Сентименталізм. "Маруся" Квітка-Основ'яненко

Сентименталізм та реалізм (інші терміни)

Сентименталізм (від фр. sentiment — почуття) — це літературний
напрям, що виник у Європі в другій половині ХVІІІ — першій половині ХІХ ст. У центрі зображення творів сентименталізму — чутлива людина, герой із демократичних низів.
Характерні ознаки:
- підвищений інтерес до людських почуттів, співчутливий тон
розповіді, який змушує читача розчулитися й плакати над долею
героїв; 
- послідовне розгортання сюжету;
- ідеальні герої наділені зовнішньою та внутрішньою красою,
позбавлені негативних рис;
- герої творів — вихідці з низів — селяни, ремісники;
- основна увага звертається на моральну вищість простих людей над панами, змальовуються їхній побут і звичаї;
- обов’язковою є наявність нездоланних перешкод на шляху закоханих;
- увага до описів природи та пророчої деталі чи епізоду, що натякає на трагічний кінець;
- причиною смерті головного героя є стихійне лихо, хвороба чи
нещасний випадок.
В українській літературі сентименталізм - повісті Г. Квітки-
Основ’яненка «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана», «Добре роби, добре й буде», «Козир-дівка», «Перекотиполе», «Божі діти»; роман Є. Гребінки «Чайковський»; п’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка».

Реалізм (від лат. realis — речовий) — один із творчих методів у
літературі та мистецтві, що полягає в правдивому об’єктивному і всебічному відображенні дійсності. Основна властивість — за допомогою типізації відображувати життя в образах, які відповідають суті явищ самого життя.

Основні ознаки реалізму:
- прагнення до широкого охвату дійсності в її протиріччях, глибинних закономірностях і розвитку;
- тяжіння до зображення людини в її взаємодії із середовищем:
внутрішній світ персонажів, їх поведінка несуть на собі прикмети
часу;
- велика увага приділяється соціально- побутовому фонові часу.
- вірність дійсності, прагнення до безпосередньої достовірності
зображення, «відтворення життя» у формах самого життя».

Композиція (грец. — укладання, поєднання) - зумовлена змістом побудова художнього твору, розміщення і співвідношення всіх його частин, порядок розгортання подій і розстановка персонажів.
Повість — розповідний прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший від роману, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів.
Реалізм - художній метод у мистецтві й літературі, що характеризується увагою до повсякденного суспільно-побутового життя, типізацією, епічністю; провідний критерій художності – вірність дійсності, прагнення до безпосередньої достовірності, «відтворення» життя у формах самого життя.
Сентименталізм — напрям у європейській літературі другої половини XVIII — початку XIX ст., що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати у читача співчуття до героїв.

"Маруся" -- перша україномовна повість нової української літератури, взірець сентименталізму

1. Біографія Григорія Квітки-Основяненка

Батько української прози, один із перших в Європі «творців людової повісті (І.Франко).
18 листопада 1778 року в сім’ї харківського дворянина Федора
Івановича Квітки народився син Григорій. На двадцять третьому році життя він вирішив стати послушником монастиря. Щоправда, цьому кроку передувала військова служба: вахмістром в лейб-гвардії конному полку,
потім до 1796 року при департаменті геральдії й, нарешті, в чині ротмістра в Харківськім кірасирськім полку. Перебуваючи послушником Куряжського монастиря, Квітка, виконував різноманітну роботу до 1806 року. Потім він знов повернувся на війскову службу, за призначенням урядової комісії в міліцію Харківської губернії.

В 1812 році Г.Ф.Квітка починає свою громадську діяльність в Харкові директором постійного громадського театру. Директорську посаду в театрі йому прийшлось залишити із-за своєї активної благодійної й просвітянської діяльності, але любов до сцени Основ’яненко проніс через усе життя.
Створював драматичні твори для театру. В 1841 році він надрукував цікаву й приголомшливу «Історію театру в м. Харкові».
Як старанний член, а пізніше голова Благодійного товариства, Григорій Федорович став ініціатором відкриття у Харкові інституту шляхетних дівиць в 1812 р., Кадетського корпусу і Публічної бібліотеки та наукового товариства при університеті. 
Г.Ф.Квітка мав багато нагород, проте широке визнання принесло йому літературне обдарування.
Приблизно з 20-х років починається  його літературна діяльність.
«Харківська Ганнуся» (1832), «Солдатський портрет» (1833), «Шельменко-денщик», «Дворянські вибори», «Приезжий из столицы, или суматоха в уездном городе» (1827), пісня «Грицю, Грицю, до роботи», яка стала настільки відомою, що перетворилась в народну.
В 1832 році Квітка-Основ’яненко був призначений на посаду судді, а пізніше був обраний головою Харківської палати головного суду. Ця посада була останньою.
В червні 1843 року  він захворів запаленням легень і через одинадцять днів помер. Похований він був на Холодногірськім цвинтарі — звідти відкривався чудовий краєвид на рідне місто, якому Квітка віддав все життя.

«Маруся» (1834) — перша україномовна повість нової української літератури, взірець сентименталізму, визначне досягнення рідної словесності.
Бажання довести недоброзичливцям можливість творити українською мовою «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне», щоб розчулити читача, спонукало Г.Квітку-Основ'яненка утвердити в українській літературі сентименталізм як мистецький напрям. Письменник звернувся до основних мовно-стилістичних засобів сентименталізму: ліризму, пестливих форм слів, прекрасних українських пейзажів, чутливих і ніжних натур,
зворушливих драматичних ситуацій, народних обрядів і звичаїв.
Тема твору —зображення життя і побуту українського народу к. ХVІІІ — поч. ХІХ ст., відтворення його душевної краси і високої моральної чистоти.
Ідея: засудження соціальної нерівності, що перешкоджала щасливому життю героїв, уславлення гуманізму, щирості, чесності, доброти, палкого почуття кохання.
Основна думка: закохані не можуть одружитися через загрозу солдатчини та бідність нареченого.
Жанр: сентиментально- реалістична повість
Проблематика:
· батьки і діти;
· соціальна нерівність;

· життя і смерть;

· пошуки щастя, життя українського селянства, праця, побут і звичаї
народу. 
Джерела повісті — реальне життя українців і усна народна творчість:
українські балади, пісні про кохання, весільні пісні, традиційні народні обряди, народні голосіння, фольклорні мотиви любові, розлуки, смерті закоханих. 
Конфлікт має соціальний характер — на перешкоді одруженню закоханої пари стоїть майнова нерівність: багатий селянин Наум Дрот не хоче віддавати єдину доньку за бідного парубка-рекрута. Проте він дає згоду на шлюб тоді, коли Василь змушений іти на службу в місто до купця, щоб заробити гроші й знайти собі заміну в солдати.
Сюжет повісті поданий послідовно, без екскурсів у минуле и майбутнє:
•    розлога експозиція (знайомство з головними героями, сім'єю Наума Дрота — дружиною Настею та донькою Марусею, їхніми позитивними характеристиками);
•    щаслива зав'язка (кохання з першого погляду Василя й Марусі);
•    стрімкий розвиток дії (Василь просить руки дочки в Наума Дрота, який йому відмовляє; хлопець іде на заробітки; Маруся в гаю потрапляє під зливу, застуджується й раптово помирає за день до повернення коханого);
•    уражаюча кульмінація (Василь, повернувшись із заробітків вільним від рекрутчини, застає Марусю мертвою);
•    логічна розв'язка (тяжко переживаючи втрату, хлопець постригся в ченці й незабаром також помер, а батьки Марусі знаходять утіху в праці, молитвах).
Головні герої  повісті «Маруся» — уособлення високих морально-етичних якостей простої людини. Автор наділяє їх ідеальними позитивними рисами:
чесність, слухняність, повага до батьків і добрих людей, працьовитість,
співчутливість до бідних, покірність і віра в Бога. Так, Наум Дрот, «хоч би трохи біда чи радість є йому яка, зараз до Бога»; він вважав, що «гріх лежачи хліб їсти; поки здужаю, довжон робити і бідним помагати».

Естетичним ідеалом Г. Квітки-Основ'яненка став образ головної героїні — Марусі, у якому втілено найкращі риси української дівчини-селянки. Її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізована й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як
стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте...».
У зображенні Марусі, крім ознак сентименталізму, письменник широко використав ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів.
Мова героїні пересипана пестливою лексикою, опоетизованими
звертаннями, емоційними вигуками, прислів'ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька! утінко моя, перепілочко, голубочко).
В образі Василя найяскравіше втілені риси сентименталізму —
психологічний стан закоханого хлопця, віщування серця під час розставання пари на кладовищі, переживання смерті Марусі, добровільний відхід від мирського життя.
В образі Наума Дрота Квітка показав ідеального, на його погляд,
селянина. Життя в сім’ї Наума Дрота проходило в повній згоді, ніколи не було сімейних чвар. Він любив свою дочку, шанував дружину Настю. Наум був вольовим, непохитний у своїх намірах, дотримувався патріархального образу життя. Усі складні питання він вирішував на свій погляд.
Дружина Наума Настя – працьовита, релігійна, любляча мати, добра і покірна. Вона бажала щастя для Марусі, хотіла видати її заміж за Василя, але залежність від рішень чоловіка змусила покоритись його волі. Її образ розкритий не так широко, як образи інших героїв.
Повість насичена позасюжетними елементами: українські народні звичаї, обряди — весілля, сватання з усталеним текстом, емоційними піснями, дотепними примовками. Вражає сцена похорону, народні голосіння в устах батьків виписані з етнографічною точністю. Майстерно змальовані в традиціях сентименталізму чудові пейзажі української ночі, елегійна картина ранку, що стали взірцем для багатьох поколінь письменників.

Пройнята гуманістичним пафосом, повість «Маруся» утверджує вічні християнські ідеали: жити, «як Бог дасть»; трудитись чесно, не думаючи про корисливість; не вдаватись у тугу, коли спіткає горе; бути смиренним; поважати батьків, старших за віком людей.

Соціально-побутова сентиментально-реалістична повість «Маруся» (1834) стала першою україномовною повістю нової української літератури. Її поява перетворилася на знаменне явище. Причини написання твору пояснює сам автор у «Супліці до пана іздателя»: «...Є такі люди на світі, що з нас кепкують, і говорять, та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було ...і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати...». Отже, письменник поставив собі за мету створити серйозний прозовий твір, у якому було б виведено позитивні образи з народу.

Увійшла повість до другого тому «Малороссийских повестей, рассказываемых Грицком Основьяненком». Письменник розповідає сумні, але величні історії із життя.

В основі сюжету повісті «Маруся» — чисте, вірне і разом з тим нещасливе кохання молодої дівчини, дочки заможних селян, і бідного міського ремісника-рекрута Василя, якого чекає двадцятип’ятирічна солдатська служба. Розповідь у повісті побудована через передачу глибоких почуттів героїв. Конфлікт має соціальний характер — на перешкоді одруженню закоханої пари стоїть майнова нерівність: багатий селянин Наум Дрот не хоче віддавати єдину доньку за бідного парубка-рекрута. Якщо ж Василь зможе заробити грошей і знайти собі заміну, то Наум за такої умови дає згоду на шлюб.

Пройнята гуманістичним пафосом, повість утверджує вічні християнські ідеали: жити, «як Бог дасть»; трудитись чесно, не думаючи про корисливість; не вдаватись у тугу, коли спіткає горе; бути смиренним; поважати батьків, старших за віком людей.

Твір мав надзвичайну популярність у читачів. Про це писав сам Г. Квітка-Основ’яненко: «Бачачи, що моїх Марусь читають наші добрі земляки за прилавками, продаючи перець, тютюн і др., читають по хатах, у колі родин у місті й селищах, мавши депутацію з подякою, що пишу по-нашому,.. я вирішив написати для цього класу людей що-небудь повчальне».

Повість «Маруся» — взірець сентименталізму. У ній яскраво змальовано життя українського селянства, працю, побут і звичаї народу. Герої твору — селяни, прості люди, які є уособленням високих морально-етичних якостей.

Щоб розчулити читача, письменник звернувся до основних мовно-стилістичних засобів сентименталізму: ліризму, пестливих форм слів, змалювання чудових українських пейзажів, чутливих і ніжних натур, зворушливих драматичних ситуацій, народних обрядів та звичаїв.

Джерела повісті — реальне життя українців та усна народна творчість: українські балади, пісні про кохання, весільні пісні, традиційні народні обряди, народні голосіння, фольклорні мотиви любові, розлуки, смерті закоханих.

Сюжет повісті поданий послідовно, без екскурсів у минуле і майбутнє:

Експозиція — знайомство з головними героями, сім’єю Наума Дрота — дружиною Настею та донькою Марусею, їх позитивна характеристика;

зав’язка — кохання з першого погляду Василя й Марусі;

розвиток дії — Василь просить руки дочки в Наума Дрота, який йому відмовляє; хлопець іде на заробітки; Маруся в гаю потрапляє під зливу, застуджується й раптово помирає за день до повернення коханого;

кульмінація — Василь, повернувшись із заробітків вільним від рекрутчини, дізнається, що Маруся померла;

розв’язка — тяжко переживаючи втрату, хлопець постригся в ченці й незабаром також помер, а батьки Марусі знаходять утіху в праці, молитвах, смиренні в спілкуванні з Богом.

Повість насичена позасюжетними елементами: опис українських народних звичаїв, обрядів — весілля, сватання, що супроводжується усталеним текстом, емоційними піснями, дотепними примовками. Вражає сцена похорону, народні голосіння, вкладені в уста батьків, передані з етнографічною точністю. Майстерно, у традиціях сентименталізму, змальовані чудові пейзажі української ночі, елегійна картина ранку, що стали взірцем для багатьох поколінь письменників.

Розлогі портретні характеристики персонажів, насичені фольклорними елементами, повчальні авторські відступи, репліки — усе це є етнографічним тлом твору.

2)   Головні персонажі твору — уособлення високих морально-етичних якостей простої людини.

Головних героїв твору автор наділяє ідеальними позитивними рисами: чесність, слухняність, повага до батьків і добрих людей, працьовитість, співчутливість до бідних, покірність і віра в Бога. Естетичним ідеалом Г. Квітки-Основ’яненка став образ головної героїні — Марусі, у якому втілено найкращі риси української дівчини-селянки: її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізована й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте...».

Маруся — дочка заможного селянина, що має наймитів,— могла б і не працювати. Але дівчина не уявляє себе без праці, яка додає їй самоповаги та сповнює радісним відчуттям життя як діяльності. Коли ж Василь сказав їй, що кохає, то Маруся «порається за трьох».

У зображенні Марусі, крім ознак сентименталізму, письменник широко використав ліризм народної пісенності, фольклорні засоби відтворення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів.

Мова героїні пересипана пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційними вигуками, прислів’ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька! утінко моя, перепілочко, голубочко).

Розповіддю про Марусю письменник хоче викликати радість буття, незважаючи на смерть героїні. Вона справді вабить нас красою життя. Силу її кохання автор описує романтично: «Коли б земля розступилася, так би вона і кинулась туди, та й Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетіла б на край світу... та не сама, а усе б таки з Василем».

Помираючи, Маруся просила: «Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь...» І в цьому випадку письменник виходить з емоцій, типових для сентименталістів, та з правдивих людських почуттів. Маруся вмирає через нещасливий випадок — застудилася під час дощу. Факт цілком реалістичний, але його мотивація — вияв волі Божої — сентиментально-дидактична. Отже, в образі Марусі відчувається переплетіння рис сентименталізму та реалізму.

В образі Василя найяскравіше втілені риси сентименталізму: передано психологічний стан закоханого хлопця, віщування серця під час розставання пари на кладовищі, переживання смерті Марусі, добровільний відхід від мирського життя.

О. Гончар, виходячи з «народних критеріїв», так писав про цього героя: «В образі Василя письменник намагався втілити найхарактерніші риси кращого парубка, такого хлопця, який був би гідним Марусі». Свитник із міста — «хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами». До зовнішнього портрета, змальованого в дусі народної поетики, письменник додав основні позитивні риси вдачі персонажа. Недаремно Наум Дрот назвав його «бравим козаком», бо він не розгубився, коли Наум відмовив йому в одруженні через бідність. Хлопець пішов на заробітки, навчився читати, рахувати і зумів так повести комерційні справи, що хазяїн на знак подяки пообіцяв йому знайти найомщика.

Свої почуття Василь виявляє пісенно-піднесено, його чутливість набирає сентиментальних форм вияву. Під час сватання старости навіть заплакали, побачивши, як Василь, заливаючись сльозами, на колінах просив віддати за нього Марусю. Та й сам Наум «тільки знай сльози ковтає», і стара Настя розплакалася.

Дізнавшись про смерть Марусі, Василь «як скам’янів». У напівбожевільному стані кинувся топитися, але його врятували ченці. Юнак постригся в ченці, та його кохання до Марусі таке сильне, що з туги за нею він помирає в монастирі.

Образ Наума Дрота ідеалізований. Це кріпак, який наполегливою працею разом з дружиною не тільки зберіг батьківщину, а й збільшив її. Життя в сім’ї Наума Дрота проходило в пов­ній згоді, ніколи не було сімейних чвар. Він любив свою дочку, шанував дружину Настю. Наум був вольовим, непохитним у своїх намірах, дотримувався патріархального образу життя. Усі складні питання вирішував на свій погляд. На початку твору Наум говорить: «Чоловікові треба трудитися до самої смерті». І саме праця допомагає Наумові перебороти найтяжче горе — смерть дочки. «Живий живе гада»,— сказав він і взявся до праці. Насті здавалося, що можна й не працювати, адже добра й так достатньо, та й успадкувати його нікому. Та Наум іншої думки: «...Кому се зостанеться, той i спасибi скаже, i вiдпомина нас, коли схоче, а не схоче — як хоче; я своє дiло роблю, поки є сила». Життя в праці на благо іншим рятує його від розпачу.

Дружина Наума Настя — працьовита, релігійна, любляча мати, добра й покірна. Вона бажала щастя для Марусі, хотіла видати її заміж за Василя, але залежність від рішень чоловіка змусила підкоритись його волі. Її образ розкрито не так широко, як образи інших героїв. Образ Насті — перший у творчості письменника образ матері з народу, поданий у побутово-виразній трактовці.

Остання зміна: неділя 20 січень 2019 00:13