Фонетика. Орфоепія. Теоретичний матеріал .
| Сайт: | Дистанційне навчання в школі |
| Курс: | Українська мова копіювання 1 |
| Книга: | Фонетика. Орфоепія. Теоретичний матеріал . |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | понеділок 28 лютий 2022 00:09 |
Зміст
- 1. Місце фонетики та орфоепії в системі мови. З історії української фонетики
- 2. Класифікація голосних і приголосних звуків. Звук мовлення і фонема. Інваріант, позиційний варіант фонеми.
- 3. Зміни голосних і приголосних у мовному потоці. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження, спрощення у групах приголосних. Відбиття цих явищ на письмі. Приставні приголосні. Метатеза.
- 4. Основні історичні чергування приголосних звуків при словозміні і словотворенні. Чергування [о] та [е] з [і]. Чергування [о] і [е] з нулем звука. Чергування [о] з [е] після [ж], [ч], [ш], [дж] та [й].
- 5. Чергування [г], [к], [х] із [ж], [ч], [ш] та [з], [ц], [с].
- 6. Основні випадки чергування у –в, і – й, з – із – зі (зо).
- 7. Стилістичні засоби фонетики. Милозвучність української мови. Звукопис.
- 8. Основні норми сучасної літературної вимови. Особливості вимови голосних, деяких приголосних звуків та сполучень їх (гортанного і проривного звуків [г] і [ґ], сонорних, [дж], [дз], шиплячих [ж], [ч], [ш], задньоязикових [г], [к], [х]).
- 9. Соціолінгвістичні фактори, що впливають на вимову людини. Основні джерела нормативного мовлення. Мова масмедіа. Сценічна мова. Особливості вимови імен та по батькові.
- 10. Інтонаційні особливості українського мовлення. Наголос в українській мові, його види, роль у розрізненні слів та їхніх форм. Паралельне наголошування. Семантико-граматична диференціація лексем за допомогою наголосу.
- 11. Орфоепічна норма. Особливості використання орфоепічного словника.
1. Місце фонетики та орфоепії в системі мови. З історії української фонетики
Опрацювати підручник - параграф 12.
Фонетика — розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови. Оскільки звуки ми вимовляємо і чуємо, то ці два їх аспекти — вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і становлять основу вивчення звуків. Фонетика описова містить відомості про звуковий склад мови на сучасному етапі. Історична фонетика вивчає звуковий склад мови протягом усього історичного періоду.
Фонологія починається там, де йдеться про функції звуків, які полягають у формуванні, розпізнаванні й розрізнюванні морфем, слів та інших одиниць мови. Для звука як знака мови у 70-х роках ХІХ століття польським мовознавцем І. Бодуеном де Куртене було запроваджено окремий термін фонема (грецьк. phonema — звук, голос). Перший науковий опис фонетики української мови на загальнослов’янському фоні знаходимо у праці Ф. Міклошича «Порівняльна граматика слов’янських мов» (1879), де подається короткий нарис української фонетики поряд із фонетиками інших слов’янських мов. Спроби проникнути в історію фонетичних явищ української мови робив О. Потебня в праці «Заметки о малорусском наречии». П. Житецький уперше подав огляд фонетики української мови в історичному плані у дослідженні «Очерк звуковой истории малорусского наречия». У наступні роки огляд історії фонетики української мови подавали у своїх працях О. Огоновський, О. Соболевський, А. Кримський, О. Шахматов.
Звуком називається коливальний рух тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі. У природі існує необмежена кількість звуків, серед яких звуки людської мови становлять лише невелику групу. Творення мовних звуків є процесом, осмисленим людською свідомістю. Джерелом мовних звуків є коливання голосових зв’язок у гортані і тертя повітряного струменя об стінки мовних органів. Звуки поділяються на тони і шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань. У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум — і відповідно поділяються на дві групи: голосні і приголосні. Голосні — звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні — звуки, в основі яких лежить шум.
Звукові одиниці, які слугують засобом передачі думки, досліджує спеціальна наука — фонетика (3 підручника).
2. Класифікація голосних і приголосних звуків. Звук мовлення і фонема. Інваріант, позиційний варіант фонеми.
Опрацювати підручник - параграф 13.
Класифікаційна таблиця голосних звуків
|
Принципи класифікації |
Ряд |
|||
|
передній |
середній |
задній |
||
|
Ступінь підняття спинки язика |
високий |
[i] |
|
[<у>] |
|
високо-середній |
[и] |
|
|
|
|
середній |
[е] |
|
[<о>] |
|
|
низький |
|
|
[а] |
|
Увага! Утворені за участю губ голосні називаються огубленими (або лабіалізованими, від лат. labium — губа): [<о>], [<у>], решта голосних — неогублені (або нелабіалізовані): [і], [и], [е], [а]. За ступенем підняття спинки язика розрізняють голосні високого, високо-середнього, середнього і низького підняття. За місцем підняття язика виділяють три ряди: передній, середній і задній.
Класифікаційна таблиця приголосних звуків за місцем творення (за активним мовним органом)
|
Групи |
Приголосні звуки |
|
|
Губні (лабіальні) |
губно-губні |
б, п, м |
|
губно-зубні |
в, ф |
|
|
Язикові |
передньоязикові |
д, т, з, дж, дз, с, ц, р, л, н, ж, ч, ш, д', т', з', с', ц', дз', р', л', н' |
|
середньоязикові |
й |
|
|
задньоязикові |
ґ, х, к |
|
|
Глотковий (фарингальний) |
г |
|
Класифікаційна таблиця приголосних звуків за способом творення шуму
|
Групи |
Приголосні звуки |
|
|
Зімкнені (проривні) |
носові |
м, н, н' |
|
чисті (неносові) |
б, п, д, т, к, ґ |
|
|
Зімкнено-щілинні (африкати) |
дз, ц, дж, ч, дз', ц' |
|
|
Щілинні (фрикативні) |
в, ф, з, с, ж, ш, й, г, х, л, з', с', л' |
|
|
Дрижачі |
р, р' |
|
Класифікаційна таблиця приголосних звуків за звучністю та співвідношенням голосу і шуму
|
Групи |
Приголосні звуки |
|
|
Сонорні |
р, л, м, н, в, р', л', н', й |
|
|
Шумні |
дзвінкі |
б, д, з, ж, дз, дж, ґ, г, д', з', дз' |
|
глухі |
п, ф, т, с, ш, ч, ц, к, х, т', с', ц' |
|
М’які приголосні тоді, коли після них іде м’який знак, або звук [і], або букви я, ю, є, або вони стоять перед іншими м’якими приголосними;
(!Звук [й] завжди м’який приголосний).
Напівпом’якшеними (або пом’якшеними) можуть бути б, п, в, м, ф, ш, ж, ч, г, к, х, ґ, коли після них стоять букви і, я, ю, є
Прочитайте текст. Визначте стиль і тип мовлення. Випишіть визначення нових для вас понять.
«У живому мовленні, — писав академік Лев Щерба, — звуків вимовляється значно більше, ніж ми звичайно думаємо, звідси кількість різноманітних звуків, які в кожній певній мові об’єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їхні форми, тобто слугувати цілям людського спілкування. Ці звукові типи і мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонемами». Отже, фонема — це найменша звукова одиниця, що може бути в мові носієм смислу і слугує у ній для розрізнювання слів і форм слів. Так, слова боки,роки різняться однією початковою фонемою: [б ], [р].
У мовленні не може бути фонеми взагалі. Фонема як така тут реалізується у вигляді кількох (або багатьох) конкретних звуків. Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми.
Причини появи відтінків різні. Вони можуть залежати від позиції звука в слові — початок, кінець, середина, перебування під наголосом чи навпаки. Такі відтінки називаються позиційними. Наприклад, у слові село /е/ знаходиться у ненаголошеній позиції і реалізується у звукові, наближеному до [и] — [сеило].
Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, називаються комбінаторними. Наприклад, у слові [сон] звук [с] перед наступним [о] стає огубленим, у слові [п’іс'н'а] звук [с] перед наступним м’яким [н'] стає пом’якшеним.
Найсамостійніший, незалежний алофон фонеми — це і є основний її алофон (інваріант), який ми звичайно і називаємо, представляючи фонему в цілому. Його можна виділити з мовного потоку, вимовити ізольовано (/в/, /м/, /р/, /о/, /с/...). Фонема може бути реалізована у звукові як основний вияв її або як позиційний чи комбінаторний варіант. Наприклад, інваріантом фонеми /д/ є така одиниця, яка є приголосною, шумною, дзвінкою, зімкненою, твердою, неносовою, але по-різному реалізована в словах: [д'іброва], [д’л'а добра] (З посібника).
3. Зміни голосних і приголосних у мовному потоці. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження, спрощення у групах приголосних. Відбиття цих явищ на письмі. Приставні приголосні. Метатеза.
Опрацювати підручник - параграф 15-16.
Учені-мовознавці, аналізуючи взаємодію звуків у мовному потоці, виявили, що на якість їх постійно впливає артикуляція сусідніх звуків. Внаслідок цього відбуваються комбінаторні зміни звуків. Одні з них пристосовуються до інших, деякі уподібнюються, коли поряд стоять звуки однієї групи. Уподібнення називається латинським терміном — асиміляція.
Уподібнення (латинський термін — асиміляція) — це зміни голосних або приголосних під впливом попереднього звука на наступний чи наступного на попередній. Наприклад: у слові [проз'ба] (просьба) глухий [с'] перед дзвінким [б] одзвінчується, перетворюючись на дзвінкий [з']; у слові [н'іхт'і] (нігті) дзвінкий [г] перед глухим [т] оглушується, переходячи в [х]; у слові [куз'н'а] (кузня) твердий [з] перед м’яким [н'] пом’якшується. Протилежним за наслідком є фонетичне явище, яке називається дисиміляцією — розподібнення, коли при взаємодії звуків однієї групи один із них втрачає яку-небудь спільну ознаку. Наприклад, слово кращий утворилося так: [красший] - [крашший] - [крашчий].
Протилежним за наслідком є фонетичне явище, яке називається дисиміляцією, коли при взаємодії однакових звуків один із них втрачає які-небудь спільні ознаки (З підручника).
Асиміляція в сучасній українській мові буває:
а) за дзвінкістю і глухістю приголосних;
б) за місцем і способом творення їх;
в) за м’якістю і твердістю вимови їх.
Асиміляція в групах приголосних за дзвінкістю і глухістю, тобто за участю голосу в їх творенні, полягає в тому, що дзвінкі приголосні перед глухими, уподібнюючись їм, втрачають голос і вимовляються як глухі, а глухі перед дзвінкими вимовляються дзвінко. Найважливіші наслідки такої асиміляції:
а) префікс (і прийменник) з у позиції перед кореневим глухим приголосним звичайно асимілюється з цим приголосним і змінюється на с: зписати — списати, з хати — с хати.
б) глухі приголосні майже послідовно асимілюються наступними шумними дзвінкими: боротьба, молотьба, просьба, вокзал (вимовляється бород'ба, молод'ба, проз'ба, воґзал).
2. Асиміляція в групах приголосних за місцем і способом творення дає такі найголовніші наслідки:
а) зубні приголосні перед шиплячими змінюються на шиплячі:
с + ш — шш: принісши — принішши; з + ш — жш — шш:без шуму — беижшуму — беишшуму; з + ж — жж: зжити —жжити тощо.
б) шиплячі перед зубними змінюються на зубні: ш + с' — с'с': купаjешся — купаjес'с'а; ч + с — ц'с': не мучс'а — не муц'с'а.
в) проривний т перед ч і ш змінюється на шиплячий: т + ч — чч: закві'тчати — закві'ччати.
г) проривний т перед ц змінюється на ц: коритце — корицце.
3. Наслідком асиміляції є пом’якшення д, т, з, дз, с, ц, н, л у позиції перед іншим наступним пом’якшеним приголосним:д'н'і, ц'в'ах.
Дисиміляція, або розподібнення, спостерігається в фонетичній
системі української мови значно рідше, ніж асиміляція. Найголовніші наслідки її такі:
1) зміна приголосних кт на хт: къто — кто — хто. Приголосні к і т проривні. Внаслідок розподібнення звук к змінився на фрикативний х, отже, спільна ознака в творенні цих звуків зникла.
2) зміна чн на шн, що характерна для ряду давніх слів української мови: рушник, рушниця, мірошник, соняшник, сердешний. Розподібнившись із наступним н, звук ч втратив у цьому звукосполученні елемент проривності (За М. Жовтобрюхом).
До комбінаторних звуків належить також явище, що дістало назву метатеза. Метатезою називають зміну в слові менш зручних для вимови поєднань звуків більш зручними. Метатеза властива для маловідомих, етимологічно непрозорих, іншомовних слів.
4. Основні історичні чергування приголосних звуків при словозміні і словотворенні. Чергування [о] та [е] з [і]. Чергування [о] і [е] з нулем звука. Чергування [о] з [е] після [ж], [ч], [ш], [дж] та [й].
Чергування звуків
|
Чергування — це постійні закономірні зміни в тих самих частинах слів |
|
|
У коренях: солі — сіль, ношу — ніс — несу, ломити — ламати, жати — зажим — жму |
У суфіксах: палець — пальця, ріжок — ріжка, пастушок — пастушка |
|
У закінченні: на зеленому — на зеленім |
У префіксах: зігнути — зогнути, одійди — відійди |
Типи чергувань
|
Живі (позиційні) |
Історичні |
|
залежать від позиції звука у слові і є варіантами однієї фонеми: [веисна] — [весни]; [руоз°умна] — [розум] |
зумовлені причинами, відсутніми в сучасній мові (діють при словотворенні і словозміні): [вйазати] — [вузол]; [збори] — [зб’ір]; [веизти] — [возити] |
|
Найдавніші |
Давні |
|
виникли ще в дослов’янський період, є наслідком фонетичних змін, що відбулися в індоєвропейській мові, наявні в багатьох слов’янських мовах [е] — [о]: брести — бродити; [і] — [а]: сідати — садити; [е] — [і]: мести — вимітати; [о] — [а]: гонити — ганяти; [и] — [і]: сито — сіяти; [е] — [и] — 0 (нуль звука): беру— збирати — брати; [и] — [ов]: рити — рови; [у] — [ов]: кузня — коваль |
відбулися лише в українській мові, причини їх пояснює історична фонетика: [о], [е] з [і] у відкритих/закритих складах: воля — вільний, село — сіл, року — рік; [о], [е] з 0 (нулем звука): шов — швачка; швець — шевця; [о] з [и] у сполученнях ри, ли, ро, ло: глотка — глитати, кров — кривавий; [е] з [о] — після шиплячих та [й]: вечеря — вечори, копієчка — копійок |
Увага! 1. У деяких випадках чергування [о], [е] з [і] не відбувається: а) у звукосполученнях -оро-, -оло-, ере-, -еле-: город, перед, шелест; б) у звукосполученнях -ор-, -ер-, -ов-: морква, жертва, вовк; в) у словотворчих частинах -вод, -воз, -нос, -роб, -ход: водовоз, водонос, землероб; г) у суфіксах -енк-, -еньк-, -есеньк-, -ечк-, -тель, -ер, -ор: річечка, маленька, Петренко, учитель, оператор.
2. Після шиплячих та [й] в окремих словах може виступати [о] перед м’яким приголосним, а [е] — перед твердим приголосним: радості, на щоці, безкрайої; жену, чекаю, краєчок, Бугаєнко, щем, черга.
«Орфографічний тренажер». Пригадати чергуванння звуків за допомогою орфографічного посібника із орфографії
Чергування голосних звуків (Б)
Літери о – і, е – і, є – ї в коренях і суфіксах
( крім суф. –ець-, -ок-)
*о, е, є – у відкритих складах: гонець - гінця
*і, ї – у закритих: осінь – осені
Київ – Києва
Літери о, а в коренях дієслів
*а перед суф. –а-, -я-: скакати-скочити, заганяти – загонити
( але – вимовляти, потопати)
Літери е –і в коренях дієслів
*і перед нагол. суф. –а-, -я-; -ува-, -юва-: мести-вимітати, стрелити-стріляти
Літери е-и в коренях дієслів
*и у префіксальних дієсл. після приг. перед р, л + суф. –а-, -я-: терти– витирати, заберу-забирати
Літери е-о після ж, ч, дж, щ у коренях дієслів
*о перед складом з твердим приг.
*е перед складом із м’яким або складом з е: вечеря-вечора, четверо-чотири
Літери и-і після ж.ч,ш,щ та г, к, х
*і передає [ і ], який черг. з [о] або [е]: жінка – жонатий, чільний – чоло
*и передає [и ], який не чергується з [о ], [е]: жир, чиж, кип’яток, хист
Літери а-о в коренях слів
*а перед наголош. суф. –я-: гаразд, качан, гарячий, калач, багатир (багач), хазяїн;
*о: поганий, коровай, корявий, козак, солдат, монах, богатир (силач), лопата, товар
5. Чергування [г], [к], [х] із [ж], [ч], [ш] та [з], [ц], [с].
Розгляньте схему. Доповніть її власними прикладами. У яких частинах мови найбільше виявляються зміни приголосних?
[ г ] — [ ж ] — [ з ]: нога — ніженька — нозі
[ к ] — [ ч ] — [ ц ]: юнак — юначе — юнацький
[ х ] — [ ш ] — [ с ]: рухає — рушати — в русі
Зміни приголосних фонем
|
Звуки |
Поєднуються із суфіксами |
Замінюються на |
Приклади |
|
[г], [ж], [з] |
-ськ-, -ств- |
-зьк-, -зтв- |
убогий — убозтво, Париж — паризький |
|
[к], [ч], [ц] |
-ськ-, -ств- |
-цьк-, -цтв- |
козак — козацтво, ткач — ткацький |
|
[х], [с], [ш] |
-ськ-, -ств- |
-ськ-, -ств- |
товариш — товариство, чех — чеський |
|
[с] |
-ш- |
[шч] (-Щ-) |
високий — вищий |
|
[г], [з], [ж] |
-ш- |
-жч- |
низький — нижчий, дорогий — дорожчий |
|
[ц'к] |
-ин- |
-чч- |
німецький — Німеччина, вояцький — вояччина |
|
[с' к], [ск] |
-ин-, -ан- |
[шч] (-Щ-) |
черкаський —Черкащина, пісок —піщаний |
|
[ск], [ст] |
-а- |
[шч] (-Щ-) |
вереск — верещати, простити — прощати |
|
[зк] |
-а- |
-жч- |
брязкіт — бряжчати |
|
з с |
-енк-, -ук- |
[шч] (-Щ-) -жч- |
Васько — Ващук Палазя — Палажченко |
|
[к], |
-н-, |
-чн- |
рука — ручний |
|
[ц] |
-ч- |
-чн- |
Сонце — сонячний |
6. Основні випадки чергування у –в, і – й, з – із – зі (зо).
Опрацювати підручник - Параграф 19, таблиця та сторінці 57-58




7. Стилістичні засоби фонетики. Милозвучність української мови. Звукопис.
Опрацювати підручник - параграф 19

Милозвучність (або евфонічність) — якість усного мовлення, яка проявляється в його плавності, мелодійності, інтонаційній виразності, у відсутності звукосполучень, які були б неприємні для слуху.
У фонетичному арсеналі кожної мови є свої засоби евфонічності. В українській мові це спрощення в групах приголосних (честь — чесний, бризкати — бризнути), наявність слів із приставним приголосним і без нього, що дає можливість вибору (вогонь — огонь, вуста — уста), варіантів префіксів під- ------піді-, з- ----з- ----із-, від---------------------------------------------------------- віді од--оді- варіантів дієслівних суфіксів -ти і -ть, -ся і -сь (вчитися — вчитись).
Художня мова використовує фонетичні засоби усного мовлення і прагне видобути додатковий експресивний ефект навіть із тих евфонічних засобів, які надає їй норма:
1) рівнозначні за смислом варіанти слів (вольний — вільний, одна — єдина);
2) паралельні форми часток (би—б, же—ж);
3) з в у к о п и с — передані фонетичними засобами мови звуки природи чи навколишньої дійсності: Ш-ш-ш,— зашепотів очерет; Золоті вулкани лип (І. Драч);
4) уживання певних звуків із художньою метою (наприклад, плавних [л], [м], [н] для створення враження м’якості, ніжності: Неначе ляля в льолі білій...— Т. Шевченко);
5) ритм — рівномірне чергування співмірних елементів;
6) пауза — засіб емоційності тексту, розкриття психологічного стану мовця;
7) повтор однієї приголосної фонеми — алітерація (Гуртуються вітри в степу...— В. Земляк);
8) повтор голосних фонем — асонанс (Ідіть із ночі в сяйво дня...— Олександр Олесь).
Пишучи власний твір, будуйте речення так, щоб на межі слів не виникали немилозвучні збіги звуків на зразок: «ці цікаві книги». Не допускайте римування у прозі: «любов людини до Батьківщини». Уникайте набридливого повтору, нагнітання близьких за вимовою звуків та звукосполучень у словах: «Самовідданість, скромність, людяність і принциповість героя підкреслюється у багатьох місцях роману» (враження сичання). Уникайте метатези — перестановки звуків або складів у межах слова: «Азейбарджан» — замість Азербайджан, «раболаторія» —замість лабораторія.
(3 посібника).
8. Основні норми сучасної літературної вимови. Особливості вимови голосних, деяких приголосних звуків та сполучень їх (гортанного і проривного звуків [г] і [ґ], сонорних, [дж], [дз], шиплячих [ж], [ч], [ш], задньоязикових [г], [к], [х]).
Орфоепія (від грецьк. orthos — правильний і epos — мовлення) — це: 1) сукупність правил вимови, що становлять систему норм літературної мови; 2) розділ мовознавства, що вивчає правила літературної вимови.
Орфоепія стосується насамперед усної форми мовлення, тобто вона вчить, як вимовляти ті чи інші звуки в певних фонетичних позиціях, сполученнях з іншими звуками, у граматичних формах, групах слів чи окремих словах. Орфоепія має практичний характер: вивчення правильної вимови спрямовується на подолання вимовних помилок (у звуках і звукосполученнях), що підвищує загальну культуру літературного мовлення.
Фонологічні помилки зумовлюються незнанням фонемного складу сучасної української літературної мови і проявляються в заміні якоїсь фонеми іншою фонемою. Така заміна не тільки спотворює загальнонародну нормативну вимову, а й нерідко призводить до неправильного розуміння слова або речення. Наприклад, при заміні [з] на [с] слово казка сприймається як каска, везти — як вести, газ — як гас; при заміні [д] на [т] слово гадка звучить як гатка (від гатити), привід — як привіт. Так само спотворюється зміст слова при заміні голосного [о] на голосний [а]: полити — палити, мостити — мастити, поради — паради.
Фонетичні помилки — це вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів фонем. Звичайно, це порушення не завжди викликає зміну значення слова чи речення, однак веде до спотворення вимови.
Таке незвичне для української вимови звучання фонем може пояснюватися діалектними впливами. Наприклад, пом’якшення губних та шиплячих: [груш’а], [меиж’а].
Впливом російської мови пояснюється вимова [т'] з наближенням до [ц'], коли [т'] початковий: [т/ціло], [т'цікатие].
Вимова голосних.
Голосні [а], [і], [у] вимовляються чітко і виразно у будь- якій позиції у слові: [а]рмія, б[а]шт[а]н, р[а]д[а]; [з'ір], [т'існо]; д[у]б, к[у]ди.
Голосний [о] вимовляється чітко на початку слова і в наголошеній позиції після твердих і м’яких приголосних ([о]браз, м[о]л[о]к[о], ль[о]х). Ненаголошений [о] в позиції перед постійно наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у] — [оу]: [гоулубка], [зоузул'а].
У вимові окремих осіб_ початковий [і] іноді наближається до [и] — [іи]: [іинколи], [іинод'і], [іин'ії].
Ненаголошений [у] вимовляється як нескладотворчий [у] — [у]: [учйтие], [виучау]. Таке [у] на письмі передається як в: автор, вів.
Голосний [е] чітко й виразно вимовляється тільки в наголошеній позиції: [ден'], [горобец'], а також на початку слова: [епоха], [елег’ійа]. Ненаголошений [е] вимовляється наближено до [и] — [ие]: [ниесу], [миен'і].
Перед складом з наголошеним [у], [і], [и] він майже переходить в [и], перед складом з [а], [о] — вимовляється як звук середній між [е] та [и] — [еи]: [сеило], [веисна]; перед складом з [е] — вимовляється з незначним наближенням до [и]: [меине], [неисе], [беиреза].
Голосний [и] також вимовляється виразно в позиції під наголосом: [вйшн'а], [лйне] та перед [й]: [виесокиї].
Вимова ненаголошеного [и] наближається до [е]: перед складом з наголошеним [е] вимовляється як [еи]: [жеиве], [теихен'киї], перед складами з іншими голосними наближення до [е] мало помітне: [живй], [диев’іц':а], [диевуйус'].
Вимова приголосних.
Вимова приголосних звуків української мови характеризується загалом чіткістю й виразністю як у позиції перед голосним, так і в кінці слова. Однак вимова окремих груп приголосних має певні особливості.
1. Дзвінкі приголосні не втрачають дзвінкості в кінці слова та в позиції перед глухими приголосними (крім [г], [з]): [горб], [пох’ід], [наказ], [дубкй], [н'іжка], але [н'іхт'і], [леихкйї], [ш:умом] (з шумом); у префіксі без- [з] не оглушується.
2. Глухі перед дзвінкими вимовляються дзвінко внаслідок асиміляції за дзвінкістю: [бород'ба], [проз'ба], [воґзал], [фудбол].
3. Губні [б], [п], [в], [м], [ф] у кінці слова вимовляються твердо: [с'ім], [др'іб], [верф], а перед [і] — напівпом’якшено: [б’іл'], [в’ік], [м’іж], [п’ід], [ф’ігура], у словах іншомовного походження зберігають пом’якшення перед голосними заднього ряду ([у], [о], [а]): [б’уро], [ф’узеил'аж].
4. Шиплячі в кінці слова і складу, а також перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] завжди вимовляються твердо: [п’іч], [курча], [чес'т'], [чаша]. Лише у позиції перед [і] ці звуки вимовляються напівпом’якшено: [нож’і], [груш’і], [оч’і].
5. У кінці слова завжди вимовляємо [ц']: [к’інец'], [хл'ібец'], [сиенйц'а]; крім слів іншомовного походження та вигуків: [палац], [бац].
6. Буквосполучення дж, дз передають одну фонему в межах
морфеми: [джеирел°6], [дзеркало]; або дві різні на межі морфем: [віджеинй], [над-зв°ук°овйї].
7. Щілинний [г] в українських і в багатьох запозичених словах вимовляється як гортанний: [гай], [гор'іх], [гора], [гуси], [сн'іг], [агроном], а проривний [ґ] звучить у небагатьох словах: [аґрус], [ґан°ок], [ґиерлйґа] та інших (3 посібника).
Прочитайте текст, правильно вимовляючи [ґ] і [г]. Пригадайте слова зі звуком [ґ] і запишіть їх (не менше двадцяти), скориставшись орфоепічним чи орфографічним словником.
Проривному звукові [ґ] не щастило. З 30-х років ХХ століття, відтоді, як відповідну йому літеру вилучили з української абетки, він став чутися в мові дедалі рідше. Його ще берегли слова ґрати (залізні), ґуля, ґвалт та ін., і то лише в мовленні деяких ревних блюстителів мовної культури або старих людей.
Це давній звук нашої мови, років 200—300 тому його на письмі передавали двома літерами — кг. І ось тепер, нарешті, його реабілітовано... Звук цей живе в ласкавому слові аґу — першому слові немовлят. І навіть це дає йому повне право на існування в мові (А. Матвієнко).
9. Соціолінгвістичні фактори, що впливають на вимову людини. Основні джерела нормативного мовлення. Мова масмедіа. Сценічна мова. Особливості вимови імен та по батькові.
Опрацювати підручник Карамана С.О. - параграф 22 (стор. 65-67)
10. Інтонаційні особливості українського мовлення. Наголос в українській мові, його види, роль у розрізненні слів та їхніх форм. Паралельне наголошування. Семантико-граматична диференціація лексем за допомогою наголосу.
Опрацюйте за підручником параграф 23. Випишіть такі поняття: інтонація, логічна інтонація, граматична інтонація, емоційно-експресивна інтонація, ритм.
Прочитайте текст. Пригадайте, яка роль наголосу в слові. Які ознаки наголосу виділяють учені? Поясніть такі характеристики наголосу, як: вільний, рухливий, головний, побічний, смисловий (або фразовий, логічний).
Іноді про наголос говорять, що це паспорт слова. Справді. За допомогою наголосу можна розрізняти слова, що складаються з однакових звуків (замок і замок). Словесний наголос називають «биттям серця» в слові. Погодимося із таким порівнянням: наголос зумовлює звукове обличчя слова (В. Русанівський).
В українській мові наголос вільний (різномісний), бо він позиційно не закріплюється за певним складом, а може падати в різних словах на будь-який склад. Наприклад: один, добре, боротьба.
Динамічним (силовим) наголос є тому, що наголошений звук вимовляється з більшою напруженістю артикуляції і більшим напором видихуваного повітря.
Рухливим наголос називається тому, що в різних формах одного слова він може змінювати своє місце: губа — губи, школяр — школяра. Крім смислорозрізнювальної (гори — гори), наголос виконує морфологічну функцію: виступає засобом вираження різних граматичних значень: вікна (ім. с.р. у Н.в. мн.) і вікна (ім. с.р. у Р.в. одн.).
Деякі слова мають два наголоси: помилка — помилка, усмішка — усмішка. А окремі, крім головного, мають ще побічний наголос: сільськогосподарський.
У межах фрази може виділятися одне або кілька слів. Таке виділення називається смисловим, або фразовим чи логічним, наголосом.
За допомогою наголосу здійснюється семантико-граматична диференціація слів, оскільки він може виступати засобом вираження різних лексико-граматичних значень. Наприклад: виносити (процес) — виносити (закінчення процесу); дружка (Р.в.ім. дружок) — дружка (свідок на весіллі у молодої); вікна (мн., Н.в.) — вікна (одн., Р.в.).
Порушення місця наголосу може призвести до зміни лексичного (коса (ім., знаряддя) — коса (яка? прикм.), гори (географ. термін) — гори, (дієсл. наказ. сп.), плакати (дієсл.) — плакати (ім.) чи граматичного значення (забігати (що робити? — недок. вид) — забігати (що зробити? док. вид), гаряче (як? присл.) — гаряче (я к е? прикм.)
Слова, у яких зміна форми не веде до зміни наголосу, називаються словами з постійним наголосом (відмова, відмови, відмов).
Слова, у яких зміна форми супроводжується зміною наголосу, називаються словами з рухливим наголосом (глядач, глядачі).
11. Орфоепічна норма. Особливості використання орфоепічного словника.
Інформацію про орфоепічний словник ви можете знайти на сторінці 70 (опрацювати обов'язково)
Прочитайте. З якими правилами, що регулюють орфоепічні норми, ви ознайомилися раніше? Наведіть приклади до них.
Орфоепічні норми — це правила вимови голосних і приголосних звуків у різних позиціях, сполучень звуків у словах, словосполученнях і реченнях, правила вимови окремих граматичних форм, особливості вимови іншомовних слів, норми наголошування та інтонації.
Орфоепічний словник є довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу. В цьому словнику слова або їхні частини, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транскрипції: граєшся [грайеіс:а].
Вашими помічниками у виробленні нормативної вимови стануть такі видання: Українська літературна вимова і наголос. — К., 1973.; Погрібний М. І. Орфоепічний словник. — К., 1984.; Головащук С. І. Складні випадки наголошення: словник-довідник. — К., 1995.
Однією з умов досягнення милозвучності української мови є усунення фонетичних та фонологічних помилок.
Орфоепічні норми - це норми вимови. Літературній вимові притаманні деякі стилістичні особливості. Своєрідність їх залежить від змісту мовлення, його призначення та умов. Є стилі вимови в монолозі і діалозі, у мовленні ораторському й побутовому, поетичному і прозовому.
Основні правила української вимови такі (повторимо їх ще раз):
1. Усі голосні звуки української мови під наголосом вимовляються чітко: [ве'ч'ір], [го'лос], [ти'хо].
2. Повнозвучно і ясно (відповідно до написання) вимовляються [а], [у], [і] в різних позиціях: [грама'т^ка], [в'і'с'т'і], [кучугу'ра].
3. Українській літературній мові не властиве "акання", як і для більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорого, болото, молоко звук о в усіх складах однаковий. Під наголосом він тільки довший від ненаголошених, напр. : [до'ро-го], [боло'то], [молоко'].
4. Ненаголошений [е] наближається певною мірою до [и]. Голосний [и] в ненаголошених позиціях має вимову, наближену до [е]: [cеило'], [ве'леитеинь]. Ненаголошені [е] та [и] у вимові часто зовсім не розрізняються. (Але: виразно вимовляються вони у таких випадках: а) коли виступають закінченнями іменників, прикметників, дієслів тощо, напр. : [са'ни], [по'ле], [шиеро'ке], [пиеса'ти]; б) коли [е] та [и] виступають сполучними звуками у складних словах: п'ятиріччя, полезахисний; в) на початку слів іншомовного походження: [етало'н].
5. Збереження дзвінкості - одна з характерних ознак мови
Тому оглушення приголосних для української мови не характерне. Звичайно, усе залежить від темпу мовлення. Якщо темп повільний, то всі слова вимовляються чітко, а якщо пришвидшений, швидкий, то дзвінкі приголосні всередині слова або вкінці ледь помітно оглушуються, напр. : [ка'зка], [с'ад], [моро'з], [бли'з'ко], [зга'дка]. Повне оглушення спостерігається лише у словах: нігті [н'іхт'і], кігті [к'іхт'і], легко [ле'х ко].
6. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] вимовляються твердо майже в усіх випадках: [го'луб], [степ], [с'ім].
7. Твердо вимовляються в українській мові і шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж]: [чеика'ти], [шо'стиj], [бджола'], [же'реиб], а в позиції перед [і] вони напівпом'якшуються: [ж'і'нка], [ш'і'с'т'], [ч'і'л'ниj].
8. Приголосний [р] вимовляється послідовно твердо в кінці складів і слів: [коса'р], [г'ірки'j]; якщо після [р] стоять і, я, ю, є, ь, то [р] вимовляється м'яко: [рґа'сно], [рґідки'j], [трґох].
9. Два однакових приголосних звуки на межі префікса і кореня або кореня і суфікса вимовляються як один довгий звук: віддячити [в’ідґ:а'чиети], туманний [тума'н:иj].