Теоретичний матеріал

2. Життя і творчий доробок Івана Котляревського. Бурлескно-травестійна поема "Енеїда"

Життєвий і творчий шлях І. Котляревського (09.09.1769–10.11.1838)

Дитинство письменника.

Родина                                                                                                

На Полтавщині  здавна жив рід Котляревських, що походив з українського старшинства й від російського уряду одержав дворянське звання. В цьому будинку 29 серпня (9 вересня за новим ст.) 1769 року народився майбутній письменник.                                                                                                            

Через невеликі статки батько змушений був служити канцеляристом у міському магістраті.                                                                                                                                              Вразливий і чуйний до краси змалку, Івась подовгу милувався чарівними пейзажами, влітку бігав з друзями купатися і печерувати раків.

Роки навчання                                                                                                                          

У  церковноприходській школі Іван  був чи не найкращим учнем. Ґрунтовна початкова освіта стала доброю основою для здобуття знань у духовній семінарії.                                                                                                           

У 1780 р. І. Котляревський вступив до духовної семінарії, яка тоді була єдиним середнім учбовим закладом у Полтаві. Умови життя семінаристів, що мешкали в гуртожитку при школі (бурсі), були надзвичайно важкими; наука була схоластична, відірвана від життя, незрозуміла учням. Тут Іван добре оволодів латинською, французькою та російською мовами, слабше польською.

Знання мов дало йому змогу читати в оригіналі «Енеїду» Вергілія, а також її бурлескно-травестійні переробки француза Скаррона й росіянина Осипова.              

Останнього (богословського) класу юнак не закінчив. Може, через нестатки (навчання було платним) або тому, що не хотів стати священиком.

Трудова діяльність Івана Петровича                                                                           

Кілька років працював канцеляристом у новоросійській губернській канцелярії. Серед тодішніх чиновників  Іван Петрович виділявся своєю непідкупністю і готовністю безкорисливо допомогти бідним.                                                                                

Невідомо з яких причин І. Котляревський залишив канцелярію і став домашнім учителем у поміщицьких маєтках Золотонівського повіту — в самому центрі України. Становище вчителя в панській родині було важким і малооплачуваним. У 1896 р. Іван Петрович покинув учителювання. Причину цього вчинку точно не встановлено.

Світогляд І. Котляревського                                                                                                

За складом характеру Іван Петрович був людиною доброю, співчутливою, ненавидів зло й неправду. Обидві ці обставини виявилися благодатним ґрунтом для сприйняття ним ідей  Просвітництва. За своїм переконанням  І. Котляревський був просвітителем, демократом, гуманістом. З’явившись у юнацькі роки, ці переконання не змінилися до кінця життя.

І. Котляревський на військовій службі

Відразу ж І. Котляревський вступив кадетом до Сіверського карабінерного полку.   Під час війни з Туреччиною (1807–1808) він брав безпосередню участь у багатьох боях, зокрема відзначився винятковою хоробрістю і винахідливістю при взятті Бендер та Ізмаїла. За бойові заслуги двічі був «удостоен монаршеского благоволения», тобто письмової подяки від самого царя.

І. Котляревський володів і талантом дипломата, що допомагало йому за дорученням військового уряду вмовити бунтівливих буджацьких татар добровільно піддатися під владу Росії. За це він був нагороджений  орденом Анни 4-го класу.                                   

У 1808 р. Іван Петрович вийшов у відставку в чині «капітана з мундиром».

Злиденне життя митця після відставки з військової служби                              

Втративши службу, яка була єдиним джерелом прибутку, Іван  Петрович опинився в скрутному становищі. З «худеньким» гаманцем він подався до Петербурга шукати якої-небудь посади. Не раз доводилося сидіти голодному в холодній і вогкій підвальній кімнаті, яку він знімав у одної вдови. У довгі осінні петербурзькі ночі мусив економити й на світлі, бо свічки для нього були задорогі. Засвітить свічку, щоб почитати якусь книжку або дописати нові строфи до четвертої частини «Енеїди», і через дві години мусить гасити. Фризова шинель служила йому і за одяг, і за постіль. Набідувавшись у царській столиці, Котляревський повернувся до Полтави.

І. П. Котляревський — директор Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян                                                                                                                                        

У 1810 р. генерал-губернатор краю князь Бібіков запросив І. Котляревського на посаду директора Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян. Це була своєрідна бурса при міській гімназії. У будинку жило щороку 200–250 хлопчиків, на утримання яких виділялися невеликі кошти. І. Котляревський умів по-хазяйському розпорядитися ними.                                                                                                                                                 

Для позбавлених сім’ї хлопчиків Іван Петрович був батьком —суворим, вимогливим і водночас добрим, уважним, справедливим. Він відмінив фізичну кару, на бешкетників і лінькуватих впливав поясненнями, умовляннями. Організовував для дітей різні розваги. Вихованці його дуже любили й шанували.

І. Котляревський знову у вирі військових подій. Шана від царя                                  

У 1812 р.  І. Котляревський за дорученням генерал-губернатора їде на Харківщину організовувати новий полк. Козачий полк він сформував за 17 днів, за що одержав монаршу подяку. Сам Іван Петрович у боях безпосередньої участі не брав, але виконував різні воєнні доручення. По закінченні війни повернувся до Полтави і продовжував служити у Будинку.  Перебуваючи в 1817 році в Полтаві, цар Олександр І відвідав Будинок. За добре ведення справ він нагородив І. Котляревського чином майора, пенсією по 500 крб. щорічно та діамантовим перснем.

Іван Петрович — наглядач богоугодних закладів; людина і особистість                    

З 1827 р. І. Котляревський займає ще одну посаду — наглядача богоугодних закладів. Їх було шість: міська лікарня, богадільня для бідних і самотніх людей, будинок психічно хворих, шпиталь для породіль, будинок інвалідів, контора. Принциповий, правдивий і прямий, він часто мав гострі сутички з поліцією, судовими чиновниками й жорстокими поміщиками.                          

Як людина Іван Петрович був дуже симпатичним і з першого знайомства приваблював серця, з усіма тримав себе як рівний з рівними, був душею кожної компанії. Умів розумно розповісти про серйозні речі, дотепно пожартувати.  Розмовляв завжди українською мовою, проте легко міг перейти на російську чи французьку.                                                                                                        

Скарбниця І. Котляревського, його культурна діяльність                                           

Іван Петрович жив скромно, по-старосвітському, вдягався небагато, але охайно, зі смаком. Єдиною розкішшю в будинку була невелика бібліотека, що складалася з латинських, французьких і російських книжок, збірок фольклору, рукописних творів     Г. Сковороди та Біблії. Усе життя він постійно поповнював свої знання, тому був дуже освіченою людиною. Особливо глибоко І. Котляревський знав минуле й сучасне рідного краю.                                                                                                                                  

Незважаючи на завантаженість по службі, Іван Петрович брав активну участь у культурному житті міста. У 1816 р. Він став директором полтавського театру і приділяв багато уваги поліпшенню побутових умов артистів, підвищенню їхньої майстерності, обладнанню сцени.                                                                                                                      

У 1818 р. І. Котляревського обрано членом харківського «Товариства аматорів красного письменства», а в 1821 — почесним членом петербурзького «Вільного товариства аматорів» в російській словесності

 Творча спадщина, останні роки життя І. Котляревського                                            

Творча спадщина митця — поема «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо».                                                                                                           

На початку 30-х р. письменник почав хворіти і в 1835 р. мусив залишити службу. Чуючи близький кінець, він відпустив на волю кріпаків, майно роздав родичам і знайомим, а садибу призначив своїй економці.                                                                                            

А 10 липня 1838 р. тихо згас. В останній путь його проводжали всі мешканці Полтави та навколишніх сіл. Т. Шевченко написав поезію, присвячену народному митцеві «На вічну пам’ять Котляревському».

Працюючи учителем у поміщицьких маєтках, багато подорожуючи, Іван Петрович цікавився життям і побутом простого народу. Записував пісні, прислів’я, приказки, влучні слівця, жартівливі вислови, перекази — особливо про козацьку старовину. Добре пізнав письменник і побут, інтереси, звичаї поміщиків, чиновників, духовенства. У його пам’яті відклалися величезні запаси знань про побутове й громадське життя своїх співвітчизників, що стало тим невичерпним джерелом літературної творчості І. П. Котляревського. Тому його твори цікаві, повчальні, мають велике виховне значення.

Поема "Енеїда"

— Над "Енеїдою" Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 p., четверта — в 1809 р. п'ята — в 1822 p.; повністю твір завершено в 1825—1826 рр., а видано в 1842 р. вже після смерті письменника. Для написання поеми автор скористався з досвіду своїх попередників. Близькими до обраного ними жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени, яких нагадують окремі картини "Енеїди", її стиль, гумор.

Виникла "Енеїда"на грунті творчості Сковороди, бурлескної та сатиричної української літератури XVIII ст., жартівливих ліричних віршів та інтермедій до шкільних драм, таких творів, як "Плач київ ських монахів", віршів Івана Некрашевича. Напевно, Котляревській: читав твір Опанаса Любисевича "Вергілієві пастухи, у малоросійськії і, кобеняк переодягнені". У роки написання "Енеїди" Котляревському безумовно, були відомі бурлескні поеми російських письменників Миколи Осипова, Михайла Чулкова, комедії Миколи Фонвізіна, Василя Капніста.

Проте все це були впливи побічні. Головні джерела "Енеїди" реальна дійсність того часу та усна народна творчість.

Котляревський з уст кобзарів, лірників не раз слухав живу історіи свого народу, в історичних і побутових піснях чув биття його вічно живого серця, своїх троянців-козарлюг зустрічав головним чином не на сторінках Вергілієвої поеми, а бачив їх на шляхах рідної Полтавщини, і полках, які формував на Дунаї, на церковних картинах талановитих, хоч і безіменних, українських живописців, читав про їхні звитяжні походи в козацьких літописах.

Пригадаймо, що незадовго до написання "Енеїди", у 1775 рот за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків в образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків і відновити притлумлену царизмом національну гордість українського народу, його прагнення до волі й самостійності.

Перед Котляревським постало питання: якою мовою писати? Чи ж можна й далі про життя народу писати мертвою книжною мовою? Іван Петрович зробив вибір і почав писати "мужичою", тобто народною мовою. "Педанти,— зазначав сучасник письменника,— здивувались і — замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони почали сміятися". Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для "високих" літературних жанрів її вважали непридатною. "Непридатною? Ні! — вирішив у якусь благословенну мить великий полтавець,— Ця мова годиться і для найвищих стилів!"

Історія та джерела написання «Енеїди» І. Котляревського.
Над «Енеїдою» І. Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли друком у 1798 р., четверта — в 1809 р., п’ята — в 1822 р.; повністю твір завершено в 1825–1826 рр., а видано в 1842 р. після смерті письменника.
1798 р. перше видання «Енеїди» з’явилося завдяки ініціативі конотопського поміщика Максима Пурпури, який тоді служив у Петербурзі в медичній колегії і належав до гурту прихильників української мови та літератури. До його рук потрапив список перших трьох частин поеми І. Котляревського, і Пурпура своїм коштом видає її з характерною присвятою: «Любителям малоросійського слова». Автор був незадоволений вчинком видавця (друк здійснено без його згоди), проте патріотична ініціатива М. Пурпури заслуговує на схвалення.
Вихід у світ «Енеїди» став епохальною подією в культурному житті України. Це була перша друкована українська книга, написана живою народною мовою, що своєю появою стверджувала початок етапу у розвитку нашої літератури.
Для написання твору автор скористався:
• досвідом своїх попередників;
• різдвяними, великодніми віршами мандрівних дяків;
• реальною дійсністю того часу;
• усною народною творчістю;
• творчістю Г. Сковороди та бурлескно-сатиричною літературою ХVІІІ ст.;
• матеріалом з епізодами про життя українських козаків, старшин, селянства, міщан, священиків, учнів;
• жартівливими ліричними віршами, інтермедіями до шкільних драм.

Пройдіть за посиланням та прочитайте "Енеїда" І.Котляревського та Вергілія.