Теоретичний матеріал
4. Композиційний прийом "сну". Сатиричний характер поеми.
Алегорія(гр. allеgoria — іномовлення) — вид метафори: іншомовне зображення предмета чи явища через інші,подібні до них, з метою наочно показати їх суттєві риси. Використовується, як правило, у загадках, байках і відзначається загальновпізнаваним характером. Наприклад, у байках через характери дійових осіб — тварин і звірів — зображено риси людей, їх вдача. Алегорія — засіб посилення поетичної виразності. (Білий голуб чи зелена гілка в руках людини — алегорія миру; у казках вовк уособлює жадібність, лисиця — хитрість і т. ін.)
Гротеск (фр. grotesque, від італ. grotta — грот, печера) — художній засіб, прийом, що ґрунтується на свідомому перебільшенні, контрастах трагічного й комічного, де реальне в житті переплітається з фантастичним, страшне — з незвично смішним.
Контраст — стилістична фігура протиставлення явищ, предметів, характерів; посилює змістовне й емоційне звучання твору. Використовується у віршах, прислів’ях та приказках, у назвах книг і творів. Це фігура побудована на використанні антонімічних пар. У Т. Шевченка поетичний контраст — це не просто художній прийом, а мистецький підхід, метод пізнання дійсності, у якій було аж надто багато протиріч. Прийом протиставлення багатих і бідних, невільників і вільних людей, чесних і безчесних, підлих та справедливих, щасливих та нещасних можна сказати універсальний у «Кобзарі». Контраст часто перебуває в центрі гострої сатири.
Інвектива — творчий прийом, що полягає в гостросатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ.
Умовність:
- художня первинна (прихована) — відмінна риса будь-якого твору мистецтва. Вона створює видимість правдоподібності, схожості на реальну дійсність. Природа цієї умовності — своє-
рідність погляду автора на відображувану ним у художньому творі дійсність;
- художня вторинна (відкрита, активна) — свідоме порушення правдоподібності з метою висвітити, зробити зримими те, що з якої-небудь причини не може бути назване прямо або не має в реальному житті свого предметного втілення; відновлення форм, які зустрічаються в житті та природі. Образи, які одержуються в підсумку, не цілком схожі на життя, з фактами життя їх не можна порівняти «прямим накладанням». Однак вони можуть виражати смисл цих фактів, вірно відображати дійсність.
У поемі «Сон» Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в тогочасній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три частини — зображення України, Сибіру й Петербурга.
Перші два рядки вступу звучать іронічно: «У всякого своя доля, І свій шлях широкий», але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає…
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю — саркастично: «Кров, як воду, точить!…»
Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накликає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки знімають, бо нічим обуть//Княжат недорослих…»
Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не контрастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи співзвучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуковому образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий «цар волі», про якого урочисто говорить оповідач? Дослідник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ «царя волі» вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенатської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, відомо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків «цар волі штемпом увінчаний». Цей образ ототожнений із Христом, розіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.
У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербурга — міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівництві столиці символізують білі птахи (білий птах — символ Нового Заповіту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла Полуботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.
Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зустрів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурався рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: «Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?»…
Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше — сарказм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пузаті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». їхню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генеральним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бюрократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршомазам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного засобу: «Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і запровадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину».
Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, безсилим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.
Іван Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова проти темного царства», «першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва», «... це огниста інвектива проти темного царства...».