М.Семенко. Життєвий і творчий шлях.

Ще за життя Михайля Семенка (1892–1937) один із критиків назвав його «трагічною та виразною постаттю» в українському письменстві. Сам він себе досить дивно означив — «І футурист, і антиквар», а ще багатозначно звертався до сучасників: «Не обминайте Семенка».

Ким же він є?

Михайло Васильович Семенко народився в с. Кобинці на Полтавщині. Мати поета, Марія Проскурівна, була письменницею-самоучкою. Хлопець навчався в Хорольській гімназії, потім — у місцевому та Курському реальних училищах. У 1911 році поїхав до Петербурга, щоб вступити до медичного інституту. Скінчивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога А.С.Черняєва, він став студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. 1914 року, помандрувавши за своїми кумирами — російськими футуристами, М. Семенко опинився в Києві. 1916 року його мобілізували до армії. Служив військовим телеграфістом у далекому Владивостоці. В Україну повернувся наприкінці 1917-го року.

Перші вірші Семенка опубліковані в часописі «Українська хата». Перша збірка «Prelude» (1913) складалася з милозвучних, але неглибоких за визначенням критиків, творів. Це була романсова лірика з її елегійністю, безпосередністю почувань, і Д. Загул влучно про це сказав: «Співав таким же соловейком, як і інші». «Хатяни» доброзичливо відзначили у М. Семенка «інтелігентність та ніжність почуття», «безумовний літературний дар молодого автора». М. Вороний, помітивши явне наслідування, все ж сказав про «щирі нотки» на фоні в цілому «сірого вигляду».

Сам поет вважав свою першу збірку лише «пробою пера» й оцінював не дуже високо: «вірші були солодкі, трагічні й погані», тому активно зайнявся пошуками власного стилю. У цьому йому сприяло знайомство зі строкатими школами й напрямами літературно-мистецького Петербурга.

Перші футуристичні вірші М. Семенка з’являються після виступу В.Маяковського в медичному інституті. Поет залишає традиції романсу, у його творах з’являється чимала доля іронії та самоіронії, він переходить до акцентного вірша та верлібру. Замість ліричного героя — вразливого, сентиментального інтелігента, з’являється збірний образ колективних учасників нового руху: рішучих, непримиренних щодо своїх літературних опонентів. «Зумисний деілюзіонізм та еротичні мотиви (“осточортіли зорі-очі, й очі вже давно пора кинути озорювати”), оспівування банальностей замість розробки “одвічних” тем, грубий прозаїзм, дошкульний і не завжди виправданий епатаж, демонстративна «агресивність», драматичний патетизм декларативно-програмних віршів — такі особливості його поезії, апробовані західноєвропейським авангардом…»,— це характеристика стилю Семенка в «Історії української літератури ХХ ст.» за редакцією В. Дончика.

Ті, хто прихильно поставився до творчості молодого поета, тепер завзято почали його лаяти, бойкотувати. «З водою виплеснули й дитину»: не помітили безпечні знахідки М. Семенка, як-от звукописання, вибудоване за семантичним, музикальним, динамічним принципом тощо.

Свою теорію М. Семенко визначив як пошуковий футуризм. Викладена вона в передмовах до збірок «Дерзання» та «Кверо-футуризм» і спрямована, перш за все, проти канонізації та будь-якого культу в мистецтві, а особливо проти болісного й драматичного для української літератури культу Т.Г.Шевченка, а також проти хуторянського, провінційного мистецтва.

Проголошувались «краса пошуку», «динамічний лет». Експерименти М.Семенка, «неетичність» стосовно Шевченка, нехтування національним у мистецтві спричинили нечуваний в українській літературі скандал. Поет зачепив «больові точки».

З 1915 року у творчості М. Семенка починається другий період, більшість віршів він пише в імпресіоністичній манері. І тут можна знайти справжні перлини інтимної та медитативної лірики, ліричні мініатюри в дусі східної поезії. Щоб «свої» не дуже насміхалися над ним, «сентиментальною квашею», поет придумав вигідний іронічний прийом маскування автора — карнавальні маски П’єро та Дон-Кіхота.

Повернувшись на батьківщину, М. Семенко дуже активно працює: лише протягом 1918 року він створює дев’ять поетичних циклів, серед них два символістських. Болісна реакція поета-гуманіста на драматичні післяреволюційні події в Україні вилилася в песимістичну, сповнену трагічними мотивами, експресіоністську «Поезію згуби». Ліричний герой М. Семенка роздвоюється: один — «футуристичний», плакатний, сповнений бравади — нахваляється виставити «свої закривавлені груди» і «має міць синтетичну й могутню»; інший — маленька, беззахисна людина зі всіма її болями й слабкостями, «душа якої просить ласки» і «прагне друга як колись».

Образна стихія міста завжди цікавила Семенка-футуриста. Він іде далі за своїх попередників і звертається до авангардних прийомів: «телеграфного» стилю, синтаксичного максималізму, введення розмовно-побутової лексики та науково-технічної термінології. Від узагальненого образу міста поет майстерно переходить до конкретизації («Ліхтар», «Бульвар», «Кафе», «Тротуар», «Вулиця»), і ці вірші сприймаються як живописні етюди.

М. Семенко - імпресіоніст відтворює звук і колір, динаміку міста, змальовує його в різні пори року. Це дало підставу критикові В. Коряку сказати про нього, що він «всією творчістю споруджує в українській поезії культ урбанізму». Поет підійшов до створення «узагальненого образу міста як певного символу» (Е. Адельгейм); близько десяти його віршів мають назву «Місто».

З послідовністю, невсипущою енергією і навіть одержимістю, яка викликає подив, М. Семенко розробляє футуристичну теорію. Він організовує групи «Кверо» (1914), «Фламінго» (1919), «Ударну групу поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (1921). Після загибелі Г. Михайличенка Семенко взявся редагувати літературно-мистецький тижневик «Мистецтво», а далі — серію футуристичних одноденок: «Катафалк мистецтва», «Семафор у майбутнє», «Бумеранг», «Гонг Комун-культ». Коли більшовики запропонували поетові відповідальну посаду, він вийшов із партії, щоб цілком віддатися творчій роботі. Цей вчинок, як і зв’язок із боротьбистами, йому ще пригадають.

М. Семенко став «фігурою доби» — першим почав згуртовувати літературні сили, багатьох підтримав у скрутну хвилину і морально, і матеріально. Разом із тим йому довелося виконувати «соцзамовлення», що означало схематичне переказування газетної інформації, віршування гасел дня, закликів партії, що ніяк не суміщалося із власне поезією.

У 1924 році поет видав збірку з епатажною назвою «Кобзар», пояснюючи, що «То був “Кобзар” однієї епохи; а це — іншої».

Наприкінці 20-х років М. Семенко змушений відійти від власної поетичної системи під тиском уніфікації «радянської літератури», в якій треба було писати «як усі», дотримуючись канонів «єдино правильного» напряму «соцреалізму». Критикований усіма й за все як «попутник», він, однак, не складав пісень про «вождя всіх народів», а з «Михаля балакучого зробивсь Михайлом мовчазним». З роками намагався пристосуватися, підробляв випадковими заробітками, то пишучи лібрето до опер, то звертаючись до іронії і сатири в памфлетах.

23 квітня 1937 року в Києві відбувся творчий вечір М. Семенка, а через три дні його заарештували, звинувативши в участі «троцькістсько-авербахівського блоку». Через півроку тюремного ув’язнення поета розстріляли.

Ще в 1925 році критики визнавали, що творчість М. Семенка, митця неординарного та глибокого, є «високим зразком конструктивно-поетичної в’ялості».

Остання зміна: понеділок 10 вересень 2018 19:14