Україна в роки І Світової війни

2. Відношення українців до війни

Україна опинилася в епіцентрі подій, пов’язаних з Першою світовою війною, внаслідок того, що займала вигідне географічне положення і мала значний військово-економічний потенціал і людські ресурси.

Лише українців ніхто не запитував, чого вони прагнуть та чого чекають від урядів європейських країн.

З початком світової війни представники українського національного руху розділилися на декілька таборів. До першого належали діячі українських партій і організацій, які виступали на підтримку воєнних зусиль царського уряду. За оцінкою письменника й громадського діяча В. Винниченка, «це були ті з українців, які корінням свого особистого життя... зрослися з життям руським».

Представники другого табору орієнтувалися на «німецький штик». Звичайно, в межах Наддніпрянської України вони перебували у латентному (від лат. lateens - прихований, який не проявляє себе) стані. Розрахунок тут був на те, що під час війни буде знищено основу національного гніту - царизм. Натомість німецьке панування здавалося їм прийнятнішим.

Представники третього напряму політично активного українства дотримувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власний народ. За оцінкою В. Винниченка, таких поглядів дотримувались переважно соціалістичні течії, зокрема УСДРП (Українська соціал демократична робітнича партія).

Однак соціалісти переживали складні часи, їхні партії роздирали внутрішні суперечності. Так, більша частина представників УСДРП пройнялася відверто оборонськими настроями. Спеціальна декларація, якою вони відгукнулися на початок війни, закликала у виборі між Росією та Австро-Угорщиною стати на бік Росії, «сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдання, яке випало на її долю», викривала лукаву політику Відня щодо українців.

Невелика група УСДРП на чолі з Л. Юркевичем (псевдонім - Рибалка) з початку світової війни зайняла центристську позицію. Її члени відмежувались як від русофілів, так і від германофілів. Започаткували видання у Женеві часопису «Боротьба». На його сторінках відстоювали погляди на українське питання з позицій «інтернаціонального соціалізму».

На території Галичини також виникли політичні об’єднання, що обстоювали українські інтереси. Одне з них створили емігранти з Наддніпрянщини А. Жук, В. Степанківський, а також В. Липинський і В.      Кушнір, які спочатку організували видання у Львові періодичного органу «Вільна Україна», а потім створили Український інформаційний комітет (УІК). Його політичне кредо формулювалося так: для забезпечення всебічного культурного й економічного розвитку українського народу необхідно вибороти незалежність, а останню можна здобути тільки шляхом революції. Поразка Російської імперії у війні розглядалася діячами УІК як можливість приєднання українських губерній до Австро- Угорщини, злуки їх з Галичиною та Буковиною й утворення окремої національно-територіальної одиниці. Очолив комітет почесний британський консул у Львові професор Р. Залозецький-Сас, який мав тісні зв’язки в політичних колах Австро-Угорщини й інших європейських держав. Надалі планувалося створити окрему політичну організацію, залишивши комітет органом пропаганди української справи.

Маючи на думці об’єднання Галичини й Наддніпрянщини, УІК прагнув до співпраці з єдиною організацією самостійницької орієнтації в Наддніпрянській Україні - Українською народною партією. Проте його плани були змінені: під час переговорів у Відні урядовці показали Р. Залозецькому-Сасу відозву УНП з приводу війни, яка була спрямована проти балканської політики Габсбургів. На думку австрійців, це свідчило про марність сподівань на підтримку наддніпрянців у війні з Росією. У цілому ж офіційний Відень вітав створення УІК та був готовий до діалогу з ним.

Водночас проросійські сили, об’єднані довкола Руської народної партії та «Общества им. Мих. Качковского», цілковито орієнтувалися на Росію як єдиного захисника та консолідуючу силу всього слов’янства. У серпні 1914 р. галицькі діячі москвофільського напряму (Ю. Яворівський, В. Дудикевич та ін.) заснували «Карпато-русский освободительный комитет». Діяльність проросійськи орієнтованих кіл викликала репресії з боку австрійських каральних органів, іноді навіть щодо невинних.

Українська інтелігенція, що мешкала в межах «єдиної і неділимої», очікувала, що війна створить умови для піднесення національного руху й сприятиме демократичному розв’язанню «українського питання». Проте українська громадськість у Росії не була одностайною в оцінці перспектив і політичних орієнтирів. Так, редактор журналу «Украинская жизнь» С. Петлюра у статті «Війна і українці» запевняв, що серед українців немає австрійської орієнтації і вони сповнені бажання виконати свій громадянський обов’язок перед Росією. Водночас він висловлював сподівання, що після завершення війни ставлення царського уряду до українців зміниться на краще і «українське питання» буде поставлене на порядок денний. Керівництво ж Товариства українських поступовців (ТУП) у вересні 1914 р. закликало українців не ставати на бік жодної воюючої держави, а дотримуватися нейтралітету.

4 серпня 1914 р. з ініціативи А. Жука у Львові відбулася нарада емігрантів з Наддніпрянської України, в якій узяли участь Д. Донцов, О. Назарук та інші. Наслідком цієї зустрічі було створення Союзу визволення України (СВУ), який мав уособлювати безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної України. Головою СВУ було обрано Д. Донцова.