Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» - соціально-побутова повість-хроніка.

5. Сини і невістки

Представниками молодого покоління Кайдашевої сім’ї висту­пають у повісті Карпо і Лаврін Кайдашенки та їх дружини Мо-тря й Мелашка.

З розмови братів про дівчат видно, що Лаврін — це ніжна, поетична натура, а Карпо грубуватий, черствий парубок. Ці риси Карпа передає і його портрет: «Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди, а його насуплене жовтувате лице не розвиднялось навіть тоді, як губи осміхались». У нескінченних родинних чва­рах Карпо черствіє і грубіє все більше й більше. Він навіть дохо­дить до того, що в пориві злості кидається з кулаками на батька і кричить: «Задушу, іродова душе!» Жадоба власності заглушує в Карпові родинні почуття і доводить до того, що він на очах усього села женеться з дрючком за рідною матір’ю.

Карпо рішучий, вольовий, виділяється серед інших селян самостійністю розуму. Згадаймо, як він не погоджується з гро­мадою, коли та вирішила віддати громадський шинок хитрому і підступному Беркові. Та, на жаль, ці позитивні задатки в його характері губляться в щоденній гризні.

Душевна м’якість, поетичність, доброта і безкорисливість юного Лавріна на початку повісті контрастують з похмурою вда­чею старшого брата. Ні бідність Мелашки, ні невдоволення ма­тері невісткою не змогли затьмарити чистоти, ніжності Лавріно-вого кохання з Мелашкою.

Душевна привабливість Лавріна передається і в його мові, поетичній, пісенній та лагідній. Своє захоплення Мелашкою він висловлює так: «І де ти, красо, вродилась з твоїми шовковими бро­вами, коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе і там упіймаю».

Сподівання читача на те, що Лаврін у родинному житті збе­реже свою красу і привабливість, стане світлим променем у кай-дашівському «пеклі», не справджується. У безперервних родин­них сутичках за «моє» і «твоє» у Лавріна поступово зникають поетичні риси його вдачі, черствіє душа, грубіє мова. У кінці по­вісті брати мало чим відрізняються один від одного; обидва вони егоїстичні, вперті. Подібні зміни відбувались і в характерах Мотрі і Мелашки. Характеризуючи невісток, письменник велику увагу приділяє описові середовища, в якому кожна з них виховувалась, показує, як соціальні умови формують поведінку людей.

Вихована в заможній сім’ї, Мотря тримається гордо і неза­лежно. Фізично здорова і працьовита, з гострим розумом, Мот-ря не кориться лихій свекрусі, ні в чому не поступається їй. Вона живе мріями про власну хату, власне господарство. Ску­пість, егоїзм, сварливість, зневага до людей найповніше прояв­ляються у характері Мотрі після того, як вона стала самостійною господинею. Мотря — зла й жорстока жінка. Виколовши у сварці свекрусі око, вона не вболіває за свій страшний вчинок, а навіть радіє з цього.

Негативні риси Мотрі висміюються влучними порівняннями, які викликають у читача їдкий сміх; «Мотря теліпалась, немов павук на павутині», «Мотря була схожа на довгу швайку».

Письменник милується зовнішньою і внутрішньою красою Мелашки, дівчини, яка виросла в бідній селянській хаті й винес­ла з неї доброту, лагідність, поетичність. Малюючи її портрет, автор поєднує традиційні фольклорні засоби з індивідуальними рисами героїні. «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблука, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк». У цьому портреті є чимало від фольклорного образу української дівчини, яка в піснях часто порівнюється із струн­кою тополею та з червоною калиною. Мова Мелашки мелодійна, пересипана пісенними зворотами і нагадує Лаврінові туркотіння горлиці в житі. Прощаючись із коханим, Мелашка говорить: «Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не за­мів», «А може, ти оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову». Але поступово під впливом оточення Мелашка черствіє, втрачає поетичність, душевну привабливість і стає та­кою ж дріб’язковою, егоїстичною, як і інші члени сім’ї.

Отже, при всій відмінності представників молодого покоління зміст їхнього життя один — дрібновласницький. Кожен із них прагне більше урвати для себе, відстояти свою власність.

Сумну картину селянського побуту в повісті доповнюють об­рази сільських бабів Палажки та Параски.

Своєю забобонністю, взаємною ненавистю, затурканістю й без­соромністю баба Палажка та баба Параска є втіленням темноти в житті українського післяреформеного села, доведеного до та­кого стану кріпаччиною, існуючим ладом.

Повість «Кайдашева сім’я» — високохудожній соціально-побутовий твір, у якому правдиво показано життя українського села другої половини XIX століття. «Кайдашева сім’я» посідає визначне місце і в світовій літературі. «Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям, твору про трудяще селянство за умов капіталізму, як «Кайдашева сім’я» Нечуя. Тут усе виконує свою визначену автором роль, веде свою мистецьку партію, як інструмент в хорошому оркестрі чи хорі»,— так ска­зав про світове значення «Кайдашевої сім’ї» видатний поет і лі­тературознавець М. Т. Рильський