Іван Карпенко-Карий. Життя і творчість
1. Життєвий і творчий шлях драматурга
Іван Карпович Тобілевич народився в селі Арсенівка Бобринецького повіту, що на Херсонщині, в сім’ї управителя поміщицького маєтку. Мати його була кріпачкою, яку майбутній батько Івана викупив з неволі, а потім одружився з нею.
Дружина письменника розповідає, що його батько й мати «знали напам’ять багато віршів і пісень Шевченка, і вони були першими учителями своїх дітей, прищепивши молодим серцям гарячу любов до поета». Мати, Євдокія Зінов’ївна, ще дівчиною не раз бачила вистави «Наталки Полтавки» у виконанні мандрівних труп на півдні України. Про ці вистави вона із захопленням розповідала своїм дітям, пробуджуючи в них інтерес до театру.
У своєму нарисі «Южнорусский народный театр» Іван Тобілевич розповідав: «На початку 50-х років, я дуже добре пам’ятаю, що гості, які бували у мого батька, наспівували «Віють вітри», «Видно шляхи полтавськії», «Петруся» і часто цитували фрази Шельменка і Возного, а матуся моя, яка не вміла читати, знала напам’ять «Наталку Полтавку» — скільки ж разів вона її бачила на сцені!»
Не випадково, з пошани до матері Микола і Марія вибрали собі театральні псевдоніми Садовських (дівоче прізвище Євдокії Зінов’ївни), а Панас — псевдонім Саксаганський, на честь містечка Саксагані, звідки мати була родом.
В одинадцять років Іван Тобілевич вступив до Бобринецької повітової школи, яку закінчив через три роки. На цьому його офіційна освіта й закінчилася через брак коштів. Довелося йому йти в 14 років працювати спочатку писарчуком, потім канцеляристом. У Бобринці був аматорський театральний гурток, і молодий Тобілевич активно включився в його діяльність.
1865 року повіт було переведено до Єлисаветграда. Туди переїхав і Іван Карпович, одержавши підвищення до столоначальника, а потім до секретаря міської поліції. Служба давала засоби для існування, а душа належала театрові й літературі.
Єлисаветград став театральним осередком. Туди з гастролями часто приїжджали відомі театральні трупи, радував виставами й аматорський гурток, а улюбленцем публіки був Іван Тобілевич. Він, до речі, так захопився п’єсою Т. Шевченка «Назар Стодоля», що взяв прізвище героя — Карий — собі за псевдонім, а дітей своїх назвав Назаром та Галею.
Займався Іван Карпович і громадською роботою. Як свідчить С. Тобілевич, він «написав багато статей і фейлетонів у місцевій пресі, де малював живими фарбами злиденне життя міської бідноти, всі темні її сторони, бідність, хворобу, темряву, і це зворушувало найбайдужіших». Іван Карпович брав активну участь у гуртку місцевої різночинної інтелігенції, за що потім, 1883 року, його звільнили зі служби як людину політично неблагонадійну.
І. Тобілевич вступив до трупи М. П. Старицького й нарешті зайнявся улюбленою справою. 1884 року під час гастролей йому раптом було наказано виїхати з міста через заборону проживати в Україні й у великих містах Росії. Довелося Карпенкові-Карому як політичному засланцеві проживати у м. Новочеркаську під пильним «гласним наглядом» поліції — з допитами та обшуками й висилками. Щоб заробити на прожиття, він змушений був працювати в кузні, у палітурній майстерні. Три роки заслання, хоч і важкі для драматурга, не минули марно. Тут він написав п’єси «Безталанна», «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля». Ці твори, поряд із написаними раніше в Єлисаветграді, засвідчили появу в українській літературі нового талановитого драматурга.
Уже в перших своїх п’єсах І. Карпенко-Карий свідомо уникав шаблонів, прокладав нові шляхи в українському драматичному мистецтві.
І. Франко писав: «Цензурна заборона, що не допускала на українську сцену інтелігентів і змушувала письменників обертатися виключно в селянській сфері, та заборона, що стількох українських драморобів звела на пусті шаблони, на пережовування все тих самих мотивів кохання, співів, танців та пиття горілки, були для Івана Карповича принукою до заглиблення в душу народу, до зусильної обсервації найрізніших сторін народного життя, розкривала перед ним щораз інші, щораз ширші перспективи того життя і надавала кожній його драмі більший, пекучий інтерес».
Незважаючи на цензурні утиски, деякі п’єси І. Карпенка-Карого почали друкуватися й виставлятися на сцені, завойовуючи широку популярність.
У 1887 році драматургу дозволили залишити Новочеркаськ і оселитися на хуторі Надія біля Єлисаветграда. Повернувся він і на сцену. Спочатку брав участь у трупі Садовського, а потім разом із Саксаганським очолив окреме театральне товариство. Іноді до товариства приєднувались Заньковецька, Кропивницький, Садовський, і тоді ансамбль корифеїв вражав глядача високою майстерністю сценічного відтворення кращих п’єс української драматургії.
Одружений був з Надією Тарковською, мав чотирьох дітей. На честь дружини заклав хутір Надія. Рано повдовів. Удруге одружився зі співачкою трупи Старицького Софією Дітковською. В особі дружин мав щирих і вірних друзів. Про Карпенка-Карого написано кілька художніх творів, зокрема «Дуби шумлять» І. Пільчука.
І. Карпенко-Карий писав на різноманітні теми, використовуючи й різні жанри драматичних творів: трагікомедії («Сто тисяч», «Мартин Боруля»), сатиричну комедію («Хазяїн»), соціально-психологічну драму («Безталанна»), історичну трагедію («Сава Чалий») та ін.
Помер письменник у 1907 році, похований біля хутора Надія, в якому 1969 року був відкритий його літературно-меморіальний музей.