Література 70-90 років ХІХ століття. Класичний реалізм

3. ПОЕЗІЯ

Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов'язаний з іменами таких митців, як Пантелей­мон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко,

Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проб­лемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення ПОЕЗІЇ, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті.

Перша — Михайло Старицькийякий «завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекла­дає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри» (Микола Зеров). Саме Старицькому нале­жить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х — початку 90-х років ХІХ століття («Плеяда»). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з поперед­ників для неї мали Куліш і Старицький.

Друга постать — Іван Франко — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», поема «Мойсей».