Олександр Олесь (О.Кандиба). Життя і творчість, світоглядні переконання

Олександр Олесь (О.Кандиба). Життя і творчість, світоглядні переконання. Неоромантичні, символістські тенденції у творчості («З журбою радість обнялась…»). Прагнення гармонії людини і природи («Чари ночі»). Музичність, звукова виразність поезій. Експресивне висловлювання патріотичних почуттів («О слово рідне! Орле скутий!...»).

 

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ

 

При народженні:                              Олександр Іванович Кандиба

Псевдоніми, Криптоніми:                Олександр Олесь

Дата народження:                            4 грудня 1878

Місце народження:                          Україна, Сумщина, Крига,

Дата смерті:                                     22 липня 1944

Місце смерті:                                   Чехія, Прага

Національність:                               українець

Мова творів:                                     українська

Рід діяльності:                                 поет, драматург,

Роки активності:                              1906-1944

 

Перша поетична збірка О. Олеся «З журбою радість обнялась…» вийшла у Петербурзі 1907 року. Те видання відразу помітила Леся Українка і належним чином оцінила талант поета. Климентій Квітка, чоловік поетеси, згадує про це так: «По виході першого тому віршів Олеся вона сказала, що він випередив її яко ліричний поет, і при тім не зажурилася і сказала тільки, що їй вже писати ліричні вірші не варто».

Поет вніс в українську літературу нові образи й ритми. Відсутність повчального тону в його поезіях сприймалася сучасниками як розрив із попередньою народницькою традицією. Поряд з романтичними мотивами поет уживав символічну систему образів, прагнучи за допомогою символів та алегорій досягнути приховану сутність життя («Айстри», «Лебідь» та ін.). Провідне місце в першій збірці Олеся посідали також твори, пов’язані з революцією 1905 року, що стали яскравим зразком громадянської поезії («Ой не квітни, весно,— мій народ в кайданах», «Капітану Шмідту», «З військом за волю боролися ми…» та ін.).

О. Олесь вважається одним із зачинателів українського модернізму. Модерністська основа світовідчування поета виявилася в трагічному протиставленні мрій і реальності, минущого й вічного.
Усього Олесь написав одинадцять поетичних збірок, більше двадцяти драм, а також численні опоетизовані народні казки, поеми, фейлетони, мистецькі переклади з інших мов, що є великою творчою натхненною працею.

Основні мотиви лірики Олександра Олеся.

Інтимна лірика поета

Основні теми віршів першого періоду — кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після поразки першої революції, уболівання за народ, журба й розпач, радість і захоплення.

Олександр Олесь — співець найщиріших інтимних почуттів людини. Іван Франко високо оцінив самобутність таланту Олеся й захоплено привітав його першу збірку «З журбою радість обнялась», хоча й іронізував над тим, що поета турбує тільки кохання.

Ліричний герой ніколи не хизується своїм почуттям, а утверджує його. У кількох рядках — злива почуттів, у якій вгадується могутня життєствердна натура.

З тобою жити на одній землі

Яке велике щастя!..

І мати очі, очі мати!

Яке велике щастя!

…І дихати одним повітрям,—

Яке велике щастя!..

І плакати вночі невтішно,—

Скажи, скажи мені — це також щастя?!

Більшості пейзажних та інтимних поезій притаманні мінливість настрою ліричного героя, мотиви глибоких душевних борінь, контрасти життя, для яких поет знайшов точну формулу: «з журбою радість обнялась». Є квіти, до яких не можна доторкнутися навіть люблячою рукою. Від дотику вони зів’януть. Так інтимні поезії О. Олеся,— настрій більшості з них просто неможливо передати. При спробі перекласти його на мову прози він в’яне і зникає. (Декламація вірша «Ти біля моря… Хотів би стати»). Тут все звучить так невимушено просто, як спадає з високості жайворова пісня, як дзвенить вітер.

Пейзажна лірика О. Олеся

Пейзажна лірика поета — це гімн природі, її неповторній красі. В одному випадку — це поетичні акварелі, які сприймаються лише зором:

Вишиває осінь по канві зеленій

Золоті квітки,

Квіти оживають, і з дерев спадають

Жовті нагідки.

В іншому — це звуковий, музичний образ картини природи.

Косять коси,

Луг голосить,

Косять, косять косарі…

 

Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на переживанні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою природою. У своїй поетичній присвяті матері

(«Моїй матері») він називав себе дитиною степу, що «як море хвилювавсь», «рідним братом вітру, простору і трав». І ця поезія степу, гаю, ланів, що «пахтіли і цвіли», є провідною в доробку Олександра Олеся, у його жанровій системі. Жага природи, ненаситність її чарами, замилування її вічним рухом становлять основу світосприймання Олеся, його вражаючого життєлюбства:

Як жити хочеться!

Несказанно, безмірно…

Не надивився я ні на зелену землю,

Ні на далекі сині небеса.

 

Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну потребу читати таємничо-прекрасну книгу природи, оспівувати її красу, черпаючи від спілкування з нею те, що тримає його на світі,— «щастя-муку», «журбу і радість». Почуття героя й почуттєва краса природи лежать в одній і тій же площині, становлячи нероздільну єдність. Недарма до поезії Олеся відразу припали композитори. Більше ста Олесевих віршів дарували на-

тхнення десяткам українських музик: М. Лисенку, Я. Степовому, К. Стеценку, С. Людкевичу та ін.

Громадянська лірика О. Олеся

У збірці «Будь мечем моїм!» (1909) зазвучали громадянські мотиви. Революційні події 1905 року посилюють громадянський пафос лірики Олеся. Від творів, написаних під час розбудови української державності, віє полум’яним оптимізмом, вони наснажені

закличними інтонаціями. Ліричному героєві хочеться вірити, що навіки згинула неволя, розламано грати, де конали патріоти. Наскрізь ліризована громадянська поезія Олександра Олеся. Прийшовши в літературу в час революційного передгроззя, поет не міг не реагувати на бурхливі події нового дня. Духовно єднаючись із загальнонародним піднесенням у країні, поет роздумує над участю свого слова, з пафосом заявляючи: «О слово! будь мечем моїм!» Але відгукнувшись на конкретні події, поет не стільки зображує їх реалії, політичний зміст епохи, скільки свої особисті переживання, співчуття до учасників тих подій, про що яскраво свідчать суб’єктивно забарвлені вислови: «червоні прапори, …як макові квітки», «свято землі», «серце, як арфа». В доробку письменника багато віршів про роль і місце поета в житті суспільства. Так, у вірші «Дайте, борці, мені кращую зброю!» поет висловлює побажання, щоб його поетичне слово стало мечем і сонцем. Поет уболіває за долю українського слова. Автор складає шану рідному народу, що зберіг свою мову «…в таку страшну годину…». Поет нещадно таврує доморощених перевертнів. Слід також вказати на те, що в ліриці поета значна увага приділяється гармонійному розвитку кожної особистості, усього людства.

Тему журби й радості Олександр Олесь продовжує у вірші «Айстри». Життя квітів — це життя людей, у якому одні прагнуть спокою й примарного щастя, інші ж, навпаки,— борні й діяння. Олесеві айстри марять про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо — тюрма й жити марно. Вони вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не коритися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь іронізує над айстрами: «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх». Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про «ясну казку», де вічна весна. «Айстри» — це поезія про квіти, по-справжньому олюднена автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається людині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина мертва для світу, несхитна — вічна, невмируща.

 

Аналіз поезій

Робота з поезією «З журбою радість обнялась»

Олесь — природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, у якому «з журбою радість обнялась», не чужий сучасному читачеві.

Датований 1906 роком вірш «З журбою радість обнялась» складається всього з двох строф, у яких визначене поетичне кредо Олеся.

Образ журби з радістю в обіймах наводить на думку, що не буває радості без журби, так, як і журби без радості. Напевно, життя — це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю і щастям. Хіба б могла людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль? У мистецтві, як і в житті, немає «білого» й «чорного». Від того, як складається життя митця, залежить настроєва тональність його творчості. Звичайно, журба з радістю в обіймах — це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все повторюється. У нескінченній боротьбі між собою ці двоє протилежних почуттів розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливаються в обіймах. Їх не можна розняти, спинити, пізнати. Їх можна лиш відчути й передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правдиве. А що таке правда життя? Вона в постійній зміні почуттів, у взаємозв’язку радості й туги.

Олесь висловив думку про те, що він і сам не знає, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Може, творчість народжується зі страждання і стає джерелом розради для багатьох людей, які шукають відповіді на болючі для себе питання?

Робота з віршем «Чари ночі» (1904 р.)

 

Приємно-болісний щем, прекрасне й чисте поривання юнацької душі до життєвих радощів, до людської привабливості, до дивовижного світу в собі й навколо. Запальні й відчайдушні, сповнені музики рядки поезії п’янять журбою про скороминущість і невлаштованість людського життя на тлі вічної краси та гармонії всесвіту. Вірш — не повчання, а вибух найвищої сили емоцій, народжених у душі ліричного героя полум’ям кохання. Поезія сприймається як гімн юності, пісня коханню, як уславлення єдності людини й природи. Розквіт світлого почуття людини й чарівна краса весняної ночі доповнюють одне одного, передають гармонійність буття. У творі змодельовано образ весни як найчарівнішої пори року, коли природа пробуджується від зимового сну. Люди, зачаровані красою оновленої природи, прагнуть співати, любити й жити. Використавши прийом обрамлення, поет підкреслює, що навіть природа хоче допомогти закоханим. Солов’ї попереджують, що молодість у людини буває лише раз, так само, як і раз буває справжнє кохання, тому треба ловити кожну мить, насолоджуватися хвилинами щастя. За жанром це романс. Вірш став популярною народною піснею. Вірш відноситься до інтимної (любовної) лірики).

 

Робота з поезією «О слово рідне! Орле скутий!» (1909 р.)

Громадянська лірика — це особиста позиція поета в суспільстві, його переконання, ідеали, ставлення до рідної мови, до національної культури, історії, іншими словами — сила, привабливість, правдивість, краса і цінність його поетичного слова для сучасних і наступних поколінь. За жанром – це вірш-медитація.

Турбота поета про долю рiдного слова, «чужинцям кинутого на смiх» особливо гостро поставлена в поезiї «О слово рiдне! Орле скутий!». Як i в багатьох iнших випадках, громадянський пафос вiрша тут поєднано з глибокою задушевнiстю, лiричнiстю. Вірш О. Олеся «О слово рідне! Орле скутий!» — пристрасний гімн рідному слову. Поет прославляє народ, який зберіг рідну мову в страшну годину, «коли він сам стоять не міг». Слово в поезії О. Олеся може бути мечем і сонцем. Слово — це душа народу і її, душу, можна зберегти, тільки зберігши мову. У поезії Олесь не оспівує слово, а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку — сонцем. Сонце і меч — знову протилежні символи. Слово, як і життя, у розумінні Олеся,— це єдність протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. На початку вірша Олесь з болем констатує, що рідне слово кинуте на сміх чужинцям, його зреклися діти. Одначе вже в наступній строфі слово оживає і сміється в шумі дерев і музиці зір, у співі степів і реві Дніпра. У чому ж сила слова? Слово-меч захищає, стає в обороні рідної землі, а слово-сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.

Для автора доля рідної землі, як і його особиста, невіддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опинився в еміграції, його поезія так і не піднялась до тих висот, яких вона сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом.

 

 

Остання зміна: субота 3 березень 2018 12:55