужевича (1643 р.).

Найдавніші східнослов’янські пам’ятки написані кирилицею. В історії кириличного письма розрізняють три періоди: устав, півустав і скоропис.

Найдавніший із них — устав — виник під впливом грецького уставного письма. Він уживається в давньоруській мові до XIV століття. Уставному письму властиві великі прямі літери, не зв’язані між собою.

З середини XIV століття починає поширюватися півуставне письмо. Його літери менші за розміром, часто пишуться з нахилом вправо, їхня геометрична форма не завжди витримується, окремі літери виносяться над рядок.

З кінця XIV століття виникає і розповсюджується скоропис, літери в якому з’єднуються, форма їх ще більше порушується. До середини XVI століття у східних слов’ян виникає і розповсюджується друкарство; друкований алфавіт створений на основі півуставного письма з деякими змінами.

УКРАЇНСЬКА ПИСЕМНІСТЬ ХІІІ — ХVІ СТОЛІТЬ

Феодальна роздробленість і татаро-монгольська навала завдали нищівного удару по культурі і всьому життю давніх українців. Горіли бібліотеки і документи. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська, Переяславська землі. Але незважаючи на жорстокі часи, у цей час з’являються писемні пам’ятки: «Галицько-Волинський літопис», «Слово о погибелі Руської землі», «Києво-Печерський патерик». Для мови творів цього періоду характерна образність, урочистість стилю, народно-пісенні вислови, афоризми.

У ХІV столітті південноруські та західноруські землі потрапили в нову залежність — під владу Литовського князівства, Польщі, Угорщини і Молдавського князівства. Рівень культури держав-завойовниць був нижчим, тому державною було визнано так звану руську мову.

Ось що написано про це в «Литовському статуті»: «А писар земський маєть по-руску літерами і словыруськіми вси листы, виписи и позови писати, а не иним язиком и словы». Світські й релігійні книги писалися також «руською мовою». На територіях, що відійшли до Польщі (в Галичині), користувалися на той час латиницею.

Оскільки старослов’янська мова уже з кінця ІХ століття не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’явилися словники, які подають переклад із старослов’янської на українську народну мову. Видатною пам’яткою староукраїнської мови є «Пересопницьке Євангеліє», написане в 1556—1561 роках. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами з живої народної мови.

Усі пам’ятки цього періоду писані кирилицею, але вже в XVI столітті окремі літери, відбиваючи живу українську мовну практику, набувають нового значення. Так літера ѣ (ять) читається, як [і]; специфічний звук [и] передається то через ы, то через і; замість е після шиплячих перед твердим приголосним пишеться о; проривний звук [ґ] позначається то як кг, то як г або ґ.

У кінці XVI століття формується книжна українська мова, близька до народної (Г. Лозко).

УКРАЇНСЬКА ПИСЕМНІСТЬ XVII — XVIII СТОЛІТЬ

З виникненням друкарства встановлюються стійкі правописні норми, закріпленню яких особливо сприяла «Граматика словенська» Мелетія Смотрицького (1619), «Лексикон словенороський» Памва Беринди (1627) та перша рукописна граматика української мови Івана Ужевича. Як указують мовознавці, ці граматики були не стільки слов’янськими чи церковнослов’янськими, скільки відображали спільні властивості діалектів народної мови. Не завжди знаючи, як вимовляються звуки у слов’янській мові, М. Смотрицький передавав їх народною вимовою; багато десятиліть вона служила основним посібником вивчення церковнослов’янської мовиТак, подаючи правила орфографії, автор писав, що в грецьких словах треба вживати ф, а не українське хв (хвала, а не фала; форма, а не хворма), а також «вмєсто ґ полагаєма быти г: гора, а не ґора», «щ вмєсто сч: нище, а не нисчъ».

Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, зокрема граматика луцького єпископа Афанасія Пузини (1638). За граматикою Смотрицького укладалися букварі аж до XVIII століття. Цінним у його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, введення літери г замість африкати кг, яка вживалася в таких словах, як: кгрунт, кганок тощо. Однак він залишив ще чимало вже «неживих» літер (ь, ы, "б(єр), ь (єрчик) та ін.).

Граматика Івана Ужевича написана латиницею, але більш точно передає народну мовну традицію. Наприклад: «Едо ю буду ковати, Ти будешь ковати, Он, wнъ будєть ковати»; форму майбутнього часу фіксує з народної мови: «нєхай кує, куєть, нєхай кують» тощо. Ужевич намагався побудувати свою граматику за фонетичним та етимологічним принципами.

Спираючись на церковнослов’янську традицію, ці праці міцно й надовго закріпили в усіх східних слов’ян правопис, заснований на історико-етимологічному принципі.

Українською книжною, народною або близькою до народної мовою у цей час писали твори Семен Климовський, Лазар Баранович, Климентій Зиновіїв, Захар Дзюбаревич, Іван Пашковський, Стефан Петрушевич та інші (Ж. Красножан).

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС У ХІХ СТОЛІТТІ

З народженням нової української літератури й літературної мови, опертої на живій народній основі, постало питання про створення такого українського правопису, в якому якнайкраще знайшли б своє відображення фонетична система і граматична будова живої української мови. І. Котляревський, Г. Квітка- Основ’яненко, Є. Гребінка дотримувалися в основному історико- етимологічного принципу орфографії, ввівши при цьому чимало фонетичних написань у дусі живої української мови (і, и, м’якість кінцевих приголосних тощо).

Перша спроба організувати український правопис на фонетичному принципі належить Олексію Павловському, який у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818) теоретично обґрунтував використання цього принципу для української мови і послідовно провів його у наведених прикладах.

Правопис Павловського зводився до закріплення в українському письмі літери і для передачі звука [і] будь-якого походження (гомінь, візьме, твій, пічь), уведення дз, дж для передачі африкат [док], [дз], послідовної передачі звука [и] через и; передачі звукосполук [т'с'а], [шс'а] через -цьця, -сься, а звукосполуки [чці] через -цьці; передачі проривного звука [ґ] через кг; йотованого [о] через іо (у іого).

Правопис Павловського, хоч і відігравав позитивну роль у становленні української орфографії, проте негативно був сприйнятий сучасниками (М. Цертелєв, М. Максимович та ін.). М. Максимович запропонував деякі зміни на базі російського гражданського алфавіту, група «Русалка Дністровая» пропонувала «пиши, як чуєш, а читай, як видиш».

У ХІХ столітті протягом 50—70-х років поступово складається правописна система, близька до сучасної. Важливу роль в її усталенні відіграли «Граматка» (1857) П. Куліша, альманах «Хата» (1860) й особливо журнал «Основа» (1861—1862). Правопис Куліша називали «кулішівкою». Він скасував літеру и, а замість в (ять) запровадив і, замість йотованого е — є.

Учені-мовознавці П. Житецький і К. Михальчук внесли до правопису журналу «Основа» ряд уточнень: опускання літери ь в кінці слів; послідовне вживання літери є в її сучасному значенні; введення літери ї для передачі йотованого [і]; передача м’якості приголосних перед [о] через буквосполучення ьо (трьох) тощо.

Удосконалений у такий спосіб правопис журналу «Основа» проіснував недовго. Царським указом 1876 року його було заборонено, і українське письменство ще довгий час змушене було користуватися не пристосованим до фонетичної та граматичної системи української мови історико-етимологічним російським правописом, що отримав назву «є р и ж к а» чи «я р и ж к а» (від назви літери ъ — «єри»). Лише у 1905 році українці повернулися до правопису «Основи» (3 кн. «Історія українського мовознавства»).

12. Особливості розвитку української мови на сучасному етапі.

Опрцюйте підручника Караман С.О. Параграф 8, стор. 27-29

Опрацюйте інформацію. Випишіть ключові слова і дати собі у зошит. Усно перекажіть текст. 

У 20-х роках ХХ століття новостворена Українська академія наук опрацювала «Найголовніші правила українського правопису», які були схвалені загальними зборами АН, затверджені і введені в дію в 1921 році. Вони складалися з 32 параграфів, що стосувалися правопису українських слів, і з 14 параграфів, присвячених правопису слів іншомовного походження. Неповнота й надмірна стислість цього правопису скоро стали очевидними, і тому в 1925 році було створено Державну правописну комісію (під головуванням О. Шумського), яка виробила новий український правопис, затверджений у 1928 році. Це була перша спроба сформувати єдиний, соборний орфографічний кодекс для народу, віками розділеного територіально, літературна мова якого не могла розвиватися в нормативних умовах. Після обговорення ЦК КПУ визнав правопис націоналістичним, члени правописної комісії були репресовані.

1933 року введено в дію нову редакцію правопису, до якої було внесено чимало виправлень та уточнень, що стосувались переважно правопису слів іншомовного походження, передачі на письмі географічних та особових назв, вживання паралельних написань тощо. У цій редакції були вилучені правила, пов’язані з передачею м’якого звука [л'] у словах іншомовного походження, усунено з української графіки літеру ґ.

У 1939 році Державна правописна комісія виробила нове, виправлене й розширене, зведення правил української орфографії, яке було запроваджене 1 грудня 1946 року на всій території України і проіснувало до 1960 року.

У 1960 році спеціальна правописна комісія удосконалює «Український правопис», внісши деякі зміни у вживання розділових знаків, написання слів окремо, разом і через дефіс.

За тридцять років мова зазнала певних змін: з’явилися нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія, свої вимоги орфографії висувала перекладацька практика. У 90-х роках ХХ століття орфографічна комісія запропонувала проект нового видання «Українського правопису», в якому відновлено порядок розташування літер в абетці, повернено літеру ґ, скорочено кількість винятків із правил, спрощено правопис складних слів, урегульовано вживання великої літери, докладніше опрацьовано правила щодо написання слів іншомовного походження, географічних назв та особових найменувань людей. У 1993 році четверте видання «Українського правопису», виправлене й доповнене, побачило світ (3 кн. «Українська мова у ХХ ст.»).

13. Форми існування української мови (загальнонародна мова, літературна мова, просторіччя, діалект, професійні різновиди, жаргон, арго).

 

Опрацювати підручник Караман С.О. Параграф 9, стор. 30-32

Взаємодія територіальних і соціальних діалектів із загальнонародним розмовно-побутовим мовленням і літературною мовою у різні історичні епохи виявляється по-різному. Якщо територіальне членування мови належить до доісторичних часів і пов’язане ще з періодом племінної диференціації, то соціальні діалекти виникають у пізніший період розвитку і відображають у мові соціальну стратифікацію суспільства. Існує різниця і в якісних характеристиках територіальних і соціальних діалектів.      Територіальний діалект — це мовна система, що виявляє свою специфіку на всіх мовних рівнях — фонетичному, лексичному, словотворчому, морфологічному і синтаксичному, тоді як соціальні діалекти вирізняються лише на лексичному рівні. Тому дехто з науковців пропонує визначати їх як соціальні лексичні системи.

     Крім того, територіальний діалект, особливо в минулі епохи, був для його носіїв переважно єдиною мовою спілкування з оточенням, тоді як соціальний діалект, уживаний у різних побутових сферах міської комунікації, співіснує у свідомості його носіїв, як правило, поряд із нормативною літературною мовою — і писемною, й усною, виконуючи функцію певної лексичної підсистеми, використання якої можливе лише за певних обставин — або в межах своєї соціальної групи, або у визначеній комунікативній ситуації.

      Соціальні діалекти — це варіанти національної мови, пов’язані з існуванням соціальних груп, об’єднаних певним типом зв’язку.

    У близькому до цього значенні вживається також термін жаргон.

Так в енциклопедії «Українська мова» жаргон визначено як «один із різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від загально-вживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, фразеології, іноді й особливостями мови».

       В минулому терміну жаргон надавалось стилістично зниженого значення, елемент негативної конотації зберігається іноді і в сучасному побутовому мовленні. Еволюцію терміна можна простежити за словниками іншомовних слів. Так, «Словник чужомовних слів» 1932 р. дає таке визначення жаргону: «1) зіпсована різними сторонніми впливами говірка; 2) умовна штучна мова людей якогось фаху (злодійський жаргон)».

     Натомість у сучасній науковій літературі терміни жаргон і арго позначають різновиди соціальних діалектів, причому арго, на відміну від жаргону, вживається щодо специфічної, незрозумілої іншим групової мови, спеціально створеної з метою її втаємничення від сторонніх. В останнє десятиліття в науковому і публіцистичному дискурсах поширився також запозичений з англійської мови термін сленг на позначення жаргонізованого розмовного мовлення або жаргону з широкою соціальною базою, наприклад молодіжний сленг.

     Соціолект, або жаргон, виконує такі функції: об’єднує особу з групою, водночас вирізняючи відповідну групу поміж інших, а також стає мовним знаряддям інтерпретації дійсності. Соціолект, як кожна мова, в певний спосіб інтерпретує дійсність, накреслюючи образ світу згідно з системою суспільних вартостей, які приймає група. Так, молодіжний жаргон виражає жартівливе, ігрове трактування дійсності. Злочинні угруповання створюють свою брутальну мову, яка підтримує брутальну поведінку. Отже, функції соціального діалекту тотожні функціям загальнонародної мови, але якщо остання консолідує всю національну спільноту, відрізняючи її від інших націй, то об’єднавча функція соціолекту діє на вужчому, груповому рівні, виокремлюючи всередині соціуму групи людей за певними ознаками — професією, родом діяльності, інтересами, віком тощо.

       Професійно диференційовані соціолекти зародилися дуже давно, їх виникнення пов’язане з розподілом праці між членами соціуму. В минулому в Україні були відомі такі професійні соціолекти, як мова кобзарів (вона називалась лірницька мова), свій жаргон мали бурсаки, духівництво, мандровані дяки та інші групи населення, об’єднані за родом діяльності. Групові, або корпоративні жаргони зазвичай виникають у групах людей, тісно між собою чимось пов’язаних. Форми зв’язку можуть бути різними, наприклад, спільне навчання в школі або інституті, служба в армії, захоплення туризмом, спортом, колекціонування тощо.

      Лексика корпоративних жаргонів за своїм призначенням суттєво відрізняється від професійної лексики або термінології. Появу спеціальної професійної лексики, як правило, викликає потреба назвати якийсь предмет або явище, з яким виробник має справу у своїй діяльності. Нерідко це стосується якогось специфічного предмета, мало відомого або зовсім не відомого іншим.

       Лексика ж групових жаргонів позначає переважно вже відомі предмети, якості, стани. Тут ми маємо справу не з понятійними, а з експресивно-оцінювальними синонімами, найчастіше стилістично зниженими.

      Головним чинником виникнення деяких групових соціолектів є експресія. Так утворюються жаргони у відкритих молодіжних середовищах — учнівських, студентських, в групах, пов’язаних із мистецькою діяльністю. В таких соціолектах надзвичайно роз-будована синоніміка. Наприклад, у польському словнику студент-ського жаргону, опублікованому в 1974 р., що містить 10 000 слів, на позначення гроші зафіксовано 46 синонімів. З сучасного українського студентського жаргону можна навести приклади таких синонімічних рядів: торба — гаплик — хана — труба — глина — слива — ландиш (кінець, крах чогось); герла — матильда — клава — тьолка — тітка (дівчина) тощо (Л. Масенко).

14. Писемна і усна форми літературної мови. Діалекти як історична база літературних мов. Територіальні і соціальні діалекти. Мова міста. Мова села.

Літературна мова — це мова, оброблена майстрами слова, вченими, письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний взірець правильного користування мовою. Літературна мова існує в усній та писемній формах і характеризується стилістичним розмаїттям.

Усна форма літературної мови переважно обслуговує поточні потреби спілкування людей, безпосередньо пов’язаних між собою. Кількість учасників усного спілкування обмежена. Усне мовлення сприймається органами слуху, виражається за допомогою звуків. За походженням це первинна форма існування мови. Усне мовлення спонтанне, здебільшого непідготовлене, але воно більш виразне в емоційному відношенні, супроводжується інтонацією, жестами, мімікою. Воно переважно д і а л о г і ч н е: бесіда, діалог, публічна лекція, виступ, дискусія тощо.

Писемна форма літературної мови — це мовлення, зафіксоване на якомусь матеріалі за допомогою певних графічних знаків, що позначають звукові одиниці мовлення і сприймаються органами зору. Це — вторинна форма існування мови. Писемна форма літературної мови обслуговує потреби народу в галузі науки, культури, політики, господарства і права. Писемне мовлення м о н о л о г і ч н е, лексично багатше, слова добираються з урахуванням літературної традиції, широко вживаються книжна, абстрактна лексика, терміни.

Писемна функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Трохи з історії! ЗАПАМ'ЯТАТИ!!!

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч.

Зачинателем нової української літературної мови був І. І. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою (“Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклавши основи наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоко відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні норми Традиції Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням загальнообов’язкових літературних норм.

Діалекти як історична база літературних мов. Територіальні і соціальні діалекти. Мова міста. Мова села.

Кожна мова характеризується наявністю територіальних відгалужень — наріч, діалектів, говірок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемінного періоду, а територіальне закріплення пов’язане з добою феодалізму. Недарма їх вважають «живою історією мови».

Діалектна диференціація мов неоднакова: якщо в англійській мові діалектні відмінності не дуже значні, то в німецькій чи китайській вони настільки великі, що їхні носії не завжди можуть порозумітися між собою.

Діалектні відмінності української мови, незважаючи на те, що Галичина була відокремлена від решти України шість століть, а Закарпаття — дев’ять, значних перешкод для спілкування не становлять.

Територіально українська мова складається з трьох наріч.

1. До північного наріччя належать діалекти Чернігівщини, більшості робітників Житомирщини, Рівненщини, Сумщини, Київщини та частково Волині. Особливості північних діалектів такі:

1) фонетичні: наявність дифтонгів [уо], [уе], [уі] замість літературного [і]: замість [в’іл] — [вуол], [вуел], [вуіл]; тверда вимова звука [ц']: хлопе[ц], пале[ц]; наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі] замість літературних [ги], [ки], [хи]: ложкі, стіжкі;

2)   морфологічні: вживання стягнених форм прикметників чоловічого роду: молоди хлопец, осінні вітер; нестягнені форми прикметників жіночого роду: молодая береза, повная хата;

3) лексичні: кияхи (кукурудза), утва (качки), валка (череда) тощо.

2. До південно-західного наріччя входять діалекти Вінниччини, Хмельниччини, Тернопільщини, Закарпаття, Львівщини, Івано-Франківщини, Буковини, Волині, Чернівеччини. Особливості південно-західних діалектів такі:

1) фонетичні: тверда вимова [р']: [ра]бий, [ра]сно; наявність поряд зри-, ли- [ер], [ел], [ир], [ил]: керниця (криниця), сильза (сльоза); відсутність подовження приголосного в іменниках середнього роду: [жит'е], [знан'є], [зіл'є];

2) морфологічні: поширення закінчень -ови, -еви у давальному відмінку іменників II відміни: братови, коневи; наявність застарілих займенників при дієсловах: зроби мі, узяв тя, питав го (замість зроби мені, узяв тебе, питав його); наявність залишків давньої форми дієслів минулого часу (пішла-м, пішли-сьмо) та майбутнього часу: му робити, меш робити (замість робитиму, робитимеш);

3) лексичні: неньо (батько), вуйко (дядько), маржина (худоба), сарака (бідний) тощо.

3. До південно-східного наріччя входять діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини, Полтавщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаїв- щини, Кіровоградщини, Одещини, більшості районів Черкащини, частково Київщини та Сумщини. Особливості південно-східних діалектів такі:

1) фонетичні: пом’якшення шиплячих: [курч’ати]; пом’якшення звука [л]: [бул’и], [кал’ина];

2) морфологічні: вживання дієслів II дієвідміни із закінченням -е: ходе, носе, просе (замість ходить, носить, просить); вживання стягнених форм дієслів 3-ї особи однини теперішнього часу: пита, співа (замість питає, співає);

3) лексичні: утлий (кволий), жабуриння (водорості)

МОВА СУЧАСНИХ МІСТА І СЕЛА

У зв’язку з утвердженням української мови як державної гостро постало питання і про вивчення мови сучасного міста. Основний компонент розмовного мовлення урбаністичного простору — сленг (англ. slang — жаргон) — варіант професійної мови, слова та вирази, що використовуються у спілкуванні різних вікових груп, професій, соціальних прошарків. Наприклад: шпора — шпаргалка, читалка — читальний зал.

Термін «сленг» трактується деякими вченими як «соціальний діалект». Юрій Шевельов відзначав, що міський сленг належить до найактивніших прошарків сучасних мов.

З-поміж компонентів мови міста виділяють: 1) компоненти мови за віковими характеристиками; 2) зумовлені професійною диференціацією населення; 3) корпоративні, або групові, жаргони;

Найскладнішим із соціальних діалектів міста є молодіжний сленг, який синтезує всі інші. Цим сленгом користуються молоді люди віком від 14 до 30 років. Отже, до молодіжного сленгу відносять шкільний, студентський соціолект. Крім того, виділяють різноманітні жаргони неформальних молодіжних угруповань (футбольних фанів, рейверів, ролерів, геймерів тощо). Наприклад, фани, які скрізь їздять за своїми кумирами, вживають такі слова: собака — приміський поїзд, рай — верхнє місце в кутку купе для вантажу, прикид — одяг, адіки — продукція фірми «Адідас», джойси — джинси тощо.

З-поміж професійних жаргонів міста найбільше поширені жаргон музикантів, армійський та соціолект комп’ютерників. Наприклад, музиканти вживають лексеми: драйв — енергетична музика, металіст — прихильник стилю «heavy metal»; комп’ютерники — зависнути — дати збій у роботі програми, лазер — лазерний принтер, комп — комп’ютер тощо.

Ступінь уживаності сленгових лексем мешканцями міста різний: люди старшого віку їх часто не розуміють і не вживають, середнього віку — вживають частіше, молодь уживає здебільшого послідовно, але для багатьох молодих людей сленгізми неактуальні.

Мова села менше піддається різним впливам. Старше покоління дотримується традиції вживання лексем і граматичних норм в українській мові. Селяни середнього віку часто вживають «макаронічну» мову, що має елементи російської мови. Сільська молодь здебільшого користується літературною мовою, особливо в офіційному спілкуванні, в неофіційних розмовах часто послуговується молодіжним сленгом, а то й «суржиком».

Систематична робота над культурою власного мовлення забезпечить чистоту і високий рівень літературного мовлення всіх прошарків населення України (С. Мартос).