Ліна Костенко.Поезія.Роман у віршах « Маруся Чурай»
МОДУЛЬ 5
Тема VІ
Ліна Костенко. Огляд життя й творчості.
Короткi бiографiчнi данi
Відома українська поетеса Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. З 1936 р. жила в Києві, де й закінчила середню школу. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті. В 1956 р. закінчила Московський літературний інститут.
В літературу Л. Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі «хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шістдесятниками», як І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграиовський.
Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка «Проміння землі» вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу письменниці належить історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), за який вона удостоєна Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.
Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного й сміливого, ліричного й громадянськи активного, характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, творчими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови.
Огляд творчого шляху
Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи "провокативний" стиль життя - елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йому похвальну громадську опінію. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування надто скромним "словником" символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків, навіть критиків.
Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, а підготовлені" у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видала три поетичні книжки: "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка "Мандрівки серця" стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Її третя збірка має принципове значення, - писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічно вмер. - Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та підривають довір'я читачів до сучасної поезії". Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.
Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідок втручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972), підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка "Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987). Захоплено сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію.
Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, - історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов'язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).
Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її ліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як "шлях від парадоксу до драматизму". Драматизму внутрішньої діалектики, який є основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: "Ця діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не раз доводиться заперечувати себе саму". Протилежності можуть зберігати власну суверенність і навіть співтворити з правдою, якщо вони не протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на історичну і психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко coinsidentia oppositorum (збігом протилежностей) і водночас єднає різні аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між збірками "Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається у принцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, друга підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного мистецькогофеномена. "Вибране" у цій перспективі було б синтезом і перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, Історію і щоденність.
"Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки", каже ліричний суб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни..." Ліна Костенко наголошує на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь коло незнаних "берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми - минущі. Опозиція змінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні та естетичні проблеми. У збірці "Над берегами вічної ріки" переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут - міфологізм, історизм та інтертекстуальність - виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко.
Тема 6.1.
Ліна Костенко. Поезія.
( “Страшні слова, коли вони мовчать…”, “Українське альфреско”, “Хай буде легко. Дотиком пера…”, «Я вранці голос горлиці люблю…»,, “Недумано, негадано…”)
«Страшні слова, коли вони мовчать»
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: філософська.
Віршовий розмір: ямб.
Провідним мотивом вірша Ліни Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать є ліричний роздум про значення слова в житті людини та суть мистецтва.
У поезії «Страшні слова, коли вони мовчать» напрочуд тонко передано психологічний стан митця, який не може собі дозволити писати будь-що, збиватися на штампи, повторювати кимось уже сказане.
Так, і справді, багато що повторюється в цьому світі - краса і потворність, зрада і самопожертва, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один в одного. Однак справжньою поезією стає лише те, про що мовлено наче вперше за всю історію цивілізації, що читача вразить, здивує, приголомшить новизною думки чи художньої форми. Адже поезія є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує в них світлі й радісні почуття, робить їх благороднішими, чистішими.
«Українське альфреско»
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: філософська.
Альфреско - техніка настінного живопису, яка полягає в нанесенні водяної фарби на вологу штукатурку.
Україна в ліриці Ліни Костенко найчастіше постає в архетипних образах, задіюючи підсвідомість читача, його індивідуальну, а водночас і національну скарбницю моральних, етичних та естетичних цінностей. Найбільш виразними архетипними образами рясніє поезія «Українське альфреско».
Так, у вірші знаходимо ряд архетипних символів: хата, дід, баба, лелека, вишні, дорога... За образом-символом хата стоять споконвічні мрії українця про заможне життя, добробут родини та уявлення про смисл життя.
На перший погляд, у поезії «Українське альфреско» перед нами постає ідилічна картина, ніби старовинний малюнок на вологій штукатурці:
Над шляхом, при долині, біля старого граба, де біла-біла хатка стоїть на самоті, живе там дід та баба, і курочка в них ряба, вона, мабуть, несе їм яєчка золоті...
Золоті яєчка - казковий образ, що символізує благополуччя й достаток у родині.
У другій строфі автор змальовує картину, за допомогою якої не лише передано одвічне прагнення українців до краси: «повен двір любистку», «жоржини», «вишні чорноокі», а й показано діда та бабу як дбайливих господарів.
Тривожним сигналом порушеної ідилії є образ лелеки. За народним повір'ям, лелека приносить до оселі немовлят. Тож епітет «стомлений лелека» наводить читача на сумні роздуми.
В останній строфі автор використовує символічний образ дороги.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Золотий шлях в уяві читача викликає цілий асоціативний ряд: це і шлях, освітлений, осяяний сонцем, і шлях, дуже дорогий, рідний комусь, як спогад дитинства, і шлях, укритий золотим пилом у сонячнім промінні. Однак неозначені займенники хтось і до когось ще більше загострюють увагу на самотності стареньких людей. Тому їм нічого не залишається, як бути один для одного, як «остання в світі казка», на яку, ставши навшпиньки, задивляються жоржини.
«Я вранці голос горлиці люблю»
Тема: любов ліричної героїні до оточуючих її дрібниць, таких як спів горлиці, що насправді предає її ностальгію за прежитим. Ідея: допомогти зрозуміти про вагомість власниих почуттів до справді важливих речей При знайомстві з цим віршем створюється враження, що ліричний герой збігається з автором вірша. Від вірша віє тишею і спокоєм. Коли читаєш його, хочеться розтягувати слова, як би проспівуючи їх. Відчуття якоїсь дрімоти, як ніби це все наснилося поетесі. Створюється трохи сумний, умиротворений настрій
На перший погляд темою даного вірша є природа, але можна помітити, що основною темою є любов, а природа - це засіб вираження душевного стану ліричного героя. «Настрій» природи абсолютно відповідає настрою закоханої героїні. Не дивлячись на те, що про любов тут не сказано ні слова, створюється враження, що «за кадром» йде інша бесіда про любов. Складається таке відчуття, що мова тут йде про гаснуче почуття «Скрипучий гальмо першого трамвая я забуваю, геть забуваю» І все вже тихо і спокійно, і пора знову «вийти» до людей «Я скучила за дивним зойком слова. Мого народу гілочка тернова».
У композиції вірша можна відзначити одну цікаву особливість - повторення однієї і тієї ж рядки кілька разів. Це ліричний повтор. Він же відноситься і до виразних засобів. Ліричні повтори відрізняються потужним емоційним зарядом. Мабуть, не даремно автор повторює саме цей рядок «Я ранній голос горлиці люблю». Можливо, лірична героїня - це і є горлиця, а її ранній голос - голос першої або ранньої любові або початку любові. Можливо, цим повтором поетеса підкреслює, що любов вже згасла, що їй миліше «ранній голос».
Цікава лексика цього вірша. Особливо слово «камертон», яке зустрілося в словосполучення «камертон природи». Нагадаємо, що камертон - музичний інструмент. Значить, природа в даному вірш звучить, не випадково ж поетеса використовувала саме це слово. Відзначимо також, що камертон видає тільки один звук, отже, природа для автора змінюється разом з настроєм, і звучить вона в унісон з почуттями поетеси.
« Недумано, негадано...»
Кохання — всепоглинаюче, всеохоплююче почуття. Вірш Ліни Костенко «Недумано, негадано...» — освідчення в коханні. Почуття ліричної героїні такі глибокі — «до стогону, до сліз», і хочеться ввібрати кожен промінець, що випромінює коханий: «Ловлю твое проміння крізь музику беріз». Задушевність змальованої картини підтримується романтичним пейзажем на початку твору, який покладений на музику і став прекрасним романсом.
«Хай буде легко. Дотиком пера»
Вірш Ліни Костенко «Хай буде легко...» — філософський етюд про пам'ять, про почуття, про відчуття життя, в якому перемішалися чорне й біле, добро й зло. Людині потрібне інколи не лише солодке, а й гірке, не лише світле, а й темне, щоб більше цінувати те добре, світле, що в нас є.
Тема 6.2.
Ліна Костенко. Роман у віршах « Маруся Чурай»
Історико-фольклорна основа історичного роману у віршах «Маруся Чурай». Духовне життя нації крізь призму нещасливого кохання. Центральні проблеми: митець і суспільство, індивідуальна свобода людини
Ключові поняття: роман у віршах, образи-архетипи.
Теоретичний блок
1. Вступне слово
«Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з’явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни Костенко»,— писав наприкінці 1980 р. літературознавець Павло Охріменко. Але, як ми вже знаємо, насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість… Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений 1979 р. «Радянським письменником».
Цей твір поетеси представляє в українській літературі рідкісний жанр — роман у віршах.
2. Теорія літератури
Роман у віршах — різновид змішаного жанру, що поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб’єктивністю, притаманною ліричним творам.
Роман у віршах став популярним у ХІХ-ХХ ст. Межують з ним драматична поема, віршована повість.
В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у 60-70 рр. XX ст. (хоча представлений він й у 30-50 рр.: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардієць» В. Сосюри) «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Молодість брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Ліни Костенко.
Роман у віршах — одна з найскладніших літературних форм, суть якої полягає в тому, що у великому художньому полотні епічнии спосіб зображення життя через систему подій і розгорнутий сюжет, через змалювання сформованих характерів поєднується з глибоким ліризмом — віршованою, емоційно забарвленою мовою, з безпосереднім вираженням внутрішнього стану й почуттів автора.
Теоретичний матеріал
Твір Ліни Костенко є цікавим і яскравим явищем в українській художньо-історичній романістиці XX століття. По-перше, жанр твору рідкісний і цікавий. Літературознавці на сьогодні романом у віршах називають небагато творів, при цьому в російській літературі виділяють «Євгенія Онєгіна» О. С. Пушкіна, а в українській — «Марусю Чурай» Ліни Костенко. Поетеса зробила якісно новий крок у розвитку цього жанру.
Ліна Костенко старанно дотримувалася історичної правди у своєму творі. Вона вводить образи реальних людей. Персонажі роману згадують реальні історичні події. Полтавці добре пам’ятають оспіваного в піснях козака Байду — першого гетьмана українського козацтва Дмитра Вишневецького, великого патріота, який став на захист українських земель від турецько-татарських нападників. Вони згадують часи, коли на півдні України, за Дніпровськими порогами, зароджувалось братерство мужніх лицарів, що потім названо українським козацтвом, запорожцями.
Розповідаючи про життя українських міст і сіл періоду визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького, Ліна Костенко відтворює блискучу галерею народних характерів. Найповніше, безперечно, змальовано головну героїню роману — Марусю Чурай, доньку хороброго, чесного, непримиренного борця проти кривди Гордія Чурая. Незважаючи на те, що документальні дані про Чураївну дуже скупі й суперечливі, ніяких письмових документів про її життя не маємо, бо судові акти Полтавського магістрату згоріли під час лютої пожежі, її пісні, що збереглися в народних переказах, допомогли поетесі створити цей образ, що за історичними, соціальними, духовними ознаками був цілком можливий для того часу.
Поетеса написала роман історичний, але він за своїм пафосом — ліричний; своєю емоційною тональністю він звернений до майбутнього — до нашої сучасності. У творі майстерно поєднано епос і лірику, правдиво показано всі сфери життя — політичного, духовного, родинно-побутового, військового. Роман Ліни Костенко — це твір зрілого майстра, вершинна книга творчості поетеси, що вражає досконалістю змісту і форми.
«Історична основа твору. Історія написання»
Україні таланить на великих жінок. Три століття віддаляють Марусю Чурай від поетеси Ліни Костенко. Але скільки спільного мають ці незвичайні жінки, ці беззахисні і беззбройні пророки нашого багатостраждального народу, слово яких було «духовним мечем». І ось ожила легендарна дівчина на сторінках історичного роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Василівни Костенко, який побачив світ у 1979 р.
Вихід цього твору став справжньою подією в нашій літературі. Люди, які двох слів не могли зв’язати рідною мовою — нещасні жертви свого часу — шукали, діставали, читали й перечитували «Марусю Чурай». Приміром, у далекому Казахстані українці від руки переписували роман. Розсипаний набір книжки розкотився, як добірне невмируще зерно по всій Україні й дав свої сходи.
У чому ж сила цього твору? Яка причина його фантастичної популярності? Зі сторінок роману постала неприкрашена історія нашого народу. Нашу пам’ять про те, хто ми, чиї діти, витравлювали, випалювали, відбивали немилосердно… Але вона — живе. Хто порахує всіх спраглих, що припадали й припадають до «Марусі Чурай», як до життєдайного джерела? Адже така потреба зумовлена надзавданням, що постало перед нашим суспільством: духовне відродження нації як єдиний порятунок від морального й фізичного вимирання.
«Маруся Чурай» Ліни Костенко — це не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія.
У Ліни Костенко історія — це жінка, змучена, катована, зневажена, але не розтоптана, бо вона не загубила духу свого, гордість, гідність людську. Історичне полотно твору становить окрему сторінку, через яку ще раз висвітилися долі героїв роману. І життєву лінію головної героїні Марусі Чурай, Ліна Костенко ввела в бурхливі соціально-політичні перипетії суспільного поступу України XVII ст., а ще точніше — періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
Представники козацької республіки в романі — Богдан Хмельницький, Лесько Черкас, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Яким Шибилист і ті, хто з небуття повернулися в думі (Яків Остряниця, Гордій Чурай, Павлюк, Наливайко). До цього славного лицарства належить і дід Гамарник, «самітник і химерник», котрий од трьох шабель ще й досі не загоєн. Грицько Бобренко теж козак, але він з часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, неодноразово повторивши Марусі: «Любов любов’ю, а життя життям».
В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю…».
Звучить запис пісні «Засвіт встали козаченьки».
Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,—Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук… А коли додати, що його певною мірою використала в повісті «В неділю рано зілля копала…» О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, яка наново взялася за настільки, здавалося б, зужитий у літературі матеріал.
Про легендарну Марусю Чурай написано немало творів. До осмислення феномену її життя й творчості зверталися Г. Квітка-Основ’яненко, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський та інші. Ім’я Марусі Чурай відобразилося також у безлічі легенд, одна з яких і стала основою твору Ліни Костенко.
Український народ вправі пишатися багатством народної творчості. Хтось створює щось, його визнають, й ось уже про нього складають легенди й перекази. Так, за переказами, у 16251650 рр. жила в Полтаві Маруся Гордіївна Чурай — поетеса й співачка, пісні якої були широко відомі в народі. Вона любила Гриця Бобренка. Але їх кохання було нещасливим і закінчилось трагічно. Дівчина померла в молодому віці, навіть точно не відомо як, але її чудові пісні, що їх вона подарувала народові, дали їй вічне життя в пам’яті українського народу.
На жаль, не збереглося жодних архівних документів, які б засвідчили існування Марусі Чурай, страшна пожежа 1658 р. знищила всі архіви Полтавського магістрату. А легенди й перекази розповідають про сильне, але трагічне кохання дівчини-співачки й козака Гриця Бобренка, який помер наглою смертю, мабуть, через отруєння. Ця сюжетна лінія вплітається в історичну фабулу роману — народну війну українців за визволення від поляків, татар. Дія твору розгортається в основному в Полтаві, що на той час була важливим містом, військовим осередком, мала свій козачий полк, який боронив рідну землю.
Художній твір вважається історичним передовсім тоді, коли автор правильно й всеохоплююче відображає історичну епоху. Ліна Костенко це зробила неперевершено. Та навіть принцип умовності, за яким на початку роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами («А що, якби знайшлася хоч одна…»), не тільки не знижує читацьку цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що грубої помилки в зображенні історичного тла.
«Композиція твору» Багатотемність твору:
• багатостраждальна українська історія з її трагічною героїкою;
• характеристика колоритних народних типів, взятих з різних «поверхів» українського життя XVIII ст.;
• кохання дівчини-козачки, яке відкривається безміром душевних граней та переживань — поетичних і трагічних;
• сповнений пристрасті роздум про місію митця та його слова, поезії в людському житті загалом, і в українській долі — зокрема.
Головна ідея твору. Незнищенність українського народу (особистості з багатим духовним світом), глибока віра в його (її) духовну силу й могутність.
Сюжет і композиція
Сюжетні лінії:
особиста (Маруся-Грицько)
історична (боротьба українського народу протии загарбницької політики польської шляхти).
Роман складається з дев’яти розділів, кожен з яких має добре продуману назву.
I розділ «Якби знайшлась неопалима книга». Дощенту знищена пожежею Полтава 1658 р. Суд над Марусею, яку звинувачено в отруєнні коханого Грицька Бобренка. На захист Марусі стають козаки — полковник Мартин Пушкар й Іван Іскра. Марусі виносять смертний вирок.
II розділ «Полтавський полк виходить на зорі». Полтавський полк на зорі виступає в похід боронити волю свого народу.
III розділ «Сповідь». Маруся перебуває у в’язниці, вона згадує дитинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків і їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця і його зрада з Галею Вишняківною. У кінці розділу (він найбільший у творі, центральний) Марусю виводять на страту.
IV розділ «Гінець до гетьмана». Іван Іскра мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, щоб сповістити про суд над Марусею. Гетьман своїм універсалом скасовує смертний вирок Марусі.
V розділ «Страта». Марусю виводять на площу для страти, де зібралася чи не вся Полтава, люди по-різному висловлюються щодо Марусиної трагедії. В останній момент перед стратою на площу вривається Іван Іскра з добутим універсалом, у якому наказано скасувати вирок з огляду на пісенний талант Марусі і героїзм її батька Гордія, якого як оборонця України покарано було на горло у Варшаві.
VI розділ «Проща». Маруся вирушає на прощу до Києва і по дорозі знайомиться з мандрівним дяком-філософом, який розповідає їй про Якова Остряницю, Северина Наливайка та Ярему Вишневецького. Маруся глибоко осмислює історію України з розповідей дяка й з побачених у дорозі картин зруйнованої Батьківщини.
VII розділ «Дідова балка». Іван Іскра відвідує старого запорожця, колись визволеного з двадцятилітньої турецької неволі, який оселився під Полтавою й займається різьбярством. Іван попереджає діда про наступ ворожих військ, але той вирішив не покидати свою домівку.
VIII розділ «Облога Полтави». Брами Полтави зачинені, гармати націлені на ворога. Полтава мужньо тримається в польській облозі вже четвертий тиждень. Іван Іскра відвідує самотню Марусю (її мати померла) і пропонує одружитися. Маруся відмовляє парубкові.
IX розділ «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Маруся попрощалася з Іскрою, виснажена горем і хворобою, чекає свого кінця. Облогу знято, і місто повертається до звичного життя. Повз будинок Марусі проходять козаки й співають її пісні, а далі дівчата — пісню «Ой не ходи, Грицю…» Твір починається фактично із розв’язки, причому несподіваної і страшної, через що тяжіє до новелістичного жанру, а розташування частин композиції у не хронологічному порядку тільки збільшує напругу й загострює цікавість.
«Образ Марусі Чурай»
Образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі.
Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою:
Красива я була, правда? Схожа на свою матір.
Смілива я була, правда? Схожа на свого батька.
Співуча я була, правда? Схожа на свій народ.
Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона й є в певному сенсі образом народу, з його співучою нескореною й нескоримою душею, з душевною чистотою й несправедливо сповненим страждань життям.
Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів.
Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот».
Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно.
Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не просто вродлива дівчина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жалі простих людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті.
У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не просто відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини.
Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй.
Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Смерть батька стала очевидно, для дівчини тим поворотним моментом, коли дитячі словесні забавки вилилися в глибинну пісенність душі, у непереборну потребу творити, таку не сильну, як потреба живого дихати, чути, бачити мислити… А доля геніїв нашого народу, як правило, нелегка. Не раз людська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, у яку був закоханий іще з дитинства й з якою разом виріс, і бере собі за дружину Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полковника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка.
Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришталеву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця — коханого, але долі повернути не може.
У творі Ліни Костенко отруєння Гриця — трагічна помилка, непорозуміння: героїня підготувала зілля для себе, а хлопець (там він не одружений, а тільки наречений) випадково випив. Пісні ж самої Чураївни, що крок за кроком розгортають перед нами трагедію покинутої, зрадженої, знеславленої дівчини, доводять інше. Сама пісня «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці…» є і розпачливим зойком зболілої, вистражданої душі, й обвинувачувальним актом призначення вбивці. Якщо пісні «Ішов милий горонькою», «Болить моя головонька від самого чола», «Засвіт стали козаченьки», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає», «Чи ти, милий, пилом припав», «Шумить-гуде дібровонька» крок за кроком розгортають сторінки трагедії душі дівочої і ницості й зради душі юначої, то пісня «Ой не ходи, Грицю…» є логічним завершенням, крапкою в розвитку їх стосунків.
Доведена до відчаю, Маруся спробувала накласти на себе руки (кинулася із греблі у Ворсклу), але була врятована Іваном Іскрою, хлопцем, що безнадійно, без відповіді був закоханий у неї. А Гриць, не зважаючи на одруження, далі продовжував до неї ходити, люблячи, але знаючи, що за дружину не візьме, бо не дозволить мати. І потім, уже будучи одруженим (у романі цього немає), не полишає нещасну дівчину, ще більше вводячи її в неславу. І неможливість розплутати цей божевільний клубок людських стосунків і почуттів змушує Марусю до останнього, відчайдушного кроку — одним вчинком знищити причину своїх і його страждань. Що і було виконано.
В історичному романі у віршах «Маруся Чурай» дівчину-отруйницю присуджено скарати «на горло» через повішання. Насправді факти свідчать, що була присуджена кара через «усікновення голови» (страшніше й жорстокіше!). І в останній момент, уже біля плахи, вірний козак Іван Іскра привозить від самого гетьмана Богдана Хмельницького наказ про скасування кари і заборону надалі без гетьманової згоди карати будь-кого «на горло».
Чураївна залишається живою, але вона вже мертва, душа її вмерла разом із коханим і похована разом із ним, а тлінна оболонка довго на сім світі не затримається, бо тіло без душі — ніщо.
І ота пісня стала її останньою піснею, бо мертва душа шедеврів уже не створить. Історія зазначає, що після Грицевої смерті та суду, що засудив дівчину до смертної кари влітку 1652 р. Маруся Чурай прожила ще рік і померла від сухот 1653 р. Так людська підступність і злоба погубила чарівний цвіт української піснетворчості, українську Сафо, як називали її літературознавці, що прожила на світі неповних 28 років.
Та вічно молодими, нев’янучими, свіжими залишаються її пісні, як і трагедія любові, вилити в них. Це саме та мить геніального осягнення, коли суто особисте, інтимне стає всезагальним, вселюдським, а краса душі і почуття сприймається на висотах національної культури. Одна із багатьох, і, в той же час, одинока Маруся Чурай… Дівчина з легенди.