Риторика як наука й мистецтво слова

 1) Риторика як наука

  1. Риторика – наука про ораторське мистецтво.

Можна сказати, що викладання риторики в Україні не починається, а відновлюється, тому що з давніх часів в українській освітній системі риторика була однією з основних гуманітарних дисциплін, і ми маємо з тих часів риторів світового рівня, зокрема києво-могилянської рито­ричної школи, про що йтиметься пізніше. Відновлюючи перерва­ну традицію викладання риторики не з кращих для неї часів, мимо­вільно схиляємося до риторики епідейктичної, тобто прикрашаль­ної як ближчої, зрозумілішої і легшої. Саме на ній закінчувався попередній етап викладання риторики в дорадянські часи.

Насамперед риторика — це наука лінгвістична, тобто мовознав­ча, більше того — живомовна. Такою вона виникла у Давній Греції, і на це розраховані всі її постулати. Сподівання на те, що можна незнання, неволодіння українською мовою прикрити риторикою, є марними. Усі поради і застереження щодо культури спілкування без знання мови залишаться пустими брязкальцями, від яких мовці самі відмовляться. З цього випливає наступне: риторика універ­сальна, вона потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя, бо суспільство омовлене — немає су­спільства без мови.

Значення терміна «риторика» і його концепт виразніше просту­пає через його опозицію до інших термінів.

Риторика — мисте­цтво прозової мови, тоді як поетика — мистецтво поетичної мови, хоча кожний з термінів поширив свій вплив і на «сусіда»: є риторика поетичної мови і поетика прозової мови.

Риторика — це гарна або прикрашена мова, тоді як звичайна практична мова спеціальних прикрас не має.

Риторика — це наука породження тексту, тоді як герменевтика — наука розуміння тексту. Лінгвістична риторика — це правила побудови мовлення на рівні фраз і понадфраз, це вчен­ня про типи переносних значень, тропи і фігури та соціальне функ­ціонування тексту як цілісних семіотичних (знакових) утворень...

Сучасна риторика як наука переконання засобами мови вихо­дить далеко за межі публіцистичних промов. Вона має широке за­стосування в найрізноманітніших ситуаціях мовного спілкування як усього соціуму, так і окремих мовців.

Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Однак у сучасному мовознавстві з'явилося і поняття «дискурсив­на риторика», тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Саме така риторика має перспективу широкого застосування у сучасному українському суспільстві, тому що вона з риторики красномовства транспортує технологічний апарат побудови висловлювань і текстів для мовного спілкування нащо-день у різних сферах життя.

2. Класична риторика має три завданняпереконатизадовольнити та схвилювати слухача, і п’ять складниківпошук матеріалукомпозиціясловесне вираження (вчення про три стилі – високий, середній та низький), запам’ятовування та виголошення.

3. Риторичний канон – це 5 розділів риторики, кожен з яких відображає певні етапи у підготовці та реалізації промови:

  1. інвенція – що сказати?;

  2. диспозиція – де сказати?;

  3. елокуція – як сказати?;

  4. меморія – запам’ятовування;

  5. акція – виголошення.

Інвенція (лат. inventio – винахід, вигадка) – це перший розділ класичної риторики, в якому розробляються етапи задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має системазувати власні знання про реальні предмети та явища промови, потім зіставити їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і у якому обсязі він може представити у промові. Основне в інвенції – правильно вибраний предмет розмови. Риторичний задум базується на загальних місцях – топосах – основних ціннісних та інтелектуальних категоріях.

Диспозиція (лат. dispositio – розташовую, розміщую) – розділ про правила композиційної побудови промови. Основне призначення диспозиції – на етапі побудови промови запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а переміщувались з однієї частини в іншу до логічного висновку.

Елокуція (лат. eloquor – висловлююсь, викладаю) – розділ про словесне вираження, що передбачає знаходження потрібних слів та їх ефективне розташування у фігурах мовлення. Елокуція – це використання мовних засобів, що здатні трансформувати основні значення слів у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки. На етапі елокуції розвинулось вчення про стилі.

Меморія (лат. memoria – пам’ять, загадка) – розділ про способи запам’ятовування та розвиток пам’яті. Ритор може використовувати такі прийоми: 1) заучування напам’ять з повторенням про себе або вголос написаного тексту; 2) багаторазове переписування, редагування тексту, що потім переходить в усне відтворення; 3) читання вголос написаного тексту; 4) читання тексту на диктофон з подальшим аналізом власного мовлення тощо.

Акція (лат. actio – дія, дозвіл) – розділ, що вивчає процес виголошення промови та тілорухи. Варто пам’ятати, що сприйняття мовлення починається із зовнішнього вигляду оратора й оцінки стилю його виголошення (звучність мовлення, темп і ритм, паузація, артикуляція, логічні наголоси, інтонація, тембр голосу тощо). Це найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, адже за короткий час має реалізуватись вся тривала попередня робота з реалізацією очікуваної мети.

Після виступу настає етап релаксації, розслаблення, спад фізичного й інтелектуально-психологічного напруження. Гарний оратор використовує цей стан, щоб проаналізувати свій виступ, виділивши вдалі і невдалі місця, знайти їм пояснення.

4. Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному вимірі – це вивчення й опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом п’яти розділів класичної риторики: інтенції, диспозиції, елокуції, меморії та акції.

У горизонтальному вимірі – це риторика основних родів промов: судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних), академічних та їх жанрових видів (Мал. 1).

Спрямованість на переконання

Судові промови

Дорадчі та гомілетичні промови

Епідейктичні промови

Академічні промови


Спрямованість на інформування

Мал. 1. Предмет риторики

5. Мистецтво переконувати реалізується через такі основні поняття (Мал. 2): логос (критерій істинності), етос (критерій щирості), пафос (критерій відповідності мовної поведінки), топос (загальні місця у промові).

Поняття риторики

логос

етос

пафос

топос

 

2). Основи полемічної майстерності

1. Поняття полемічної майстерності. Обов'язковим для сучасної ділової людини є уміння компетентно обговорити життєво важливі проблеми, доводити й переконувати, аргументувати, відстоювати свій погляд і відкидати думку опонента, тобто володіти полемічною майстерністю, мистецтвом спору.

Складниками «полемічної майстерності» є: знання предмета спору, розуміння суті публічного спору і його різновидів, дотримання основних вимог культури спору, уміння довести висунуті положення і відкинути думку опонента, використання полемічних прийомів, уміння протистояти хитрощам супротивника.

2. Полеміка усна та письмова. Усна форма полеміки передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб. Усні спори обмежені в часі і замкнуті в просторі: вони ведуться на заняттях, конференціях, засіданнях, різних заходах. Письмові форми більш тривалі, ніж усні.

В усному спорі, особливо якщо він ведеться у присутності слухачів, важливу роль відіграють зовнішні й психологічні моменти. Велике значення має манера впевнено триматися, швидкість реакції, жваве мислення, гострий розум. Боязлива, сором'язлива людина програє самовпевненому противнику. Тому письмова полеміка більш придатна для встановлення істини, ніж усна. Але в ній є певні недоліки: іноді вона тягнеться дуже довго, впродовж декількох років. Читачі, а то й самі учасники спору, забувають окремі положення і висновки, не мають можливості відновити їх в пам'яті. Іноді спір відбувається на сторінках декількох різних видань, тому важко стежити за його перебігом.

3. Полеміка організована та неорганізована. Організовані спори плануються, готуються, проводяться під керівництвом спеціалістів. Полемісти мають можливість заздалегідь ознайомитися з предметом спору, визначити свою позицію, підібрати необхідні аргументи, продумати відповіді на можливі питання опонентів. Але спір може виникнути стихійно. Таке нерідко трапляється в навчальному процесі, на зборах і засіданнях, у побутовому спілкуванні. Неорганізована полеміка менш продуктивна, оскільки виступи її учасників недостатньо аргументовані.

4. Поведінка учасників полеміки зумовлюється повагою до опонента, витримкою і володінням собою у спорі.

5. Основні вимоги культури спору. Полемістам необхідно знати основні вимоги культури спору, дотримання яких підвищує його ефективність, сприяє успіху в дискусії. Вони вироблені практикою публічного спору, сформульовані в старих і нових риториках, наводяться в книгах з мистецтва спору: уміння чітко виділити предмет спору, визначення позицій полемістів, правильне оперування поняттями.

6. Уміння переконувати потребує глибоких знань, умінь, життєвої мудрості і є необхідною складовою більшості публічних виступів.

Ученими-психологами було встановлено, що на дієвість аргументів під час переконування впливають такі чинники:

1) характер джерела інформації, тобто того, хто переконує;

2) характер самої справи, тобто переконливість того, про що говориться:

3) характер групи (тобто її склад і погляди), яку переконують;

4) характер і важливість погляду, який має бути змінений;

5) характер слухачів.

До людини, яка переконує, слухачі можуть ставитися: а) з довірою; б) із сумнівом; в) з недовірою.

Під час обговорення треба стежити за тим, щоб:

  • усі пункти обговорювалися послідовно один за одним;

  • не пропустити жодного важливого чинника;

  • всі учасники обговорення мали можливість висловити свою думку;

  • ніхто не відхилявся від суті справи;

  • було відзначено, в яких пунктах учасники дійшли згоди, а в яких – ні;

  • результати обговорення були записані в протоколі чітко та недвозначно.

7. Здатність полемістів правильно формулювати запитання і вміло відповідати на них багато в чому визначає ефективність публічної дискусії.

Правильно поставлене запитання дає змогу уточнити погляд опонента, отримати від нього додаткові дані, зрозуміти його ставлення до проблеми, яка обговорюється.

Класифікація запитань:

1. Уточнювальні та доповнювальні.

2. Прості й складні.

3. Коректні і некоректні запитання.

4. Доброзичливі й недоброзичливі.

5. Гострі запитання.

Незалежно від характеру і виду запитання полемісту слід дотримуватись основного принципу – відповідати на запитання лише в тому випадку, коли до кінця зрозумілою є його суть, коли знаєш правильну відповідь.

У спорі дуже цінуються дотепні відповіді. Винахідливість полеміста, його уміння зорієнтуватися в ситуації, швидка реакція допомагають вийти із скрутного становища.

3)Дедуктивний метод

Дедуктивний (лат. deductio — виведення) метод полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до часткового. Це метод пошуку того, як спочатку висловленому узагальненню знайти конкретні підтвердження. Прикладами застосування цього методу можуть бути всі визначення частин мови в підручнику з української (російської) мови: Іменником називається частина мови, що називає предмет і відповідає на запитання хто, що.., прикметником називається... і т. ін. Загальне положення зразу визначає напрям пошуку саме певних фактів та ілюстрацій і організовує слухачів бачити ці факти і думати над ними так, як хоче автор.

Дедуктивний метод веде слухачів від наслідку (загального положення) до причини (вона захована в конкретних фактах і процесах) і тим інтригує, провокує слухачів на пошуки цієї причини: фактів, подій, ознак, властивостей, які дають підстави зробити саме таке загальне положення, а не інше. Запам'ятовується слухачам якраз причина, бо вона має образ конкретного факту, а загальне положення треба зрозуміти силою міркування і завчити, запам'ятати, спираючись на факти.

Дедуктивний метод поширений в риториці як такий, що відповідає за побудову правильних умовисновків: задаються правила типу чи класу одиниць (посилання), якщо факт відповідає цим правилам, він підлягає закономірностям цього типу чи класу. Загальні судження розгортаються в часткові. У формальній логіці теорія дедукції побудована саме на дедуктивному методі.

Дедуктивний метод широко використовується у навчальному процесі, особливо у старшій і вищій освітніх ланках.

4)Індуктивний метод викладу

Індуктивний метод (лат. inductio — збудження) є оберненим до дедуктивного. Він полягає в переорієнтації ходу думки у зворотному напрямку — від конкретного до загального.

В античній риториці цей метод називався передбаченням основ (petitito principii). Промова починалася з часткового факту і слухачі мали бути заінтриговані: куди "хилить" промовець, до чого веде. Проте виклад методом індукції вимагав репрезентативності факту, тобто впевненості в тому, наскільки конкретний випадок є представницьким, переконливим, щоб з нього робити загальний висновок, і як часто він повторюється. Інакше кажучи, індуктивний метод потребує, щоб одиничне було таким, яке б ввійшло чи перейшло в загальне. Наприклад, слова п'ятірка, земля, книга, сон, читання, біг відповідають на запитання що?, мають опредмечене значення, тому називаються іменниками.

Дедуктивний метод одразу вимагає своїми загальними положеннями інтелектуальної діяльності і від промовця, і від слухачів, а вже потім конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання фактів. Індуктивний метод, навпаки, починається з конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання слухачів і вже потім має завершуватись інтелектуальною діяльністю — умовисновком. Володіти треба обома методами — індукцією і дедукцією, бо вони взаємодіють, ніби перевіряючи один одного і таким чином утримують нас від помилок у пізнанні дійсності.

Для слухача індуктивний метод спілкування завжди є легшим, тому що думка "визріває" на конкретних фактах. Для промовця обидва методи мають бути однакові, бо до зустрічі зі слухачами він самостійно повинен "пройти" свій матеріал обома методами, перевіряючи результат, і вибрати в конкретному випадку індуктивний чи дедуктивний метод викладу, зваживши всі "за" і "проти" матеріалу, слухачів, умов спілкування, комунікативної мети.

Індуктивний метод ширше застосовується у початковій освітній ланці, ніж у середній і старшій, бо він ґрунтується на конкретно-чуттєвій основі.

Остання зміна: неділя 8 вересень 2019 21:04