Драма-феєрія "Лісова пісня"
2. Символічність образів Мавки і дядька Лева – уособлення духовності і краси. Мати Лукаша і Килина – антиподи головної героїні Мавки. Симбіоз високої духовності та буденного прагматизму в образі Лукаша.
Неодмінними ознаками художнього образу є:
а) те, що він дає художнє пізнання життя;
б) те, що він справляє емоційний вплив на людей;
б) те, що він, творчо відображаючи дійсність, містить у собі художнє узагальнення.
Засоби творення образів і прийоми типізації:
а) зображення вчинків, дії образів-персонажів;
б) портретне зображення;
в) мова персонажів;
г) пряма авторська характеристика;
д) виділення провідної риси характеру;
е) перебільшення.
|
Мавка |
Спільне |
Лукаш |
|
Поводить себе природно |
Мають почуття прекрасного |
Визнає умовності: вважає, що дівчині не слід себе вихваляти |
|
Мріє про кохання, яке було б єдиним на все життя |
Закохані в музику й природу |
Змиряється з думкою, що житиме так, як вирішать його рідні |
Проблемне питання. Як через образ Мавки письменниця розкрила мрію про ідеальну людину, утвердила думку, що людина — творець краси.
Центральним образом «Лісової пісні» є образ Мавки. Вона втілює ідеали: гармонійної людини, вічного людського хисту, краси, несе людству оте Лесине, «що не вмирає».
Мавку від довгого зимового сну розбудила мелодія Лукашевої сопілки — незвичайний спів весни, як думалось їй спочатку. Дізнавшись від дідуся Лісовика, що «то хлопець на сопілці грає», вона захотіла його побачити. Застереження досвідченого Лісовика.
… Минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля,— там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш — і пропала воля! —
здається Мавці дивним.
Для неї воля, природа, життя — нероздільні.
Ну, як-таки, щоб воля — та пропала?
Се так колись і вітер пропаде! —
дивується вона.
«Людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення», зацікавлено розглядаючи Мавку й одночасно граючи на сопілці українські веснянки, зачаровує лісову красуню — і в її серці зароджується незгасне кохання до юнака.
Прекрасними й дивними здаються Мавці люди порівняно з лісовими істотами: лише люди «так ніжно… кохаються», уміють творити щось «вічне і величне», лише людина може прожити життя, залишивши по собі красу. Тепер усе попереднє життя їй згадується крізь серпанок смутку, а майбутнє мріється лише з людьми, лише з коханим, з яким у неї багато спільного. Адже й Лукаша вразила особлива краса лісової чарівниці, дивний вираз очей, її незвичайна, багата, поетична мова.
Оцей особливий стан Мавки, зацікавленої людьми, закоханої в людину, особливо виразно розкривається в її монологах, що починаються словами «Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?», «Коли б ти, нічко, швидше минала!» і в діалогах із Лукашем.
У другій дії бачимо лісову вродливицю серед людей. Тут вона символізує людину, що не зазнала впливу суспільства, у неї душа не «така саміська», як у людей, вихованих суспільством. Навіть мудрий дядько Лев не знає такого слова, яке б розкрило їй таємниці суспільної людини, допомогло збагнути людські клопоти.
На відміну від більшості людей, Мавка перебуває в повній гармонії з природою, для неї робота — не повинність невільника, раба, наймита перед своїм хазяїном, не лише засіб до існування, а потреба душі, розумне, осмислене діяння, нероздільне з красою. Тому, коли Мавка «глядить корів, то більше дають набілу»; нивка, яку вона обробляла, родить гарно, як ніколи до того; ліс, дарами якого бережно, розумно користується, відкриває перед «нею всі свої скарби; на подвір’я, яке «умаїла квітками попідвіконню — любо подивитись!»
Живучи в Лукашевій сім’ї, Мавка спіткалася із грубістю, черствістю, егоїзмом. І вона добротою, ніжністю хоче захистити чисте кохання від цих проявів зла, захистити «цвіт душі» свого коханого, своє і його щастя. У цій боротьбі ніжна Мавка виявляє стриманість, терплячість — на грубощі Лукашевої матері відповідає лагідно й покірно. І хоч зневіряється на якусь мить і йде в обійми забуття, та знову воскресає для боротьби за щастя, за кохання, за добро, за красу людської душі й торжество правди. Мавка завжди поривається до ідеалу, до краси. Ці думки увиразнюються фразеологізмами: «Не зневажай душі своєї цвіту», «Смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись», «Що ж? Хіба крові не варта краса?», «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає». Безсмертна лісова царівна все-таки виходить переможницею в боротьбі за «цвіт душі» свого коханого. У кінці твору вона спалахує давньою красою, з’являється перед юнаком знову «у зорянім вінці», знову разом із ним єднає свою долю. Правда, краса, благородство перемагають над усім лукавим, потворним, антигуманним.
Проблемне питання. Які проблеми порушує поетеса через образ Лукаша?
З Лукашем ми зустрічаємось напровесні на галяві волинського лісу. Це — «дуже молодий хлопець, гарний чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний «…в полотняну одежу… сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки, свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку».
У цьому зовнішньому портреті вбачається щирість, дитяча допитливість, чистота помислів юнака. В одній з ремарок письменниця повідомляє про мистецький хист Лукаша: «З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі й зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки».
Зустріч з Мавкою, кохання до неї окрилило Лукаша. Він захоплюється красою Мавки, з подивом спостерігає, зачаровано слухаючи її розповідь, як міниться вираз її очей про зимовий сон природи. Але лицемірство, корисливість, що панують у взаєминах людей, уже проникли і в душу Лукаша. Недарма він засоромився при відповіді на Мавчине питання: «Чи гарна ж я тобі?», «Хіба ти сам собі не знайдеш пари?».
Мова Лукаша вказує на його соціальне походження, вона пересипана просторіччями, діалектизмами: «лепсько грає», «сидіти тута», «непевне місце», «хтів собі вточити соку», «любощі такі солодкі» та інші. Покохавши Мавку, Лукаш розкриває перед нею свою поетичну душу. Як і його кохана, він чує, «як солов’ї весільним співом дзвонять», «вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а співають: «Цілуй! Цілуй! Цілуй!»
Коли Мавка прийшла жити в сім’ю Лукаша, а його мати почала постійно дорікати своєму синові і грою на сопілці, і ніжними взаєминами з Мавкою, бо це нібито відриває їх від роботи, Лукаш намагається захистити й себе, і Мавку. Але й він скоро «захворів», заразившись від своєї матері породженими віками невільницького життя пороками; робота і краса — несумісні; невістка в сім’ї — невільниця, гірша наймички, і цінують її за придане; всім і за все треба віддячувати, навіть за почуття любові; «…їм така невістка не до мислі… Тобі недобра з їх свекруха буде!», «їм невістки треба, бо треба помочі — вони старі. Чужу все до роботи заставляти не випадає… Наймички — не дочки», «Була надія, що віддячусь потім»— кидає він Мавці на її пристрасне благання не зневажати «душі своєї цвіту». Як іржа, врізалося це в душу Лукаша, витравлюючи любов до природи, і любов до народних казок, легенд, пісень, якими так захоплювався мудрий дядько Лев.
Розрив з Мавкою й одруження з лицемірною, ледачою, духовно убогою Килиною стало торжеством приватновласницького світу.
Але в останній сцені Леся Українка показує торжество краси в душі Лукаша. Звернений до власної долі монолог Лукаша перейнятий не стільки скорботою, скільки вірою в високе призначення людини, силу людського хисту, розуму, волі. Бажано прочитати монолог від слів: «Хто ти?..» і до кінця всю останню ремарку твору. У всій п’єсі, зокрема в образах Мавки і Лукаша, звучить осуд суспільних порядків, за яких гинуть найкращі якості людської вдачі.
Лукаш – вовкулака.
В українській міфології вовкулака — людина-перевертень, що має здатність перевтілюватися у вовка. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими, Вроджені — це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені (обернені) вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у барлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати у своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.
Проблемне питання. Як у творі розкривається проблема людини й природи?
Дядько Лев «дуже добрий з виду», у нього «довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої шапки-рогатки», на ньому світлий, ясно-сивого кольору полотняний одяг, що свідчить і про високий естетичний смак тих, хто цей одяг робив, і про високий естетичний смак тих, хто його носить.
Змальована світлими фарбами зовнішність дядька Лева гармонує з душевною його красою та з ніжною красою лісового куточка.
Досвідчений дядько Лев з тих обдарованих буйною фантазією людей, які можуть упіймати казку вітру, землі, місяця, води, пташки, дерева, трав, а силою отого мудрого слова одухотворити добро, красу чи знешкодити зло; він з тих людей, які в лісі можуть «зустріти» Лісовика й Перелесника, Мавку й Русалку, Водяника. Дуже трепетно він ставиться до столітнього дуба, прагнучи зберегти лісового красеня від сокири, заповідає поховати себе саме під ним. На жаль, споживацький спосіб життя перемагає: Килина з матір’ю Лукаша після смерті дядька Лева продають його.
Дядько Лев – це гармонійний образ, тому що він є уособленням мудрості, духовності, розумного ставлення до природи. Наприклад, він намагається не зашкодити живій природі (оберігає дуб), уміє ладити з нечистю, захищає Мавку. Отже, дядько Лев живе у злагоді з природою і тому є гармонійною людиною.
Проблемне питання. Як письменниця розкриває в образах матері Лукаша й Килини духовне зубожіння, дисгармонію з природою?
Ця ж біда спіткала й Килину. Залишившись вдовою з двома дітьми, вона піклувалася перш за все про те, як їх нагодувати, одягнути, як утвердити для них «авторитет» серед людей. І в погоні хоч за якими-небудь матеріальними статками, за найнеобхіднішим для існування своїх дітей вона також розгубила свої духовні скарби, а може, навіть не змогла їх і придбати за тією безперервною турботою про хліб насущний.
Найстрашніше, що багато таких нещасних, які поневолені дріб’язковими турботами, не почувають себе їхніми рабами, хоч вони є ними. І для того, щоб раби збагнули своє становище й відчули, наскільки воля прекрасна порівняно з рабством, Леся Українка «посилає» до людей Мавку.
Мати Лукаша і Килина не могли бути щасливими, тому що були сварливими, приземленими, користолюбними, не помічають ніякої краси, тому і живуть у сварках і злиднях. Наприклад, мати Лукаша не змогла розпізнати щастя Лукаша у взаєминах з Мавкою, ображала її. Килина не має нічого святого за душею. Хижа, лицемірна, груба, бездуховна. Для неї ліс – це дрова, а сопілка – даремна трата часу. А в житті просто так нічого не буває. Робиш зло – воно ж до тебе і повернеться.
Отже, тому Килина і мати Лукаша не мали щастя самі і не могли дати його іншим.