Українська морфологія як розділ мовознавства про частини мови.Теоретичний матеріал.

Сайт: Дистанційне навчання в школі
Курс: Українська мова копіювання 1
Книга: Українська морфологія як розділ мовознавства про частини мови.Теоретичний матеріал.
Надруковано: Гість
Дата: понеділок 28 лютий 2022 00:11

1. Морфологічні норми. Граматичні категорії, граматичні значення і граматичні форми. Основні способи вираження граматичних значень. Основні поняття морфології. Словозміна. Парадигма. Словоформа

Основними поняттями морфології є граматичне значення, граматична форма, словоформа та частини мови.

Словоформа — це конкретна граматична форма слова: моя школа (Н. в.), іду до школи (Р. в.), дізнався в школі (Д. в.).

Граматичне значення об'єднує граматично цілі групи або й класи слів. Наприклад, іменники герой, солдат, будинок, сад мають однакові граматичні значення називного відмінка, числа однини, виражають належність до чоловічого роду, мають загальне значення предметності. Неповнозначні слова не є носіями граматичних значень.

Граматичне значення може виражатися закінченням (хата — Н. в., хати — Р. в.); афіксами (виступати — недок. вид, виступити — докон. вид); перенесенням наголосу (весни — Р. в. одн., весни — Н. в. мн.); службовим словом (співала б, на землі, хай будує).

Граматична форма — це сукупність граматичних значень і відповідних засобів вираження їх у конкретному випадку вживання слова. Наприклад, у слові гарний закінчення -ий виражає значення роду (чоловічий), числа (однина), відмінка (називний).

Вибір варіантів граматичних форм регулюються граматичними нормами.

Граматична категорія (від грец. kategoria — судження) є тим загальним (родовим), що знаходить свій вияв у частковому (видовому) — у граматичному значенні, у конкретних граматичних формах. Наприклад, у категорії відмінка іменників узагальнюється вся різноманітність семи відмінків і система відмінкових форм, дієслівна категорія особи об'єднує граматичні значення 1-ї, 2-ї і 3-ї особи, що виявляються у відповідних граматичних формах.

Парадигма — сукупність усіх граматичних форм слова, що використовуються для вираження відповідних граматичних значень. Парадигму мають тільки змінювані слова.

Океан слів — це безмежжя, незліченність, схильність до необмеженого поповнення. Граматика ж — мудрий господар, володар цього океану. На противагу безмежжю слів граматика — стислість, суворі правила, які легко застосувати (І. Вихованець).

Граматика — це розділ мовознавства, що вивчає закономірності будови слів, а також словосполучення й речення.

Морфологія — розділ граматики, що вивчає структуру слова, форми словозміни, способи вираження граматичних значень; учення про частини мови і притаманні їм способи словотворення.

Граматичні засоби вираження граматичного значення:

Закінчення: дорогою, зимою – відмінок (О.в.), число (одн.), рід (жін..)

Закінчення полі функціональне, може передавати не одне, а кілька грам. значень:

пишу – 1 особа, теп.час, однина, дійсний спосіб.

Чергування: дорога-дорозі – відмінок ,число, рід; мостити-мощу – особа, число, спосіб.

Наголосводиоди, рукиуки,розрізати-розрізати. – число, відмінок, рід, вид.

Суфікси (морфеми): афіксальні морфеми:

темніший – ступінь порівняння, більший-найбільший – вищий ступінь порівняння;

стукати-стукнути – вид, писати-написати – вид виражений за допомогою префікса.

Службові частини мови – прийменники – значення відмінка виражають; частки– спосіб умовний: би , б: хотіла б, знайшов би; наказовий спосіб: хай, нехай. Службові частини мови можуть передавати значення способу:

1)Бажальний спосіб: а, чи, неА чи не принесли б ви мені мисочку узвару.

2)Спонукальний спосіб: бо, но: Скажи-но, зроби-но.

3)Усічення (повні і часткові), щоб передати значення жін..роду: українець-українка (повне усічення); мандрувати-мандрівка (часткове усічення).

Морфологія (від грец. morphi — форма, logos — слово, вчення) є розділом грама­
тики, в якому вивчаються явища, що характеризують граматичну природу слова як
граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та розряди слів (частини мови)
граматичні категорії і систему їх словозміни.
Об’єктом вивчення в морфології є слово як носій ряду граматичних значень, що
виражає відповідні граматичні категорії, властиві лексико-граматичним розрядам
слів. Відповідно до вияву граматичних значень слово може видозмінюватись, утво­
рюючи усталену мовною практикою систему форм. Окремо взята форма конкретного
слова є його словоформою.
Видозміни слова, що служать для вираження його синтаксичних властивостей
(відношень між словами), називаються словозміною. А система форм, співвідносних
із певною системою синтаксичних граматичних значень, називається його
парадигмою. Своєрідність видозміни слів, що належать до іменних частин мови, на
відміну від дієслова, відбита в термінах відмінювання (для іменних частин мови) і
дієвідмінювання (для дієслів).
У словах, що не виражають граматичних видозмін як синтаксичних властивостей
слова (у них це нульовий показник), виступає одна словоформа. Це так звані не­
змінювані слова.
Словозмінні значення в сучасній українській мові в основному виражаються сло­
возмінною морфемою — флексією. Однак система відмінювання та дієвідмінювання,
крім флексій, включає й систему відповідно оформлених основ з урахуванням мор­
фонологічних явищ (чергувань звуків, перенесення наголосу в слові та ін.), напри­
клад: дуг-а, дуг-й, дуг-ою, дуз-і, дуг-и, дуг, дуг-ам, дуг-ами; водж-ух вдд-иш, вод-ить,
вод-имо, вод-ите, вод-ять.
Об’єктом морфології є також словоформи, в яких виражаються граматичні харак­
теристики слова незалежно від його синтаксичних властивостей, наприклад, форми
ступенів порівняння прикметників і прислівників, інфінітив, дієприслівник.

Морфологія – це розділ граматики, що вивчає внутрішню граматичну будову слова і граматичні класи слів. До складу наукових понять граматики входять передусім такі узагальнені граматичні поняття: граматичні форми, граматичні значення, граматичні категорії.

Отже, основною одиницею морфології виступає слово. У морфології вивчаються такі граматичні особливості слова: його граматична будова, особливості змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних (морфологічних) значень (роду, відмінка, виду тощо). Таким чином, до основних понять морфології можна віднести словозміну, парадигму, словоформу.
Словозміна — процес творення словоформ. У більшості випадків словозміна матеріально виражена за допомогою закінчення.. У незмінюваних словах вона може бути нульовою. Упорядкована сукупність усіх граматичних форм одного слова утворює його словозмінну парадигму. Кожну з таких граматичних форм слова називають словоформою.

2. Повнозначні та службові частини мови. Вигуки і модальні слова. Взаємоперехід частин мови. З історії вивчення частин мови.

Всі слова сучасної української мови представлені 10-ма частинами мови. Розберімося з ними детальніше.

Відразу треба розібратися з групами частин мови. Їх всього три.

1. Самостійні або повнозначні частини мови:

- іменник

- прикметник

- дієслово

- займенник

- прислівник

- числівник.

Самостійні частини мови можуть називати предмети, вказувати на їхні ознаки та кількість або ж описувати дію. Головною ознакою самостійних частин мови є те, що вони – члени речення, що мають граматичну вагу та своє лексичне значення.

2. Службові частини мови:

 - сполучник

- прийменник

- частка.

Роль службових частин мови в реченні – зв’язок слів між собою, надання певних емоційних відтінків членам речення або творення нових слів і морфологічних форм.

3. Окрема група частин мови:

- вигук

- звуконаслідування.

Ці частини мови слугують для зображення емоцій, волевиявлення або навіть етикету. Також ці частини мови можуть бути імітацією звуків тварин та природних явищ.

Частини мови та їхнє лексичне значення

Розберімося, що означає та чи інша частина мови.

І. Самостійні частини мови.

Іменник – назва предметів та будь-яких явищ.

Наприклад, стіл, вітер, Ганна.

Прикметник – вираження ознаки предметів.

Наприклад, високий, красива, дерев'яний.

Дієслово – вказівка на дію або стан предметів чи явищ.

Наприклад, біжу, переїхав, зробити.

Займенник – вказівка на особу або предмет.

Наприклад, я, твій, той.

Прислівник – виражає ознаку дії чи іншої ознаки.

Наприклад, холодно, тричі, стрімко.

Числівник – назва кількості предметів або явищ та їхній порядковий номер.

Наприклад, сто, перший, десятеро.

ІІ. Службові частини мови.

Сполучник – зв’язок між собою частин речення та однорідних членів речення.

Наприклад, і, та, або.

Прийменник – засіб висловлення відношення іменника до інших слів у реченні.

Наприклад, в, під, проміж.

Частка – виражає відтінки мовлення.

Наприклад, тільки, ледве, мов.

ІІІ. Окрема частина.

Вигук та звуконаслідування  виражають почуття та емоції.

Наприклад, ой, ах, тьху.

До повнозначних належать частини мови, що об’єднують слова, яким властиве лексичне значення. До них належать іменникприкметникчислівникзайменникдієслово і прислівник(деякі мовознавці - Волох - зараховують до розряду самостійних також слова категорії стану). Всі повнозначні частини мови, крім займенників, виконують номінативну функцію, тобто називають відповідні елементи дійсності. 

Повнозначним протиставляються неповнозначні, або службові, частини мови. Вони позбавлені лексичного значення, не виконують функції членів речення і є незмінними. До службових слів відносяться прийменниксполучник і частка. За межами самостійних і службових слів знаходяться вигуки. Вони позбавлені функції називання, не є членами речення, не виражають граматичних відношень між словами, а також є незмінними. Як особливий клас слів виділяються також модальні слова (здається, безперечно, дійсно, напевно, можливо). Це невідмінювані слова, за допомогою яких виражається відношення змісту висловлювання до реальності, вони не мають називної функції і граматично не пов’язані з іншими словами.

За здатністю утворювати граматичні форми частини мови поділяються на змінні і незмінні. До змінних належать іменник, прикметник, числівник, займенник, дієсловонезмінними є прислівник, усі неповнозначні частини мови і вигук.

Прочитайте текст. Поясніть, що таке модальні слова.

У сучасній українській мові є невідмінювані слова, яким не властива номінативна функція, які не називають певних понять і в той же час не виражають будь-яких зв’язків або відношень між членами речення. Це — модальні слова. Модальні слова виражають відношення того, хто говорить, до висловлюваної ним думки або її частини. Наприклад, Ночі ті, та гітара й жоржини, може, сняться тепер і тобі. Модальне слово може виражає невпевненість у реальності висловленого автором.

Модальне слово зрозуміло в реченні На вітер я слів не кидаю і, зрозуміло, свою обіцянку виконаю виражає відношення того, хто говорить, не до всієї висловленої думки, а лише до її другої частини.

Модальні слова не належать до частин мови, а також не входять і до системи службових слів, або часток мови.

Від частин мови модальні слова відрізняються як відсутністю номінативної функції, отже, і лексичного значення, так і синтаксичними особливостями. Вони не бувають членами речення, а вживаються як вставні слова.

Від службових слів модальні слова відрізняються тим, що вони не виражають будь-яких граматичних відношень між членами речення (З підручника).

Вигук - це особлива частина мови, яка виражає почуття, волевиявлення мовця, не називаючи їх. Вигуки не належать ні до повнозначних частин мови, ні до службовихЮ тому що не мають предметного значення і не виконують у реченні ніяких функцій.

Найпоширенішими явищами переходу слів з однієї частини мови в іншу вважаються:

субстантивація (від лат. substantivum - іменник) - явище переходу слів з різних частин мови в іменники: Були тут шляхта і міщани, і молоді, і старики; були багаті і убогіпрямі були і кривоногі, були видющі і сліпі, були і штатські і воєнні, були і панські і казенні, були миряни і попи (І.Котляр.); Пор.: майбутнє рішення — наше майбутнє, знайома жінка — наша знайома, учительська робота — зайшли в учительську. Зберігаючи словозміну прикметника, такі слова відповідають на питання іменника й виконують у реченні його синтаксичну функцію, наприклад: Виступав мій давній знайомий (хто?), Я зустрівся з давнім знайомим (з ким?). 

ад’єктивація (від лат. adjectivum - прикметник) - явище переходу слів різних частин мови у прикметники (найчастіше дієприкметників): варений, печений, учений (на відміну від дієприкметників варений, печений, учений), цілюща трава, зачароване царство; 

прономіналізація (від лат. pronomina - займенник) - вживання різних частин мови в ролі займенників: Далека нам путь, але ми не одні (Сос.); Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив (Л.Укр.); Одні (ті) питали, чи не краще б вийти назустріч війську з хлібом та сіллю, упасти в ноги, скоритись. Другі (деякі) радили битись, не пускати козаків

адвербіалізація (від лат. adverbium - прислівник) - явище переходу слів з інших частин мови у прислівники: бігом, кругом, миттю, стрілою, боком, галопом, гуртомОстап стояв вагаючись (Коцюб.); Край дороги росте каштан

Порівняймо: 1. Читати книгу, лежачи на дивані.2, Читати книгу лежачиУ першому реченні лежачи дієприслівник, " оскільки при ньому є залежне слово на дивані. У другому ре­ченні лежачи прислівник, бо при ньому залежних слів немає.

Перехід слів з однієї частини мови в іншу не зменшує і не збільшує кількості частин мови, а тільки більше розвиває засоби вираження думок та почуттів носіїв мови.

З історії вивчення частин мови.

Майже всі сучасні граматичні концепції частин мови беруть свій початок з античної (давньогрецької). Частини мови - калька з давньогрецького mere tu logu чи безпосередньо латинського partes orationis, де partes - "частини", а oratio - "мовлення, висловлювання, речення". Частинами мови спочатку називали ті граматичні явища, які тепер називають членами речення* Лише згодом цей вираз набув сучасного термінологічного значення, хоч ще довго частини мови ототожнювали з членами речення.

Уперше частини мови були виділені давньоіндійськими граматистами Яска і Паніні (V ст. до н.е.), які розрізняли в санскриті такі частини мови, як ім'я, дієслово, прийменник, сполучник і частку. Однак давньоіндійська теорія не була відомою в Європі. Європейська теорія частин мови йде від Аристотеля (IV ст. до н.е.), який виділив чотири частини мови: ім'я, дієслово, член (артикль) і сполучник. Остаточно вчення про частини мови сформувалося в александрійській школі (II ст. до н.е.). Аристарх Самофракійський і його учень Діонісій Фракійський уперше виділили вісім частин мови: ім'я, дієслово, прислівник, артикль, займенник, прийменник, дієприкметник, сполучник. Прикметник був об'єднаний з іменником в одній частині мови, бо в давньогрецькій мові вони мали спільну систему відмінювання. В основу класифікації слів за частинами мови було покладено два принципи: морфологічний ("Ім'я є відмінюваною частиною мови, ...") і семантичний ("що означає тіло або річ"). Ця система частин мови була запозичена римськими вченими, які, правда, внесли до неї незначні зміни: з числа частин мови було усунено артикль, якого немає в латинській мові, а додано вигук.

Пізніше ця класифікація поширилася на всі європейські, а згодом і на інші мови. Так витворилася класифікація частин мови, яку прийнято називати шкільною і яка по суті стала універсальною. Граматичні класи слів різних мов намагаються втиснути в наперед вибрану античну схему, не враховуючи відмінності, які є в різних мовах.

За шкільною класифікацією виділяють десять частин мови, які поділяють на самостійні (ті, що можуть бути членами речення) і службові (ті, що виражають відношення між словами в реченні). До самостійних частин мови належать іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник. До службових - прийменник, сполучник, частку й артикль.

Осібно виділяють вигуки, які не можуть бути членами речення, але можуть самі утворювати речення.

Широко відомою є класифікація частин мови В.В. Виноградова. На думку цього вченого, частинами мови є тільки повнозначні слова. В його класифікації виділено чотири категорії слів: частини мови, модальні слова, частки мови і вигуки. До частин мови він відносить імена (іменник, прикметник, числівник), займенник, дієслово, прислівник і категорію стану. До часток мови, за Виноградовим, належать власне частки, зв'язки, прийменники і сполучники. Графічно ця класифікація має такий вигляд:

Категорії слів

3. Уроки розвитку зв'язного мовлення

1. Особливості конспектування. Конспект прочитаного (художнього твору, публіцистичної та науково-популярної статті). (Тема 12 за підручником. Стор. 243-244).

Конспект (від латин, conspectus — огляд) — стислий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо.

Типи конспектів:

• за планом (відповіді на пункти плану, сформульовані як питальні речення);

• текстуальні (складаються з цитат);

• вільні (поєднують виписки, цитати, тези);

• тематичні (містять відповідь на поставлене питання за кількома джерелами).

Конспектування допомагає:

• навчитися опрацьовувати інформацію, надаючи їй іншої форми;

• виділяти в письмовому або усному тексті найбільш потрібне для вирішення навчального чи наукового завдання;

• запам'ятовувати інформацію, подану в тексті;

• накопичувати інформацію для написання складнішої роботи — доповіді, реферату, статті тощо.

У конспекті ми маємо змогу не лише занотовувати прочитане й почуте, а й виражати наше ставлення до нього, записувати власні думки.

Конспект, як правило, ведеться в окремому зошиті. На першій сторінці ви обов’язково маєте записати паспортні дані книжки, над якою працюєте. Матеріал конспекту доцільно записувати на одній правій сторінці зошита. Ліва сторінка слугуватиме для запису власних думок, коментарів, уточнень, які можуть з’явитися вже після запису конспекту.

Уміння правильно оформити конспект має неабияке значення, наприклад скорочення. По-перше, скорочувати можна ті слова, які однозначно встановлюються за конспектом. Це насамперед часто вживані слова або терміни, які повторюються в тексті. Для низки слів існують загальноприйняті скорочення.

Пам’ятайте головну вимогу до конспекту: запис має бути систематичним, логічним і зв’язним (П. Білоусенко).

2. Тематичні виписки, план (складний), тези. (Тема 13, стор. 245-246) 

План тексту — це сформульовані й послідовно записані мікротеми тексту.

Тези — стисло сформульовані основні положення тексту, у яких лаконічно й послідовно розкрито його тему й основну думку. Відрізняються від плану тим, що в них не лише названо розглянуті в тексті питання, але й розкрито суть усієї текстової інформації. Є два види тезування — відбір авторських думок із тексту (у вигляді цитат) та самостійне формулювання основних положень статті.

ЯК СКЛАДАТИ ТЕЗИ СТАТТІ

1. Уважно прочитайте статтю.

2. Поділіть її на смислові частини, визначте мікротеми й складіть план.

3. Прочитайте статтю вдруге, звертаючи особливу увагу на інформацію, що має для вас практичну цінність.

4. Запишіть навпроти кожного пункту плану найважливішу інформацію цитатами або власними словами.

5. Слідкуйте за тим, щоб не було перекручень змісту, звіряйте записане з думкою автора.

Тематичні виписки - це невеликі за обсягом фрагменти тексту (речення, окремі абзаци), що містять основну інформацію  з певної теми; дають змогу максимально точно і логічно відтворити зміст висловлення. Потреба у виписках виникає тоді, коли питанню, яке вас цікавить, присвячено не весь твір, а лише якусь частину, окремі фрагменти; або коли вивчають кілька текстів з певної проблеми (під час підготовки доповіді, реферату тощо). Основні вимоги до виписок: точність, оформлення слів автора як цитат із зазначенням назви твору, розділу, параграфа, сторінки.

ЯК ПРАЦЮВАТИ НАД ТЕМАТИЧНИМИ ВИПИСКАМИ

1. Уважно прочитайте статтю. Позначте олівцем потрібний матеріал.

2. Виписуйте цитату в такій послідовності: прізвище й ініціали автора, назва твору, місце і рік видання, видавництво, том (розділ) книги, сторінка.

3. Якщо нова цитата на цій самій сторінці, у цьому самому творі, то пишеться: «Там само».

4. Якщо в цитаті щось пропускається, ставляться три крапки (...).

5. Цитата оформляється за правилами пунктуації у прямій мові.

6. Якщо цитата є продовженням вашої думки, вона пишеться з малої літери, але в лапках.

3. Написання доповідей, рефератів, анотацій, тез, рецензій з навчально-наукової проблеми. 

Реферат (нім. Referat, від латин, refero — доповідаю) — 1. Короткий виклад основних положень учення, наукової праці, дослідження або змісту книги. 2. Доповідь із будь-якої теми, що складається з огляду літературних та інших джерел.

Реферат повинен дати уявлення про характер роботи, методику проведення дослідження, його результати. У ньому стисло, логічно й послідовно викладають зміст джерела, висловлюють власну думку з досліджуваної проблеми. Часто реферат складається за кількома джерелами.

Основні вимоги до реферату: інформативність, виділення найважливіших положень першоджерела, об'єктивність, невикривлений виклад тексту. Тому мова реферативного тексту характеризується загальними для наукового стилю рисами: ясністю, точністю, логічністю та доказовістю.

Виділяють такі види рефератів: репродуктивні — реферати, що тільки відтворюють зміст тексту-джерела; продуктивні — реферати, що передбачають критичне осмислення матеріалу і його об'єктивний аналіз.

ЯК ПІДГОТУВАТИ ПРОДУКТИВНИЙ РЕФЕРАТ

1. Сформулюйте тему реферату. Запишіть орієнтовний план.

2. Доберіть наукову літературу з теми. Визначте з-поміж неї основну й додаткову.

3. Опрацюйте дібрані наукові джерела, використовуючи різні види читання й різні способи перероблення тексту (тези, тематичні виписки).

4. Уточніть план реферату.

5. Систематизуйте дібраний матеріал відповідно до плану. Пам'ятайте, що композиційно текст реферату складається

з трьох логічно пов'язаних частин: вступної, основної (описової), заключної.

6. Порівняйте наукові позиції авторів наукових праць (спільне, подібне, відмінне), застосовані ними методи дослідження, одержані результати, висновки.

7. Скористайтеся різними видами мовних трансформацій (перефразування, узагальнення, абстрагування тощо) і лексичними засобами організації тексту й підготуйте письмовий реферат.

8. Висловіть у заключній частині реферату своє ставлення до теми та ступеня висвітлення її в науковій літературі.

Рецензія (латин, recensio — «розгляд») — висловлення, що містить аналіз і критичну оцінку художнього, публіцистичного або наукового твору, спектаклю, кінофільму й т. ін.

Написання рецензії — складна й відповідальна робота, тому доцільно уважно ознайомитися зі змістом книги (телепередачі, кінофільму, вистави), публіцистичної статті або наукової праці, визначити тему, ідейну спрямованість, критично, переконливо й ґрунтовно проаналізувати позицію автора, композицію, авторський стиль, дослідити характер героїв, зміст їхніх вчинків (у художньому творі), зазначити позитивні сторони й відзначити недоліки твору. Рецензент повинен бути неупередженим і пам'ятати, що рецензує результат діяльності, а не оцінює особистість автора. Рецензії пишуть у науковому або публіцистичному стилі.

ПОСЛІДОВНІСТЬ РЕЦЕНЗУВАННЯ НАУКОВОЇ СТАТТІ

1. Визначте стиль і жанр рецензованої праці (наукова стаття, доповідь, учнівська наукова робота та ін.), запишіть вихідні дані про автора і твір.

2. З'ясуйте мету й завдання автора.

3. Визначте ступінь актуальності й новизни теми наукового дослідження (для науки загалом, певної галузі знань, розв'язання практичних завдань тощо).

4. Бібліографічний пошук на тему наукової роботи із залученням сучасних інформаційно-комунікативних технологій. Бібліографія. Анотація.  (Тема 16, стор. 251-252; Тема 17. стор. 253)

Бібліографія — це список літератури з певного питання. Розрізняють бібліографію реєстраційну (ознайомлює читача з назвами книг), рекомендаційну (назви книг, які рекомендує автор), список використаної літератури — перелік книг, використаних автором під час підготовки, наприклад, статті, доповіді, повідомлення та ін.

Під час підготовки доповіді чи реферату використовують різні джерела пошуку необхідної літератури: каталоги і картотеки бібліотек, бібліотечні посібники, списки літератури, використаної під час написання книг і статей, покликання в підручниках, монографіях, словниках, покажчики змісту річних комплектів спеціальних періодичних видань, електронні бази даних.

Бібліографічні виписки джерел краще робити на каталожних картках, щоб скласти з них робочу картотеку, яка, на відміну від записів у зошиті, зручна тим, що її завжди можна поповнювати новими матеріалами, легко знаходити необхідні записи. Картки можна групувати в будь-якому порядку (за розділами, підрозділами, темою тощо). Найзручнішою є розстановка карток у єдиному алфавіті прізвищ авторів та назв видань (3 посібника).

Умовно бібліографічний опис книги можна подати так. Заголовок бібліографічного запису (прізвище, ініціали автора/ авторів). Основна назва (напр.: Фізика). Відомості про відповідальність (напр.: підручник, посібник). — Відомості про видання (напр.: 2-ге вид.). — Місце видання : Видавництво, дата видання. — Кількість сторінок.

Наприклад: 

1. Шкляр В. Елементал : [роман] / Василь Шкляр. — Львів : Кальварія, 2005. — 196 с.

2. Суберляк О. В. Технологія переробки полімерних та композиційних матеріалів : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / О. В. Суберляк, П. І. Баштанник. — Львів : Растр-7, 2007. — 375 с.

Анотація — це стисла характеристика змісту книги, статті, рукопису тощо. У ній зосереджується увага на найсуттєвішому. Структура анотації така: вступна частина (бібліографічний опис джерела), основна частина (перелік основних проблем та/або висновків тексту-джерела, мета, елементи оцінки книги); заключна частина (актуальність і адресат джерела)).

За різними ознаками виокремлюють кілька видів анотацій:

1) за змістом і цільовим призначенням — довідкові (описові, інформаційні) та рекомендаційні;

2) за повнотою охоплення змісту анотованого джерела — загальні та спеціалізовані.

На відміну від інших текстів, анотація містить інформацію про новизну анотованого джерела порівняно з іншими, близькими до нього тематикою й цільовим призначенням; стисло передає основний зміст тексту; заохочує до прочитання тощо.

Про високий рівень анотації свідчить якість і точність інформації про першоджерело; логічне її оформлення; відповідність чинним мовним нормам; обмежений обсяг.

Найпоширенішою помилкою під час складання анотацій є їх надлишковість, яка виникає переважно під час повторення інформації, використання зайвих фраз, вставних слів, складних підрядних конструкцій.

Анотація суттєво допомагає під час добору та вивчення літератури з того чи іншого питання та ознайомлення зі змістом книги.