Сучасна українська література (огляд)
ЗМІСТ МОДУЛЯ
Теоретичний блок
Сучасний український літературний процес охоплює період від початку 1990 років до сьогодення.
Основні тенденції нинішнього літературного процесу
Після століть жорстокого цензурного контролю наше мистецтво вперше за такий
тривалий час розвивається в умовах практично повної свободи творчого самовияву.
Усунуто політичні чи будь-які інші обмеження. Не лише в Києві, Львові, Харкові, а майже в кожному місті сучасні автори на власний розсуд і смак видають твори різноманітних жанрів. З'явилося десятки нових різпоспрямоваиих (в ідеологічно-естетичному плані) літературно-мистецьких і науково-гуманітарних часописів(«Хроніка 2000», «Світовид», «Смолоскип України», «Неопалима купина», «Основа» (Київ), «Перевал» (Івано-Франківськ), «Авжеж» (Житомир), «Кур’єр Кривбасу» (Кривий Ріг). «Український засів» (Харків), «Холодний яр», «Апостроф» (Черкаси), «Вежа», «Степ» (Кіровоград) та ін ). Повернулися в Україну авторитетні діаспорні видання (журнал «Сучасність», газета «Українське слово»), докорінно оновилися (часто змінивши й назву) давніші радянські видання «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Всесвіт», «Літературна Україна», «Дзвін» (колишній «Жовтень»), «Березіль» (колишній «Прапор»), «Слово і Час» (колишнє «Радянське літературознавство»), «Дивослово» (колишня «Українська мова і література в школі»).
Щоправда, ці зміни створили нові проблеми: позбувшись зовнішніх обмежень, чимало авторів виявили, на жаль, відсутність внутрішнього морально-естетичного самоконтролю, значна частина друкованої мистецької продукції художньо слабка, банальна, сіра, часом аморальна. Поступово увесь цей хаос унормовує й підпорядковує новий, ринковий тип контролю над літпроцесом — контроль читацького смаку (що виявляється в попиті на ту чи іншу друковану продукцію).
Через видання або перевидання після багаторічних пауз і включення до
шкільних та університетських курсів читачам повертається творчість багатьох
письменників, раніше заборонених чи забутих: В. Вннниченка, О. Олеся, Г. Чупринки,
М. Вороного, С. Черкасенка, Б.-І. Антонича, М. Хвильового, М. Куліша,Б. Антоненка-Давидовича, М. Семенка, Є. Маланюка, Т. Осьмачки, Н. Лівицької-Холодної, О. Ольжича, І. Багряного, О. Теліги, В. Барки, І. Світличного,В. Симоненка, В. Голобородька, І. Калинця, В. Стуса, М. Руденка, Т. Мельничука, О. Бердника та ін.
Після понад півстолітнього штучного розмежування відбулося злиття письменства
українського та діаспорного. Відтепер в єдиному літературному вітчизняних та українського зарубіжжя.
У відживленому після соцреалістичного застою літературному процесі активно
працюють, співіснують представники різних мистецьких течій, шкіл, навіть напрямів. Найрозлогіший стильовии синкретизм став чи не визначальною прикметою літературної творчості сьогодення.
Вирізняються три основні стильові спрямування (маючи дуже мінливі й нечіткі межі):
а) традиційне реалістичне зі значним домінуванням неореалізму й неоромантизму
(А. Дімаров, В. Захарченко, Р. Іваничук, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко);
б) модерністське, від власне модерного (з тяжінням до старого чи нового традиційництва) до неоавангардистського (Е. Андієвська, Р. Бабовал, В. Барка, Вал. Шевчук, Є.Пашковський, Г. Пагутяк, І. Драч, І. Жиленко, Л. Костенко);
в) постмодерністське з елементами неоавангардизму (І. Андрусяк. Ю. Андрухович,
М. Бабак, О. Забужко, О. Ірванець, В. Кожелянко, К. Москалець, С. Процюк,
О. Ульяненко, Ю. Виниичук).
За ці роки українська література майже повністю переборола тематичну
неповноту та тематично-образну заданість колоніально-тоталітарної доби. Активно розробляються раніше заборонені, замовчувані теми й мотиви. Після багатьох літ заборон знову в літературі проступає відкрите, повнокровне художнє осмислення правди життя. Закономірно, що посилену увагу митців привертає насамперед проблематика нашої історії: од коренів дослов’янських (І Білик), часів руських (П. Загребельний, Р. Іванченко), епохи козацької (романи «Берестечко» Л. Костенко, «Северин Наливайко»,
М. Вінграновського, «На брата брат»,«Морок» Ю. Мушкетика, «Фортеця на Бористені»
В. Чемериса), до правдивого розкриття XX ст. — трагічних визвольних змагань 1917-1921 pp., апокаліпсису колективізації та голодомору (роман «Чорний ворон» В. Шкляра, роман «Святоостаннього млива» Ф. Рогового), голоду 1947 р. (роман «Прибутні люди»
В. Захарченка) тощо. Розкриваються й злободенні проблеми сьогодення, морально-духовні проблеми нашого суспільства (поетичний цикл «Коротко як діагноз» Л. Костенко, романи Л. Кононовича «Тема для медитації», Л. Голоти «Епізодична пам’ять», Ю.Андруховнча «Рекреації»). Опановується нова для нашого мистецтва еротична тематика («Блуд» Є. Гуцала, «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко, збірка новел «Те, що насподі» Ю. Покальчука). Сьогочасна поезія просякнута переважно мотивами болючих світоглядних пошуків, драматизмом світовідчуття, хоча є й злободенний публіцистичний струмінь (збірки «Князь роси» Т. Мельничука, «Вечірка у старій винарні» І. Жиленко, «Вогонь з попелу», «Сизифів меч» І. Драча, «Поет у повітрі» В. Герасим’юка, «Апологетика на світанку» С. Процюка, «Сторож покинутого раю»Т. Зарівної, «Укол годинниковою стрілкою» В. Слапчука).
Разом із історичною й сільською темами розробляються міська (повість «Гроно
червоних ягід» Т. Литовченка), армійська (роман «Любити хлопчика» Р. Кѵхарука), інші теми. Особливо бурхливо розвивається в 1990-х роках мемуаристика(«Прожити і розповісти» А. Дімарова, «Ношо feriens» І. Жиленко, «Благослови, душе моя, Господа», «Дороги вольні і невольні» Р. Іваничѵка, «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» В. Дрозда та ін.).
Останнім часом також з’являється, крім «високої», елітарної, і .часова розважальна,
детективна література, жанр фентезі, наприклад «Я, зомбі». «Кайдани для олігарха», «Феміністка» Л. Кононовича, «Ключ», «Елементал» В. Шкляра, «Репетитор», «Провина» Анни Хоми, «Містичний вальс» Н. Очкур, «Лана» М. і С. Дяченків.
З появою асоціації «Нова література», лідерами якої стали прозаїк Євген
Паиіковський (нар. 1962 року), поет Володимир Цибулько (нар. 1964 року), виникла дещо некоректна літературна дискусія між молодшим і старшим поколіннями. Молоді письменники критикували художню спадщину митців, які творили в умовах радянської імперії. Відкидаючи догматизм і етнографізм, «шароварництво» у мистецтві, епігонство й комплекс меншовартості, вони пародіювали твори, що стали класикою. У такий спосіб утверджувалася постмодерністська деконструкція, яка дозволяє сміятися зі сліпої віри у псевдоідеали. Але дискусія мала і позитивні наслідки, допомагаючи старшим митцям переоцінити минуле, Звернути увагу на творчі шукання молоді.
Оновлена в 1991 році на X з'їзді, СПУ відокремилась від СП СРСР (тому цей з'їзд вирішили вважати І з'їздом письменників незалежної держави). II з'їзд відбувся в листопаді 1996 року і спілка одержала назву Національної спілки письменників України, III — у вересні 2001 року. П'ятнадцять років Спілку письменників очолював видатний прозаїк Юрій Мушкетик, на III з'їзді письменників головою НСПУ було обрано відомого проза-їка і політика Володимира Яворівського. НСГІУ охоплює понад півтори тисячі майстрів красного письменства. У 90-х роках цю організацію поповнили українські письменники діаспори. У березні 1997 року відбувся установчий з'їзд нової письменницької організації — Асоціації українських письменників (АУП). До неї ввійшло понад 100 письменників. Президентом Асоціації було обрано прозаїка й критика Юрія Покальчука, згодом — відомого поета Ігоря Римарука, нині її очолює поет і прозаїк Тарас Федюк. Основними принципами своєї роботи АУП оголосила фаховість, подолання колоніальних стереотипів у літературі, відкритість світовим духовно-естетичним надбанням XX ст. Поступово конфронтація між АУП і Національною спілкою письменників послабла, нині чимало митців поєднують членство в обох організаціях.
На початку 1990-х, як і в 1920-ті роки, молодше покоління письменників
переважно об'єднувалося в літературні угрупування
«Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада)
(Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак)
Вони одними з перших відчули підсвідомий синдром зламу в свідомості мас, що виник внаслідок розпаду імперії, дуалістичність світу і психіки колоніальної людини, що супроводжується двома чинниками — суспільною депресією і масовою сміховою культурою. Це й визначило пафос творчості учасників «Бу-Ба-Бу». Вони звертаються до поетики карнавальності, культивують необароко на новому ґрунті. «Бубабісти» модернізують українську віршову барокову драму, бурлеск і травестію Івана Котляревського, поетичне кабаре перших десятиліть XX століття, витворивши новий різновид віршованої поезії — поетичне шоу.
«ЛуГоСад»
(Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський)
У 1986 році вони видали альманах «ЛуГоСад». Митці захищали теорію поетичного ар'єргарду, охороняючи «з тилу поетичне слово, що знаходиться на марші». Естетичні засади групи виклав Тарас Лучук, брат Івана Лучука, у післямові «ЛуГоСад»: канва канону». Це типова постмодерністська концепція мистецтва: всі надбання культури минулого потрібно переосмислити. «Лугосадівці» плекають естетичні знахідки українського бароко (зокрема поета Івана Величковського) й українського модерну. Іван Лучук культивує паліндроми. Ви, напевно, пригадуєте, що це віртуозні тексти, у яких слова, фрази, речення читають зліва направо і навпаки (око, потоп). Роман Садловський, автор збірки «Два вікна» (1999), творить візуальну (зорову) поезію. Назар Гончар запроваджує жанрові форми давньої віршової поезії Близького й Середнього Сходу, що будується як діалог з уявним суперником.
«Пропала грамота»
(Юрко Позаяк, Віктор Недоступ, Семен Либонь)
У 1991 році митці видали поетичну збірку під цією ж назвою. У їхніх творах спроби знайти серед урбаністичної юрби живі людські душі зазнають поразки. Юрко Позаяк, використовуючи класичні форми поезій, пише авангардні твори, шокує обивателя, застосовуючи алогічність, жаргонізми й фразеологізми. Члени групи прагнуть будь-що порушити літературні табу різних рангів, заідеологізовану милозвучність вірша. Автори культивують персонажну (рольову) лірику, у їхніх творах висловлюються персонажі, які саркастично ставляться до «найсправедливішого на землі суспільства», — хіпі, «бомжі», дисиденти тощо.
«Нова дегенерація»
(Іван Андрусяк Степан Процюк Іван Ципердюк)
Угрупування виникло в 1992 році(Івано-Франківськ). Митці оприлюднили свої твори в збірці поезій «Нова дегенерація» (1992). У маніфесті угруповання розкрито зміст назви: дегенерація тому, що «ми — діти здегенерованої країни і здегенерованого часу». Вони повстали проти свідомості колоніальної людини, прагнучи збентежити обивателя, розбудити інтелігентський загал. Епатаж, поетична самоіронія, сарказм, сповідування філософії трагічного бунту визначили характер художніх шукань представників «Нової дегенерації» на початку 90-х років. За їхньою концепцією, цей несправедливий світ — трагічний і абсурдний, консервативний і хаотичний. Тож молоді поети б'ють на сполох: «Покидає нас Бог. / Покида ють нас звірі. / Заростається тернами світ» (Степан Процюк). Коли відбувалося руйнування художніх систем і народження нових, незбагненних, молодим митцям хотілося втекти від цього хаосу хоч би у витворений власною уявою світ. Кожен з митців реалізувався по-своєму. Степан Процюк видав поетичні збірки «На вістрі двох правд» (1992), «Апологетика на світанку» (1995), книжку повістей «Переступ у вакуумі» (1996).
Творча асоціація «500»
(Максим Розумний, Сергій Руденко, Андрій Кокотюха та ін )
Молоді митці гуртуються навколо видавництва «Смолоскип», де публікують твори окремими збірками та в альманахах «Молоде вино. Антологія поезії» (1994), «Тексти.
Антологія прози» (1995), «Іменник. Антологія дев'яностих» (1997).
«Західний вітер»
( Василь Махно, Борис Щавурський , Віталій Гайда Гордій Безкоровайний)
У 1994 році митці оприлюднили альманах «Західний вітер» Їхній лідер Василь Махно у маніфесті « Конспекти з майбутньої Нобелівської лекції» проголосив «літературу самодостатньою цінністю будь якої нації і великою потугою людської свідомості», підкресливши двоїсту сутність мистецтва слова. «Кращі поети мого народу, від Шевченка і до Стуса, мусили виконувати подвійну функцію — реалізації Духу і протистояння. Тому-то літературна творчість для українців йшла паралельно із зовнішнім і внутрішнім опором творчого індивіду». Поет заявив не про заперечення традицій, а про творення нового мистецтва як самодостатньої величини, прагнучи «віднайти ключ суспільних, мистецьких і особистих критеріїв сучасного мистецтва».
«Червона фіра»
(Сергій Жадан, Ростислав Мельників, Іван Пилипчук)
Учасники групи задекларували себе спадкоємцями українського футуризму 20-х років XX століття, назвавшись неофутуристами. Вони творять у річищі постмодерного дискурсу, зокрема проповідують деконструкцію мистецтва, пишуть епатажні й пародійні вірші. Невтомними пошуками й експериментами виділяється Сергій Жадан, учителями якого є Михайль Семенко та львівські «бубабісти». Він — автор збірок «Рожевий дегенерат» (1993), «Генерал Юда» (1994), «Цитатник» (1995), «Балади про війну і відбудову» (2001), в яких ліричний герой живе немов у ляльковому театрі, приміряє до свого обличчя то одну, то іншу маски. Поезія Жадана — це постійна гра зі словом, травестія, виклик публічним смакам, опис гротескних ситуацій.
Розгортають потужності численні видавництва в Києві, Львові, Харкові, багатьох інших містах, щодалі більше з’являється на ринку українських книжок.
З упевненістю можемо констатувати що в 1990—2000-х роках відбувається
нове, наступне після шістдесятництва українське літературне відродження.
Починаючи із середини 1980-х в українській літературі дедалі більше
виявляються риси постмодернізму.__
Цей напрям спричинили передусім два чинники:
• післяіндустріальна епоха, епоха розпаду цілісного погляду на світ, руйнування
систем — світоглядово-філософських, економічних, політичних;
• інформаційний вибух і шок: протягом останніх століть обсяг знань, який має засвоювати людина, блискавично зростає, тому людська свідомість постійно напружена,
перевтомлена, а від якогось критичного моменту вона зовсім перестає систематизувати, осмислювати інформацію, а лише хаотично сприймає її у вигляді знаків, колажів *.
Якщо модерністи вважали, що за допомогою якихось ідеологічно-філософських
концепцій (комуністичної, фрейдівської, «філософії життя» тощо) можна осягнути та
поліпшити світ, і силкувалися перебудувати його, то постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, зробили висновок, що світ чинить опір людському впливові. Порядок речей «мстить» нашим спробам його переробити. Відмова від настанови перетворювати буття спричиняє також відмову від його систематизації. Постмодерністи вважають, що людину позбавлено змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає, спростовує теорію. У всіх царинах життя йде постійна трансформація, а тому й мислення повинне вийти за рамки традиційних опозицій та стійких цілостей (зміст — форма, суб єкт — обєкт, ціле — частина, жіноче — чоловіче, наука —мистецтво, дійсність — фантазія, високе — низьке тощо), тому треба взаємопереплести, змішати ці антитези. Це спричинило заперечення абсолютних об’єктивних істин і встановлення істин «малих», «локальних», розгляд усіх цінностей як відносних, визнання плюральності1 світу, відраза до будь-якої апологетики2.
Постмодерністи свідомо переорінтовують естетичну активність із творчості на
компіляцію3 та ремінісценції4, з продукування оригінальних творів на колажі. їхні
тексти переповнені алюзіями на інші твори. Вельми характерним композиційним
прийомом у цьому стилі стає монтаж. Власне, постмодернізм завершує перехід од
творення до конструювання.
Для постмодерністів характерне бачення повсякденного реального життя як театру
абсурду, апокаліптичного карнавалу (протиприродний технократизм Заходу, сірість, казарменість тоталітарних суспільств, невлаштованість, розбалансованість дає для таких оцінок усі підстави). Звідси — переважаючий ігровий стиль постмодерну.
Удаючись до зумисне «несерйозної», безглуздої гри, постмодерніст підкреслює
ненормальність, несправжність, протиприродність панівного в реальності життя.
Крім того, усвідомлюючи неможливість пізнати справжній світ, вплинути нанього, митець шукає замінника у своєму світі, штучно створеному, який живе й тлумачиться за законами, ним самим (митцем) установленими. А також лише ігрова атмосфера дає змогу стерти межі поміж різними гранями, рівнями життя.
У постмодерністських творах вигадливо переплітаються різні стилі (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний, детективний, казковий, гумористично-анекдотичний тощо). У художнє письмо нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний або діловий; фрагментами роману стають навіть цілі наукові трактати чи публіцистичні статті, донесення, звіти тощо.
Поєднуючи інтелектуальне й масове, елітарне й кітчеве, переплітаючи різнорідні
мотиви й оповідні техніки, постмодерн стирає соціальні й психологічні кордони у творенні та сприйманні мистецтва. Тому він з’являється там, де існує основоположний плюралізм ідей, моделей поведінки, приймається багатоголосся стилів, світоглядний і мистецький синкретизм. Дуже часто постмодерністи використовують «потік свідомості». Цеіі прийом допомагає їм виявити сповідальний пафос, передати хаос світовідчуття, емоційний стан сучасної людини. Ідеї екзистенціалізму набули нового життя в постмодерному театрі; особливо популярними жанрами стали романи-притчі («Вургун»
І. Аидрусяка, «Кросворд», «Срібне молоко» Вал. Шевчука, «Голос» Марка Роберта Стеха,
«Вечірній мед» К. Москальця) та драми-притчі («Маленька п’єса про зраду для
однієї актриси», «Брехун з литовської площі» О. Ірванця).
У сучасній українській літературі постмодерністські тенденції виявляються і в доробку деяких старших письменників, наприклад, В. Дрозда («Вовкулака», «Убивство за сто тисяч американських доларів»), П. Загребельного («Безслідний Лукас», «Тисячолітній Миколай», «Гола душа»), Вал. Шевчука («Місяцева зозулька з ластів’ячого гнізда», «Чортиця». «Горбунка Зоя», «Розсічене коло», «Закон зла», «Двері навстіж», «Книга історій»).
У творчості ж молодших літераторів ці тенденції стали переважати. Важлива деталь — більшість із них починала наприкінці 1980-х років як авангардисти, а згодом поступово еволюціонувала до постмодерну. Його характерні зразки присутні в прозі: «Московіада», «Перверзія», «Дванадцять обручів» Ю. Андруховнча, «Острів КРК» Ю. Іздрика, «Рівне/Ровно. Стіна» О. Ірванця, «Зимова повість», «Сталінка», «Око» О. Ульяненка, «Vae victis», «Імени твого ради», «Репортаж із царства нелюбові» С. Процюка, «Культ», «Поклоніння ящірці» Л. Дереша, «Ностальгія» Є. Кононенко, «Біг Мак» С. Жадана; у поезії А. Охрімовича («Замкнутий простір»), Ю. Бедрика («Жертовник» та «Метафізика восени»), В. Цибулька («Ангели і тексти»), І. Андрусяка («Отруєння голосом», «Дерева і води», «Часниковий сік») В. Неборака («Літаюча голова») та ін. З огляду на все це постмодерн порівняно швидко сходить із духовно-мистецької арени, поступово утверджується новий (ще чітко не окреслений) напрям. За його основу взято національно-екзистенційну проблематику й поетику. Цю нову якість засвідчують, зокрема такі яскраві твори останніх років, як «Келія Чайної Троянди» К. Москальця, «Кіт з потонулого будинку», «Записки Білого Пташка» Г. Пагутяк, «Інфекція», «Тотем», «Руйнування ляльки» С. Процюка, «Солодка Даруся» М. Матіос, «Тема для медитації» Л. Кононовича та ін.
Поезія кінця XX — початку XXI століття характеризується багатством тематики, стильових і жанрових знахідок.
Розширював зображальні й виражальні можливості лірики Ігор Римарук (1958— 2008). Це поет-філософ, удостоєний Шевченківської премії 2002 року. Його поетичні образи тонко відшліфовані, асоціації різнопланові, наповнені історичними й міфологічними деталями. Римарук прагнув зобразити безмежні духовні пошуки людини в сучасному світі й історії, виразити не тільки швидку мінливість, а й стабільність буття і передусім — гуманістичних цінностей. Образ «високої води» в першій збірці Ігор Римарук стає символом плинності часу, пам'яті, крізь обшири якої вимальовується поступ Вітчизни, тих поколінь борців, які висвячували ножі, захищаючи волю, сіяли жито та будували ракети. Ця вода стає дзеркалом, що відсвічує «тишу віків», «відблиски юності сині на гіллі сосновім. / Те, що здалося пам'яттю, тишею, словом, — / лиш течія. Лиш любові й віків течія» (цикл сонетів «Сліди неминущі»).
У художньому світі Римарука живе багато «я», які відчувають і говорять по-різному. У циклі сонетів «Сліди неминущі» це — філософ, який роздумує над сенсом життя; у циклі «Камінне дзеркало» — розважливий співбесідник, який вслухається в музику Всесвіту і людської душі; у циклі «Мить листопаду» — мрійливий і закоханий юнак; у поезії «Перед «Автопортретом зі свічкою» Тараса Шевченка» — поет-трибун, спадкоємець бунтівливої поезії Кобзаря.
У кінці XX — на початку XXI століття плідними є пошуки українських прозаїків.
Яскравим представником постмодерного дискурсу є Оксана Забужко, яка народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку, закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, є кандидатом філософських наук. Відома як авторка поетичних збірок «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп», повістей «Інопланетянка», «Книга буття», «Сестро, сестро», «Дівчатка», «Я, Мілена», «Казка про калинову сопілку», двох романів, ряду есе і літературознавчих праць.
У своїх художніх шуканнях авторка «Казки про калинову сопілку» спиралася на усну народну творчість, осмислюючи життєвий матеріал у сконденсованій формі, коли читач спостерігає за кульмінаційними моментами людського буття. Оповідна стратегія будується на засадах діалогізму, спонукаючи художню уяву читача осмислити причини подій, передісторій героїв, мотивів їхніх вчинків, загалом контексту конфлікту. Недаремно фольклорні сюжети часто були джерелом для літературних творів, іноді письменники опрацьовували лаконічні ліро-епічні поезії в розлогих жанрах драми, повісті. Так само Оксана Забужко, міркуючи над своєю повістю, зазначила, що звернулася в ній до традиційного фольклорного сюжету: «Один із таких автентичних казкових сюжетів, власне, навіть міфологічну парадигму про «дідову дочку — бабину дочку» (татова доня — мамина доня), я й ви-користовую. Сюжет народної казки про калинову сопілку сам по собі напівдетективний: казка ж не пояснює, чому відбулося вбивство, тільки — як убійницю викриває неживий предмет, сопілка. А все інше фольклор лишає за кадром — що це за жіноча «раскольніківщина» така, вбивство сестри сестрою?» Сюжет твору перегукується з біблійною легендою про вбивство Каїном брата Авеля. Авторка осмислює цей мотив у контексті богоборської сутності Каїна, згідно з традицією світової літератури, зокрема так трактується цей образ у містерії «Каїн» Джорджа Гордона Байрона, поемі «Смерть Каїна» Івана Франка. На українському ґрунті цей сюжет розроблявся у романі «Земля » Ольги Кобилянської.
Це визначило жанрову природу твору — психологічна повість, проте, як вказує назва твору, на художню структуру вплинули жанр казки, переказу, притчі. Події у творі, як і в традиційній казці, розгортаються послідовно, від народження героїні до кульмінаційного моменту. Використовуються в оповіді трикратні повтори, притаманні казкам. Героїня наділена магічною здатністю — вміє знаходити підземні води. Фантастичними є сцени спілкування героїні з перелесником. Час і простір у творі є умовними (українське село приблизно XVIII століття). Проте сюжетно-композиційні особливості вказують на приналежність твору до жанру повісті. В и основу покладено концентричний,
однолінійний сюжет про події з життя однієї родини. Фантастика поєднана з реальним побутом та змалюванням психічного життя героїв.
Юрій Андрухович є найпомітнішим творцем постмодерного роману. Народився 13березня 1960 року в Івано-Франківську, закінчив Львівський поліграфічний інститут, вчився в Московському літературному інституті. Автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991). Як прозаїк дебютував армійськими оповіданнями, написаними в середині 80-х років і опублікованими в журналі «Прапор» (1989).
Вони відбивали світ буднів радянської армії з її прихо-ваними від суспільства позастатутними стосунками між військовими. Уже тут автор відійшов від традиційної описової манери, ліризму, патетики, над якими кепкує, наповнивши тексти жаргоніз-мами, просторіччями, русизмами. Духовну атмосферу передає назва кінофільму «Кисневий голод», до якого Андрухович на-писав сценарій. У журналі «Сучасність» вперше побачили світ романи письменника «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «ІІерверзія» (1996). Епічні твори «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця» (2007) так само зацікавили читачів.
Постмодернізм як літературна течія виник у СІЛА та Європі в останню третину XX століття. Естетичну природу цьо-го мистецького явища пов'язують із плюралізмом — поєднан-ням і органічним співіснуванням різних художніх систем. Постмодерний дискурс синтезує мистецтво й антимистецтво, елітарну й масову культуру, карнавальне, іронічно-сміхове та серйозне ставлення до дійсності.
Колаж (від фр. collage – наклеювання) - твори образотворчого мистецтва, виконані наклеюванням на певну основу різних матеріалів, що різняться кольором і фактурою; переносно - твір будь-якого виду мистецтва, скомпонований із різнорідних елементів.
Плюральність (від латин, pluralis — множинність світу, тобто світ складається з багатьох самостійних, рівнозначних сутностей.
Алегетика (від грец. apolegetikos — захисник) — беззастережний захист певних теорій, учень, вартостей, тверджень.
Компіляція (від латин cumpilatio — крадіжка) — неоригінальна, несамостійна мистецька чи наукова праця, побудована на використанні чужих творів, праць.
Ремінісценція (від латин, reminiscentia — спогад) — відгомін у художньому творі якихось мотивів, образів, деталей із відомого твору іншого автора.
Масова література (або тривіальна) — широко тиражовані популярні розважальні або повчальні твори, розраховані на читачів з невибагливим естетичним смаком. Тексти примітивно й схематично відображають людське життя та побутові взаємини людей, апелюючи до стандартної й стереотипної свідомості людей. Жанрові форми
регламентовані з погляду сюжету: використання готових схем, його основних перипетій, дійових осіб, мови, манери оповіді й навіть обсягу. До масової літератури належать бульварні, лубочні, любовні, детективні, кримінальні романи (бойовики), жанри коміксу, трилеру, фантастичні романи, фентезі. Масову літературу представляють сучасні українські письменники Сергій Ухачевський («Лицедії»), Андрій Кокотюха («Шлюбні ігрища жаб», «Повернення сентиментального гангстера», «Мама, донька, бандюган») та інші.
Фентезі (англ. fantasy) — різновид ненаукової фантастики, твори, у яких змальовуються вигадані події. У цих творах головну функцію відіграють ірраціональне, містичне начало, а також вигадані світи, існування яких не пояснюється логічно. Змальовуються боги, демони, добрі й злі чарівники, гноми, велетні, привиди, вампіри, міфологічні та казкові істоти. У цьому жанровому різновиді поєднуються ознаки казки, фантастики і пригодницького роману. Відомі зразки фентезі: трилогія «Володар кілець» Джона Рональда Толкієна, «Хроніка Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса.
Хеппенінг (англ. — happening, від to happen — відбуватися) — один із різновидів мистецтва дії, культивованого авангардом. Його мета — замінити традиційний художній твір жестами, імпровізацією, розігруванням на сцені вистави, у якій сюжет виникає від спровокованої події, фольклорних свят, карнавалу, традиційних фестивалів і твориться на очах у глядачів. Сюжет і гру творять безпосередні учасники дійства, що яскраво продемонстрували представники угруповання «Бу-Ба-Бу».