Василь Стус . Поезії “ Господи, гніву пречистого...”,"О земле втрачена, явися…", «Як добре те, що смерті не боюсь я…»
МОДУЛЬ 5
Тема VІІ
Василь Стус - поет як символ незламного духу, збереження людської гідності.
1938 - 1985
Розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час Різдвяних свят, 6 січня 1938 року в с. Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Батьки його були селянами. Дитинство, яке сам він назвав «гарним», проходило в атмосфері добра та любові. А ще — народної пісні.
«Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Найбільший слід на душі — од маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою — це не забувається. А співане тужно «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» — хвилює й досі». Із чистого джерела народної пісні черпав майбутній поет любов до добра, краси, від мами і від пісні вчився над усе ставити чисту совість і слово правди.
Навчався спочатку в місцевій школі, потім — у Донбасі, куди сім’я переїхала, коли Василько був ще маленьким хлопчиком.
Пам’ять по собі школа залишила безрадісну. «Шкільне навчання — вадило. Одне — чужомовне, друге — дурне»,— згадував пізніше Василь. Проте саме в школі прокинулася в нього потреба віршувати:
«В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов».
Вищу освіту В. Стус дістав на історико-філологічному факультеті Донецького державного педагогічного інституту. Студентські роки він пізніше назвав «трудними». Стосувалося це, очевидно, й матеріального буття, і, ще більшою мірою, казенного схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була просякнута тогочасна офіційна наука, а передовсім — історія. Мабуть, не випадково, після слів про «трудні» інститутські роки поет говорить, що його «перша публіцистика віршована — позови з історією».
Студентом Стус глибоко зацікавився світовою літературою, передусім поезією. Серед улюблених письменників — М. Рильський і В. Свідзинський, Б. Пастернак і Й. В. Ґете, Р. М. Рільке, С. Квазімодо. Він прагне осягнути таємниці художньої майстерності таких різнопланових письменників, якими були Л. Толстой і В. Стефаник, А. Камю та В. Фолкнер.
Як би там не було, та В. Стус зумів узяти навіть із тогочасного обкроєного вузівського навчання дуже багато. Закінчивши інститут, молодий учитель їде в сільську Таужнянську семирічну школу Гайворонського району на Кіровоградщині, «стужілий за справжньою (не донецькою) Україною», він там «витеплів душею, звільнився від студентського схимництва».
Як учитель, В. Стус залишив по собі теплі спогади в колишніх учнів і колег, хоч і працював він там усього два місяці — до призову в армію. «До Василя учні горнулися — це вам всі скажуть. Після уроків він залишався з учнями, хотів більше грамоти навчить…» — згадував його колега-вчитель.
Після служби в армії (1959-1961), де «вірші, звичайно, майже не писалися», В. Стус у 1961-1963 роках учителює в Горлівці на Донбасі, працює літредактором газети «Соціалістичний Донбас». Ці роки він назвав «часом поезії». Захоплюється вершинними досягненнями світової та української літератур, багато пише сам. Перший вірш надрукований у 1959 році.
У 1961 році В. Стус вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, працює над дисертацією на тему «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі художньої прози)».
У ті роки поет багато друкується, з’являються його поезії в журналах «Вітчизна», «Дніпро». Першою публікацією, якою він заявив про себе як про цікавого, неординарного поета, була добірка віршів у «Літературній газеті» (тепер — «Літературна Україна») 22 грудня 1959 року. Окрилило його й те, що тепле вступне слово до неї написав А. Малишко.
Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоч і недовготривалим, розквітом духовного життя в Україні.
Це було покоління новаторів, яке будило національну самосвідомість народу, принесло із собою не тільки свіжі теми й мотиви, оцінки найскладніших виявів життя, безкомпромісне висвітлення соціальних суперечностей, а й рішуче зламало офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, вивело українську літературу на широкі обрії світового мистецтва.
Задушлива атмосфера панувала тоді й в Інституті літератури АН України, директором якого був М. Шамота. Певна річ, що В. Стус із його загостреним почуттям справедливості, правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власний, не міг ужитися в такій обстановці, і його у вересні 1965 року виключають з аспірантури. Формальною причиною послужив випадок, що стався в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків».
Після перегляду картини до глядачів звернувся В. Стус і запропонував вставанням висловити протест проти незаконних дій уряду та КДБ. А в наказі М. Шамоти значилося, що Стус звільнений «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу…»
І почалися поетові поневіряння. На роботу його не брали ніде, довелося працювати навіть кочегаром.
Друкувати його, звичайно, перестали. Рукопис першої збірки віршів «Круговерть» у 1968 році дістав негативну рецензію у видавництві «Молодь», і книга не побачила світу. Особливо болісно пережив він те, що й другий рукопис — «Зимові дерева», який п’ять років «залежував місце» у видавництві «Радянський письменник» і навіть був схвалений до друку, теж зазнав долі «Круговерті». «Така збірка мені була психологічно потрібна, оскільки без такої я не міг іти далі…» — писав В. Стус.
Одначе, незважаючи на утиски та переслідування, В. Стус продовжував і поетичну творчість, й активну громадську діяльність, виступав на захист прав людини, проти свавілля й беззаконня брежнєвських років. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув «сховатися од долі». Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь сказав одного разу: «Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так». І лихе передчуття збулося. Стус був заарештований і звинувачений у тому, що, як говориться у вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року, «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п’ять років і заслання на три роки. Жорстоке і несправедливе покарання В. Стус відбував у мордовських таборах, заслання — в Магаданській області.
Відбувши покарання, 1979 року В. Стус повертається в Україну. Роки неволі не зломили його. За цей час за кордоном виходять друком дві його збірки: «Зимові дерева» (1970) та «Свіча в свічаді» (1986). Його ім’я стало широко відомим у цілому світі, поезії перекладаються англійською, німецькою, російською, іспанською та іншими мовами світу.
А поет продовжує боротьбу за національне визволення народу, за права людини. Усього вісім недовгих місяців судилося побути йому на волі в колі сім’ї, друзів.
Потім — знову арешт, звинувачення у належності до Української Гельсінкської групи і ще більш жорстокий і немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п’ять років — заслання. Усього — двадцять три роки неволі за сорок сім — як сорок сім і у Т. Шевченка — життя. Тільки ж Кобзареві судилося відбути десять років солдатчини, Стусові — десять років гулагівських таборів і померти в неволі. Хоч на захист поета, за його звільнення виступала прогресивна громадськість цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль, академік А. Сахаров, який сказав, що навіть на трагічному тлі тогочасних беззаконь «вирок українському поетові В. Стусові вирізняється своєю нелюдяністю» і закликав скасувати його.
І в умовах неволі В. Стус не зломився, виступав проти свавілля, чиненого табірною адміністрацією, за що був додатково караний. І помер він у карцері, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року.
А через чотири роки Василь Семенович Стус був повністю реабілітований, виправданий по всіх статтях звинувачення «за відсутністю складу злочину».
(За В. Неділько)
Тема 7.1.
Основні тематично-проблемні лінії: душа людини “перед вічністю високого неба", атмосфера розтлінного духу тоталітарної системи; Україна-мрія і Україна знищена, скорена. Поезія Стуса – зразок “стоїчної” поезії у світовій ліриці.
1. Друг В. Стуса, письменник Ю. Покальчук так оцінював його особистість і творчість: «У Василя Стуса найбільшим злочином було те, що він був українцем, просто справжнім українцем; любив свою мову, свою землю, свою культуру і хотів бачити Україну нормальною українською землею, а не витоптаним полем.
Поезія Василя Стуса виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, часто дилетантської, показової інтелектуалізації вірша, що були притаманні творам багатьох його ровесників.
По-блоківськи виточений і холоднуватий його вірш, природний український сентимент тут приборканий і палає всередині кристала. Якщо ж торкнешся, гріє, мов серце.
Дисципліна слова, лаконізм виразу, надзвичайно широкий словник, що постійно збагачується, ще й незупинне власне словотворення — ось шлях його поезії».
2. Василь Стус – великий українець і великий поет XX століття. Поет трагічної, але гордої долі. Його ім’я сприймаємо як символ незнищенності людського духу, як взірець національної гідності. Та попри все «поезія В. Стуса, — зауважує Ю. Шевельов, — наскрізь людська й людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень, криків, зіщулень у собі й розкривань безмежності світу. Перед нами живий не смолоскип, а людина».
Основна риса характеру ліричного героя творів Василя Стуса — стоїцизм.
Стоїцизм — одна з головних течій елліністичної і римської філософії, заснована в кінці IV ст. до н. е. Найважливішим у житті для прихильників стоїцизму було вміння закласти міцну і розумну основу свого морального життя. Для цього слід вчитися долати пристрасті, загартовувати силу духу, йти за покликом долі.
Але стоїки, визнаючи невідворотність найжорстокіших ударів долі, не навчають покірно їх зносити, не прагнуть заслужити співчуття та жалощі оточуючих. При цьому стоїк, відбиваючи удари долі, має дбати про те, щоб залишатися доброчесною людиною.
У стоїків була мета: навчитися досягати душевного спокою, духовної незворушності, бути мужніми і стійкими під час життєвих випробувань.
Екзистенціалізм приваблював Стуса саме ідеєю стоїцизму, утвердженням, що важким умовам існування людина може протиставити свої внутрішні сили, свій духовний потенціал. Так у поезії В. Стуса сходяться у двобої «біль — білий світ» і дух людини, керований самонаказом: «Стій і стій, допоки скону, допоки світу й сонця — стій і стій». Поет на собі повною мірою відчув, як суспільство нищить, нівелює людину, намагається обмежити її свободу. І він прагнув протистояти цьому нищенню активною життєвою позицією, високими морально-етичними переконаннями і творчістю, яка, за постулатами екзистенціалізму, дає можливість досягти справжньої свободи. Провідна тема такої творчості — становлення душі, духу. Екзистенціалісти проголошують, що духовність людини є майже єдиною головною її метою. В. Стус був згоден із тим, що людина «твориться, самонароджується», що у важких умовах існування вона знаходить власну сутність.
Східна, зокрема китайська, філософія допомагала поетові в тяжких умовах ув’язнення зберегти внутрішню рівновагу, бути в стані постійної душевної (світової) гармонії: «Бути всім світом, не знаючи ні смерті, ні народження, а лише зміни всесущих станів. Дуже я тепер радію таким книжкам, що допомагають мені чутися тут не гірше, ніж будь-де на землі».
Збірки В. Стуса «Круговерть», «Зимові дерева» та «Веселий цвинтар» свідчать про процес пошуку ним гармонії в навколишній дисгармонійній дійсності. У них простежуються етапи духовної, моральної еволюції поета: з юнацької романтики перших поезій «Круговерті» виростає митець з усталеними поглядами на світ, з несхитною життєвою позицією, із власного філософією оцінки людського буття.
У невольничій збірці «Палімпсести» поет обстоює право на внутрішню свободу на рівні людського мислення. У конфлікті із системою поет постає перед вибором: підкоритися обставинам і втратити внутрішню духовну єдність чи протидіяти їм і в такий спосіб виявити своє людське єство. І знову підтримку у вирішенні цього питання В. Стус віднаходить у філософії екзистенціалізму. «Мій шлях — моя радість», — так формулює поет в одному з листів свій життєвий вибір, підтверджений стоїчним випробуванням. У «Палімпсестах» автор знову стверджує: людина, незважаючи на фізичний тиск і страждання, мусить, повинна залишатися собою. Таким чином, у світлі болю і фізичних випробувань вона почувається внутрішньо незалежною. Така установка поета дала можливість М. Коцюбинській зазначити, що «ліричний герой Стусової поезії — людина внутрішньо вільна — завжди апріорі вільна, незважаючи на обставини, всупереч їм». В умовах жорстокого фізичного нищення вона нехтує ідеологічним тиском, виявляючи пріоритетні можливості повноцінного розвитку себе.
3. Метафора - це перенесення назви з одних предметів, явищ, дій, ознак на інші на основі подібності між ними. Наприклад: вушко чашки, голівка часнику, ріка спогадів, вогонь почуттів, час біжить, сонце усміхається, ліс спить. Різновидом метафори є метафоричний епітет - художнє означення, яке образно характеризує якийсь предмет чи явище. Наприклад: блискуча відповідь, колючий погляд, золоті руки, солодкі мрії.
За стилістичним забарвленням серед метафор розрізняють:
- стерті метафори, які втратили свою образність: ніжка стола, ручка дверей, вушко голки, чутки ходять, день пройшов;
- образні загальномовні метафори: час біжить, дні летять, гроші тануть, холодний прийом, тепла атмосфера;
- образні індивідуально-авторські метафори: Кипить у нас в артеріях сучасність (Ліна Костенко); Поезія згубила камертон (Ліна Костенко).
Практичний блок
"О земле втрачена, явися…"
1. Читання вірша
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті.
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти - і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
2. Коментар до поезії
Перебуваючи в засланні, В. Стус з ніжністю згадує рідний край, який пізнавав змалку і який залишився теплим спогадом: «сонця хлюпочуться в озерах», «світання тіні пелехаті над райдугою голосів», «плескіт крил і хлюпіт хвиль»... Настрій ліричного героя емоційно піднесений, проте до жорстокої реальності читача повертає питання «де», яке звучить рефреном. Оптимістично звучать останні рядки вірша: «і лазурово простелися, і душу порятуй мені».
Поезія належить до невольницької лірики.
Ліричний герой поезії сумує, страждає в розлуці з рідною землею, він пригадує забуті дні — «сині ниви», «перегуд джмелів», «лет голубів» і її — «грішну і святу», кохану. І просить «землю втрачену», щоб явилася вона йому хоч уві сні — дати силу, порятувати зболену душу.
Однією з головних тем поезій В. Стуса є тема рідної землі. У вірші «О земле втрачена, явися.» поет мріє про повернення у давно забуті дні дитинства і юності. Світлі спогади про «сиві ниви, в сум пойняті», «світання тіні пелехаті», «плескіт крил і хлюпіт хвиль», «солодавий запах винниць», «мосянжний перегуд джмелів» переповнюють ліричного героя, навівають щемливий сум за втраченим.
Поет згадує своє перше, юнацьке, несміливе кохання, окремими рядочками малює перед нами прекрасний образ: «пшеничні руки білі», «чорні коси», «жаром спечені уста». У цій поезії — радість пізнання любові. Настрій ліричного героя емоційно піднесений, окрилений. У цих сонячних рядках «вихлюпувалась» радість буття, природний і вічний дар молодого, первісного сприймання світу, коли здається, що все навколишнє існує для тебе, для твого щастя. Але рефреном повторюване слово «де» повертає нас до сумної дійсності, коли все найкраще, що було пов’язане з дитинством і юністю, зникло. Закінчується твір рядками, якими й починається.
Та останній рядочок розкриває оптимістичний настрій твору. Поет має надію, що спогади дитинства і юності порятують його душу від зневіри і скверни, і одне з головних місць у цих спогадах посідають поетичні, мальовничі описи рідної української природи («сиві ниви», «чорне вороння лісів», «сонця хлюпочуться в озерах»).
"Мені зоря сіяла нині вранці…"
1. Читання поезії
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумиренну, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості) прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою — наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
2. Коментар до поезії
Багато болю й страждань випало на долю поета. А найперше — за ту незгасаючу, безкомпромісну любов до своєї батьківщини, до рідної мови, за обстоювання справедливості й людських прав. Тому й зоря йому — «скалок болю». Він свідомий того, що судилося йому в житті нести тяжкий хрест, тому прагне набратися сили й снаги, щоб виконати своє призначення.
“ Крізь сотні сумнівів я йду до тебе…”
1. Читання поезії
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не лягали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні щастя, ні біди.
І врочить порив: не спиняйся, йди,
То - шлях правдивий. Ти - його предтеча.
2. Коментар до поезії
Цей вірш – геніальний витвір літератури, який висвітлює тяжке життя, обране самостійно, страждання та подальші кроки на нелегкій стезі життя. Відомо, що Василь Стус сам собі обрав дорогу добра і правди, але правда вийшла нелегкою. «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе» — показ життя письменника, яке водило автора тяжкими шляхами.
В. Стус свідомо обрав свою життєву дорогу — це шлях добра і правди. Але там чекають його «сотні сумнівів», «сто зневір» і треба вперто, наполегливо долати щабель за щаблем («йти з щовба на щовб»), щоб досягти мети або хоча б прокласти дорогу іншим, бо він — «предтеча».
“ Господи, гніву пречистого...”
1. Читання поезії
Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
2. Коментар до поезії
У вірші автор говорить про власну силу й незламність: «Де не стоятиму — вистою». Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність.
У Богові та матері Стус бачить духовних провідників, котрі визначають внутрішнє обличчя людини. Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у випробуваннях.
Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості («тузі»), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким «мати вродила»), він сприймає трагічні обставини існування («біду») як спосіб вироблення внутрішньої сили.
«Як добре те, що смерті не боюсь я…»
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
Літературний рід: лірика
Жанр: філософська медитація
Вид лірики: філософська і патріотична
Тема: переживання людиною-патріотом розлуки з Батьківщиною через несправедливість суспільного устрою.
Ідея: пошук сенсу справжнього буття як заперечення світу зла й насильства; осмислення власної долі, світовідчуття; утвердження вічних вселюдських ідеалів добра, чесності й справедливості; утвердження думки про єдність із народом.
Образи: людей: ліричний герой; судді; народ; предметів і явищ: тяжкий хрест; смерть; обличчя; очі; рідний край.
Символічні образи: ліричний герой (символ незламного патріота й громадянина); тяжкий хрест (символ страдницьких, подібних Христовим мук, долі), недовідомі версти (символ незнання, але передчуття тяжкого майбуття); судді (символ влади й несвободи); обличчя, очі (символи «дзеркал» душі). Провідний мотив: стоїцизму, незламності, здатнсоті залишатися людиною за будь-яких обставин.
Віршовий розмір: ямб
Вид римування: перехресне
Художні засоби «Як добре те, що смерті не боюсь я»
1)Епітети: тяжкий хрест, незле обличчя, стражденне обличчя, чесні вічі;
2)Порівняння: як син;
3)Гіпербола: доземно поклонюсь;
4)Метафора: ружею заквітне коло шиб;
5)Аллітерація: і чесно гляну в чесні твої вічі і чесними сльозами обіллюсь;
6)Символи: хрест – означає долю;
7)Окличні речення: Та вже! Мовчи!;
8)Антитеза: в смерті обернуся до життя;
9)Інверсія: смерті не боюсь я; прийдуть Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. «Як добре те, що смерті не боюсь я»
Ідейно-художній аналіз
Вірш сприймається як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору. Цей твір — не декларація, а філософська медитація, у якій висвітлено глибокі почуття автора. Він свідомий, що йде важкою дорогою на Голгофу, вказаною духовним подвигом Ісуса Христа, і йде свідомо, без нарікань на долю. Біблійний образ хреста підтверджує справедливість справи, за яку боровся герой, — через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, що на ньому його розіп’яли. У вірші екзистенційні мотиви поєднуються з патріотичними. В. Стус трактує смерть як вищу, сут о духовну форму існування людини, що дорівнюється вічності. У поезії В. Стус підбиває підсумки пройденого шляху. Моральну силу вистояти, не схилитись героєві дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина: «…жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу. Вірш починається словами про те, що герой не боїться смерті, і далі автор зазначає: до народу повернеться тільки тоді, коли «в смерті» обернеться «до життя» — і тоді в смерті з рідним краєм порідниться, і справді, В. Стус повернувся в Україну лише після смерті. А Україною він жив і марив, бо любов до України — сенс поетового життя. У творі сконцентроване життєве кредо поета, бачимо мов витесаний на граніті його портрет, головні риси характеру, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у перемогу добра і справедливості. Дія ліричного героя характерний стоїцизм, мужність, принциповість. У поезії саме біль пише поетом, а не закута в систему світоглядних засад ненависть чи злоба. Митець боїться без міри стати жорстоким, адже усвідомлює й намагається умиротворити свої почуття, опанувати цільність світосприйняття. відчути поетичну гармонію буття, наповненою високим смислом. Він задумується над необхідністю узагальнення свого життєвого шляху й наближенням його фізичного завершення. Відчуває, що як поет, як духовна субстанція він незнищенний, тому заглиблюється в мотиви своєї поведінки, потерпає про збереження честі, внутрішньої порядності, особливо про те, щоб його вірші як документи художницького життя були щирими, відзначалися підвищеною образною лаконічністю.