Дмитро Павличко «ДВА КОЛЬОРИ МОЇ, ДВА КОЛЬОРИ …»

Модуль 5

 

Тема ІІІ

 

Дмитро Павличко

 

 

Дмитро Павличко — лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1977), перекладач, публіцист, автор ґрунтовних літературно-критичних досліджень, статей, один із засновників Руху, Демократичної партії України, депутат Верховної Ради 1990 — 1994 років, дипломат, голова Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 року в селі Стопчатів на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Початкову освіту здобув у польській школі села Яблунів, продовжував навчання в Коломийській гімназії. У 1948 році вступив на філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Завершуючи навчання в університеті, Д. Павличко видав свою першу збірку "Любов і ненависть", у самій назві якої ніби наперед визначено ідейне, громадянське і моральне спрямування всієї його творчості. У 1954 році він став членом Спілки письменників СРСР. Поет належить до творчого покоління, яке почало вливатися у літературний процес на початку 50-х років і на повен голос свого обдарування заговорило в наступні десятиліття.

У збірках "Моя земля" (1955) й "Чорна нитка" чітко вимальовуються риси власного поетичного мислення. Це — конфліктність ліричного сюжету, де думка й почуття рухаються шляхом долання суперечностей.

У політичній, громадянській темі Д. Павличко вже від початку почувався вільно і впевнено, виражаючи власні переконання та настрої з відвертою пристрастю. Експресивність думки, енергійність вірша, глибина ліричного переживання — основні риси його поезії. У збірці "Правда кличе" (1957) гостро зазвучали антикультівські мотиви, протиміщанський пафос, однак книга зазнала вольової розправи й була вилучена з читацького й літературного обігу.

У 1957—1959 pp. він завідує відділом поезії журналу "Жовтень". У творчому доробку першого десятиліття книги "Бистрина" (1959), "Днина" (1960), "На чатах" (1961), "Пальмова віть" та "Жест Нерона" (1962), "Пелюстки і леза" (1964). Вони показали, що для митця не існує тем вичерпаних, завершених. Кожна, що хоч раз привернула до себе увагу поета, лишається в його душі надовго, набуваючи в наступних творах більшої художньої повноти, ясності поетичного вираження. Впродовж 1966-1968 pp. Д. Павличко працює в секретаріаті СПУ. У 1971-1978 pp. редагує журнал "Всесвіт". У його творах 60—70-х років, що склали збірки "Гранослов", "Сонети подільської осені", "Таємниця твого обличчя", "Вогнище", поетична ідея розвивається у природній напрузі, нерідко у психологічних зіткненнях, контрастах, зіставленнях ("Суть", "Родина", "Зрілість", "Любов", "Осінь"). Митець опоетизовує особистість як начало всіх начал, показує її у "звичайності духовного безмежжя" ("Космос").

Філософічність лірики Д. Павличка пов'язана із проблематикою творів. Його хвилюють вічні теми: добро і зло, любов і ненависть, життя і смерть, праця, творчість, щастя. З властивою йому "жагою пізнання" життя, людини, природи Д. Павличко постійно у пошуку істини, думка його не знає спочину:

Я прислухаюсь. Осінь і весна,

А там зима — три паралельні ноти,

Над ними — літа золота струна...

Скажи, душе, чого тремтять висоти,

І звідки йде життя моє, і хто ти?

Однією з улюблених поетичних форм Д. Павличка є сонет ("Львівські сонети", "Білі сонети", "Київські сонети", "Сонети подільської осені", "Світовий сонет"). Сонетна творчість Д. Павличка надзвичайно різноманітна тематично: є тут і громадянська, і пейзажна лірика, значна частина належить до інтимної лірики. "Білі сонети" — незнане явище в українській поезії. Світова практика сонета має небагато прикладів такої форми — сонетів без рими (М. Мур, Пабло Неруда). Павличкові "Білі сонети" доводять, що "талант може собі дозволити певні зриви правил". Саме з "білими сонетами" можна пов'язувати досить важливі зміни в поетичній манері Д. Павличка: збагачення образності за рахунок емоційної, психологічної неоднозначності слова, виявлення його глибоких підтекстів ("Кохання", "Сміх", "Вірність", "Нетерпеливість").

Любовна лірика поета завжди сповнена переживань — суперечливих і драматичних. Ще у ранній його творчості (цикл "Пахощі хвої") глибоко інтимні почугтя ліричного героя постійно зорієнтовані на його моральний ідеал. Дуже часто він змушений переживати гірке розчарування, усвідомлюючи, що ви плеканий в його уяві образ коханої суперечить реальному; притаманні і мотиви зрадженого кохання. Збірка "Таємниця твого обличчя" захоплює відкритою щирістю переживання, розкутістю почуттів. Вона сповнена настроїв і відчуттів, які просто неможливо передати прозою. Тут поєднуються слухові, кольорові, зорові, дотикові образи ("Сріблиться дощ в тоненькому тумані...", "Повітря нічне до рання...", "Акації. Бджолині дзвони..."). У багатьох поезіях звучать сповідальні мотиви, засвідчуючи майстерність поета у відтворенні розвитку глибоко внутрішнього, інтимного почуття ("Так, ти одна моя любове...", "Був день, коли ніхто не плаче...").

Філософічність, лаконізм, афористичність як характерні ознаки художнього мислення й стилю Д. Павличка сприяли зверненню поета до такої віршової форми, як рубаї. Творчий інтерес до цього жанру посилювався, очевидно, внаслідок знайомства поета з культурами східних народів. За ідейно-тематичним змістом Павличкові рубаї споріднені з провідними мотивами його творчості:

В моєму серці — схрещення доріг

Ненависті й любові. То ж не міг

Я зупинить на тому перехресті

Ані на мить спокійних дум своїх.

Притаманні рубаям морально-етичні мотиви Павличко освітлює глибокою філософською думкою, свідомо не уникаючи при цьому відвертої дидактичності, що є характерною рисою поетичного жанру, східної поезії загалом.

Перекладацький доробок поета надзвичайно багатий, художньо вагомий. Д. Павличко видав кілька збірок перекладів поетичних творів Христо Ботева (1976), Хосе Марті (1977), антологію "Світовий сонет" (1985), "Шекспірові сонети" (1998). Перекладач прагне бути духовно точним у відтворенні іномовних авторів, уважно і тонко передає особливості індивідуального стилю поетів, своєрідність мовного звучання першотвору. У 1985 році Д. Павличко отримав премію ім. М. Рильського за перекладацький доробок.

Д. Павличко як літературний критик створив літературні портрети і огляди творчості Василя Стефаника, Олександра Довженка, Павла Тичини, Василя Чумака, Сергія Єсеніна, Андрія Малишка, Антуана де Сент-Екзюпері, Богдана-Ігоря Антонича, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха.

З 1994 року Д. Павличко — на дипломатичній роботі.

 

 

Тема 3.1

 

Мотиви любові і ненависті, ніжності серця і нетерпимості до зла в творчості Д. Павличка

 

 

Епіграфом хай стануть слова Дмитра Павличка:

В моєму серці — схрещення доріг

Ненависті й любові. Тож не міг

Я зупинить на тому перехресті

Ані на мить спокійних дум своїх.

Кажуть, що народжені в горах — люди особливої душі. Щось є у них від стрімкості й розмаїтості довколишнього ландшафту. Горді діти гір звичні до контрастів. Вони вміють нестримно-гаряче любити й так само нестримно-люто ненавидіти. Перша збірка Д. Павличка, що побачила світ у 1953 році, так і називається — "Любов і ненависть" — власне, так можна було б окреслити і його життєве кредо.

"Поезію творить любов, а не злоба... Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що жив я у жорстокі і важкі часи", — писав Дмитро Павличко. Він бачив безмірне насилля сталінської тиранії в західних регіонах України, чув народний плач, був свідком опору. І все це не могло не знайти відголосу в юнацькому серці. Відомий сонет "Коли помер кривавий Торквемада" входить до збірки "Правда кличе" (1958 p.). Вірш народився як спроба осмислити інквізиторську постать "батька народів" через поетичні асоціації й історичні аномалії. (Нагадуємо учням визначення поняття "сонет". Учні записують його у словничок літературознавчих термінів.) Сонет — віршована форма з 14-ти рядків, що виникла у XIII ст. в Італії. Канонічний сонет складається з двох чотирирядкових строф (катренів) і двох трирядкових строф (терцетів), вимагає строгого канонічного римування. Сюжетна побудова сонета передбачає тезу (перший катрен), антитезу (другий катрен) і синтез (терцети).

Молодий поет проводить паралель між смертю середньовічного іспанського інквізитора Томаса Торквемади і "батька народів" Йосипа  Сталіна. За часи свого "служіння" церкві фанатик послав на вогнища понад вісім тисяч єретиків. Аналогія прочитується відразу. Ще більш жорстоким і лютим був "вождь і вчитель". У своїй кривавій злобі він спирався на безліч помічників і знищив мільйони "єретиків", інакомислячих, тобто безневинних жертв. Після смерті диктатора його вірні слуги боялись одного — щоб не розпалася кривава імперія, щоб не спалахнула іскра народного гніву, щоб і далі вони правили темною, заляканою країною.

Читання поезії .

Коли умер кривавий Торквемада,

Пішли по всій Іспанії ченці,

Зодягнені в лахміття, як старці,

Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,

Чи не схитнеться їх могутня влада!

Душа єретика тій смерті рада —

Чи ж не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;

Напевно, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Фінальний афоризм "...здох тиран, але стоїть тюрма" містить у собі ідею твору — тоталітаризм веде до трагедії людини і народу в цілому.

Через вірш "Коли помер кривавий Торквемада" майже весь вісімнадцятитисячний тираж збірки було знищено. Автора поспішно намагалися "приструнити"; з високих трибун його закликали позбутися ідейних "неясностей", вернутися на "праведну дорогу". Слуги Торквемади XX століття зробили все можливе, аби міцніше і непорушніше стояла "тюрма".

Якщо попередній вірш є маніфестом священної ненависті до гнобителів нації, то вірш "О рідне слово, хто без тебе я?" — поетичний маніфест любові до рідного слова. За жанром це теж сонет. Д. Павличко любить цю перевірену століттями форму. Сонетарій поета — найбагатший в українській поезії. Книга "Сонети" (1974) складається із "Львівських сонетів", "Білих сонетів", "Київських сонетів", "Сонетів подільської осені."

Сонет "О рідне слово, хто без тебе я?" (1956) входить до "Київських сонетів". Він створений у часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена, коли думки про її меншовартість витали в атмосфері Києва. В державних установах і освітніх закладах чулась здебільшого мова сусідньої країни. Цей сонет звучить особливо злободенно, актуально і сучасно.

О рідне слово, хто без тебе я?

Німий жебрак, старцюючий бродяга,

Мертв'як, оброслий плиттям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам'я.

Моя ти — пісня, сила і відвага,

Моє вселюдське й мамине ім'я.

Тобою палахтить душа моя,

Втішається тобою серця спрага.

Тебе у спадок віддали мені

Мої батьки і предки невідомі.

Що гинули за тебе на вогні.

Так не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій1 труні —

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Терцети синтезують (узагальнюють) викладені думки.

Завершується поезія закликом, риторично спрямованим до слова (весь твір — це поетичне звертання до мови, немов до живої істоти; така стилістична фігура називається апострофою); а насправді — зверненим до сучасників і нащадків. Цей вірш є виявом рішучої готовності відстоювати любов до материнської мови своєю працею. Мабуть, невипадково саме Д. Павличко став першим головою Товариства української мови імені Т. Шевченка (1988 p.).

У цьому ж році був створений цикл "Вірші з Монголії", центральні тематичні мотиви якого — духовна свобода нації, її історична пам'ять, закодована у слові.

 

Полечу я до Монголії

Та й куплю собі коня

Білого, як цвіт магнолії,

Ніжного, як цуценя.

І назад я аж до Києва

Будуть їхать на коні.

Стану, як душа Батиєва,

При невидимій стіні.

І заплачу я від наляку —

Де ж ті храми, де церкви,

Що монгол побачив здалеку

Із-за Волги, з-за Туви?

Ні, не він збивав копитами

Плінту з-під небесних бань —

Підривали динамітами

Твердість княжих мурувань.

Він — під окрики та лементи —

Бляху золоту здирав.

 

Хто ж виважував фундаменти?

Хто каміння звідси крав?

Хто ж то застеляв соборами

Заболочені шляхи?

Де ж той хан з думками хворими,

З видом лютої пихи?

Ще димує церква спалена,

В небесах летить притвор —

Тут пройшли батири Сталіна —

Постишев та Косіор.

А за тими багатурами —

Їхня гвардія тверда.

Обжиралась довго мурами

Жадібна святинь орда

Серце стогне, ніби в оливі

Розгаряченім кипить.

Як же конику-монголові

Розказати, що болить?!

 

 

 

"Моголи, моголи,

Золотого Тамерлана онучата голі"

Т. Шевченко

 

Між горами в долинах — білі юрти,

Червоних коней ходять табуни.

Монголи там живуть, а не манкурти,

І рідне слово бережуть вони.

Якби сказав їм бог: — Беріть півсвіту,

Я вам Європу й Азію даю,

А ви мені віддайте дзвонковиту,

Пісенну мову прадідну, свою, —

Вони сказали б: Схаменіться, боже,

Не треба нам ні Азій, ні Європ!

Де інструмент, що передати може

Дощу шептання й туманів галоп?

То — наше слово, то — щоденне чудо,

То — сонця зір крізь каменя більмо,

То — дух народу — о всесильний Буддо! —

Все в нас бери, лиш мови не дамо!

А ви, мої освічені моголи,

Нагі внучата княжої землі,

Все віддали — і рідну мову, й школи

За знак манкурта на низькім чолі.

Ви мрієте, печальні невторопи,

Що за сюжетну серцем каламуть

Боги пришлють вам ґудзики з Європи,

Шнурки шовкові з Азії пришлють.

Та нащо голим ґудзики? Не знаєш!

Кепкують з вас і кравчики, й боги.

Беріть шнурки та бийтеся навзаєм,

Хай грають вам криваві батоги!

Манкурт — людина, яка забула минуле, відмовилась від національних традицій, втратила моральні цінності. Походить із роману киргизького письменника Чингіза Айтматова "І понад вік триває день".

Тема кохання — вічна. Торкався її Д. Павличко у багатьох поезіях. Розглянемо деякі з них.

Романтична поезія "Я стужився, мила, за тобою" наближена до короткої балади з фантастичним перетворенням ліричного героя-юнака в явора, "що, палений журбою, Сам один між буками стоїть". Ця метаморфоза є художнім прийомом у цій поезії.

Фольклорні образи явора і яворини — символи вірного, незрадливого, але безнадійного кохання й невимовної печалі. Вершиною ліричної напруги є ще одна метаморфоза любовної туги: "Розітнуть йому печальні груди, Скрипку зроблять із його журби".

Ми розуміємо, що кохання — ця одвічна тема поезії — його журба, його печаль стали під рукою майстра естетичними переживаннями інших. Бо ж тільки з правдивого, щирого почуття може вирости справжній шедевр, яким і є оця невеличка поезія-пісня.

 

Слухання пісні або читання поезії (

)

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,

А в душі — печаль, як небеса.

Він росте й співає яворонці,

І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,

Йде зима й бескидами гуде.

Яворові сниться яворина

Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

(Учні доповнюють аналіз поезії своїми власними роздумами про вічне і неповторне почуття — кохання.)

Багато Павличкових текстів покладено на музику. Особливо плідним є співавторство поета з композитором Олександром Білашем. Завдяки їхній співдружності народилися пісні: "Впали роси на покоси", "Лелеченьки", "Пісня про Україну", "Явір і Яворина" ("Я стужився, мила, за тобою..."), "Дзвенить у зорях небо чисте", "Розплелись, розсипались, розпались...", а пісня "Два кольори" (1964 р.) стала справді народною. 

Тема 3.2.

 

«ДВА КОЛЬОРИ МОЇ, ДВА КОЛЬОРИ …»

 

Дмитро Павличко — автор відомих пісенних текстів — «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Пісня про Україну», «Долиною туман тече», «Явір і яворина», «Я стужився, мила, за тобою», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Розплелись, розсипались»… Пісня «Два кольори» (1649) стала народною. На слова поета написали чимало пісень й автори Володимир Губа, Юлій Мейтус, Богдан Янівський, Богдана Фільц, Олександр Ільїв, Микола Литвин, Галина Менкуш, Галина Ільєва. Твори на слова Дмитра Павличка виконують українські співаки Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, квартет «Явір», Василь Зінкевич… Творчий доробок Дмитра Павличка відомий у близькому й далекому зарубіжжі. Окремими книгами виходили його твори російською, естонською, польською, болгарською, угорською, грузинською та слов’янськими мовами.

Материнська пісня… Вона приходить до нас тихими вечорами, добросердна й лагідна, хвилююча й щира, як одвічна любов, що змалечку навіває нам поетичні образи землі й неба, сонця й рясного суцвіття, учить любові до рідного краю, праці, близьких і рідних нам людей та гордості до найсвятішого.

• Які почуття викликала у вас пісня «Два кольори»?
• 3 якою піснею і якого автора вона співзвучна? («Пісня про рушник» А. Малишка

).
• Визначте: жанр твору (ліричний вірш); вид лірики (особиста); провідний мотив (доля людини й материнська любов); віршовий розмір (ямб); тип римування (перехресне).
• Про які кольори йде мова у творі? Чому саме їх обрав автор? (Людину все життя супроводжують два кольори: червоний — то любов, а чорний — то журба. Такими ж нитками, за народною традицією, вишивали рушники та сорочки. Проводжаючи сина в дорогу, мати дала вишитий рушник, як оберіг, як символ своєї любові. І це була найдорожча річ, яку він зберігав протягом довгих років, бо мати ніби вгадала синову долю, вишила її на полотні.
Пронесені крізь роки й відстані, як заповіт, як материнська пісня любові й зажури, два кольори вийшли із згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що водило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні й радісні дороги, як узори на материнім гаптуванні
).
• Чому пісня Д. Павличка «Два кольори» стала народною? (Поет дібрав такі задушевні слова, так зумів виразити почуття багатьох людей, що вірш став улюбленою народною піснею для багатьох поколінь. Справді, ця пісня близька до фольклорної традиції і символікою барв, і чисел, і філософією життя. Основний мотив твору — мотив дороги як символу людської долі поєднаний із мотивом материнського благословення…

Червоне й чорне — найпоширеніше поєднання кольорів в українській вишиванці, що асоціюється з радощами й печалями, злетами й смутками людського життя… Ліричний герой, пройшовши через життєві випробування, зберіг найдорогоцінніший скарб — «згорточок старого полотна». Вишиту сорочку — як часточку маминої душі, оберіг, «свої пороги» — як початок і кінець людської долі, и духовні начала Д. Павличко поетизує за допомогою простих і довершених художніх засобів — народної символіки, нечисленних епітетів і метафор. Для поета важливий не зовнішній словесний візерунок, а глибина думок і почувань).

Висновок
Два кольори — дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне й майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби й багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.

 

 

Остання зміна: неділя 11 лютий 2018 08:11