Творчість М.Коцюбинського

4. Психологічна новела «Intermezzo» з жанровими ознаками «поезії у прозі».

Інтермецо (іт. intermezzo, від лат. intermedius — що знаходиться посередині, проміжний) — невелика музична п'єса, що розташовується зазвичай всередині циклічного твору і служить для зв'язки між частинами. Для ліричного героя новели Коцюбинського така музична перерва — відпочинок серед полів, серед музики вітру й сонця.

Історія написання 

Новела була написана 1908 року, коли письменник жив у Чернігові. Ще були свіжі спогади про події революції 1905–1907 рр. Після її поразки настала «чорна реакція»: після певного розгублення царський уряд повів рішучий контрнаступ, жорстоко розправляючись із учасниками подій 1905 року. Суспільно-політична атмосфера тих днів дуже добре відтворена в листах Коцюбинського. Так, 13 липня 1905 р. він пише В. Гнатюкові: «…Перед кількома днями довелося стояти кілька хвилин перед рушницями козаків, виміреними в публіку, і чекати, що ось-ось ляжеш трупом». За угодою з Вільгельмом II частину армії із західного кордону було перекинуто в глиб країни для придушення селянських повстань. Козакам наказано поводитися з селянами, як з ворогом на окупованій території. Грізна примара «столипінського галстука» нависла над країною. За цих умов частина інтелігенції зневірилася в подальшій боротьбі. Серед неї посилилися ідейні хитання. Дехто вдався до «богобудівництва» і «богошукання» або намагався сховатися за вивіскою «мистецтво для мистецтва».

У суспільстві запанував настрій апатії, втоми. У листах письменник із глибоким сумом відгукується про цей час: «Взагалі переживаємо подлі часи. Суспільність, забита, злякана, втомлена, сидить над розбитим коритом і апатично, без мрій, дивиться на мур, що стоїть перед нею».

 

Автобіографічна основа новели 

Епізод, що ліг в основу новели «Intermezzo», дійсно мав місце в житті М. Коцюбинського. Вкрай виснажений службою, громадською роботою, знесилений хворобою, письменник мріяв про відпустку, тому звертається до знайомих і друзів із проханням прийняти його на літній відпочинок, бо «дуже втомлений — і так хочеться мені спочити серед природи!.. Може б, вдалося мені написати щось серед сільської тиші» (з листа Мамерту Віктемському). В одному з листів, написаних 1908 року, читаємо: «…душа ледве держиться в тілі».

Давній знайомий Коцюбинського Євген Чикаленко запрошує його до себе в маєток у селі Кононівка. Письменник з радістю прийняв запрошення. У листі цього періоду до своєї знайомої О. Аплаксіної Михайло Михайлович зазначає: «С тех пор, как я очутился в полном уединении — чувствую, как я страшно устал душою. Не физическая усталость, а душевная. Не хочеться видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твоё сердце, хочется очиститься и отдохнуть». У листах до дружини письменник зізнається: «Погано, що й досі не можу сісти за роботу. Чи то сільське повітря, чи втома, але не хочу писати, думки не йдуть до голови, хоч це мене мучить. Може, таки переможу себе». Через деякий час: «…і знову не хочеться писати». А також: «Людей просто не переношу, а коли, гуляючи, десь бачу людину, то тікаю, щоб не стрітись… Писати почав та й кинув…». Нарешті в листі згадуються ті образи, які згодом стануть дійовими особами твору: «Так полюбив зелені простори, сонце, що мені жалко години, проведеної в хаті». Ці рядки стали свідченням того, що втома відступає, що письменник починає помічати красу природи і вона не залишає його байдужим, він захоплюється нею, він живе повнокровним внутрішнім життям і готовий свої переживання вилити на папір. Прийшов час творити.

За кілька днів до від'їзду з Кононівки письменник починає писати «Intermezzo». Про це дізнаємося з листа дружині від 9 липня 1908 року: «…цілий ранок сидів на човні у болоті, серед комишів, робив студію… близько був до природи, а безлюддя заспокоїло мої нерви». З цих рядків стає зрозуміло, чому автор присвячує новелу саме Кононівським полям.

 

Дійові особи 

Образна система твору передає перебіг складного психологічного процесу, який відбувається в душі головного героя. За допомогою цих образів автор відтворює не стільки події, скільки складну душевну боротьбу.

Образи новели можна поділити на такі групи:

  • зорові (ниви у червні, сонце, три білих вівчарки)
  • слухові (зозуля, жайворонки)
  • алегоричні (моя утома, залізна рука города, людське горе)

 

Образ сонця є наскрізним у новелі. Сонце не тільки змінює настрій героя, а й, проникаючи глибоко в його душу, надає іншого смислу його існуванню. На початку твору ми спостерігаємо за тим, що герой знаходиться ніби поза реальністю, він не помічає нічого навколо себе, навіть протиставляє себе природі та й самому життю, символом якого і є сонце: «На небі сонце — серед нив я». Поступово сонце витісняє з душі втому та знесилення. Про це свідчать рядки: «Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів…». Отже, сонце в новелі — це джерело енергії та сили. Фраза «Погаси сонце й засвіти друге на небі» означає остаточне звільнення людської душі від старого, небажаного, від того, що пригнічувало.

Ще один наскрізний образ новели —зозуля, що символізує час.

Тож не дивно, що саме голос зозулі сповіщає про початок нового періоду в житті героя: «Як тільки бричка вкотилася на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу». Час лікує душевні рани. До зозулі-часу звертається ліричний герой із словами: «Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому».

Ми бачимо розгортання конфлікту між образами «моя утома» і «сонце». Сонце і життєстверджувальна енергія, яку воно несе, поступово витісняють із душі героя втому.

Інші образи новели поглиблюють цей конфлікт і увиразнюють. Моя утома, залізна рука города, людське горе пов'язані зі смутком, є причиною душевного дискомфорту, стресу, нервовості.

Сонце, ниви у червні, три білих вівчарки, зозуля, жайворонки — образи оптимістичні, світлі.

Розв'язання проблемного питання 

У чому полягає особливість змалювання письменником пейзажу в новелі? –

 

Особливість змалювання письменником пейзажу в новелі в тому, що він передається через сприйняття головного героя. Можна сказати, що природи ми і не бачимо, адже це в душі героя, а не в природі жайворонок грає на арфі полів. Усе, що ми бачимо у творі, пов'язане з переживанням персонажа, його внутрішнім світом, тобто дія відбувається не в природі, а в душі ліричного героя. А дійові особи — це символи його суперечливих почуттів, які викликані не тільки внутрішніми, а й зовнішніми, в першу чергу соціальними, чинниками.

 

Головний герой новели 

Ліричний герой — людина чесна, совіслива, з чутливою душею. Він не може розминутися із людським горем, як би не намагався. Проблеми — соціальні і громадські — невіддільні від його єства. Але настав час, коли сприймати їх він уже не може. Як признається сам: «Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть». Перевтома може привести його до психічного захворювання. Складається ситуація, коли персонаж не може бачити людей і вислуховувати їхні проблеми і в той же час не може не бачити і не слухати, він не може бути самотнім, але і спілкуватися він теж не може. Його свідомість вимагає відпочинку. Але ми навіть натяку не бачимо на те, що герой вирішив відмовитися від боротьби. Він потребує коротенького іntermezzo, щоб по його закінченню з новими силами повернутися до виконання своїх суспільних обов'язків.

Відчуття героя, зміни його психологічного стану можемо схематично відобразити таким ланцюжком: утома — стрес — іntermezzo — рівновага — спроможність знову сприймати людське горе. Мабуть, не випадково іntermezzo в цьому ланцюжку займає центральне місце. Людина — часточка природи, тому шукати перепочинку і душевної гармонії повинна тільки в ній. Як бачимо, результатом відпочинку стало повернення сил. Через образи природи, що символізують боротьбу в душі героя, автор показує, як до нього повертається рівновага, спроможність знову сприймати людське горе.