Українська мова .Теоретичний матеріал
10. Основні етапи формування і розвитку української національної мови. Поява писемності у східних слов’ян.
ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян локалізує їх цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири беруть Дніпро, Дністер і Карпати.
Відомий історик М. Грушевський зазначав: «За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нової доби, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально для нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов’янської групи племен...» Зрозуміло, що також формування мови збігається з початком формування народу.
Внаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об’єднань сформувався етнос, котрий на початку IX століття створив державу Київську Русь. Чи існувала єдина давньоруська мова, чи населення Русі користувалося діалектами, а за мову писемну правила запозичена разом із християнськими книгами церковнослов’янська мова? На ці запитання немає єдиної відповіді.
На думку відомого лінгвіста А. Кримського, у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі ще в XI столітті сформувалась як окрема східнослов’янська мова — мова української нації, українська національна мова. Так само вважають авторитетні вчені Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та інші. На запитання: «Як говорили в Київській Русі?» — академік В. Ключевський відповідав: «Так, як говорять малороси». Збирач фольклору М. Максимович писав: «Говір київських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини».
«У Києві XII — XIV століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини: ця відмінність наріч збереглася й до нашого часу», — зазначав учений В. Ягич. Мовознавець М. Жовтобрюх доводить, що найбільш монолітними на той час були діалекти південно- східного наріччя, зокрема середньо-наддніпрянські та східно- полтавські. Вони і лягли в основу формування української національної мови. Досліджуючи «Ізборник» Святослава (1073 р.), академік А. Кримський знайшов низку рис української мови. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь тощо; фонетичні риси (німая, сім’я, стіни), перехід [e] в [о] після шиплячих (жона, чоловік, нічого), кінцева літера в у дієсловах (брав, косив, ходив); морфологічні риси: суто українське чергування приголосних [г] — [з'], [к] — [ц'], [х] — [с'] в давальному відмінку (дорозі, дівці, в кожусі); споконвічні українські форми займенників (тобі, собі); м’яке закінчення дієслів 3-ї особи (носить, косить); форма майбутнього часу (знатиму, робитиму), закінчення -мо в дієсловах (знаємо, ходимо).
Отже, на думку вчених-мовознавців українська, як і інші слов’янські мови, виділилась із праслов’янської мови, розпад якої розпочався орієнтовно в VII столітті.
Відповідно до цього в розвитку української мови виділяють такі періоди:
1) проукраїнська мова (VII — XI ст.);
2) староукраїнська мова (XI ст. — кінець XIV ст.);
3) середньоукраїнська мова, у межах якої розрізняють підперіоди:
а) рання середньоукраїнська мова (кінець XIV ст. — початок XVII ст.);
б) середньоукраїнська мова (кінець XVII ст. — поч. XVIII ст.);
в) пізня середньоукраїнська мова (кінець XVIII ст. — поч. XIX ст.);
г) нова українська мова (XIX ст. — до нашого часу)
(3 кн. «Сучасна українська літературна мова»).
Опрацюйте текст.
Проблема виникнення письма у східних слов’ян досі остаточно ще не розв’язана. Найбільш імовірно, що в східних слов’ян спершу виникло письмо у вигляді різного типу рисок і їхніх комбінацій, вирізуваних на дереві.
Болгарин Чорноризець Xрабр на початку X століття у «Сказанні про письмена» писав, що слов’яни «чертами і різами чьтехоу...» Письмо у вигляді «черт і різ» використовувалось для позначення належності речей певній особі. Залишки його археологи знаходять на різних пам’ятках матеріальної культури.
Починаючи з VII—VIII століть слов’яни налагоджують тісні зв’язки з Візантією. У слов’ян розповсюджується грецьке письмо, яке поступово пристосувалося до передавання слов’янських звуків.
У «Житії» Кирила, відомій пам’ятці X століття, зазначається, що Кирило, коли їздив 860 року з візантійською місією до хозар, по дорозі зупинявся в Xерсонесі в Криму і придбав там Євангеліє і Псалтир, «роуськыми писмены писано», і говорив з чоловіком, що в бесіді «прикладнаа различнаа писмены, гласнаа и согласнаа». Таке письмо, вживане в той час у слов’ян, називають протокириличним.
Поряд із грецьким використовувалось в окремих слов’ян, переважно західних, також письмо латинське, про що теж знаходимо свідчення у Xрабра
(3 кн. «Історична граматика української мови»).
У 862—863 роках грецькі місіонери Кирило й Мефодій, готуючись до просвітницької діяльності в Моравії, упорядкували протокириличне письмо, спростили форму літер, наблизивши їх до грецького уставного письма, поширеного в богослужбових книгах. Вони додали окремі літери й систематизували азбуку відповідно до слов’янської фонетики, поклавши в основу найбільш відомий їм солунський діалект староболгарської мови, і переклали, користуючись упорядкованою ними азбукою, деякі богослужбові книги з грецької на слов’янську мову. Ця мова одержала назву старослов’янської, а азбука, вживана в ній, відома під назвою кирилиці.
(Ж. Красножан).
Поряд із кирилицею в слов’янській писемності відома й інша азбука — г л а г о л и ц я.
На запитання про те, яка з цих двох азбук виникла раніше, в науці досі немає однозначної відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не кирилицю, а глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у кінці ІХ століття й автором її був Климентій, учень Кирила.
Інші висловлюють припущення, що кирилиця виникла природно, шляхом слов’янізації грецького письма. Останнім часом на користь цього погляду висуваютья аргументи, зокрема у зв’язку з віднайденням у Київському Софійському соборі азбуки, видряпаної якимось гострим предметом на фресковій штукатурці ХІ століття. Азбука складається з 27 літер, з яких 23 повністю відповідають грецькому алфавіту, а чотири — б, ж, ш, щ — нові, власне слов’янські. На підставі складу софійської азбуки можна зробити висновок, що вона являє собою один з варіантів грецько-слов’янського письма. Ця азбука підтверджує погляд тих учених, які вважають, що глаголиця зберігає сліди індивідуальної творчості і винайдена Кирилом у 863 році, тому й старша за кирилицю.
У кириличних текстах трапляються помилки, які свідчать про те, що текст переписаний із глаголичного оригіналу. Пергамент у ті часи був дуже дорогим, тому нерідко вдавалися до запису нових текстів у старій книзі: старий текст змивався або зішкрібався, а на його місці записувався новий. Такі рукописи називалися палімпсестами. Відомо про кілька палімпсестів, де кириличний текст написаний по змитій глаголиці, а глаголичних текстів, написаних по змитій кирилиці, немає.
Якщо глаголицю було створено Кирилом, то кирилицю, цілком імовірно, було створено в Східній Болгарії преславськими (м. Преслава) переписувачами книг. Майже скрізь кирилиця витіснила глаголицю, і тільки хорвати на островах Адріатичного моря аж до недавнього часу користувалися глаголичними богослужбовими книгами
(3 кн. «Історія української літературної мови»).