Микола Вороний. Життя і творчість, багатогранна діяльність.
ТЕМА: Микола Вороний. «Ідеолог» модернізації української літератури. Його творчість – перша декларація ідей і форм модернізму. Зміст і художні особливості поезії М.Вороного. Мотив необхідності для поета бути «цілим чоловіком» («Іванові Франкові»). Єдність краси природи і мистецтва («Блакитна Панна»). Узагальнено-ідеалізований жіночий образ як сюжетний центр вірша. Згадка про революцію як данина естетиці доби соціальних перетворень («Інфанта»).
ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ
Микола Кіндратович Вороний народився 24 листопада (6 грудня) 1871 року в сім’ї ремісника. Батько — К. П. Вороний походив із кріпаків, мати — О. Д. Колачинська — з роду освітнього діяча ХVІІ– ХVІІІ століття, ректора Київської академії П. Колачинського. Навчався в Харківському реальному училищі, пізніше — в Ростовському реальному училищі, звідки був виключенний за зв’язки з народниками, читання й поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет).
У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка. Мріяв стати режисером. Мрія збулася — режисер українського театру товариства «Руська бесіда».
Працював у редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897 — актор труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та ін. 1901 р. залишив сцену й служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. Загалом театрові М. Вороний віддав третину свого життя. У 1910 році оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Жовтневої революції Вороний не сприйняв і в 1920 р. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну й театрознавчу діяльність. Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 (вірш «Не журись, дівчино»).
Публікувався в періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку ХХ століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам’ять Котляревському», «Багаття» та ін. У 1901 в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур». У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі й мистецтві,— І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та ін.
Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві (важкий період для письменника: розлучення з дружиною, яку любив протягом усього життя). Вірші були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним із перших уводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокори»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явищем високої художньої цінності».
Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою__ любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, у яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»). Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913, у якій виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913; «Український театр у Києві», 1914; «Режисер», 1925; «Драматична примадонна», 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької). Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур. На початку тридцятих років митця судили, вирок — трирічне заслання до Казахстану. Вирок було замінено забороною проживати в Україні. Син Марко прагне добитися помилування, але його звинуватили в націоналізмі, заарештували й відправили на Соловки.
Вивчення архiвiв КДБ (комiтет державної безпеки) дозволило документально точно визначити, що Вороний проходив по груповiй справi з традицiйним для того часу формулюванням «за участь у контрреволюцiйнiй вiйськово-повстанськiй органiзацiї» i 29 квiтня 1938 року особлива трiйка при НКВС (народний комiтет внутрiшнiх справ) Одеської областi розглянула «справу тринадцятьох» i всiм винесла вирок «розстрiляти». М. Вороного розстріляли 7 червня 1938 р.
С. Єфремов про М. Вороного сказав: «Зразок поета-естета, що найбільше кохається у формі поезії,— жрець краси, пурист художнього слова. «Яка краса! Усе життя в акорди перелить, з високих дум і почуття нове життя творить!» — міг би сказати й про себе поет, якщо акордом вважати музику вірша». Найхарактерніша ознака віршів М. Вороного — музикальність. Він починав творити не стільки від словесного образу, як од музики. Для поета краса — богиня, «натхненна чарівниця», якій він ладен ставити храми і все віддати за красу. (Акцентуація уваги на епіграфі уроку.) Поетичні твори Вороного легкі, чисті, музикальні. Автор — співець ідеалів, тих недосяжних високостей, яких прагне душа людська, і разом співець серця, розбитого коханням.
Патріотична лірика Вороного — яскравий художній документ часу революційних перетворень: у ній акумульовано прагнення кращих синів нації збудувати свою державу.

Символізм (від гр.— знак) — літературний напрям, що сформувався у французькій літературі 70-х років XIXст., а пізніше увійшов і в інші європейські літератури. На думку теоретиків і практиків цього напряму (Артюр Рембо, Поль Верлен, Стефан Малларме), художня творчість має передавати за зовнішнім зображенням і його приховану внутрішню суть. Літературний твір може передати спілкування людей не стільки через слова, як через діалог їхніх душ.
В українській літературі символізм представляє творчість Миколи Вороного, Олександра Олеся, раннього Павла Тичини. Ці поети наблизили вірші до музики, виявили високу культуру художнього слова, їхні твори особливо збагатили українську інтимно-особистісну лірику, піднесли її на рівень світових зразків.
«Особливості поетичного стилю М. Вороного».
• Найхарактерніша риса поезій — музикальність.
• Звернення до різноманітних віршових розмірів.
• Різноманітна строфічна будова (двовірш, терцети, пяти- і шес-
тирядкова строфи).
• Багатство, краса, чистота мови.
• Використання образів-символів.
Вороний став ідеологом модернізації українського письменства. Готуючи 1901 р. альманах «З-над хмар і долин»,він опублікував в авторитетному львівському часописі «Літературно-науковий вісник» відкритого листа до колег із проханням подавати до планованого альманаху свої твори, але з новими підходами.
Микола Вороний (уривок зі згаданого листа): «Маючи на меті укласти та видати... русько-український альманах, який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитися до новіших течій та напрямів у сучасних європейських літературах... звертаюсь... з уклінним проханням... прилучитися до спільної праці й пером своїм спричинитись до осягнення згаданої цілі... Усуваючи набік різні заспівні тенденції та вимушені моралі, бажалося б творів, де було б хоча трошки філософії, де хоч би клаптик яснів того блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою.
Вороний уважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.
Прагнення «неосяжної краси» зразу ж викликало застереження старших письменників.
Робота над змістом поезії «Іванові Франкові»
Історія створення
Іван Франко у вступі до своєї поеми «Лісова ідилія» подає «Посланіє» до М. Вороного, називаючи його «ідеалістом непоправним» і наголошуючи на недоречному відході М. Вороного від активної громадянської позиції. М. Вороний у відповідь на звернення І. Франка створив поезію «Іванові Франкові», де в художній формі задекларував принципи власної поетичної творчості: інтуїтивне, позараціональне осягнення краси, вільний політ фантазії, розкуте вираження душевних переживань.
Причому, треба зауважити, що полеміка з І. Франком, а краще сказати, обстоювання свого творчого кредо, продовжувалася М. Вороним і у його листуванні з видатним поетом. Дякуючи йому за «Посланіє», в одному з листів М. Вороний писав: «До всього того я ще жадаю від поета ширшого обсягу, оригінальности і справжньої поетичної форми. Я не хочу виключно забиватись в тихий залив свого серця,— я хочу бути лише цілим чоловіком… Риторизму не визнаю».
У вiршi-присвятi «Iвановi Франковi» М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце й завдання в ньому, на поезію. Вороний намагається розiбратись, чи має поезiя бути зброєю в руках митця, чи мистецтво має вiдтворювати тiльки прекрасне. У житті є «велетні-гнобителі» і «генії-визволителі». Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд стають, теж немовби до бою, «а справді для пихи своєї з порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами». Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії — це «не дурниці», це душі відрада, «найкращий скарб душі». Вiн доходить висновку, що митець не має права не реагувати на суспiльне життя, не боротись за щасливе майбутнє, але водночас душа прагне пiзнання «надземного», охоплення неосяжного, тому й цю потребу митець має задовольнити:
Моя девiза йти за віком
I бути цiлим чоловiком!
Робота над змістом поезії «Блакитна панна»
Поезія «Блакитна панна» — взірець пейзажної лірики. Поет М. Вороний оспівав весну як блакитну панну. Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій в’ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові неповторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення.
(Аналізується з точки зору стильових течій.)
|
Символізм |
Неоромантизм |
Реалізм |
|
Весна — символ пробудження, молодості, кохання. Легкість, витонченість форми. Не зовсім зрозумілі, туманні асоціації |
«Емблематичність» весна — панна (дівчина красна). Зв’язок із фольклором (постійні епітети, поетичний паралелізм). Пісенність |
Краса весни як явища природи; піднесення душі під впливом краси природи. Єдність краси природи і мистецтва |
Пояснення значення слів:
Осанна — уславлення кого-, чого-небудь; слава, хвала.
Гроте́ск — тут ужито не на позначення одного із засобів творення сатири, а в значенні «художня образність, що відкрито й свідомо створює неприродний, химерний, дивний світ».
Блава́т — волошка; шовкова тканина блакитного кольору.
Арабе́ска — вид орнаменту з геометричних фігур, стилізованого листя, квітів, то поширився в Європі під впливом арабського мистецтва.
Каме́я — виріб із каменю або черепашки, що має художнє рельєфне різьблення.
Фре́ска — картина, написана водяними фарбами по свіжій вогкій штукатурці.
Робота над змістом поезії «Інфанта»
Вірш «Інфанта» — зразок інтимної лірики поета. У ньому М. Вороний розмірковує над враженням, яке справила на нього старовинна картина під такою ж назвою. Твір починається романтичною пейзажною картиною, у якій багато авторських неологізмів, створених його поетичною уявою («проміннострунними», «мрійнотканому», «вогнелунними»). З чуттям «побожної хвали» ліричний герой оспівує жіночу красу, що, виринувши із глибини століть, залишилася вічною й нетлінною.
А світ продовжує жити, у ньому є завжди «два мечі» — добро та зло, і це слід сприймати як належне. Червоний колір полотна нагадав поетові червоні заграви революції. Образи-символи — Революція, червона заграва, меч — повернення до реалій часу, передчуття біди.
Отже, у центрі вірша — узагальнено-ідеалізований жіночий образ. Він є сюжетним стрижнем. Згадка про революцію в цьому випадку — данина естетиці доби соціальних перетворень, ускладнена метафора. Інфантами називали в Іспанії і Португалії неповнолітніх принцес.