Творчість М.Коцюбинського

5. Повість «Тіні забутих предків»

Історія створення повісті «Тіні забутих предків»

Гірський край багато хто пробував описувати, але ніхто не зробив цього з такою досконалістю, як М. Коцюбинський. Надзвичайне враження справили на письменника відвідини Криворівні 1910 та 1911 року. У той час село Криворівня було улюбленим курортним місцем письменників як Східної так і Західної України. Тут неодноразово відпочивали І. Франко, Леся Українка, Василь Стефаник. Враження про Карпати, гуцульську Криворівню були такими сильними, що письменник вирішив написати твір. У липні 1911 року, прибувши із сином Юрієм до Криворівні, письменник вивчає життя гуцулів, їхні звичаї, фольклор, записує говірку. На три дні поїхав у гори. Разом з вівчарями спав, їв, блукав з їхніми отарами та начувся всього, чим багатий цей дивний світ.

Спогади письменника.

«Весь час проводжу в екскурсіях по горах, верхи на гуцульському коні, легкому й граціозному, як балерина. Побував у диких місцях, доступних не багатьом… Скільки тут красивих казок, переказів, вірувань, символів. Збираю матеріали, переживаю природу, дивлюсь, слухаю і вчусь! Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений».

Крім особистих вражень, працюючи над повістю, письменник користувався фольклорно-етнографічними збірниками В. Гнатюка, І. Франка.

Повість було закінчено 1911 року, а вперше надруковано в «Літературно-науковому віснику» в 1912 році у Львові.

А. Крушельницький сказав: «Гуцульщині «Тінями забутих предків» поставив М. Коцюбинський в українському письменстві віковічний пам’ятник».

Назва твору

Назва твору письменникові далася не відразу. Він перебирає тринадцять варіантів її. Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, - це таємничість і казковість, показати Карпати як своєрідний загадковий куточок, острівець із своїм, не схожим на звичайний, світом. Письменник намагався окреслити й обмежити простір, у якому розвиватиметься дія. І він записує: "В зелених горах".

Проте перша назва не вдовольнила автора. Мабуть, тому, що в ній не було головного - дихання гір, тобто того міфологічного світу, в якому жили люди, що їх населяли. Жили сьогодні, вчора, як і сотні років тому. А саме про цю заглибленість у віки Коцюбинському і хотілося сказати найбільше. Наступні варіанти пов'язані з пошуком назви, яка б містила саме такий зміст: "Тіні минулого", "Голос віків", "Відгомін передвіку", "Подих віків", "Голоси передвічні", "Спадок віків". Але й ці назви автора не задовольнили. У них не було людини, тобто того, чий голос долинає, чиє дихання чути. Новий варіант - "Дар предків забутих" також не влаштовував письменника. Дар - неконкретно, не-наочно. І він замінив цю назву іншою - "Тіні забутих предків". Тоді ще раз перебирає можливі комбінації із словом "предки": "Голос забутих предків", "Слідами предків", "Сила забутих предків". І, нарешті, остаточно зупиняється на назві "Тіні забутих предків", що містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків.

 

Іван Палійчук і Марічка Гутенюк — діти природи з вічною і вірною любов’ю до гір, «близьких й далеких верхів, що голубіли на небі», до смерекових чорних лісів «з їх синім диханням», до ясної зелені царинок, «що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев», їхнє чарівне кохання йде від дивовижних міфологічних вірувань гуцулів, від своєрідного розуміння таїн природи. Для них «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І їхнє кохання здається казкою, одночасно живою, близькою і зрозумілою усім людям. Милуватися красою художнього слова, неповторністю природи й душевно багатими натурами ми будемо на сьогоднішньому уроці.

Втілення М.Коцюбинським мандрівного сюжету у композицію повісті 
В основу повісті покладений мандрівний сюжет про закоханих із ворогуючих родин, наприклад, із трагедії В.Шекспіра «Ромео та Джульєтта». 
М.Коцюбинський показав не своїх сучасників, а давніх гуцулів, які жили давно і вірили у чудодійні сили природи, складали міфи та легенди. 
Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою, бо їм судилося утілити гармонію людських душ, бути разом, не зважаючи на родову помсту, кровну ворожнечу. 

Єдина сюжетна лінія: життя Івана Палійчука, яке поділене на дві частини: перша – щаслива із Марічкою, друга – сита й забезпечена, байдужа із Палагною. 
Розкриттю головних персонажів допомагають образи природи, боротьба людини зі злими духами, обожнювання краси і зневага до буденщини. 
Поступово автор вводить нас у незвичайний світ вірувань, звичаїв, обрядів. Серед розкішної, наповненої лісовими духами природи зароджується почуття кохання між Іваном та Марічкою, родини яких були ворогами. 
Ні смерть брата, ні загибель батька не вплинули на душу хлопця так, як це вдалося спочатку маленькій дівчинці, згодом юній Марічці. 
На фоні чудової природи вони зображені як її діти, для яких і гратися, і працювати, і творити так природно. 

Перша частина життя Івана – жива природа, жива Марічка. 

Друга – чорний ліс, Марічка-нявка. 

Єднаються чоловіче і жіноче начала. Перевага – жіночого, бо ні на цьому світі, ні на тому Марічка не відпускає коханого. 

Автор змалював реальне життя гуцулів на полонині, в селі із збереженням вірувань, звичаїв, обрядів гуцулів. Для них звичайною є зрада Палагни, бо це не страшний гріх. Тяжчим є ворожіння Юри-мольфара на життя Івана, який шукає розради в лісі. Там він зустрічається з чугайстром, від якого рятує Марічку-нявку, а сам падає у прірву. 

М.Коцюбинський обіграв три основні складові життя гуцулів: вогонь, землю і воду. 

Особливостями композиції є зображення духовного і матеріального світів, розкриття суті душі людини на прикладі всеохопного кохання. 

Іван і Марічка поєдналися в смерті, кохана забрала його у свій світ, не залишивши ворожим душам його доброту, чисту довіру, його вірне серце. Мабуть, тому похорон Івана і зображений майже як весілля, мабуть, тому сумні мелодії на ньому переходять у веселі танці, жарти, пустощі. Дійсно, нема за чим плакати: Іван повернувся до Марічкн, до свого кохання, сенсу свого життя.

  Чи перемогла смерть життя? Ні, скоріше, вона змирилася, що не владна над коханням, вічним і прекрасним, безмежним, як світ, бездонним, як віра.

Кохання Івана і Марічки — символ вічного кохання, почуття, яке переборює не тільки відстань, але й час, переборює смерть, межі людського існування. І мені здається, що воно тому таке сильне, що одухотворене силою мистецтва, пісні й музики, а також тому, що воно природне, розкриває питомі сили людини, а не протирічить її людській натурі. Можна сказати, що герої повісті "Тіні забутих предків" — це наші українські Ромео та Джульєтта, не менш прекрасні і не менш витончені й глибокі.

Є на світі дивовижна природа, але й є на світі дивовижне кохання, яке не закінчується зі смертю, а продовжує жити у серцях людей, у піснях, у згадках. Своїм твором «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський возвеличує чарівне почуття — кохання, нагадуючи людям, що воно головне у житті, що тільки воно зігріває серця, що тільки воно світить, як провідна зірка. І світитиме завжди!