Валерій Шевчук. Життя і творчість митця.
ЗМІСТ МОДУЛЯ
Тема 1. Валерій Шевчук. Життя і творчість митця.
ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК
v Перегляньте презентацію http://metodportal.com/node/28258
v Перегляньте відео https://youtu.be/r0jbg16do4A
Валерій Олександрович Шевчук
Шевчук Валерій Олександрович народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. Після закінчення в 1956р. школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати в Лісотехнічний інститут. Не вступив і повернувся додому. Працював при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту будівельним підсобником. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода — український мандрований філософ» і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя».
У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. У 1958р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями: «Січ» (студія імені В.Чумака) і «Молодь», писав вірші, з 1960р. почав писати новели.
У 1961р. В. Шевчук дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі.. Навесні 1961р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться» (пізніша назва «Кілька хвилин до вечора» — збірка «Долина джерел»). На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри». За газету «Заспів», де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.
У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для житомирського збірника, наступного року написав 20 новел, частину з яких надрукував переважно в журналах «Вітчизна» та «Літературна Україна». Деяким з них судилося бути перекладеними іншими мовами, а одна — «Вона чекає його, чекає» — була навіть пізніше екранізована (І. Жилком як студентська робота).
Після закінчення університету В. Шевчук був відправлений до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія». У листопаді був взятий до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.
Повернувся додому у 1965р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвіницею»).
У 1966 р. закінчив повість «Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи (причиною арешту брата було те, що він вирішив набрати в друкарні й відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським. За це брат дістав п'ять років концтабору суворого режиму).
У 1967р. вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України.
У 1969р. він написав повість «Золота трава» (надрукована в 1984р.) і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980р. і зробив остаточну редакцію в 1983р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань.
У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе».
У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном».
З 1988 р. В. Шевчук — ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України. У 1999 р. нагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ст.
На сьогоднішній день В. Шевчук — викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство».
В. Шевчук лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання» (2001). Він є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.
У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.
Твори письменника:
«Крик півня на світанку» (1979);
«Долина джерел» (1981), «Тепла осінь» (1981);
«На полі смиренному» (1983), «Дім на горі» (1983);
«Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984);
«Барви осіннього саду» (1986), «Три листки за вікном» (1986);
«Камінна луна» (1987), «Птахи з не видимого острова» (1989);
«Дзиґар одвічний» (1990), «Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів» (1990), «Із вершин та низин» (1990);
«Стежка в траві. Житомирська сага» (у 2 т., 1994);
«У череві апокаліптичного звіра» (1995);
«Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення» (1995);
«Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998);
«Юнаки з вогненної печі» (1999), «Біс плоті» (1999) та ін.
Тема 2. Повість-преамбула до роману «Дім на горі».
Ключові поняття модуля
Роман-балада – це жанровий рiзновид роману, який мiстить ознаки балади (зокрема, домiнування мотиву кохання жiнки з демонiчним єством у чоловiчiй подобi тощо)
Балада - це невеликий віршований ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту.
Преамбула (лат., той, що передує): 1. Вступна частина якого-небудь важливого документа - законодавчого акта, міжнародного договору, декларації тощо, в якій викладено обставини чи підстави його проголошення, укладення тощо. 2. Вступ до чого-небудь.
Аналіз твору "Дім на горі"
Рід: лiро-епiчний твiр iз фольклорно-фантастичним елементом.
Жанр: роман-балада.
Тема: ствердження ідеї єдності усього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так перевіряти досвід поколінь минулих задля майбутнього.
Головна ідея: розкрити людину через психо-iнтуїтивне пiзнання її долi, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями.
Пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро і зло, світло і тінь, їх вічне протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити людську душу, художньо дослідити людську природу.
Проблематика:
- сутнiсть добра i зла;
- протиборство між світлом і тінню;
- вiдповiдальнiсть кожного за свої вчинки на цiй землi;
- пошук сенсу свого буття, самого себе;
- прагнення розібратися в довколишньому світі;
- душевна роздвоєність людини;
- відповідальність кожного за свої вчинки;
- прагнення внутрішньої чистоти, гармонії.
Композиція: складається з двох частин. До другої частини роману, що має назву «Голос трави», входить 13 новел, які об’єднуються підзаголовком «Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших».
У романі переплетені два сюжетні стрижні: дім, з якого герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить. Йдучи цією дорогою, людина все одно приходить додому. Піднімаючись до будинку, що височіє на горі, недавній фронтовик, директор школи Володимир, навіть не підозрює, що у тому домі він знайде спокій і душевну гармонію. Хлопець, син Галини Іванівни, повертається додому через сімнадцять років, що нагадує біблійний сюжет про блудного сина. Цей дім є надійною основою, фортецею, де зберігається духовність. Із мотивом дороги пов'язана й різниця між втіленнями жіночого та чоловічого начала. Жіноча доля — чекати й терпіти, чоловіча — шукати свою дорогу та повертатися.
Тема 3. Валерій Шевчук. «Дім на горі». Жіноче начало й чоловіче у творі. Притчевість образів, епізодів. Барокове поєднання високого (духовного) й низького (буденного)
Ключові поняття модуля
Притча — це повчальне алегоричне оповідання філософсько-етичного змісту. Мотив самотності водночас є прокляттям та благом.
Бароко – це мистецтво світу, «залишеного Богом». Воно поєднало в собі мистецтво готики і Відродження; гуманістичне за своєю суттю, але, на відміну від Відродження, письменники епохи бароко сприймали світ трагічно, песимістично, розчаровано.
Риси бароко в літературі:
- Парадоксальне поєднання релігійних і світських мотивів, християнських і язичницьких образів.
- Складні метафори, символи, пишний риторичний стиль, патетика.
- Навмисно ускладнена, вишукана і химерна форма літературного твору, наприклад, графічні вірші, рядки яких утворювали малюнки (вірші - «хрести», вірші-емблеми, наприклад)
- Відчуття дисгармонії світу. Почуття життя як швидкоплинного відрізка, де панує один тільки сліпий, безглуздий рок. Відчуття людини - як мізерної, покинутої піщинки у Всесвіті.
- Реальний світ, згідно світосприйняттям бароко, нагадує сон, тому твори сповнені алегоричних образів. - Перше вдале поєднання трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним.
- Розвиток стійких малих форм віршів (мадригал, сонет), побутових, сатиричних романів.
Приклад необарокового стилю в романі «Дім на горі».
У творі відчувається барокове поєднання високого (духовного) й низького (буденного): дім на горі — це фортеця нашої духовності, а підніжжя гори — це поле боротьби добра й зла, світла й темряви. Працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не задумувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, що відбилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Маріїнський палац, брама Заборовського у Софійському соборі, церкви Києво-Печерської лаври, Видубицький монастир… Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих споруд водночас спонукає до високих роздумів над чимось важливішим, аніж повсякденні проблеми й звичайна життєва метушня.
ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК
Перегляньте фільм "Голос трави" https://youtu.be/InHqDQOAsR8
Андрiївська церква, Маріїнський палац, брама Заборовського у Софійському соборі, Києво-Печерська лавра, Видубецький монастир - «Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина — «Голос трави» — ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя.
Тринадцять оповідань другої частини «Голос трави» в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно- міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід’ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними. Кожне оповідання — своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Своєрідність магічного реалізму.
Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль. Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення — знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому,— прокляття. Кожна його притча — певний погляд на світ, намагання й прагнення його зрозуміти, побачити й полюбити. Це ствердження ідеї єдності усього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так перевіряти досвід поколінь минулих задля майбутнього.
Традиції дому на горі: Там володарюють жінки - зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з’являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап’ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі, - «джиґунів». Спочатку вони з’являються в подобі сірого птаха, який перетворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки - хлопці, покликані бути творцями - поетами, художниками. Дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа.
Образи – символи: Дім нагорі – фортеця нашої духовності. Підніжжя гори – поле боротьби добра і зла,світла і темряви. Дім на горі — символ Парнасу з його жіночим населенням (музи); дім на горі живе водночас реальним життям свого часу і мусить поборювати житейські клопоти, яких не оббігти.
Фольклорна основа твору
Всі оповідання мають фольклорно-міфологічну основу й відтворюють химерне переплетення реального та міфологічного у свідомості людини, яка ще зберегла риси первісного мислення. Фольклорна основа у творі настільки активна, що постає як своєрідний кодекс уявлень про людину, природу і світ. У циклі «Голос трав» представлено широкий спектр міфологічних образів: домовик, чорт, лісовик, відьма, потерчата, перелесник, чаклунка, причому кожен з них майстерно інтерпретовано й органічно вплетено у канву твору, а також наповнено їх сучасним змістом.
Міфологічні образи є невід’ємною часткою того світу, який оточує людину, спонукає її до протистояння, боротьби. Автор художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»). В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини (ця проблема хвилювала й давнє українське бароко). Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). Усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).
Образи демонологічних істот: Перша частина роману: Пришельці, які «з’являються бозна-звідки» перед жінками Дому, подані в романі як демонологічні істоти. Вони сірим птахом спускаються з неба, перетворюються на чоловіків і намагаються спокусити юних мешканок Дому. Якщо зваблення вдається — народжуються дивні хлопчики, «доля яких майже завжди була сумна». Ці хлопчики мають демонологічні властивості.
Друга частина роману: У новелі «Дорога» розповідається про домовика-невдаху з комплексом «білої ворони». Фактично, він є псевдодомовиком, бо його тягне не до хатнього життя, а до мандр. Образ юного чорта з новели «Панна сотниківна» теж не відповідає фольклорно-фантастичному стереотипу: закохавшись в панночку, він прагне взаємності без кривди. «Я не хочу її дурити», — каже він своєму дідусеві. Через це чорт має загинути, бо не здатен виконувати своїх обов'язків — шкодити людям. Демонологічні образи другої частини роману-балади представлені конкретніше:
У новелі «Відьма» теж створено подібний образ: молода жінка, над якою знущається пан, перетворивши її на свою коханку, втомилась бути безсилою річчю хазяїна. Вона повертається до свого природного стану відьми; її магічні здібності прокидаються лише внаслідок тривалої ганьби над дівочою гідністю. Наславши мор на село, молода жінка не здатна боронитися від роззлюченого натовпу: її спалюють на вогнищі, а пан залишається і далі бенкетувати у маєтку. Фольклорно-типовими є обставини і образи новел «Швець», в якій людина перемагає чорта, і «Чорна кума», де Смерть допомагає бідному селянину, а потім забирає його до себе. Ставлення до чорта у Жабунихи, героїні новели «Голос трави», алегоричне: «Чорт — це наші лихі помисли».
Образи роману:
Чоловіче начало: Іван Шевчук: *син Галиної прабаби; *колишній урядовець, у якого ненароком з’явилася зрілість до ясновидіння; *уміння проникати в глибину явищ вигнало його з бюро в природу, спонукало читати Сковороду й тримати журнал своїх спостережень; *козопас; *Іван не залишається жити на горі, його вабить світ, бо без з’єднання із світом людей творчість неможлива; *вивчити науку про навколишній світ, залишити її людям у спадок — так розуміє свою життєву місію козопас; *безмежно чутливий, він і на відстані відчуває сльози і горе близьких собі і чужих, з пильною увагою розглядає "долоню своєї вулиці" – отой світ людей, адже й сам він частина його плоті і його любові.
Хлопець: онук Івана; носій творчого начала; народився від сірого птаха-джигуна,тому Хлопець прагнув літати, багато років був «птахом перелітним», непосидючим і загадковим; «блудний син»; *дід його, козопас Іван, передав хлопцеві 5 списаних зошитів, які той «приладить до літературного вжитку»; *спрагло вчитувався у фантастичні історії з дідових зшитків, причащався до казки, бо "казка – це те, чого ми хочемо. Це своєрідні символи наших бажань«; *любить усе земне і звичайне, невибагливе, але тягнеться до вічного і високого, навіть, недосяжного; *оселяється у дідовому домі, з дружиною кохається на тій же галявині, повній квітів та бджіл, де свого часу побував з Марією Іван.
Жіноче начало: Галя: другий центральний персонаж повісті, одна з властительок дому; об’єднує всіх — бабуню, Володимира, сина свого і дочку; вчителька початкових класів місцевої школи; багато читає, мудріє з літами; мрійниця, молодої ще жінки з неприспаними пристрастями; перше кохання - сірий птах-джигун , від якого народила сина; дружина директора школи Володимира, має дочку Оксану.
Галина баба — третій головний персонаж роману, вона належить до твердих жінок, житейськи мудра. Стара воює за лад і спокій в домі, прагне утримати Галю й захистити її. В Оксані, її правнучці, творче начало начебто відсутнє. «Алло, Оксано,— спитав якось у сестри хлопець,— скажи, ти прочитала книжки з нашої бібліотеки?» — «Я? — повернулася Оксана. — До вашого відома я взагалі не читаю книжок! А що ж ти читаєш? — Я?.. Я не читаю,— сказала вона, гордо зносячи підборіддя,— я живу!».
Висновок:
- особливості твору в розгалуженості сюжету;
- бароковому поєднанні високого(духовного) й низького (буденного);
- у художніх деталях та символах;
- у барокових мотивах та символах: - самотність - роздвоєність людини - блудний син – дорога, жіноче й чоловіче начало;
- у притчевості образів, епізодів; у глибокому психологізмі, у розкритті внутрішнього світу; у майстерності використання біблійних образів і народних легенд.