Євген Маланюк. «Під чужим небом», «Стилет чи стилос?...»

 Ключові поняття:

Бароко – стилістичний  напрям  у  європейському  мистецтві кінця XVI – середини XVIII  століття,  що  характеризувався  врочистістю, пишністю,  динамічністю  композиції.

Еміграція – 1. Переселення  зі  своєї  батьківщини  в  іншу  країну,  зумовлене  соціально-економічними,  політичними  або  релігійними  причинами.  2.  Перебування  за  межами  батьківщини  внаслідок  такого  переселення.

Есе – науковий,  критичний  та  інший  нарис,  позначений   вишуканістю  форми.

Есеїст – автор есе.

Стилет – невеликий  кинджал  із  дуже  тонким  і  гострим  клинком.

Стилос – паличка  із  загостреним  кінцем  для  писання  на  воскових  дощечках.

«П’ята симфонія»  - назва симфонії  Бетховена, улюбленого  композитора  Є.  Маланюка.

 

Навчальний  матеріал

Життєвий  шлях  поета

       Євген  Маланюк,  так  мало  знаний  в  Україні, - одна   з  небагатьох  найяскравіших  постатей  вітчизняної  літератури  XX  століття,  її  безумовний  класик.  Парадоксальність  цього  твердження  тимчасова,  вона  зумовлена  довготривалим  зависанням  «залізного  заслону»,  крізь  який  ледь  проникала  спотворена  політичним  протистоянням  духовна  енергія  української  еміграції.  Знаний  у  її колах  як  поет  і  есеїст,  Є  Маланюк  усією  своєю  творчістю  був   спрямований  на  батьківщину,  і  повернення  розпочалося  лише  через  двадцять  років  після  його  фізичної  смерті.

     Євген  Маланюк  народився  2  лютого  1897  року  в  Архангороді  на  Херсонщині (тепер  Новоархангельськ  Кіровоградської  області). Походив  із  козацько-чумацького  роду,  успадкував  від  своїх  предків  прагнення  до  волі  та  дух  степової  України.  Батько  майбутнього  поета  Филимон  Васильович. .  Він  був  освіченою  людиною.  Не  маючи  за  плечима  ані  університету,  ані  навіть  гімназії,  дякуючи  природному  розумові  та  самоосвіті, став  одним  із  найяскравіших  представників  місцевої   інтелігенції.  Завдяки  його  ініціативі  був  створений  театр  у  місті,  гімназія.  Його  зусиллями  в  сім’ї  була  зібрана  непогана  бібліотека,  яка  відіграла  неабияку  роль  у  житті  майбутнього  поета – Євгена. Мати майбутнього  поета,  Гликерія   Яківна,  походила  із  збіднілої  дворянської  родини  колишніх  сербських  осадчих.  Вона   любила  музику,  поезію,  романтичну  і  класичну  літературу.  Саме  від  неї,  як  писав  Євген,  успадкував  сердечність  і  любов  до  мистецтва.

     Природна  обдарованість  Євгена  була  очевидною,  тому  батьки  віддали  його  на  навчання  до  Єлисаветградського  реального  училища.  Для  сім’ї  синове  навчання  стало  важким  іспитом.  За  освіту  треба  було  платити,  а  грошей  не  вистачало.  Підготовчий  клас  Євген  Маланюк  закінчив  на  «відмінно»,  і  його  визнали  кандидатом  на  зарахування  в  перший  клас.  За  високу  успішність  Євгена  звільнили  від  оплати  за  навчання,  а  згодом  він  став  стипендіатом  Єлисаветградського  земства.   Після  закінчення  Єлисаветградського  реального  училища  (1914  рік) Маланюк  навчався  в  Політехнічному  інституті  в  Санкт-Петербурзі.  Але  почалася  Перша  світова  війна  і  його  взяли  до  війська.  Перед  ним  відкривалася  перспектива  кар’єри  військового  офіцера:  учився  в  Київській  військовій  школі,  був  командиром  Другого  Туркестанського  стрілецького  полку,  а  згодом – начальником  кулеметної  сотні.  У  1917  році  перейшов  на  бік  УНР,  працював  у  Генеральному  штабі  України,  був  ад’ютантом  генерала  В.  Тютюнника,  командуючого  Наддністрянською  армією  УНР.  Це  йому  пізніше  Євген    присвятив  поему  «П’ята  симфонія». 1920  року,  після  падіння  держави,  Маланюк  опиняється  в  Галичині,  разом  із  інтернованими  українськими  угрупованнями – у Польщі,  де  він  три  роки  перебував  у  таборах.  Саме  тут  приходить  усвідомлення  необхідності  змінити  «військову  зброю  на  зброю  мистецтва  й  культури».  Так  народжується  Маланюк-поет.  Його  вірші,  публіцистичні,  культурологічні,  літературознавчі  статті  майже  щочисла  з’являються  в  таборових  журналах  «Всім»,  «Український  сурмач»,  «Наша  зоря»  та  інших  виданнях.   У  таборі  для  інтернованих  українських  частин  у  Каліші  Євген  Маланюк  разом  із  Юрієм  Дараганом  заснував  літературний  журнал  «Веселка». Восени  1923  року  Є.  Маланюк  виїхав  до  Чехо-Словаччини   для  навчання  на  гідротехнічному  відділі  інженерного  факультету  Української  Господарської  Академії   в  Подєбрадах. Навчання  для  Євгена  було  не  лише  часом  копіткої  праці  в  читальних  залах  та  навчальних  аудиторіях,  а  й  періодом  бурхливого  літературного  життя:  доповідей,  дискусій,  мистецьких    змагань.  Серед  побратимів-літераторів – уже  відомі  сьогодні  особистості:  Олена  Теліга,  Улас  Самчук,  Юрій  Дараган,  Леонід  Мосендз…  Саме  тут,  у  Подєбрадах,  у  1925  році  виходить  перша  збірка  поета  під  назвою  «Стилет  і  стилос».  У  1929  році  організував  літературне  угруповання  «Танк»,  редагував  журнал  «Ми».

     Після  короткочасного  перебування  у  Празі  Маланюк  потрапив  у  Регенсбург,  де  викладав  математику  й  українську  мову  в  табірній  гімназії.  Активно  співпрацював  з  МУРом.  1949  року  місцем  постійного  проживання  поет  обрав  Нью-Йорк,  де  працював  спочатку  чорноробом,  а  потім – креслярем.  Заснував  Український  мистецький  клуб  «Слово»,  видавав  збірки,  літературні  праці,  есе,  читав  лекції,  проводив  авторські  вечори.  Дружив  із  поетами  Нью-Йоркської  групи,  хоч  ставився  до  їхніх  експериментів  скептично.

     Помер  Є.  Маланюк  у  Нью-Йорку  16  лютого  1968  року.  Похований  на  кладовищі  Банд  Брук,  яке  українці  через  велику  кількість  могил  земляків  називають  «нашим  Пантеоном».

 

                                              Літературна  діяльність

         Євген  Маланюк  розпочав  літературну  діяльність  після  революції,  на  чужині,  після  поразки  української  державності,  за  яку  й  сам  воював.  Його  творчість  можна  умовно  поділити  на  два  основні  періоди.  Перший  охоплює  1925-1943  роки – поезія  міжвоєнного  часу,  коли  виходять такі  збірки:  «Стилет  і  стилос» (1925  р.),  «Гербарій» (1926),»Земля  й  залізо» (1930),  «Земна  Мадонна» (1934), «Перстень  Полікрата» (1939),  «Вибрані  поезії» (1943).  У  найзагальніших  рисах  першому  періоду  притаманний  войовничіший  «державницький»  характер,  наближення  й  викликання  апокаліптичних  візій,  в  яких  має  очиститися  й  воскреснути  Україна.                                                                                     До  другого  періоду  належать  твори,  написані  після  Другої  світової  війни   (1944 - 1968  роки):  збірки  «Влада» (1951),  «П’ята  симфонія» (1954),  «Остання  весна» (1959),  «Серпень» (1964).  Остання  вийшла  вже  після  смерті   поета.  У  цих  творах  розкривається  розмах  і  наслідки  нечуваної  світової  бойні,  посилена  трагедійність  світопочування  поета,  який  вдається  до  проблем  особистості,  захопленої  виром  історії.                                                                                                                                                          Євгена  Маланюка  передусім  цікавила  Україна,  українська  історія  і  культура.  Основні  теми  його  художніх  творів – це  боротьба  за  національне  та  соціальне  відродження  України,  за  її  державність.  Це  біль,  розпач  з  приводу  втрачених  політичних  здобутків.  Його  поезія  відзначається  динамічністю,  публіцистичністю,  історіософічністю,  патетичністю.

 

«Стилет  чи  стилос?»

 

      Поезія  написана  в  1924  році   і  дала  назву  першій  збірці.   Належить  до  філософської,  громадянської  лірики.

     Автор  долучається  до  споконвічної  естетичної  дискусії: митець  може  витати  в далекому  від  життя  світі  мрій, понадземної  краси,  незворушного  спокою  чи  має боротися  за  вдосконалення  реального  світу,  наближення  його  до  ідеалу,  до Бога? Ці дві  настанови  символізують  у  вірші  взяті  з  давнини  образи — стилет  і  стилос Протилежність  настанов  увиразнюють  також  прислівники  «тут», «там».  Ситуація вибору для митця  надзвичайно  складна: герой  «пливе»  по  непевній  воді  («тут»)  і  його  манять  «береги  краси»  («там»). Хоча «тут — жаха  набряклий  вітром  обрій», усе ж героя більше захоплює-таки  «веселий  галас  бою», тож  він  продовжує  плисти  в «безмежжя»,  яким  «зачарований».  Так ранній  Маланюк  відчув  трагічну  дилемму  свого  життя.  Трагічна доля  батьківщини,  честь  чоловіка,  воїна, оборонця  спонукають його брати в руки стилет: «Як в нації вождя нема // Тоді вожді її — поети!»                                                                                                                          Одначе  митець  не  відкладає  вбік  і  стилос.  Не  випадково  він  утілив  свою  концепцію творчості  в таких  подібних  зовні  предметах-символах,  які  ще  й  так  співзвучно іменуються — стилет і стилос.

«Під  чужим  небом»

            Вірш  «Під  чужим  небом»  яскраво  описує  стан  душі Маланюка  у  вигнанні.  Навіть перебуваючи  за  кордоном,  поет  не  перестає  боротися  за свою  землю  як теперішній патріот, але і як теперішній син  Маланюк  сумує  за рідним  краєм («Чужі: і земля, і небо тут,  і люди…») і не знаходить собі місця  в  «тім»  житті («Чому ж я отут?..»). І ця туга за Батьківщиною пронизана  любов’ю  й  ліричністю. Вірш  складається  з  5 частин,  які мають  різну  ритмомелодику,  тональність,  настрій,  від  теплих  спогадів  до  відчаю, їх об’єднує  мотив  ностальгії, в  кожній  частині  ми  бачимо  стомленого  життям чоловіка… Він  хоче  просто  повернутися  додому,  до  своєї  України.  Його  не  радує перебування  у  чужій,  нехай  і більш  розвинутій,  цивілізованій  і  вільній,  державі. Виявляється,  що  туга  за  Батьківщиною  —  одне  з  найболючіших  почуттів,  і  поет добре  відчув  це  на  собі. З  цих  згадок  ми  розуміємо,  якою  він  бачить  Україну… Ліричний  герой  сумує  за  херсонським  степом,  за  річкою  Синюхою,  за  полями, круками,  вітряками… Але  не  все  так  приємно   і безхмарно… Автор  пригадує,  як  «кревний  край  кона  в  останній  муці», як  «крапле  кров  росою  з  чорних  ран».  Ми бачимо  іншу,  більшовицьку  Україну,  Україну  крові  і  вогню,  страху  і  смутку… Але автор  все  одно  любить  власну  землю,  бо  хто  ми  без  Батьківщини?  Доля  закинула ліричного  героя  (він  же  й  автор)  далеко  на  чужину. Усе добре — цивілізація,  розваги, тільки  героєві  самотньо,  тоскно  без  рідної  Херсонщини,  старенької  батьківської  хати, маленької   річечки   й   привіту   рідних  та  близьких. Усе  це  йому  сниться, пригадується,  ятрить  серце,  але  повороту  немає,  і  мати   вже,  напевне,  перестала очікувати  сина.  Виявляється,  що  туга  за  батьківщиною — одне  з  найболючіших почуттів,  і  поет  добре  відчув  це  на  собі.

   Отже,  творчість  Євгена  Маланюка – це  не  просто   скарб,  який  належить  до скарбниці  нашої  історичної  і  художньої  пам’яті.  Це  урок,  який  нам  належить  розшифровувати,  проектувати  на  день  сьогоднішній  і  приймати як засторогу і  оберіг одночасно.

Остання зміна: неділя 13 січень 2019 08:26