Умови доречності мовлення такі:
1) розуміння необхідності доречності мовлення;
2) володіння культурою мовлення і спілкування за допомогою мови;
3) висока вихованість людини, рівень її культури, моральних якостей;
4) досконале знання мови, її функцій, форм і різновидів.
Засоби для досягнення мети спілкування і забезпечення його доречності досить різноманітні: монолог чи діалог, інтонація (заклична, спонукальна), риторичні запитання, різні види звертання, тональність тощо.
Уміння вибирати найбільш доречну форму спілкування залежить від стосунків людей і мовленнєвої практики: кожна людина про той самий предмет мовлення може висловитись по-різному. Порівняймо, наприклад, розповідь про Різдвяні свята дітей-колядників, їхніх батьків, письменника, ученого – дослідника народних звичаїв. Залежно від різних умов і мети спілкування доречність мовлення буває контекстуальною, ситуаційною, стильовою і психологічно зумовленою.
Контекстуальна доречність виявляється в єдності змісту і форми висловлювання. Контекст вимагає, щоб у ньому були гармонійно поєднані загальна тональність слова, інтонація, структура речень.
Щоб забезпечити контекстуальну доречність висловлювання, варто використовувати в усному мовленні неповні речення, звертання, інтонацію, в писемному – складні речення у вставні слова тощо. Контекстуальна доречність впливає і на порядок слів у реченні, а речень – у тексті.
Ситуаційна доречність мовлення залежить від ситуації спілкування. Саме цим зумовлено використання монологу, діалогу (полілогу), внутрішнього монологу, авторського ро-зуміння, різних форм звертання (від інтимного до офіційно-го) тощо. Від ситуації залежать темп і тональність мовлення, вибір слова, а в писемному – застосування схем, таблиць, графіків.
Важливою є стильова доречність. Кожний стиль будується на виборі мовних засобів, їх співвідносності. Для наукового стилю доречне використання наукових слів, термінів, а для офіційно-ділового – ділової лексики. Тому доречність – важлива ознака кожного стилю мовлення.
Доречність мовлення залежить від мовця, його мовленнєвої поведінки, мовної етики, тому зумовлюється й психологічно. Уміння встановити контакт із співрозмовником, знайти відповідні слова, інтонацію, дотримуватися норм спілкування є обов’язковим для кожного. Треба завжди пам’ятати, що «шабля ранить тіло, а слово – душу».
Доречним мовлення може бути лише тоді, коли воно відзначається правильністю, логічністю, точністю, багатством.
МОВЛЕННЄВА СИТУАЦІЯ
|
Спілкування відбувається в різних ситуаціях.
Основними показниками, що характеризують мовленнєву ситуацію, є: • кількість учасників (мовець — і один співрозмовник, мала група, широка аудиторія); • суспільний статус учасників спілкування (рівні партнери, начальник і підлеглий, школяр і людина старшого віку тощо); • мета спілкування (обмін думками, повідомлення якоїсь інформації, вплив на спосіб мислення чи естетичні відчуття адресата, відстоювання власної позиції щодо обговорюваного питання); • характер зв'язку між мовцем і адресатом (безпосередній контакт, спілкування на відстані); • форма спілкування — усна чи писемна, монологічна чи діалогічна; • місце і характер спілкування (в якій обстановці — офіційній чи неофіційній — воно відбувається). Правильне розуміння мовленнєвої ситуації — запорука вибору правильної мовленнєвої поведінки. Мовленнєва поведінка полягає передусім у доборі мовного матеріалу, що відповідав би характерові ситуації спілкування. Проте вона не зводиться лише до використання слів і побудови речень.
Мовленнєва поведінка включає: • власне слова як звукові комплекси — це словесна поведінка; • звучання висловлювання (інтонація, сила звуку, тон, темп мовлення, тривалість пауз) — акустична поведінка; • міміку, жести, погляди, позу — несловесну поведінку; • міру просторової близькості учасників спілкування — просторова поведінка. Іноді несловесні засоби забезпечують ефект, протилежний тому, що виражають слова (іронія, сарказм).
Під впливом тих чи інших явищ дійсності у мовця виникають певні думки, проявляється потреба висловити їх. Для цього він використовує наявні в нього мовні засоби і будує своє висловлювання, оформляє його, робить доступним для адресата. Той, володіючи цими самими мовними засобами, сприймає передану інформацію, зіставляє її з явищами дійсності і, відповідно до власного розуміння фактів, погоджується або не погоджується з мовцем. Ця схема реалізується за будь-яких умов спілкування, з тією тільки різницею, що під час монологічного мовлення функції мовця та адресата стабільні, а під час діалогічного вони переходять почергово від одного учасника розмови до іншого. Так реалізується комунікативна мета — забезпечується спілкування, повідомлення чи вплив на адресата. У реальному житті дуже рідко здійснюється лише одна з цілей спілкування. Здебільшого одна є головною, інші — супроводжують її.
Наприклад, у програмі новин основне — передача інформації. Але вона супроводжується більш чи менш виразними емоціями і оцінками, що виявляються не тільки словесними засобами, але й за допомогою міміки та інтонацій диктора.
|