Володимир Винниченко. Життя і творчість
ТЕМА: Громадська і політична діяльність. Прозові і драматичні твори. Ідейно-стильові особливості збірки «Краса і сила». Перший український науково-фантастичний роман«Сонячна машина».
Володимир Винниченко народився 1880 року в Херсонській губернії Єлисавєтградського повіту (тепер Кіровоградська область). Батько його був безземельним селянином, наймитував у поміщицькій економії. Мати вже мала від першого шлюбу трьох дітей. Майбутній письменник зростав на півдні України, серед широких степів і саме з них, мабуть зачерпнув велич духу й силу. Із семи років малий Володимир вчиться в народній школі. Розумний, допитливий, цікавий від природи хлопець легко оволодіває азами науки.
Сім’я переїжджає до Єлисавєтграда. Батько працює теслею на будівництві, а старший брат Андрій — робітником-складачем у друкарні. Володимир вступає до Єлисавєтградської гімназії, де вчиться на кошти брата. Та закінчити навчання хлопцеві не пощастило. Одні дослідники творчості Винниченка стверджують, що через матеріальні нестатки, інші — що його виключили з гімназії. Непокірний, але чесний і відвертий «мужицький син» давав відсіч «благородним» дітям, міг постояти за себе й слабших товаришів, принципово говорив українською мовою.
У сьомому класі він організував гурток, метою якого була боротьба за права людини. Начальство гімназії вирішило спекатися «політично неблагонадійного» учня. Уже тоді юнак пробує свої сили в літературі, пише поезії, оповідання, поеми, сатиру, але нічого із цих творів, на жаль, не збереглося.
Сімнадцятилітній парубок вирушає в мандри Україною. Пробує прожити самостійно, заробляючи наймитуванням у поміщицьких економіях, працює на заводі, залізниці й водночас займається самоосвітою, щоб скласти іспит на атестат зрілості.
Мандри й поневіряння стали для нього суворою школою життя. 1900 року, склавши екстерном екзамени в Златопільській гімназії, він вступає на юридичний факультет Київського університету.
Винниченко повністю занурюється у вир студентського, політичного життя — стає членом української студентської громади, Революційної української партії, пише брошури, прокламації, листівки, веде активну пропаганду. За це його заарештовують, саджають до в’язниці, потім випускають, але виключають з університету без права вступу і з забороною проживання в Києві. Цього ж 1902 року в журналі з’являється його оповідання «Сила і краса».
Далі — шалений вир подій: підпільна діяльність, солдатчина, втеча з війська, еміграція в Галичину, праця в газетах, нелегальні переходи кордону із забороненою літературою, арешт і півторарічне ув’язнення в камері-одиночці Лук’янівської тюрми. Винниченко намагається визволитися у будь-якій спосіб, навіть імітує самогубство, яке ледь не скінчилося трагічно. Єдина розрада — можливість писати. Далі — служба в «дисциплінарному батальйоні», втеча за кордон, повернення із чужим паспортом і знову мандри, знову кіпуча діяльність. Життя давало безліч тем, конфліктів, ситуацій, усе це, переплавлене творчим талантом, виходило з-під пера Винниченка. Він навіть домігся дозволу й успішно склав випускні іспиті в університеті.
Знову тюрма, втеча, еміграція. І щаслива зустріч із майбутньою дружиною, другом на все життя — Розалією Ліфшиц.
У роки Першої світової війни Винниченко повертається до України, живе на нелегальному становищі й багато пише — романи «Заповіт батьків», «Записки кирпатого Мефистофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага». Його драми «Щаблі життя», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Мементо», «Чужі люди», «Брехня», «Гріх», «Закон», «Співочі товариства», «Панна Мира», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та інші йшли на сценах українських, російських, західноєвропейських театрів.
1917 рік В. Винниченко разом із М. Грушевським очолює уряд Української Народної Республіки (УНР). Він стає заступником голови Центральної Ради та головою її генерального секретаріату — автономного уряду України, а з 1918 по 1919-й очолює Директорію.
У лютому 1919 року Винниченко виходить з уряду і виїздить за кордон. Наступного року намагається вести переговори з керівництвом більшовиків щодо автономії України, але зазнає поразки. Не склалися його стосунки й з колишніми соратниками. Він робив усе, що міг, для щастя України, готовий був, як пише в щоденнику, «на всі жертви, навіть на смерть аби тільки врятувати українську націю від розп’яття». У травні 1920 року подружжя Винниченків знову приїздить до Росії з переговорами, але безрезультатно. Письменникові доводиться назавжди покинути батьківщину. Його політична кар’єра закінчується провалом. Потяглися гіркі роки еміграції.
В. Винниченко побував і у фашистському концтаборі за членство в комуністичній партії Франції та відмову служити новому режиму; відчув «принади» емігрантського напівголодного, злиденного існування.
Не стало письменника 1951 року. Він помер у «Закутку» села Мужек біля Канн у Франції.
Єдиною втіхою на чужині для В. Винниченка була літературна та малярська праці. З-під пера майстра з’явилися романи «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою, Сталіне!», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій», повість «На той бік», цикл оповідань «Намисто», а також есе, драми, філософський трактат, кіносценарії, щоденник.
Детально про творчість письменника.
1924-1928 року видавництво «Рух» випустило «Зібрання творів» В. Винниченка у 23 томах, а 1930-1932-го у видавництві «Книгоспілка» вийшло 28 томів!
Талант художника, темперамент оратора, аналітичний розум мислителя, життєва активність і палка, кипуча, жагуча (як любив говорити сам письменник) вдача людини, якій небайдуже, що відбувається навколо, допомагали швидко і гостро реагувати на актуальні проблеми життя, давали матеріал для розширення тематичних обріїв.
Обсягом, різноманітністю тематики, проблематики, безліччю людських типів творчість В. Винниченка, безперечно, стоїть на рівні європейської літератури. (За літературознавцем А. Річицьким.)
Яка ж тематика творів В. Винниченка? Він пише про руйнування старого життя, соціальні контрасти, наростання протесту трудящих мас, економічну кризу тогочасного села; про «щаблі життя», психологію людини, дитини, «дисгармонію» в суспільстві і душах; його тематика й проблематика — «любов і ненависть, терпіння і помста, туга і мрія, мрія до ясних, вільних, свобідних часів, коли б душа людини ходила в святочній одежі, а не лежала обпльована і обезсловлена біля воріт чужого, ситого, тупого переможця».
Які б теми й проблеми не порушував письменник: чи то про гіркі поневіряння заробітчан («На пристані»), чи про жахливі картини в будинку божевільних («Хвостаті»), чи про долю людей, викинутих за межі життя — наймитів, політичних в’язнів, злочинців, солдатів («Краса і сила», «Голота», «Щось більше за нас», «Мнімий господін» та ін.), чи про тяжкий шлях художника (повість «Олаф Стефензон»), чи про злиденне життя емігрантів («Тайна») — на всьому лежить печать глибокого, «жорстокого» (за висловом С. Єфремова) реалізму, збагаченого тонкою психологізацією, справжньою художністю, тобто — неореалізму.
Розмірковуючи над сенсом життя, В. Винниченко примушував читача захоплюватися прекрасним і не відвертатися від потворного, «збирати мед із будяків і троянд». Тому герої його творів не завжди зрозумілі до кінця, можна не погоджуватися з їхніми вчинками, але важко залишатися байдужими до них.
Уже перша збірка творів Винниченка «Краса і сила» (1906) виділялася в тогочасній прозі своєрідною, не традиційною манерою письма. Головною рисою оповідань, що увійшли до неї ("Краса і сила", "Заручини", "Голота" та ін.), була сувора реалістичність – аж до використання натуралістичних прийомів. Ці твори відзначаються колоритністю малюнка, динамічністю розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомам індивідуалізації персонажів.
В.Винниченко як драматург.
«Прозаїк з Божої ласки», як називали В. Винниченка, мав ще й неабиякий хист драматурга. Уже з 1909 року його п’єси були в репертуарі українських і російських театрів, а згодом «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня», «Гріх» довгий час не сходили зі сцен Берліна, Дрездена, Лейпцига, Рима. Вистава «Гріх» та інші й донині йде в наших та зарубіжних театрах, а за драмою «Чорна Пантера і Білий Медвідь» режисером О. Біймою був знятий фільм.
З усього творчого доробку В. Винниченка саме драматургія найбільше зазнавала критики: від захоплення й гордості, «що в особі Винниченка ми, українці, виходимо на світову арену» до повного заперечення ролі його модерно-психологічної драми у формуванні нового українського театру. Одні говорили, що п’єси Винниченка «відкривали ХХ вік» української драматургії, а інші бачили у цих же п’єсах лише «копирсання у психології».
Як відзначають літературознавці, драми Володимира Винниченка — це стихія, бунт, виклик суспільству. Їхня тематика — свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада, у розкритті якої драматург часто «виходив за межі дозволеного». Керуючись своїм відомим принципом «чесності з собою» і знаменитим висловом Шопенгауера «Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди», Винниченко намагається проникнути в найпотаємніші схованки людської душі, психології. Головний герой його п’єс — новий суспільний тип інтелігента, а дія відбувається у першій половині ХХ століття з його соціальними конфліктами й моральними протиріччями.
Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, символізмом, «новими горизонтами і обріями», з яких читач, глядач має змогу проникати в таємниці людської підсвідомості.
Винниченко написав 23 п’єси, прагнув «художньо освоювати» гострі соціально-політичні й моральні проблеми свого часу. Вороний писав про нього як драматурга: «На нашім літературнім обрію є постать, що вже довгий час приваблює загальну увагу. З боку одних вона викликає обурення і лайку, з боку других — щире признання і навіть ентузіазм; байдужих нема, у всіх вона розбуджує глибокий інтерес до себе. Це постать В. Винниченка. Він признає обов’язковими для себе тільки закони творчості (ніяких інших!) і творить інтуїтивно,— мислить образами, живими уявами (символами), не голими розуміннями. І коли він помиляється, то і самі помилки цієї складної, художньої, натури без порівняння цікавіші, ніж ліниві прояви шаблонової думки більшості».
Драматурга часто і гостро критикували. Однак він продовжував писати п’єси. У 1929 році з’явилися його нові твору «Над», «Великий секрет» і «Кол-Нідре». Винниченко, за оцінкою Юрія Смолича, «оригінальною мистецькою манерою посів по праву місце духозбудника нової для українського театру культури».
Цікавою є п’єса «Брехня» (1910). У ній автор порушує морально-філософську та етичну проблеми. Вороний у статті «В путах брехні» зазначав: «Секрет успіху лежить у самій п’єсі — в цікавій проблемі, порушеній автором, і в оригінальній драматичній концепції, так неподібній до всього того, що мали ми в драмах інших авторів до цього часу… Цю проблему буржуазної моралі, збудованої на брехні, і трактує п’єса Винниченка: в ній брехня — це… неодмінна умова існування людей сучасної дрібнобуржуазної верстви».
Центральна постать у п’єсі — Наталя Павлівна. Вона вирішує дилему: як заспокоїти свою совість, своє бунтівниче невдоволене «я» інтелігентної людини і виправдатися перед коханцем, щоб затримати його при собі. Для цього вона йде на компроміс із совістю і творить низку брехні. «Що є істина? — каже вона. — Істина є постаріла брехня, всяка брехня буває істиною». Вона впевнена, що «людям зовсім не треба правди чи брехні, їм треба щастя… покою. Коли брехня може це дати, слава брехні».
Вражає майстерність Винниченка-психолога. Він переконливо правдиво вмотивовує поведінку Наталі Павлівни.
На думку М. Вороного, виявом нового методу Винниченка в техніці психологічної драми було те, що автор внутрішню боротьбу Наталі Павлівни виніс з її душі на білий світ.
«Гріх» — один з найдовершеніших драматичних творів письменника, присвячених революційній боротьбі з російським самодержавством у роки Першої світової війни. Сценічна популярність п’єси, на думку критика Ол. Киселя, поряд з усім іншим, була зумовлена і цікаво побудованою композицією. «Гріх»,— писав критик,— може, найкраща п’єса Винниченка, при виконанні на сцені вона цілком опановує глядача, й зацікавлення нею не спадає протягом усього часу, особливо в третьому акті, хоч він і найдовший в драмі».
Прем’єра вистави п’єси відбулася 1919 року на сцені «Молодого театру» Леся Курбаса за участю режисера-постановника Гната Юри.
Роман «Сонячна машина».
В українській літературі першим науково-фантастичним романом став твір В. Винниченка «Сонячна машина» (1921-1924). Він має присвяту «Моїй сонячній Україні». Автор сподівався, що це буде «візитова картка української літератури в Європі», яка займе гідне місце поруч із творами Г. Веллса, К. Чапека, А. Франса та ін. Умови роботи над романом були дуже складними: матеріальні нестатки, ослаблення здоров’я, неможливість цілком віддаватися творчості (треба було заробляти на прожиття). Письменник сподівався, що згодом зможе доопрацювати, відшліфувати матеріал. У «Щоденнику» він писав: «Коли б ще років три над нею попрацювати, могла б бути путньою річчю. І зараз маю сум за неї, жаль до неї, як до дитини, від якої батьки ждуть геніальності, а з неї виходить жалюгідний, непомітний та ще й кривджений іншими середняк. Дефектів багато, сам бачу, а виправити вже не сила мені».
Жоден з українських романів ні до появи «Сонячної машини», ні після не викликав такої реакції читачів, такої великої кількості дискусій і суперечок. Одні співали дифірамби, інші осуджували, але для В. Винниченка головним було те, що його твір не залишився поза увагою читачів.
М. Зеров відзначив велику популярність роману, що вийшов друком у 1928 році: «»Сонячна машина» Винниченка має певний, недвозначний успіх. Про неї пишуть, говорять, упоряджають диспути, а головне — її читають, як ні одну українську книжку, як не читали навіть загально рекомендованих Коцюбинського та Нечуя-Левицького в передіспитові дні. Авторові з його далекої далечини видно навіть, як у Донбасі перед книгозбірнями його книжки дожидаються «хвости» робітництва».(За С. Зінчук)
Цей роман, хоч є у нього й певні недоліки, став оригінальним, самобутнім явищем світової літератури.