Українська мова .Теоретичний матеріал
14. Писемна і усна форми літературної мови. Діалекти як історична база літературних мов. Територіальні і соціальні діалекти. Мова міста. Мова села.
Літературна мова — це мова, оброблена майстрами слова, вченими, письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний взірець правильного користування мовою. Літературна мова існує в усній та писемній формах і характеризується стилістичним розмаїттям.
Усна форма літературної мови переважно обслуговує поточні потреби спілкування людей, безпосередньо пов’язаних між собою. Кількість учасників усного спілкування обмежена. Усне мовлення сприймається органами слуху, виражається за допомогою звуків. За походженням це первинна форма існування мови. Усне мовлення спонтанне, здебільшого непідготовлене, але воно більш виразне в емоційному відношенні, супроводжується інтонацією, жестами, мімікою. Воно переважно д і а л о г і ч н е: бесіда, діалог, публічна лекція, виступ, дискусія тощо.
Писемна форма літературної мови — це мовлення, зафіксоване на якомусь матеріалі за допомогою певних графічних знаків, що позначають звукові одиниці мовлення і сприймаються органами зору. Це — вторинна форма існування мови. Писемна форма літературної мови обслуговує потреби народу в галузі науки, культури, політики, господарства і права. Писемне мовлення м о н о л о г і ч н е, лексично багатше, слова добираються з урахуванням літературної традиції, широко вживаються книжна, абстрактна лексика, терміни.
Писемна функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Трохи з історії! ЗАПАМ'ЯТАТИ!!!
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч.
Зачинателем нової української літературної мови був І. І. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою (“Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.
Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклавши основи наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоко відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні норми Традиції Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням загальнообов’язкових літературних норм.
Діалекти як історична база літературних мов. Територіальні і соціальні діалекти. Мова міста. Мова села.
Кожна мова характеризується наявністю територіальних відгалужень — наріч, діалектів, говірок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемінного періоду, а територіальне закріплення пов’язане з добою феодалізму. Недарма їх вважають «живою історією мови».
Діалектна диференціація мов неоднакова: якщо в англійській мові діалектні відмінності не дуже значні, то в німецькій чи китайській вони настільки великі, що їхні носії не завжди можуть порозумітися між собою.
Діалектні відмінності української мови, незважаючи на те, що Галичина була відокремлена від решти України шість століть, а Закарпаття — дев’ять, значних перешкод для спілкування не становлять.
Територіально українська мова складається з трьох наріч.
1. До північного наріччя належать діалекти Чернігівщини, більшості робітників Житомирщини, Рівненщини, Сумщини, Київщини та частково Волині. Особливості північних діалектів такі:
1) фонетичні: наявність дифтонгів [уо], [уе], [уі] замість літературного [і]: замість [в’іл] — [вуол], [вуел], [вуіл]; тверда вимова звука [ц']: хлопе[ц], пале[ц]; наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі] замість літературних [ги], [ки], [хи]: ложкі, стіжкі;
2) морфологічні: вживання стягнених форм прикметників чоловічого роду: молоди хлопец, осінні вітер; нестягнені форми прикметників жіночого роду: молодая береза, повная хата;
3) лексичні: кияхи (кукурудза), утва (качки), валка (череда) тощо.
2. До південно-західного наріччя входять діалекти Вінниччини, Хмельниччини, Тернопільщини, Закарпаття, Львівщини, Івано-Франківщини, Буковини, Волині, Чернівеччини. Особливості південно-західних діалектів такі:
1) фонетичні: тверда вимова [р']: [ра]бий, [ра]сно; наявність поряд зри-, ли- [ер], [ел], [ир], [ил]: керниця (криниця), сильза (сльоза); відсутність подовження приголосного в іменниках середнього роду: [жит'е], [знан'є], [зіл'є];
2) морфологічні: поширення закінчень -ови, -еви у давальному відмінку іменників II відміни: братови, коневи; наявність застарілих займенників при дієсловах: зроби мі, узяв тя, питав го (замість зроби мені, узяв тебе, питав його); наявність залишків давньої форми дієслів минулого часу (пішла-м, пішли-сьмо) та майбутнього часу: му робити, меш робити (замість робитиму, робитимеш);
3) лексичні: неньо (батько), вуйко (дядько), маржина (худоба), сарака (бідний) тощо.
3. До південно-східного наріччя входять діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини, Полтавщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаїв- щини, Кіровоградщини, Одещини, більшості районів Черкащини, частково Київщини та Сумщини. Особливості південно-східних діалектів такі:
1) фонетичні: пом’якшення шиплячих: [курч’ати]; пом’якшення звука [л]: [бул’и], [кал’ина];
2) морфологічні: вживання дієслів II дієвідміни із закінченням -е: ходе, носе, просе (замість ходить, носить, просить); вживання стягнених форм дієслів 3-ї особи однини теперішнього часу: пита, співа (замість питає, співає);
3) лексичні: утлий (кволий), жабуриння (водорості)
МОВА СУЧАСНИХ МІСТА І СЕЛА
У зв’язку з утвердженням української мови як державної гостро постало питання і про вивчення мови сучасного міста. Основний компонент розмовного мовлення урбаністичного простору — сленг (англ. slang — жаргон) — варіант професійної мови, слова та вирази, що використовуються у спілкуванні різних вікових груп, професій, соціальних прошарків. Наприклад: шпора — шпаргалка, читалка — читальний зал.
Термін «сленг» трактується деякими вченими як «соціальний діалект». Юрій Шевельов відзначав, що міський сленг належить до найактивніших прошарків сучасних мов.
З-поміж компонентів мови міста виділяють: 1) компоненти мови за віковими характеристиками; 2) зумовлені професійною диференціацією населення; 3) корпоративні, або групові, жаргони;
Найскладнішим із соціальних діалектів міста є молодіжний сленг, який синтезує всі інші. Цим сленгом користуються молоді люди віком від 14 до 30 років. Отже, до молодіжного сленгу відносять шкільний, студентський соціолект. Крім того, виділяють різноманітні жаргони неформальних молодіжних угруповань (футбольних фанів, рейверів, ролерів, геймерів тощо). Наприклад, фани, які скрізь їздять за своїми кумирами, вживають такі слова: собака — приміський поїзд, рай — верхнє місце в кутку купе для вантажу, прикид — одяг, адіки — продукція фірми «Адідас», джойси — джинси тощо.
З-поміж професійних жаргонів міста найбільше поширені жаргон музикантів, армійський та соціолект комп’ютерників. Наприклад, музиканти вживають лексеми: драйв — енергетична музика, металіст — прихильник стилю «heavy metal»; комп’ютерники — зависнути — дати збій у роботі програми, лазер — лазерний принтер, комп — комп’ютер тощо.
Ступінь уживаності сленгових лексем мешканцями міста різний: люди старшого віку їх часто не розуміють і не вживають, середнього віку — вживають частіше, молодь уживає здебільшого послідовно, але для багатьох молодих людей сленгізми неактуальні.
Мова села менше піддається різним впливам. Старше покоління дотримується традиції вживання лексем і граматичних норм в українській мові. Селяни середнього віку часто вживають «макаронічну» мову, що має елементи російської мови. Сільська молодь здебільшого користується літературною мовою, особливо в офіційному спілкуванні, в неофіційних розмовах часто послуговується молодіжним сленгом, а то й «суржиком».
Систематична робота над культурою власного мовлення забезпечить чистоту і високий рівень літературного мовлення всіх прошарків населення України (С. Мартос).