Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» - соціально-побутова повість-хроніка.

4. Образи-персонажі

Відтворюючи життя персонажів у хронологічній послідовності, день за днем, з усіма подробицями, письменник розкриває при­чини, під впливом яких формувалися характери героїв. Автор повісті виявив тонку спостережливість, уміння підмічати найха­рактерніші індивідуальні риси і створювати типові характери.

Омелько Кайдаш — втілення темноти, забобонності і затур­каності значної частини селян, знівечених духовно і фізично ще Панщиною. Кайдаш був добрим стельмахом, прожив довге й тяжке життя, в якому не знав нічого, крім важкої праці.

Про це переконливо говорить його зовнішність — портрет спрацьованої, передчасно постарілої людини, у якої «здорові заго­рілі жилаві руки», «широке лице… сухорляве й бліде, наче лице в ченця, високий лоб, посічений густими дрібними зморшками». Цей портрет майстерно намальований за допомогою світлотіней, у ньому контрастують чорний фон і білий одяг та бліде лице Кай-даша. Важка праця, темнота, забобонність, родинні чвари і пия­цтво зробили Кайдаша безвольним, внутрішньо надломили його, перетворили на посмішище в сім’ї, убили в ньому віру в краще життя і довели до трагічної смерті.

Читаючи повість, ми відчуваємо, що сміється Нечуй-Левицький над своїм героєм крізь сльози, що ставиться до нього з глибоким співчуттям, засуджуючи не його, а ті суспільні умови, які зніве­чили цю добру працьовиту людину.

Маруся Кайдашиха — один із найдовершеніших образів по­вісті. Знайомлячи читача з високою, рівною, енергійною на вид Кайдашихою, автор одночасно показує негативні риси її харак­теру. «Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою… Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними… До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вони трохи сердилась, з неї спадала та со­лодка луска, і вона лаялась і кричала на весь рот».

У характері жінки лицемірство, улесливість, манірність по­єднуються із грубістю і жорстокістю, Кайдашиха вміє прислужу­вати панам та духовенству, чим і хизується. Недаром люди глу­зували з Марусі і називали її «економшею», підкреслюючи цим невідповідність звичок і поведінки Кайдашихи способу її життя та її соціальному походженню. Саме в цій невідповідності пре­тензій Кайдашихи справжній її сутності — секрет комедійності цього образу.

Показуючи поведінку Кайдашихи на оглядинах у двох різ­них за соціальним станом сім’ях, письменник-гуморист висміює її улесливість, запобігання перед багатими, все, що пристало до селянки від панів, попів та багатіїв. На заручинах у багатих Довбишів зі словами Кайдашихи «неначе полилась патока з уст». Маруся так і сипле: «Моя дитино», «серце кохане», «моя втіхо».

 

Зовсім по-іншому поводиться вона в бідних Балашів. Спочатку навіть не хоче заходити в хату, говорячи синові: «Тут, мабуть, живуть старці, а не хазяїни».

На повну силу розкриваються власницька сваволя Кайдашихи, її нікчемний гонор, жорстокість у родинних сварках та колотне­чах, які були її стихією. Маруся вольова, енергійна жінка, але ця її душевна енергія витрачається на нескінченні сварки за яйця. горшки, кабанця, грушу тощо.

Ми відчуваємо, що десь там, на дні душі Кайдашихи, жеврі­ють і жіноча ніжність, доброта, і потяг до краси, що проявляється в її господарності, зовнішній охайності, у її любовному ставленні до внуків, у монологах, де вона звертається на оглядинах до своїх майбутніх невісток. Але ці добрі якості Кайдашихи відступають на задній план — їх затьмарюють родинні чвари.