Життєвий і творчий шлях Л.Українки.Неоромантизм як основа естетичної позиції поетеси. Філософська («Contra spem spero!») та громадянська лірика («І все-таки до тебе думка лине…»).

1. Життєвий і творчий шлях Лесі Українки

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 року у м. Новограді Волинському на Житомирщині. Росла й виховувалась вона в середовищі демократично настроєної української інтелігенції, рід вела свій од людей порядних, не пустодухих, не змізернених; дід Лесин був декабристом.

А мати Олена Косач-Драгоманова,  літературний псевдонім – Олена Пчілка, уподібнювала себе до бджоли, яка носить мед у вулик рідної культури. Письменниця, етнограф, видавець, редактор, перекладачка, активна громадська діячка.18-літньою дівчиною вона написала у щоденнику: «Всі народжені мною діти будуть розмовляти українською мовою».

     Мати вплинула на формування світогляду, сформувала патріотичні погляди. Вплинула на вибір життєвого шляху. Прилучала з дитинства до перекладацької праці (зокрема, творів Гоголя, навіть Гомера). Заохочувала до вивчення фольклору, етнографії. Завдяки матері Леся «змалечку пише добірною українською мовою». Мати підбирала домашніх вчителів, не віддала до гімназії, бо це була казенна наука, всуціль зрусифікована. Вона ж вибрала доньці вельми красномовний псевдонім – Леся Українка. Отже, мати вплинула на формування світогляду, на розвиток обдарувань, на рівень освіченості.

Петро Косач, був родовитий землевласник, походив з українського аристократичного роду. Він врятував життя Лесі, коли вона була ще немовлям. Мати захворіла на тяжку анемію, і батько, боячись, що дитина загине, взяв відпустку і за лікарськими приписами, які старанно виконував, налагодив штучне годування і виходив Лесю сам. Може, тому вони: донька і батько, були найщирішими і найніжнішими приятелями.

Великий вплив на Лесю мав дядько, Михайло Драгоманов.

Професор, ерудит, соціаліст, учитель багатьох українських письменників, материн брат, Лесин духовний батько. Був виключений з Київського університету – за захист України від обрусителів. Вплинув на політичні, національні, релігійні погляди своєї «духовної дочки».

Через фізичний стан Леся Українка змушена багато подорожувати. На дорогах свого нелегкого  мандрівного життя, улітку 1897 р. в Ялті, Леся зустріла Сергія Мержинського, особистість цільну, освічену, талановиту. Його кохання судилося іншій, Леся Українка стала для нього тільки другом, порадником, натхненником у боротьбі за життя. Вони довго листувалися. Коли Сергій Мержинський почував себе зовсім погано, Леся поїхала до нього в Мінськ.

Леся Українка вірила, що її почуття сильніші за хворобу, що її приїзд поставить хворого на ноги, що її турбота захистить дорогу людину від смерті. Та все було марне. Сергій помер на руках у Лесі. То був удар страшної сили. І перенести його допомогла поезія. Так народилася драматична поема «Одержима» і багато ліричних творів.

Після смерті Мержинського Леся Українка їде у Карпати. Краса Карпат, смереками напоєне повітря, мандрівки по Гуцульщині, зустрічі з друзями-письменниками допомагали переборювати тугу і фізичну недугу.

Серцем Леся Українка з Україною, але хвороба змушує її їхати на лікування за кордон.

Леся була мандрівницею з примусу, а примушувала її хвороба. У своїх листах вона часто пише про стан свого здоров’я, але ніде вона не плачеться, не падає духом. А з вимушених мандрів робить для себе школу життя. Вона буде вчитися все життя, буде робити це із задоволенням. Потрапляючи в ту чи іншу країну, вона вчить мову, читає літературу, знайомиться з традиціями та культурою. Їй цікаво жити.

 …Тим часом невблаганно насувались ознаки важкої хвороби. З 1907 року у Лесі Українки виявилися симптоми туберкульозу нирок. Діяльна, енергійна натура письменниці не хотіла хилитись, коритися хворобі. Навіть найближчим людям – її рідним – важко було своєчасно усвідомити справжній загрозливий стан її здоров’я.

Хвороба прогресує. Клімат півдня України та Європи вже не лікує. Тому поетеса їде до Єгипту, сподіваючись, що його сонце буде порятунком. Та якась непереможна туга огортала її, вічну мандрівницю. «Пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду…»

 Три зими між 1910 і 1913 роками пробула Леся Українка в Єгипті. Вона побачила великі піраміди та великого сфінкса й була зачарована.

Леся Українка вчилася все життя, займалася самоосвітою, цікавилася життям. Навіть за 4 місяці до смерті в одному з листів до О.Кобилянської вона пише: «…вчуся  іспанської мови (сама, з книжки)».

        Оглядаючись на  свій письменницький  шлях з відстані кінця 1911 року, вона дає собі таку самохарактеристику: « Життя ламало тільки обстанову  навколо мене, а вдача моя, виробившись  дуже рано, ніколи не мінялась  та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта, скептична  розумом, фанатична почуттям, до  того ж давно засвоїла собі  «трагічний світогляд», а він  такий добрий для гарту. Зрештою, життя моє не було убогим, і  сором було б мені плакатись на нього».

Останні роки свого життя Леся Українка живе переважно в Грузії – Телаві, Кутаїсі, Хоні, Сурамі, де служив її чоловік Климент Квітка – фольклорист і музикознавець. В останні роки Леся Українка працює в якомусь особливому напруженні, ніби поспішаючи. Сказати хотілося багато, а часу залишалось мало.

Повертаючись з Єгипту у травні 1913 року, останній раз відвідала Леся Українка Київ. Українська громадськість влаштувала поетесі врочисту зустріч.

     З Києва Леся Українка знову повернулася на Кавказ, в Кутаїсі. Крайня грошова скрута призводить навіть до того, що доводилось продавати хатні меблі, аби прогодуватись. Лікування в Єгипті на цей раз не допомогло, загострення хвороби прогресувало. Та ця героїчна жінка продовжує працювати, не полишає своєї єдиної зброї – творчості.

1 серпня 1913 року в Грузії, в містечку Сурамі, Леся Українка померла. Її тіло перевезли до Києва, поховали на Байковому кладовищі. Похорон Лесі Українки перетворився у велику народну демонстрацію. Поліція заборонила нести труну на руках, як того хотіли громадяни, заборонила промови, співи, жандарми зрізували на вінках червоні стрічки з написами. Вітчизна прощалась із своїм великим поетом, творчість якого входила у вічність.

Літературне становлення Л. Українки припало на кінець 80-х початок 90 - х  років. Наслідком тривалої творчої праці стали її збірки “На крилах пісень” (1893),  «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), що були високо  оцінені критикою. Частина поезій  лірика не ввійшла до збірок і побачила світ уже тоді, коли авторки не стало. Висока культурна думка, емоційна наснага і разом з тим стриманість, свіжість образів – це  риси, притаманні поезіям Л.Українки.  Для самої поетеси визначальним є неоромантизм. Світогляд, у центрі якого людина, її творчі здібності, активність не лише в творчості, а й у суспільній сфері, утвердження свободи особистості. Дуже важливим для неоромантизму є принцип гармонії ідеалу й дійсності. Тому в центрі поезій Лесі Українки – образ сильної, вольової людини, борця, якому протистоять люди із рабською психологією, настроями розпачу, зневіри.